VII. РОЗДІЛ

В ЦЕГЕЛЬНІ

Земляк за стіною. — "Свинюшник". — Робота, контроля, спекуляція і маркірація. — Компанія збільшується. — З Донбасу до Форарльберґу. — "Остарбайтер" і "ґаліціянер". — Жіноча бриґада. — Пестра ґалерея робітників. — Виганяють ткачів до бункерів. — Ляґер німецьких дівчат. — Їхня погорда до українок. — Німки жаліються на австрійок.

Познайомився я тоді ближче з робітниками зо східньої й центральної України. В тій же цегельні, нагорі, жила родина з Ворошиловграду на Донбасі. Вдень працювала десь у фабриці, а ввечері говорили ми крізь дерев'яну стіну.

— Подайте сірничка, земляче! Крізь шпару суне сірник.

— То ви, кажете, земляк?

— Еге ж!

— А звідкіля ви будете?

— З України, зо Львова.

— А хіба ж Львів, це Україна?

— Як же це?

— Та це ж Польща!

Люди звикли думати державними, не національними кордонами. Львів лежав у польській державі, хто ж я можу бути, як не поляк?

З робітниками в мене завелися дружні відносини. Виписував їм карток до каси хворих, скільки хотіли, справедливо розділював цигарки, що їх часом діставали, як заохоту до праці, боронив їх перед Гільбе. Вони здебільшого жили в двох великих поздовжніх бараках недалеко звідти, на передмісті Гатлердорф. Там же ж недалечко був і барак для німецьких дівчат, що відбували "Службу Праці", цей барак був густо загорожений колючим дротом, при вході дівчата дижурували на варті, нікого не впускаючи, вночі стерегли попід вікнами, щоб не дай Боже не змішалася німецька кров з варварською.

Старовинний народній стрій
жінок у Дорнбірні (З фотозбірки
А. Гладиловича)

Для українських дівчат випорожнили великі залі в готелі "Цум Морен"1 вставили дерев'яні причі на три поверхи і там, де звичайно найшлося б місце на 50-60 ліжок, душилося тепер 300 дівчат. Вони називали це "свинюшником".

Робота починалася вранці о 7 годині. Кожен відгукувався, коли відчитали його назвище при перевірці, діставав картку зо своїм числом, на цю картку видавали йому снідання, обід і вечерю. На кожне харчування інша картка: здав одну, діставав другу. Харчових карток з Уряду Прохарчування не діставав ніхто, управа табору діставала спеціяльний приділ харчів на всіх — це тому, щоб робітники не втікали.

Після того починалася робота. Та й було тієї роботи, що кіт наплакав, от щоб до вечора досидіти. Десятків з два завжди голосилися до лікаря. Діставали свою "кранкенцеттель", годин з дві ждали в лікаря і так минав день, бо після обіду приносили звичайно звільнення від праці на два-три дні.

Про дисципліну праці треба було забути. Що значив один Гільбе на тисячу робітників? Його заглушували вереском, жалями і скаргами, від крику аж в ушах лящіло, кінчалося тим, що Гільбе йшов на мошт, а в нас діло йшло по-старому. Бо які ж санкції могли тоді німці стосувати? Більших в'язниць в околиці не було, а дороги до концентраків — відрізані.

Ішла спекуляція на те, щоб звільнитися від праці і за той час заробити щось у бавера, наїстися в нього досхочу. Перепадало й мені, часом кусень сала, часом горілка, якої тут багато курили з яблук. Діялося це зовсім леґально. Селяни мали кооперативу, закупили машину до курення горілки і після того, як здали континґент яблук, машина їздила з подвір'я на подвір'я — горілка лилася цебрами. За ввесь час мені вдалося виміняти декілька літрів молока за папіроски, а наші хлопці, хоч не вміли говорити й порозумівалися на половину язиком, а на половину руками, ніколи не верталися впорожні. Бавер їм довір'яв більше, може сподівався, що не донесуть на нього, а коли й донесуть, хто ж давав би віру словам якогось там "оста"?

Реґулярно, щочотири дні, приходила контроля роботи. Укріплення велися під наглядом ОТ,2 що окремі відтинки передавала різним будівельним фірмам. Наш відтинок дістав інж. Фаєрлє з Дорнбірну. Була це культурна і привітна людина, багато труду вклав у те, щоб мені знайти якесь людське приміщення, ходив на інтервенцію до бірґермайстра, очевидячки нічого з того не вийшло, поза постановою Фаєрлє "більше ніколи з тією свинею не зустрічатися".

Його заступник Шварц відпустив мені велику кімнату в своєму мешканні. Як тільки про те довідався бірґермайстер, негайно зареквірував цю кімнату "для військових цілей", хоч у місті ви вояка не бачили, крім тих, що або випадково переїжджали, або якимсь чудом дісталися на відпустку. Щоб якось піти мені на руку, Фаєрлє збудував спеціяльний барачок на кілька кімнат, наче б то на підручний магазин для себе, в одній кімнаті накидав якихось лопат і джаґанів, а решту віддав мені на помешкання. Але я цим міг покористуватись аж пізніше, коли вже скінчилася війна.

Контроля мало звертала уваги на те, що справді зроблено в полі, більше цікавили їх рапорти, статистики, проценти і т. д. Все те було в мене в найбільшому порядку і фірма Фаєрлє діставала похвали та стояла на першому місці щодо виконности загального пляну. Ніколи не був я під большевиками, кажуть, що там усе спочиває на таких звітах, а що це дає, можу собі уявити на підставі мого власного досвіду з тих часів.

Крім того відбувалася щоденна контроля виконности тижневого пляну праці. На контролю приходив один литовський студент, ми викурювали папіроску, поділилися новинками з радіо і з газет, обраховували, як довго треба ще ждати на альянтів, підписували звіти й усякі викази, і це повторялося кожного дня.

Мій "персонал" збільшився. До недалекого села Шварцах приїхав мій товариш з давніх часів, Дзюник Попадюк, і примістився в нашій фірмі, як магазинер та зв'язковий до різних місць, де працювали робітники. Його робота полягала на тому, що вранці видавав знаряддя і ввечері після праці відбирав їх назад від робітників, а після обіду об'їжджав на ровері бункри, чи нема яких новин. На день це брало дві-три години, решту ми вигрівалися до сонечка та покурювали папіроски. До нас частенько забігав другий мій товариш, Остап Ватаманюк, директор Союзу Кооператив у Заболотові коло Коломиї, і ми втрійку снували пляни, що робити, коли вже настане кінець.

Майже всі українці походили з Донбасу, переважно з містечка Равінки. Здавалося, що ціле містечко німці переселили до Форарльберґу. Говорили вони прекрасною, чистою українською мовою, мені навдивовижу, бо чомусь я думав, що в Донбасі мова засмічена москалізмами. Особливо дуже гарною мовою говорили дівчата, що приїхали сюди майже дітьми, в віці 14-16 літ і вже три роки працювали в "Товаристві реґуляції долини Райну". Цікаво, що дівчата були бистріші й інтеліґентніші від чоловіків. Може тому, що в більшості це шкільні учениці, а може це українська раса видає здібних жінок. Національної свідомости в них не було ніякої. Називали себе українцями, бо приїхали з України, та й стільки всього їх українства. В містечку Гогенемс збудували їм бараки, там завели вони свою республіку, дібрали собі пару, вже й діти в них завелися. Не було священиків, щоб повінчати, а німецьким урядам заборонено давати шлюби чужинцям, до того ще вийнятим з-під усякого права остарбайтерам, от і жили вони, як їх доля злучила.

Часом дехто з хлопців заходив до мене на розмову, хоч рідко. Вечорами вони звичайно пересиджували в баверів. Найбільше заходив до мене Панас Обрізан, мабуть учитель, людина вже зовсім совєтського виховання, але щирий українець, цікавився українськими справами і позичав у мене українські книжки.

На другому місці йшли українці з Західньої України, або "ґаліціянер". Це був головно елемент інтеліґентський. Робити при окопах їм, як зрештою нікому, не хотілося, всі шукали способів маркірувати, а що кожен більше чи менше вмів по-німецьки, поприміщувалися на ліпших місцях. На нашому "бавштелє" — я з Попадюком, у центральному магазині знаряддя — один, керівники ляґерів у Гатлердорфі і "Цум Морен" — галичани, в кухні — самі галичани. Тому й не любили їх інші робітники, а дівчата з України за їхню влізливість прозивали їх жидами. Не любили їх теж і німці, але не могли без них обійтися. Правда, доля їх була краща від решти українців. Бо "ости" — це були нещасні люди: не тільки в надграничній смузі, але й у всій Німеччині не вільно їм жити в приватних квартирах, тільки в бараках, не діставали харчових карток, мусіли харчуватися в спільних кухнях, невільно виходити після п'ятої години вечора, невільно ходити до кіна, їздити без перепустки, відходити з місця замешкання, хочби й до сусіднього села, без перепустки. Діставали вони нижчі ставки за працю, щойно під кінець війни допустили їх до каси хворих. Не мали відпусток і тільки в вийняткових випадках могли працювати, як умові працівники чи кваліфіковані робітники. На рамені носили перепаску "Ост". Під цю катеґорію підпадали всі, що жили на схід від Генерального Ґубернаторства, отже українці, білоруси й москалі. Всі носили спільний знак "Ост", допіру в останніх часах казали носити українцям — тризуби, москалям — хрест св. Андрія, білорусам — промінясте сонце. Знак св. Володимира мав стати знаком ганьби "расово меншевартісних людей", як Давидова зірка для жидів. Та дуже мало хто носив тризуба, більшість трималася старого знаку "Ост".

Від усього цього вільні були галичани. Було проте зрозуміле, що в інших українців родилося оправдане недовір'я до людей, що називають себе українцями, говорять однією з ними мовою, а користуються "привілеями" в німців.

Українці дуже боляче відчували це положення і гордо його зносили. З природи нарід вільнолюбний, що не гнув перед ніким спини, приїхав сюди з большевії, де, що б там з ними не робили, але на всіх язиках і на всякий лад двадцять п'ять літ трубіли про людську рівність і рівність прав усіх громадян. Тут зустрівся з режимом, що засуджував його на пониження не як ворога — це було б зрозуміле — не за гіршу працю чи меншу освіту, а тільки тому, що не були вони німцями і походили з України. Це рвало до бунту кожного з них і не дивниця, що після розвалу Німеччини не одному німцеві добре від них перепало.

Нам, західнім українцям, це дуже утруднювало зближення і співжиття з нашими братами, що дивилися на нас з підозрою, як на німецьких прислужників, що користуються панською ласкою. Вимагало це великого такту й терпеливости, щоб проломити льоди недовір'я. Цього такту й бракувало дуже деяким галичанам, що дурною своєю поведінкою і ще дурнішим ляпанням язиком поглиблювали викопану німцями пропасть.

Одного разу прислали нам з Фельдкірху партію жінок. Хоч там теж велися роботи при укріпленнях, чомусь їх перенесли до нашої будівельної станиці. Як побачив їх Гільбе, аж руками сплеснув. Що його робити з такими "робітницями"? Одна — жінка понад п'ятдесятку, вчителька, її дорослий уже син теж працював при окопах у Фельдкірху. Друга — жінка полковника польської армії, теж уже дама в літах. Далі — студентка медицини, секретарка з Харкова, машиністка в нотара, скрипачка і т. д. Багато з них уже добре надщерблені зубом часу, але ще змагаються з тим найбільшим ворогом жіноцтва, випудрувані й вимальовані,
Д-р Володимир Михайлів з дружиною перед гостинницею "Цур Травбе"
в Дорнбірні.
в мештиках і з рештками елеґанції. Посилати їх з лопатами — тільки деморалізувало б і смішило б решту робітників, бо ж робити вони ані не хочуть, ані не вміють.

Гільбе знайшов вихід. Поставив над ними бриґадиром учителя Климкова і зробив з тої групи спеціяльне "арбайтскоммандо"3 з призначенням: замітати канцелярію, тримати впорядку подвір'я, чистити цегельню, носити воду і плести пруття. В дійсності робота в них була така, що одна гачкувала, друга читала книжку, третя ходила за яйцями й моштом по хатах, а решта почерзі тримали сторожу, чи не йде яке начальство. Тоді всі збігалися докупи до розпочатої прутяної плетінки. Климків ходив поміж ними, як півень, вижидаючи "файранту",4 часом зникав на кілька годин і тоді рейвах у цегельні давав знати, що там повне "безначальство".

З пестрої ґалерії робітників пам'ятаю ще старого італійця Тоніні, що вірно держався римської засади — "аврора музіс аміка — на снідання найліпша горілка". Мабуть ні разу не бачив його тверезим, вже вранці приходив підохочений і ми з дива не могли вийти, звідки в нього береться стільки горілки. Про горілку висловлювався він з найбільшою погордою: це напиток для свиней і для німців, він п'є тільки вино, але що тут вина кат-ма, треба хляти це свинство.

Мали ми й одного еспанця. Його захопила війна в Німеччині, тут він заробляв добрі гроші, а тепер на леґальний пашпорт з швайцарською транситною візою вертався додому. Та заки заїхав з Гамбурґу до Бреґенцу, минула важність документу, а німці без довгих церемоній запроторили його в ляґер і давай лопату до рук! Він приходив кожного дня, брав ту свою лопату і ревно відстоював до-кінця, не кивнувши пальцем цілий день. Німота лаялася, та ніякі погрози не збивали його з пантелику, він зовсім позбавлений був південного темпераменту. А на бійку німці тоді вже не важилися, вже перестали дерти кирпу.

Маркірували теж і поляки, кому як удавалося. Одного з них, студента Ліпіньского з Пйотркова, що втік сюди добровільно перед переслідуваннями в Польщі, дуже не злюбив Гільбе. Наставляв йому більшу норму, не пускав до лікаря і ввесь час кричав на нього. Минуло два тижні, заки я його втихомирив. Інша річ, що цей полячок, вихухана панська дитина, був імпертинент, гохштаплер і влізливий, не любили його і власні земляки.

Працювали з нами й німці. Наперед звідкись зігнали самих старих дідуганів, що навіть не знали, хто вони. Коли я заносив у список їх прізвища, вони подавали себе, як "естеррайхер",5 а це дуже немиле було для гітлерівського режиму. Вони це робили не зо свідомої опозиції, а просто ввесь свій вік прожили в Австрії і за п'ять літ нового режиму не могли ще звикнути до нових порядків.

Опісля, в оборонній гарячці, вигнали з фабрики всіх ткачів і на мене припала яка п'ятдесятка. Це були кумедно неповоротні люди, вони ж пересиділи нераз по 30 літ за ткацькими станками, лопата їм тікала з рук, по трьох днях їх погнали мастити бункри смолою, а потім зовсім прогнали. Залишилися кілька фахових деревних робітників, що з правдивою німецькою акуратністю ставилися до роботи: ніколи не спізнювалися, ніколи не ходили до лікаря, трактували це, як свій зарібок, і пильно лічили кожної виплати зароблені марки.

Я вже згадував, що недалеко був жіночий ляґер німецької служби праці. Дівчата звичайно помагали селянам при домашньому господарстві, але коли почалися будови укріплень, призначили їх до нашої цегельні плести рогожі з пруття. Це був зухвалий і зарозумілий елемент, пройнятий гітлерівським духом нетерпимости і переконання про свою вищу расу. Зараз вислали делеґацію до фірми, щоб їх ізолювали від українок, бо вони не хочуть мати ніякої стичности з остарбайтеріннами. Представниці цієї "вищої раси" складалися з куцих і присадкуватих австрійок з Тиролю й Форарльберґу, що біля українських дівчат виглядали як деґенератки. Пригадую, раз привезли деревляники для робітників, щоб не нищити взуття в болоті при роботах. Майже всі були завеликі для наших дівчат, це все було роблене на солідну німецьку ногу, а в українських дівчат переважали числа 36-37. В "арбайтс-ляґері" навіть купальні не було, а наші дівчат два рази штрайкували й не виходили до праці, доки не дали їм можности купатися й умиватися після праці.

Німки підглядали за працею українок і кілька разів робили доноси на Гільбе, що він їм потурає і не підганяє до роботи.

Серед них були три справжні німки десь з околиць Авґсбурґу. Приходили до нас жалітися на поведення австрійок і просили приділити якусь роботу при канцелярії — замітати, стирати порохи тощо. Носили нам їсти й мили начиння. Від них довідалися ми про погорду і зависть "арбайтсмайдів"6 та про їхні доноси. Вони теж мали нагоду ближче розвідуватися про дальші пляни нашої роботи. Як тільки закінчимо свою роботу тут, перекинуть нас кудись далеко в гори. Розказували, як німці крадуть у кухні м'ясо призначене для робітників і приносили всякі сплетні з німецького життя.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] "Під мурином".

[2] Організаціон Тодт, названа від імені міністра Тодта, що вів усі військові будови укріплень і споруд. По його смерті на це місце прийшов міністер Шпер, якого судили в Нюрнберґу.

[3] Робітничий відділ.

[4] Кінець роботи увечері.

[5] Австрійці.

[6] Дівчина, що відбуває повинність "Служби Праці".