VIII. РОЗДІЛ

ОСТАННІ ДНІ СТРАХУ

Цар-голод. — Викидають з ресторанів. — Довкола сніги, — а в долині цвітуть сади. — Іде кінець. — Втікають з гір. — Що несе нам грюкіт гармат? — Від'їзд робітників додому. — "Фольксштурм" і радість німця Маєрлє. — Нема газет, мовчить і радіо. — Пашпорти за границю. — Кінець роботі. — Переношуся до Люстенав. — Все на Швайцарію! — Білі прапори над Люстенав. — Французькі відділи займають Форарльберґ. — Нема німців, тільки австрійці. — Перша ніч під новою владою.

Нам дошкулював голод. Форарльберґ — гориста країна, завжди була здана на довіз харчів, а тепер відрізали його від Німеччини й низової Австрії, нагромаджувані запаси вичерпувалися. Наша зупа — щораз рідша, робітники протестують:

— Іх ніхт ессен — ніхт арбайтен, іх філь ессен — філь арбайтен!1

З'їсти щонебудь у ресторані — просто неможливо. Перш усього, завели нові обмеження. На харчування в ресторані потрібно стало окремого дозволу від управи міста, видавали його нежонатим і тим, що не мали власної кухні. Що й казати, що чужинцеві цей дозвіл дістати не абияк трудно, та й не всі німці його мали. Дозволи давали тому, що ресторани були переобтяжені. Була спеціяльна катеґорія людей, головно втікачів з бомблених міст, що цілими днями пересиджували в ресторанах. Вже о десятій годині зранку вони засідали за столами й терпеливо ждали, щоб якнайшвидше пообідати й захопити щось у другому ресторані. Ще не привели до порядку після обіда, а вже зачиналося таке саме вичікування вечері.

Раз пішов я на вечерю, виждався понад дві години й більше не ходив, шкода було дорогих вечірніх вільних годин. Тоді бачив я, як поліція робила контролю дозволів на харчування в ресторані і безпардонно викидала за двері тих, що не мали, навіть німців. Власне, це мав робити господар, заки подав обід чи вечерю, мусів жадати дозволу.

Від тих людей не чули ви інакшої розмови, тільки про їжу. Навкруги горів світ, рішалася доля Німеччини на століття, десь там на фронтах гинули їхні діти й чоловіки, а ви заєдно чули тільки, яка зупа була вчора в ресторані "Під дзвоном", а що має бути завтра в ресторані "Під білим конем", як то їлося перед війною і що будуть їсти після війни. Цар-голод кинув свою понуру тінь на Німеччину, що прожила воєнні роки з грабунку інших країн.

Серед такого життя і не спостереглися ми як весна розгорнулася в цілій своїй силі. Весна всюди гарна, хоч усюди інакша. В Форарльберґу не приходить вона на зміну зимі, тільки неначе з нею співіснує: на горах сніг, життя скуте крижаними обіймами холоду, а внизу гаряче, дерева вкриті рясним рожевим цвітом. Хати просто тонуть у яблуневих садках, скрізь море цвіту — пахуче, гарно, радісно. Але — скрізь мусить бути своє "але" — і ця краса притьмарена. По вулицях чути одноманітний скрипіт, це возять дядьки гноївку підливати садки й левади. Сморід гноївки мішається з запахом цвіту, від нього нікуди не втечеш, він ловить вас у полі й біжить за вами в місто.

Гільбе кудись пропадає, заливає своє горе, що "фатерлянд"2 пропадає, прийде зранку й або вернеться ввечері, або аж на другий день. А ми сідаємо на лавочці й губимося в здогадах, що то буде... Між людьми шириться охота тікати. Французи тікають щодня до Швайцарії. Мабуть є якась догода поміж Швайцарією і французьким урядом, бо їх приймають. Ніхто й доносів уже не робить. Та куди дінеться наш брат?

Говорять, що німці справді здуріли й будуть до останку боротися в Альпах. Треба б яко мога швидше вирватися на низи. І люди зникають помалу, найперше поляки, потім і з наших дехто.

На самий латинський Великдень, що припав того року на першого квітня, вітер приніс грюкіт гармат. Далекий, невиразний відгомін відбивався від швайцарських гір і вже не вгавав ні день, ні ніч. Що несуть нам ці гармати? Як поставиться до нас альянтська влада? Чи будуть примушувати вертатися, чи видадуть нас большевикам? Думки роєм гуляють по голові, стоїмо на порозі незнаного нам світу...

Щораз менше роботи і в нас. Тільки канцелярія працює невпинно, машинки стукотять, аж цегельня дрижить, далі йде напів фіктивна статистика викопаних кубометрів, пророблених годин і т. д. Контроля щораз рідша, забігає тільки до мене, між робітників не показується. Настрій вичікування: щось неначе знають і бояться про те говорити.

Починають відсилати робітників додому. Першими від'їхали італійці. За ними француженки й ті французи, що їх признали нездатними до військової служби, їх відправляють на збірний пункт біля швайцарської границі, десь повище Боденського Озера і звідти їх Червоний Хрест перевозить через Швайцарію додому.

Забрали теж німецьких робітників, бо вже зорганізувався фольксштурм — знак, що фронт десь уже дуже близько. Подіставали вони новесенькі уніформи й черевики, цілий день на вправах, але настрій прибитий, відчувають усю даремність тих останніх зусиль.

Зустрічаю знайомого муляра, що працював у нас при "куґельбункерах".3 Якийсь вийнятково веселий і говірливий, наче б добре десь потягнув пошту.

— Що доброго чувати, пане Маєрлє, щось ви сьогодні в доброму гуморі?

— А так, справді, дістав я добру новину.

— Що ж таке добре ви довідалися?

— Мене призначили на "форпост"4 в рукаві Райну, зривати міст і долучитися потім до свого відділу в відступі на гори.

— Та чим же ж тут радіти? Це ж небезпечне діло!

— Говоріть своє! Я викомбінував собі таку штуку: поширю свій однострій так, щоб під ним змістилося цивільне вбрання. Як тільки мої відмашерують — я уніформу у воду, а сам — додому!

Подібні розмови чути можна частіше, слухаємо їх обережно, бо може це бути вияв деморалізації, але може й провокація критися за тим.

З газет знали ми, що головний наступ альянтських військ найближчого нам відтинку фронту йде на Баварію. Та від кількох днів перестали виходити газети — не стало паперу — а радіостанції замовкали одна за другою. Радіо Інсбрук надавало тільки музику, жодних вісток. Щось сталося в Мюнхені на самий день народження "Фюрера", 20 квітня: група старшин хотіла заволодіти радіостанцією, якийсь військовий путч, невідомо добре, що саме, але невдатне, бо ще один день гриміли звідти прокльони на зрадників, потім і те замовкло.

Кожна година могла принести кінець і найрізнородніші та суперечні вістки мінялися кожного дня: французи зайняли Ліндав (десять кілометрів від нас), французи вернулися до Фрідріхсгафен, французи пішли на Мюнхен... Був повний хаос, ніхто нічого не знав. До роботи приходили всі, на те тільки, щоб побачитися й поговорити. А німецька адміністрація й система контролі та розподілу прохарчування функціонувала далі реґулярно й прецизно, без перебою, справно і зразково. Згадав я Польщу: там крали — що й скільки могли, а хто думав про свої обов'язки в обличчі краху, того вважали за дурня і трохи не за божевільного. Тут кожен німець, відповідальний він урядовець чи молода дівчина, кожного ранку точно з'являлися до праці й до останньої хвилини робили своє діло.

Хтось довідався, що уряд ляндрата в Фельдкірху видає заграничні пашпорти. Прожогом метнулися туди тисячі людей, від ранку до вечора уряд в облозі. Там справді видавали документи на виїзд, спершу в формі реґулярних пашпортів з фотографією, описом особи, означенням часової й територіяльної важности. Опісля треба було принести вже готовий виповнений формуляр до підпису, пізніше видавали тільки звичайні записки на виїзд з Німеччини, накінець били печатки на всяких документах з дозволом на виїзд до Швайцарії.

Ці пашпорти й перепустки не мали ніякої вартости: Німеччина валилася й ніхто не респектував німецьких паперів. Але треба було бачити натовп під будинком ляндрата! З ранку до ночі стояли люди в черзі, пускалися на різні хитрощі, щоб швидше дістатися до середини. Спробували б ви переконувати когось про недоцільність цієї витрати часу! Кожен тримався засади, що як не поможе, то й не зашкодить. Мої знайомі виробляли собі пашпорти до Америки через Швайцарію, Францію, Портуґалію, або до Австралії через Швайцарію, Італію і т. д. Дехто виробив собі про запас кілька документів. Починалася вже документоманія, що в перших місяцях альянтської окупації наче пошесть огорнула людей. Як же ж відмовитися від пашпорту, коли так чарівно бринять в ушах назви далеких країн — Америка, Австралія — і ви бачите їх ось тут рівненько виписані на пашпорті, на вашому пашпорті, що його тримаєте в своїх руках, на ньому ж ваша фотознімка й кільканадцять печаток!

В Дорнбірн наїхало кільканадцять військових лазаретів, по дахах розмальовано велетенські червоні хрести і через те пішли слухи, що в околиці не буде боїв. Навіщо ж було витрачати стільки труду на будову укріплень? Ніхто не турбувався відповіддю на це питання, а найменше німецькі дядьки, що зараз же взялися розбирати протитанкові запори на запас палива на зиму.

Переношуся з цегельні до родини в Люстенав: кожного вечора чвалаю 8 кілометрів пішки (автобуси вже не ходять), зношу свої речі в наплечнику, а вранці манджаю тою самою дорогою назад до цегельні. Ці марші здорово далися мені взнаки.

Ринок у Дорнбірні (З фотозбірки д-ра Володимира Михайлова)

23 квітня вийшов я з Дорнбірну з тим, щоб туди вже не вертатися. Ці останні дні перед упадком німецької влади перевели ми в страху й напруженні. Знову появилися низьколетні літаки, в Люстенав запалили одну хату, обстрілювали шляхи й побили кількох дітей. Знову захворів нам Юрко й пролежав кілька днів у гарячці, не могли ми зносити його до пивниці й сиділи на піддаші, де кожна куля без труду могла пробити тоненькі стіни з дощок, здалися на волю Божу...

Тихе містечко оживилося небувалим рухом. Положене на самісінькій швайцарській границі — від моєї хати було туди не більше як двісті метрів — стало ціллю мандрівки тисяч чужинців, що в останній хвилині хотіли втікти з Німеччини. З німецького боку вже не робили перепон, австрійці бачили неминучий кінець, марево голоду зависло над ними, були раді, що стільки народу забирається геть. Зате на швайцарський бік і миша не просунулася б. Крім звичайної митної охорони розставлено тепер військо, а границя йшла серединою Райну, в тому місці глибокого і рвучкого. Валки людей сунули до пограничних постів, пішки, з наплечниками й клунками на плечах, з валізками й мішками в руках, на возиках, на тачках. Ішли не тільки робітники з Західньої Европи, але й українці та поляки. Все те отаборилося в присілку Гехст, недалеко від Болонського Озера, між старим і новим коритами Райну. Построєно бараки, де не взявся й швайцарський Червоний Хрест з допомогою, а людей усе більшає й більшає...

Першого дня, як тільки з'явилися низьколетні літаки, швайцарці пустили жінок і дітей, під умовою, що негайно після втихомирення перейдуть назад. Потім почали пускати всіх без розбору. Збудували величезні бараки, загороджені колючим дротом, для кожної національности окрема загорода. Кожен мусів підписати зобов'язання, що вернеться до своєї країни при першій нагоді й можливості. Всі рушили що швидше, дехто підписував, що підсунули під ніс, але більшість таки залишалися, або не хотіли підписувати репатріяційних зобов'язань, або не пустили швайцарці. Так вони й жили в таборах у Гехст, доки рік пізніше французи їх не розв'язали. Під осінь того самого року бачив я довжелезні поїзди поворотців під швайцарською залізничною й військовою охороною, замаєні зеленню й величезними портретами Сталіна на вагонах.

Несподівано замаяли білі прапори на церквах, урядових будинках і більших приватних хатах. Вивішено їх з наказу бірґермайстра, недавно ще завзятого партійця, що тепер забув про "фюрера" та його наказ боронитися до останку. Від двох днів не бачимо німецького вояка й рахуємо години до приходу французів. Нагло зникають білі прапори — переїздив відділ есесів, загрозив бірґермайстрові розстрілом його і родини, коли не зніме білих прапорів. Переляканий бірґермайстер сів на авто і рушив назустріч французам просити, щоб скоріше займали містечко. Це не переливки, кажуть, цей же відділ есесів обстрілював скорострільним огнем вулиці в Бреґенці, де висіли білі прапори.

Наша хата стояла на роздоріжжі, нагорі жили ми, а внизу була кооперативна крамниця, напроти ресторан. Раз-у-раз заїжджали туди різні авта, ніхто на те зважав. Нагло хтось крикнув: "Францозен!".5 Збігаємо вниз — стоїть "джіп" з наїженим дулом скоростріла, а в ньому шофер мурин і білий вояк, француз, уміє кілька слів по-німецьки, робить грізну міну, що йому не дуже вдається.

От такий був прихід французів. Дивно тихо і спокійно, годі усвідомити собі, що так завалилася горда будівля чванливого "герренфольку"6 і починається новий світ, нова ера.

Незабаром почали в'їжджати повзи, гармати й вантажні авта. Враження було не надзвичайне: німецька армія виглядала куди грізніше, її зовнішній вигляд був куди більш імпозантний. Можливо, що впливала на це свідомість закінчення війни і відбирала грозу наступаючій армії, що несла мир замість війни.

Німці вели себе скандально. Відразу перетворилися в австрійців, виходили французам назустріч з білими хустками й білими прапорами в руках. Хто вчора найдужче кричав: "Гайль Гітлер",7 той сьогодні найбільше сунувся наперед. Ми трохи того сподівалися, бо вчора французький літак розкидав летючки "до наших австрійських приятелів" і заповідав близьке визволення з гітлерівської неволі.

Це було пополудні. А ввечері громадський поліцист об'їздив містечко з трубою та оголошував нові розпорядки: не вільно ходити по вулицях після дев'ятої години вечора, слід віддати зброю й військові матеріяли, не впускати ніччю до хати нікого, хіба в товаристві громадського поліциста з білою перев'язкою на рамені.

Не спали ми цілу ніч, по вулицях шлялися вояки з мароканських відділів, а про них віддавна кружляли чутки, що вони грабують, убивають і насилують жінок. Чоловік нашої господині був партієць, в останній хвилині пішов до війська й залишив велике помешкання. По те помешкання ще цієї самої ночі прийшли французи, я мусів сходити вниз за перекладчика. Не можу сказати, щоб був я тоді надто відважний — ставати вночі віч-на-віч з озброєними по зуби вояками, коли ще чути гук гармат і переривані серії тріскотливих скорострілів. Господиня дрижала зо страху, а скінчилося на тому, що її з дітьми зігнали в одну кімнату, а решту забрали. Французи, так старшини як і вояки, вели себе чемно і ввічливо, видко було, що дістали наказ добре ставитися до населення, бо тут Австрія, не Німеччина.

Ще кілька разів треба було мені збігати надолину — проїздні вояки пробували найти нічліг. Нарешті дочекалися ми ранку. Якось дивно: вчора ще була Німеччина, а сьогодні вже Австрія.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Я, коли не їм, — не можу працювати.

[2] Батьківщина.

[3] Куґельбункер — величезна бетонова бочка кулистої форми, вимазана чорним тером, щоб не відрізнялася від землі. Це сховок для однієї людини з "панцерфавстом" (протитанкова ґраната). Такі куґельбункери розставлено в рівномірних відступах здовж шляхів і біля мостів.

[4] Найдалі наперед висунене становище.

[5] Французи!

[6] Нарід панів.

[7] Гітлерівський привіт, щось у роді: хай живе Гітлер!