IX. РОЗДІЛ

ПЕРШІ КРОКИ

Назад до Дорнбірну. — Перша нарада в д-ра Михайлова. — Ініціятивний гурток. — Засновуємо Український Комітет. — Вістки з Гогенемсу. — Збори делеґатів у барачку на леваді. — Укладаємо меморіял. — Делеґація українських робітників. — Авдієнція у французького коменданта. — Офіційний представник українців.

Вже першого дня після приходу французів до Люстенав стрінувся я з деякими українцями, що теж жили в тому містечку, як от з Ярославом Гайвасом, Романом Маланчуком та іншими. Старалися ми оцінити ситуацію, що слід нам робити, окремо і громадою. Було там ще більше українців, кожен сидів тихо при якійсь праці, по засаді "тихо, лихо пережди". Тепер почали вони вилазити на денне світло і непевні були, як їм вести себе, як українцям, перед окупаційною владою. Нікому не міг я дати поради, сам я був, як говориться, наче табака в ріжку. Треба виждати, бо ж ще війна не скінчилася, ще ж гудуть гармати десь від сторони Інсбрука, ще ведуться там бої, хоч капітуляція прийде от-от. Тим часом якнайшвидше мусимо відшукати всіх своїх земляків, щоб знати скільки нас і хто ми.

На другий день іду до Дорнбірну. В місті спокій, війська французького мало, по вулицях вештаються купи чужинців. Бешкетів нема, забили тільки одного німця, що знущався над французькими робітниками. Під впливом гарної погоди і свідомости закінчення війни — легкий і веселий настрій, хоч на дні душі криється неспокій, що буде завтра. Бачу, площа Адольфа Гітлера вже перейменована на "Фрайгайтспляц",1 на мурах міста якісь проклямації, підписані "Фрайгайтскоміте".2

В мешканні д-ра Михайлова, при вул. Веппах ч. 20, сходяться українці, що живуть поближче. Був там чималий осередок українців у фабричних будинках текстильної фірми Геммерлє і д-р Михайлів, що був у тій фірмі зареєстрований, як перекладач, уважався неофіційним представником українців. Швидко обмінюємося думками, — не маємо чого собі багато сказати. Одне для нас певне — треба знайти якусь форму громадської організації, щоб виступати гуртом, не одинцем. Рішаємо заснувати представництво українців під назвою Український Комітет у Дорнбірні і передаємо підготовчу роботу в руки ініціятивного гурта, куди крім мене входять ще: д-р Володимир Михайлів, адвокат Павло Кобзар та урядовець Ярослав Почапський, — усі з Золочева, бо склалося так, іщо в тій фабриці працювали більшістю золочівці. Я маю зараз же перенестися з Люстенав до Дорнбірну, до того бараку, що його вибудувала мені фірма Фаєрлє, і тоді підемо представитися французькій владі та пробувати залеґалізувати нашу організацію. Це на перший плян. А далі — шукати зв'язку з довкільними місцевостями, довідуватися, що там роблять українці, і заохочувати їх, щоб теж у себе зав'язували Українські Комітети.

Тим часом у Люстенав видано заборону виходити без дозволу з містечка. Іти пішки чи їхати ровером можна було безпечно, але тягнутися з цілою родиною та ще й з клунками — труднувато. Біжу до маґістрату, де сидять уже "австрійці" — і слухати не хочуть, що їм говорю, все зайняте своїми справами, що їм там якийсь авслендер! Дістався до французького коменданта. Він вислухав мене чемно... і відіслав до маґістрату. Нема іншої ради, як знову витягати цигарки. Цей спосіб не втратив ще своєї магічної сили і за годину маю дозвіл у кишені. Якийсь дядько згодився мене перевезти, теж за цигарки, і підвечір заїжджаємо до свого барачку на леваді під ліском. Поки там жінка починає лаштувати нашу нову "хату", забігаю до нашого Комітету, що там нового.

Є вістки. Якийсь чолов'яга прийшов з сусіднього Гогенемсу: досі там відшукали себе около три сотні українців, переважно купців та інтеліґентів з Галичини, східньо-українського елементу покищо обмаль. Сформували з себе Комітет і вибрали Головою Василя Болюха, куркуля з-під Тернополя, в останніх роках перед війною посла до польського сойму в Варшаві з рамени партії УНДО.3 Комендантом містечка є якийсь старшина, що бував у Варшаві й Києві, знає українців і ставиться до них прихильно. Це нас підбадьорює, приспішуємо роботу.

Ідеться нам про те, щоб випередити поляків. Колись у поляків були дуже добрі взаємини з французами, вони залюбки називали себе "французами півночі", вели колосальну пропаґанду своєї справи у Франції, закладали товариства приятелів Франції, обмінювалися студентами й вели всяку акцію для взаємного пізнання обидвох народів. Є підстави, сподіватися, що французи приймуть поляків добре, дадуть їм привілеї, а ці використають їх на те, щоб робити нам пакості.

Та ми випередили не тільки поляків, але й усі інші національні групи. Український "пізній Іван" висунувся на перше місце щодо швидкости й справности організаційної роботи, це нам дуже стало в пригоді пізніше, коли прийшлося захищати самобутність нашої організації.

Зараз таки того самого дня зібралися в моїй хаті збори двадцяти делеґатів різних околиць міста Дорнбірну, при співучасті інж. Любомира Савойки з сусіднього села Шварцах. Збори переформували ініціятивний гурток у Комітет у такому складі:

Голова — Зиновій Книш,

Заступник Голови — д-р Володимир Михайлів,

Секретар — Ярослав Почапський,

Член Комітету — адв. Павло Кобзар.

Цей Комітет мав дві слабі сторони. Найперше, не було там ні одного наддніпрянця. їх ми не знали, а їхнє положення було куди тяжче від нашого і вони сиділи якнайтихше та не давали про себе знати. Робітники трималися осторонь у своїх бараках, освічені люди ховалися, за німецьких часів небезпечно було признаватися до освіти. А далі, нам бракувало т. зв. демократичної підстави існування в тому значенні, що нас затверджували не виборні делеґати, ані не Загальні Збори чи віче цілої української громади в Дорнбірні, тільки запрошені нами самими особи. Манія і лицемірство т. зв. демократії еміґраційних умовин буття зачалися щойно пізніше, але нам конче того потрібно було перед альянтською владою. Ми чули свою слабість, але вагатися не було коли, про нашу долю мала рішати швидкість діяння.

Завдання дня — якнайскоріше шукати контакту з військовим командуванням, нема часу організувати й пускати в рух демократичної машини. Доки ми радили над нашою дальшою поставою, вислали з-поміж себе одного з учасників, маґістра А. Гладиловича з Дрогобича, до комендантури. Він знав французьку мову й замовив для мене побачення в коменданта на другий день, о десятій вранці. Рівночасно наші гінці шугали по всьому Дорнбірні, шукали українців, повідомляли їх про Комітет і передавали перші інструкції. Нам пощастило доповнити наш Комітет одною наддніпрянкою, назвім її Оксаною, назвища не виявляю, бо вона мусіла пізніше вернутися в Україну. Тут і склали ми нашу делеґацію "від українських робітників", що складалася з Оксани, д-ра Михайлова і мене. Трохи дивні це були "робітники": два правники й одна вчителька.

Почували себе ми дуже незручно. Перед нами велика невідома: вперше стаємо, як організована група, перед військом народу, якого не знаємо і який про нас дуже мало знає, з яким ми ніколи в нашому житті не зустрічалися і з яким взаємовідносини українців просто ніякі. Не можна покликатися на жодну традицію, не можна скористати з досвіду інших, бо його не було. Ми не знали чи і які інформації має про нас військове командування і з яких джерел вони походять. Ми мусіли приготовитися на закиди ґерманофільства. Бо хоч ніхто в Европі стільки горя не зазнав від німців — поминаючи жидів — і ніхто стільки втрат у боротьбі з ними не поніс, як Україна та українці, але протиукраїнська пропаґанда завжди їхала на тому конику.

Треба приготувати відповіді на безліч запитань, починаючи від того, як і чому ми тут знайшлися, і кінчаючи напр. виясненнями, чому формувалася українська дивізія та інші українські частини для боротьби з большевиками. Дальші відносини дуже будуть залежати від нашої зустрічі. А крім того, не було для нас сумніву, що з наших стріч будуть писатися рапорти і всі вони збігатимуться десь в одних руках нагорі. Важко буде осягнути якнайменшу розбіжність у поставах відокремлених і позбавлених між собою зв'язку українських груп.

Відповідальність важким тягарем лягла на наші плечі і ми до пізньої ночі просиділи, обговорюючи ці справи та пишучи "записку для пам'яти", щоб її залишити в комендантурі. Ані я, ані маґістер Гладилович не володіли французькою мовою перфектно, і коли ми якось при помочі словників зложили свій меморіял — надворі вже сіріло.

Д-р Володимир Михайлів

Нашу делеґацію прийняв ад'ютант. Ще заки прийшли ми до слова, почав вибачатися перед нами, що нас ще не відсилають додому, але ми повинні зрозуміти, що війна тільки що закінчилася, дороги знищені, мости позривані. Та це швидко буде направлене і ми нарешті поїдемо кожен до свого дому!

Маєш, Гандзю, книш! Ми прийшли прохати азилю й боронитися перед примусовим поворотом, а перед нами виправдуються, що нас ще туди не відправляють!

До коменданта пустили тільки мене одного. Був це майор у середніх літах, симпатична і дуже ввічлива людина. В імені тисячки українців Дорнбірну привітав я переможну французьку армію, що поклала край нещастю стільки людей і висловив надію, що тепер наша доля покращає, тим більше, що маємо щастя мати до діла з представниками французької нації, що перша в Европі висунула кличі волі й права людини. Після виміни взаємних чемностей та відповідей на приватно-особисті запитання, прийшлося виложити нашу справу. Дуже тяжко було мені висловлюватися по-французьки, але комендант волів слухати ламаної французької, як поправної німецької мови.

Мої виводи ішли по такій лінії: декілька разів проголошувано по радіо з Головної Квартири ген. Айзенгавера заклик до чужинців у Німеччині, щоб вони лучилися в організовані групи й шукали зв'язку з найближчим військовим командуванням. Тому й українці Дорнбірну вибрали собі Комітет і саме я його Головою. Комітет об'єднує вже біля тисячі українців з різних земель і держав, коли брати за підставу стан з-перед війни, але число те більшає з кожним днем, бо голосяться щораз то нові люди. По своєму соціяльному стані й походженні це елемент різний, але в Німеччині всі мусіли працювати як робітники. Найшлися ми тут різними способами: примусово перевезені до праці, евакуйовані з теренів, загрожених воєнними діями, втікачі перед большевицьким режимом.

Комітет ставить собі за мету:

1. Організувати й реєструвати українців у Дорнбірні та в найближчій околиці.

2. Нести їм моральну й організувати матеріяльну допомогу та. правильно інформувати про події й ситуацію, що витворилася в зв'язку з окупацією Німеччини.

3. Тримати зв'язок з французькою владою і заступати перед нею інтереси українців.

4. Тримати зв'язок з іншими Українськими Комітетами, що в такий самий спосіб скрізь постають.

Наші домагання дуже скромні. На початок просимо дати нам вияснення в справі репатріяції, чи йтиме вона шляхом примусу, чи по добрій волі. Якщо рішатиме примус, ми дозволимо предложити собі обоснований протест з рівночасним проханням азилю під захистом французької армії. Дальше просимо загальної помочі в нашій діяльності, оборони перед німцями в австрійській шкурі, призначення нам домівки та видання перепустки до міста Авґсбурґу, де — мабуть — твориться український центр.

Майор слухав дуже цікаво й усе пильно нотував. На багато з моїх питань відповіді мені дати не може, не знає, як ставиться до тих справ вище командування. Він тільки військовим комендантом, за кілька днів буде зорганізоване спеціяльне Військове Правління, прийдуть нові люди, що напевно вже матимуть інструкції, що і як робити.

Досі не був у нього ніхто з чужинців — наша делеґація перша — тому не мав він причин запитувати вгорі, як з нами поступати.

Зараз відшукав обіжник з Головної Квартири в справі чужинецьких робітників і ми спільно його відчитали та інтерпретували. Там стояло, що кожна національна група може й повинна вибрати собі представника для зв'язку з Військовим Правлінням. (Славити Бога, відітхнув я легше, що є щось таке, тепер можемо сміливіше виступати).

— Я приймаю до відома, — сказав він, — що в Дорнбірні зав'язався Український Комітет. Тепер воля, всім вільно лучитися в товариства, під умовою, щоб знало про це Військове Правління, щоб не нарушували вони порядку і щоб своєю діяльністю не були звернені проти Альянтів. Поза тим — це ваша справа і я до неї не маю діла. Я можу тільки одного делеґата визнати від кожної національної групи і в вашій особі визнаю представника українців. Ви маєте право вивісити свій національний прапор на вашому мешканні, прибити на дверях таблицю з означенням вашого становища і носити зброю, якщо її маєте або собі зорганізуєте. Всі інші — мусять зброю віддати.

Тут таки на місці подиктував листа до австрійської Управи Міста, нотифікуючи їй постання Українського Комітету. Комітет стоїть під опікою французької окупаційної влади, він просить іти на руку мені, як представникові українців.

— Я вже видав розпорядок, — говорив він далі, — щоб чужинців трактувати нарівні з австрійцями. Не можу вам дати відповіді, що буде з репатріяцією. Знаю, що всі французи мусять їхати до Франції, хіба, що їх на місці потребує окупаційна влада. Як з вами — довідаюся, прийдіть за кілька днів. Тим часом будьте ласкаві вести реєстрацію на двох списках: окремо тих, що бажають повернутися в Україну, окремо тих, що залишаються.

— Тішуся, що можу бути вам помічним, приходьте до мене завжди, коли тільки будете мати якісь турботи.

А в той час на коридорі Оксана й д-р Михайлів нетерпляче ждали, що дасть нам перша авдієнція. На подвір'ї зібралася ціла група цікавих на вислід контакту нашого Комітету з французькою владою, тільки я вийшов, засипали мене градом питань.

Тепер ми вже могли з відвертим чолом стати перед земляками, за нами були вже успіхи: нав'язано контакт з французькою владою, отримано згоду на існування й діяння Комітету, українці дістали свого офіційного представника при Військовому Правлінні. Ми повною силою пари могли братися за працю і перед нами лежали найперші два завдання: поширити Комітет наддніпрянцями та дістати для нього санкцію від усієї української громади.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Площа Волі.

[2] Комітет Волі.

[3] Українське Національне Демократичне Об'єднання.