X. РОЗДІЛ

УКРАЇНСЬКИЙ КОМІТЕТ ПРАЦЮЄ

Зустріч з наддніпрянцями в Почапського. — Велике віче в фабриці Ромберґа. — Політруки залякують робітників. — Вибір Управи Комітету. — Москалі в Українському Комітеті. — Професор Кубійович. — Нові взаємини зо старим бірґермайстром. — Дістаємо домівку на Обердорфі. — Реєстрація українців у Комітеті. — Порядкуємо відносини. — Леґалізація подруж. — Українські "фольксдойчі". — Посвідки української національности.

Почали ми шукати контакту з наддніпрянцями. З першої еміґрації не було майже нікого, бодай на нікого не наткнулися, друга ставилася до нас недовірливо, через дурну німецьку політику, а тепер, не знавши, що з ними буде далі, сиділа "тихше води, нижче трави". Все ж таки відшукали ми й переговорили з декількома людьми й на день 11 травня запросили кільканадцять осіб до кімнати Почапського на спільне обговорення ситуації. Я зреферував дотеперішні наші заходи й осяги, обмінялися ми думками і вони делеґували від себе до Комітету чотири особи: інж. Юрка Лавриненка1 зо Шварцаху, інж. Павла Січового й Олексія Туркота з Дорнбірну та Оксану, що вже з нами співпрацювала.

На 17 травня заповіли ми велике віче української громади в залі текстильної фабрики Ромберґа. Пустили в рух усі можливі засоби аґітації за участю в зборах, розсилаючи гінців від бараку до бараку, скрізь, де тільки жили українці. З однієї сторони залежало мені на тому, щоб віче було якнайбільше, бо це впливає на людей і заохочує до гурту, але з другої — були в нас побоювання, чи не прийдуть які розбивацькі елементи, що їх не бракувало. П'яничили вони, добуваючи якось самогон у баверів і ходили гурмами по місті, підбехтувані большевицькими аґітаторами. Було пороблено всі засоби обережности: при дверях і вікнах поставлено боївки з відважних хлопців, розставлено їх по залі, посаджено теж на переді для охорони президії.

Були це одні з найкращих зборів, що їх пам'ятаю. Зараз після обіду почали напливати з усіх усюдів гурти українців та українок, незабаром простора заля виповнилася по береги, в передсінку юрбилися ті, що не могли дістатися до середини. Підрахували ми, що в залю найшло неменше 500-600 душ, аж до межі поємности. Наддніпрянців майже не було. Це відчувалося тим більше боляче, що тут же зараз на подвір'ї стояли два довжелезні бараки, повні наддніпрянців, в одному дівчата, в другому хлопці. Доносився звідти регіт і гамір, але до залі не прийшли, вислали тільки обсерваторів. Пізніше мої знайомі з праці в цегельні казали, що дуже багато з них хотіли йти, але лякалися большевицьких емісарів, не знали, що буде з ними, чи зможуть залишитися, чи мусять вертатися, а аґітатори ввесь час грозили їм карами за контакти з "фашистами". Згодом до залі найшло їх більше, та були це переважно москалі.

На зборах промовляли тільки я та інж. Лавриненко. Представили ми потребу організації, повідомили про те, що досі зроблено з ініціятиви гурту людей, накреслили наші завдання. Всі ми чули вдячність до інж. Лавриненка, що він зважився на публічний виступ у тому будь-що-будь дуже непевному часі. Коли багато наддніпрянців не знали, як поставити себе до громадської роботи і чого їм тоді ніхто не міг брати за зле, інж. Лавриненко пішов за голосом свого патріотичного серця і не думаючи про особисту безпеку, відразу приклав рук до організування широкої еміґрантської маси. Він не тільки підкреслював своєю участю на вічі соборність наших починань, але по-одному "хватав душі" розсіяних по баверських хатах на горбах Шварцаху хлопців і дівчат з Наддніпрянщини та навертав їх в організоване українське громадське русло.

Без жодного голосу спротиву на місці затверджено наш Комітет і рішено перевести реєстрацію всіх українців, що схочуть до нашої організації належати.

Надзвичайно гарно пройшли ці збори, не було ні одного демагогічного запиту, ні одної розбивацької спроби. Промовці підкреслювали вагу нашої гідної поведінки на чужині, конечність здисциплінованости і довір'я до вибраних людей. Підносили багато прикрих справ, що виринули разом з новими умовами життя, розкрили перед нами неодну болячку, незнану нам досі, прохали допомоги.

Ці збори дали мені велике моральне задоволення. Нераз пізніше мусів я ковтати гіркої, були спроби різних інтриґ, діставав погрози й аноніми, але в таких хвилинах завжди ставало мені перед очима оте перше зібрання наше, де понад 500 інтеліґентів, робітників і селян, людей різного віку і професій, поважно й запопадливо дебатували над потребами української громади, при чому місцеві справи й потреби окремих осіб відсувалися далеко на задній плян, на перше місце висувалася турбота про загально-громадські й національні справи.

Тут же зараз ми й уконституували свій Комітет в остаточній формі:

Голова — Зиновій Книш,

І. Заступник Голови — д-р Володимир Михайлів,

II. Заступник Голови — інж. Юрко Лавриненко,

Секретар — Ярослав Почапський,

Скарбник — адв. Павло Кобзар,

Члени — Оксана, інж. Павло Січовий.

Цікава була поведінка москалів. На зборах їх було доволі багато, та ми про те не знали. Зараз після зборів обступили вони мене з пропозиціями творити спільний "русько-український" Комітет.

— Ні, панове, спільного Комітету ми не будемо творити. Поперше тому, що ми хочемо свого окремого, національного українського Комітету, а по-друге — Військове Правління не передбачає покищо жодних збірних Комітетів, кожна нація має організуватися окремо.

— Та це ж "усьо равно" — руські ми чи українці — всі жили ми в одній державі, то чому ж би нам не творити спільної організації?

— А тому, що ми не бажаємо спільної з вами організації, хочемо й будемо жити окремо.

На цей раз москалів ми спекалися, та вони нелегко піддавалися. Ще цього самого вечора прийшла до мене делеґація від них, щоб при нашому Комітеті створити московську Секцію, що буде мати окреме членство, а підлягати буде мені особисто, як голові Українського Комітету. Це вже була більш приємлива форма, одначе я сам про те рішати не міг. Пізніше ми порадилися, що нам москалів нетреба, нехай ідуть своїм шляхом. Думаєте, погодилися вони з тим? Куди там! Майже кожного дня приходив то один, то другий і прохав, щоб його індивідуально прийняти в члени нашої організації. Він справді руський по вихованні чи культурі, але має підставу належати до нашого Комітету: один уродився і ввесь час жив в Україні, другий походить з козаків донських, отже не з москалів, але його жінка з козаків кубанських, отже українка, третій увесь час жив з українцями, зжився з ними й хотів би далі бути з ними і т. д. З правдивою московською нахабністю налазили до хати, переймали на вулиці, докучали в Комітеті.

Найперше думав я, чи, може, невільно москалям творити окремої організації. Вони вважаються громадянами СССР і мусять туди вертатися. Українці мають хоч не правні, то бодай морально-політичні й національні підстави відмовлятися від повороту, а москалі, якщо хочуть організуватися, мусять це робити під фірмою СССР. А тоді властиво їм організації не треба, бо їх заступають і про них дбають большевицькі репатріяційні місії так само, як не творять комітетів французи чи бельґійці, бо їх репрезентують їхні репатріяційні комісії. Здавалося мені, що вони хочуть законспіруватися під українською фірмою. Але в дуже короткому часі вони знайшли для себе організаційну форму в виді ляґерів праці під безпосередньою французькою опікою, а згодом заснували таку саму організацію, як інші народи. Все таки підлабузнювалися до нас.

Загальний вид міста Дорнбірну
(З фотозбірки д-ра Володимира Михайлова)

Були вони головно з нової, підсовєтської еміґрації, хоч не бракувало теж і ряної кацапні з еміґрації давньої, між ними теж був якийсь барон, його назвище вилетіло мені з пам'яти. Приходили й такі думки до голови, чи не роблять це вони з розмислом, щоб опісля робити доноси, що ми не тримаємося рам нашої національности й беремо людей чужих, що до нас не належать, і щоб це стало притокою розв'язання нашої організації.

Накінець прийняв я кільканадцять московських родин до нашого Комітету і заступав принагідно інших москалів, що теж хотіли належати до нас, та не було підстави їх прийняти. Ніколи, за ввесь час аж до їхнього виїзду в Райх, не мав я потреби ні одним словом на них жалітися. Вони були зразковими членами нашої організації, точно платили членські внески, не відхилялися від ніяких обов'язків, не пропускали ні одних сходин чи зборів, посилали дітей до українського дитячого садочку й обіцяли посилати старших дітей до української школи, коли її зорганізуємо. Я нераз запитував їх, чому не йдуть вони до свого, московського Комітету, їм заімпонувала українська солідарність.

— У вас, українців, кожен знає, що за ним стоїть Комітет і не покине його в біді. А в руськім Комітеті ви сьогодні є, а завтра вас викинуть. У вас є справедливість, усіх трактують однаково, кожен має рівні обов'язки, але й рівні права. А в руських є протекційна система — від одних вимагають більше, другим дають менше.

— У вас усіх вибирають і я, хоч руський, вибираю теж, кого хочу, на зборах. А в руських нема зборів, нема й виборів. Вони зійдуться в кімнаті, щось вирішать, а ми всі — малчать і повинуваться.

— У вас ми чуємося людьми, хоч і свідомі того, що ми неначе гості. Ви не робите різниці, чи хтось має освіту, чи ні, чи хто багатший чи бідніший. І тому ми воліємо тримати з українцями, навіть якби ми тут мали менші матеріяльні користі.

Москалі справді нерадо приймали підсовєтську еміґрацію, за вийнятком — цікаве! — українців. З москалів — тільки зовсім певних і випробуваних людей. Крім того, влаштувалися так, що при владі в них були виключно представники старої еміґрації. Правда, немало важило теж особисте знайомство. Багато тих москалів знали мене з часу праці в цегельні і мали до мене довір'я. Але вже тоді міг я завважити явище, що в нашій еміґрації далося відчути аж після переїзду за океан: психологічні різниці поміж двома еміґраціями. Було так, що я міг загорнути під вплив нашого Комітету 90% московської еміґрації. Здається, чогось такого не бувало, щоб москалі добровільно піддавалися під український провід. До того часу завжди бувало навпаки. А між тими, що шукали контакту з українцями, більшість були люди освічені: інженери, техніки, вчителі і, мабуть, старшини. Українцями вони, звичайно, не стали б, але за ціну культурної автономії в рамах нашого Комітету вони готові були йти проти старої чорносотенщини й імперіялістично наставлених своїх верхів. Часто вагався я, як далеко йти мені в тій грі. Не було з ким порадитися й обдумати політичні наслідки. До того навал праці був такий, що просто валив з ніг. Так і залишилося все по-старому.

Власне, наш Комітет діяв тільки на місто Дорнбірн, в інших місцевостях таким самим способом поставали місцеві Комітети. Але я був свідомий того, що ми не можемо замикатися в партикуляризмі, наша дія мусить, якщо мова про загально-українські справи, іти по одній лінії. Як її устійнити? З ким з-поза нашого націоналістичного осередку про те говорити?

В сусідньому селі Шварцах жило кілька членів Українського Центрального Комітету в Кракові, як ось культурно-освітній референт Кушнір, референт шкільних справ Зенон Зелений, аґроном Роман Голод і сам Голова Комітету, проф. Володимир Кубійович. До мене давніше вже доходили слухи, що проф. Кубійович керував розміщенням своїх людей перед упадком Німеччини, наскільки це в тих умовах було можливе. Правдоподібно мусів він їм видавати інструкції діяння при зустрічі з альянтською владою. Мені важно було про те довідатися і разом з тим узгіднити якось і діяння нашого Комітету.

Але зустрітися з проф. Кубійовичем було доволі важко. Звідкись роздобув він ровер і завжди був удорозі. Треба признати, що він одинокий з колишнього УЦК виявляв зацікавлення організацією українського життя в дійсності альянтської окупації і старався помогти, як міг. Інші або зовсім не цікавилися новими громадськими справами, або може лякалися, не знаючи, як поставиться до них альянтська влада. Зрештою вони доволі скоро виїхали з Форарльберґу кудись до Німеччини.

А проф. Кубійович не лякався. З ним ми відбули розмови на ці теми. Щоправда, не багато було що говорити, бо ще не було постійного зв'язку з українцями. Погодилися ми на тому, що треба якнайскоріше по всіх осередках поорганізувати такі Комітети, як у Дорнбірні й Гогенемсі. Потім, для них створити надрядний орган для цілого Форарльберґу до репрезентації перед центральною французькою й австрійською владами. Від нього довідався я, що має на те аспірації Василь Болюх. Несподіванкою для мене було те, що проф. Кубійович намовляв мене взятися за те діло. Несподіванка тому, що проф. Кубійович, який колись стояв з нами в зв'язку і властиво нам завдячував своє становище Голови Українського Центрального Комітету, при першій нагоді виеманципувався й уникав націоналістів, добираючи собі на співробітників безбарвних політично людей.

Сам проф. Кубійович мусів триматися осторонь громадського життя, щоб не в'язати його з традицією Українського Центрального Комітету: до голосу повинні прийти люди нові. Швидко після того виїхав він до Німеччини і я вже з ним більше не бачився.

Тим часом у нашому Комітеті життя кипіло. Зараз після візити коменданта пішов я до бірґермайстра. Бірґермайстром покищо залишався цей самий безличний тип, що переслідував мене за німецьких часів. Я мав у кишені листа від французького коменданта, але про всяке попросив ад'ютанта, щоб представив мене особисто та наказав устно йти мені на руку.

Входимо до його бюра, ад'ютант представляє мене, передає бажання коменданта, щоб нашій групі зробити все, що потрібно, і виходить. Бірґермайстер удає, що бачить мене вперше в житті.

— Маєте багато праці тепер, пане бірґермайстре.

— О, так, справді, дуже багато...

— Сподіваюся, бо тепер мусите прийняти кожного, хто до вас прийде, не можете викидати його за двері, як давніше мене й моїх земляків.

Мовчить. По хвилі:

— Пане докторе, забудьмо, що було. Я буду старатися зробити все, що в моїй силі, і як довго я буду бірґермайстром, нічого не буде вам бракувати. Вам треба домівки. Я не радив би вам брати репрезентаційної домівки в середмісті, скоріше чи пізніше французи відберуть її для своїх потреб. Я пропонував би вам домівку НСФ2 на Обердорфі.3 І так живе там більшість ваших земляків. Це окремий домик, має дві кімнати й магазин, важне те, що там повне бюрове устаткування, столи, крісла, машини до писання. Там ніхто не буде вас чіплятися.

— Я вас прошу, не робіть мені труднощів. Не завернемо того, що було, такий був тоді час, такі інструкції нашої влади. Можете бути певні моєї співпраці, я постараюся надолужити вашим людям за всі їхні давніші невигоди.

Правду сказавши, що я міг йому зробити? Доносів на нього напевно було доволі з різних сторін, один більше чи один менше — не грало ролі. Краще було вдавати великодушного і забути минуле в ім'я майбутнього. Треба признати, що він дотримав слова і ввесь час свого недовгого урядування — його, як партійця, забрали пізніше до табору примусової праці — не відмовляв мені нічого, що можна було в розумних границях зробити.

Громадський поліцист поїхав ровером на Обердорф і коли я прийшов туди, іключі від чистенької домівки були в наших руках. Зараз заінсталювався там наш секретар, Почапський, перебрав інвентар, на дверях прибито жовтоблакитний напис у трьох мовах "Український Комітет — Коміте юкреньєн — Українішес Коміте", звідкись узялася велика чорна таблиця на оголошення, дівчата привели хату до порядку, — значить, урядуємо!

Люди сунуть чередою. Реєстрація в повному ході. Першого дня таки маємо вже зареєстрованих 348 тих, що залишаються, і 82 тих, що вертаються. Кожен хоче говорити "з Головою", не можна відмовлятися, бодай наразі. Загальні інформації вивішуємо на таблиці оголошень, але є безліч індивідуальних справ, що їх треба рішати окремо.

Перша справа — мішані подружжя. В засаді жінка йде за чоловіком. Але не даруємо ні одної "душі", всіх беремо до себе. Це тим легше, що наш Комітет перший, ще ніхто не має своєї домівки. Ось чех Ґоґолька має дівчину-українку, вона вертається в Україну, він хотів би їхати з нею. Чи можна?

— Чоловіче, всіх большевики беруть, проблема не в тому, чи можна їхати, але чи можна не їхати!

Тут знову австрієць живе на-віру з українкою. Досі не міг з нею повінчатися, закон не дозволяв, але тепер уже вони повінчалися і він боїться, щоб її не забрали до Совдепії.

Десятки таких людей приходять до мене за порадами. Найбільше тисне справа подруж, люди хочуть женитися, узаконнити нешлюбне життя. Для греко-католиків розв'язка простіша, вже організуються парафії, священиків досить, будуть вінчати. Гірше з православними, досі ми ще не натрапили на слід православного священика. А якраз православних шлюбів найбільше, бо все це давні остарбайтери, люди в гітлерівському режимі вийняті з-під права. Багато соромиться говорити про ці справи при свідках, хоче "на самоті, тільки з Головою". Тепер видно, що нема дорожчої речі від часу.

Іду до Управи Міста. Признають, що треба щось у цій справі зробити, але наразі обов'язують давні закони, а вони кажуть, що церковні шлюби не мають важности, найперше треба брати шлюб у "штандесамті",4 опісля в церкві. Уряди цивільного стану не можуть вінчати чужинців, чужинці мусять брати шлюби в своїх консулятах, або ждати повороту додому. Твердолобого німця нічого не переконає, він шанує закон навіть тоді, коли його не розуміє, який би цей закон не був і від кого б він не походив. Але сподіваються, що незабаром будуть якісь зміни.

Інтервеніюю в французькій команді. Це їх зацікавило, хотіли б заводити порядок у кожній ділянці. Кажуть написати меморіял до влади. Пишемо ці меморіяли в усяких справах, пишемо часто, дуже воно тяжкувате, не надто міцний у французькій мові.

Нема спокою ні вдень, ні вночі. Є такі "клієнти", що обов'язково вважають, що чомусь його справи в Комітеті полагодити не можна, він мусить іти з тим до приватної моєї хати, сидить там до пізньої ночі, іритується, коли прийде опівночі й або мене не застане, або застане вже в ліжку.

Друга справа — фольксдойчі. В більшості це морально й характером люди слабші, що проміняли свою національність за німецьку харчову картку. Але були серед них і такі, що їх силоміць записали в німецькі реєстри на тій підставі, що їхні діди чи прадіди були колись німцями по батькові чи по матері, або мали німецькі чи подібні до німецьких назвища, або просто як вислід політики "зміцнення німецької народности", від якої головним комісаром був ніхто інший тільки шеф Ґестапо, Гімлер. Є між ними й українці, більшість хотіла б повернутися до свого народу. Не роблю перешкод, але кожен випадок просліджую дуже докладно, наскільки це в нашій силі. Це досить небезпечно — невільно скривати фольксдойчерів. Але й годі їх залишати на поталу.

Іде поділ праці — приватним підходом незаанґажовані в Комітеті люди кажуть фольксдойчам викидати свої фольксдойчівські папери й тоді реєструватися в Українському Комітеті офіційно. В Комітеті переглядаємо їхні українські папери, в разі потреби списуємо протоколи з двох свідків, що вже є членами Комітету, і видаємо посвідки української національности.

Працюємо втрійку безупинно — д-р Михайлів, Почапський і я, помагають нам дижурні з-поміж членів Комітету. Іде робота, видно рух, пошана до Комітету зростає. Але праці показується так багато, що мусимо доповняти склад Комітету. На Культурного Референта приходить доктор музикології — Василь Витвицький, на Господарського Референта — Остап Ватаманюк, обидва мої шкільні товариші з ґімназійної лавки в Коломиї. Приймаємо теж урядовця, молодого студента Богдана Ковча.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Відомий публіцист і літературний критик, що пізніше виступав під літературним назвищем "Юрій Дивнич".

[2] Національ-Соціялістіше Фольксвольфарт — добродійна організація в роді суспільної опіки.

[3] Передмістя Дорнбірну від сторони гір.

[4] Уряд цивільного стану, де ведеться евіденція подруж, народин і смерти.