VI. РОЗДІЛ

МАНДРУЄМО ДАЛІ

Нестерпне положення. — Під градом куль. — Виїзд з Мельку. — Куди очі понесуть. — З бомбами навперейми. — Дорнбірн. — До лопати. — Несподіваний аванс. — Приміщення в цегельні. — На піддашші в Люстенав. — Нова хвиля українців у Форарльберґу. — Їдуть і мадяри. — Далекий світ за близькою границею.

Минуло Різдво і довше вже ждати не було можна. Большевики знову розпочали офенсиву, прогнали німців з Польщі і перший раз станули на корінній німецькій землі. Я рішився їхати перший наосліп, за мною решта рідні.

Положення ставало нестерпне. Налети починалися кожного ранку вже біля 10 години і тривали до пізнього пополудня. В містечку спинилося все життя, настав напів мертвий час зрезиґнованого вичікування неминучого кінця.

Все таки поїзди якось ходили. Ніхто не знав, коли поїзд приїде, чи приїде, ані навіть, кудою буде їхати. І небезпечно в дорозі, літаки обстрілювали подорожніх у поїзді. Але люди кудись їхали — кожен поїзд повний.

Останні дні в Мельку перебули ми в безнастанному страху. Захворіла нам дитина, лежала в гарячці в ліжечку: ані нести її до скелі, ані залишатися в хаті. А тут літаки грюкають без перерви, американці господарять по німецькому небі, як у себе вдома. Не скидають бомб, тільки обстрілюють людей по вулицях, дзвонять кулями по вікнах. Обстріляли теж і нашу хату, цілий день пересиділи ми в коморі від подвір'я, де не було вікон.

Годі було видержати, здалися ми на Божу опіку, щоб виїхати зараз таки першого дня після того, як видужає наш Юрко. Виробив я всі папери й перепустки, надав речі вечірнім поїздом, попрощався з матір'ю і сестрою та умовився, що негайно після приїзду на місце, дам їм адресу, щоб подавалися за мною. Це було моє останнє з ними побачення.

Якраз попереднього дня літаки обстріляли поїзд, що його ми вибрали на старт у дорогу. Як звичайно, поїзд спізнився і його захопила тривога. Він сховався перед літаками в тунелю, щоб переждати лихо, і за яку годину, коли вже все виглядало спокійно, рушив далі. Де не взялися срібні оси, обсипали кулями звідусіль, заки поїзд добився до станції в Мельку — близько два кілометри — вже було понад 40 убитих, не рахуючи ранених. Як же його їхати в таку пору?

Плян виробив я такий: з Мельку мусимо виїхати раннім поїздом, що приходив перед 10 годиною з Відня, ранішого не було. Проїхати тільки одну станцію на захід, до містечка Пехлярн над Дунаєм. Містечко зовсім маленьке, бомб там ніколи не скидали, а перед скорострілами можна скритися денебудь. Там пересидимо до вечора, коли переїжджає поспішний поїзд Відень-Мюнхен, що спиняється на хвилину, і заїдемо ніччю до Зальцбурґа. А далі, все нічними етапами, до Інсбруку, а там і до Форарльберґу.

Приблизно так і було, хоч трапилося подорозі багато несподіванок. Найперше спізнився поїзд з Відня на цілих дві години і на двірці застав нас алярм. Миттю станція опустіла, залишився тільки необхідний персонал і ми тікати вже не хотіли, бо ану ж над'їде поїзд! Тим разом алярм не був небезпечний, може тому, що небо захмарилося, літаки скоро відлетіли. Нарешті всіли ми до поїзду. Хоч недалеко їдемо, зараз на першій станції висідаємо, все ж таки вже пустилися ми вдорогу й огортає нас подорожній настрій, вже ми рушили, вже їдемо, вже мусимо заїхати, куди направилися.

Але ввечері знову поїзд спізнився на кілька годин, з великим трудом ми всіли до нього, повнісінько людей, нікуди ногою ступити. При тому цікаво — самі німці, жодної іншої мови не чути.

Вранці оказується, що замість їхати на Мюнхен через Лінц і Зальцбурґ, поїзд виминув луком обидва міста і спинився на південь від Зальцбурґа, на вузловій станції Бішофсгофен. Для нас воно нічого, все ближче до мети, але інші поспускали носи: сидять на малій станційці, не знати, коли трапиться поїзд додому.

По станції скрізь побите скло — минулого пополудня обстріляли її літаки. Холодно, половина лютого. Наш поїзд, на Інсбрук, повинен відійти пізнім вечором, маємо перед собою ще яких тринадцять годин. Але їде в нашому напрямі якийсь робітничий поїзд, доходить тільки до містечка Верґль, на половині дороги до Інсбрука. Всідаємо — ще ближче до мети.

А в Верґлі — знову алярм. Бачимо, люди тим не турбуються, вештаються по вулицях, сидять по ресторанах, видно не чули гуку бомб. В повітрі хмари і мряка, літаків не видно, чути тільки гул моторів, що поволі гине в напрямі на північ. Сидимо й ми в ресторані при обіді та слухаємо радіозвідомлення: налет на Лінц і Зальцбурґ, залізнича станція в Бішофсгофені розбита дощенту. Боже, яке щастя! Ледве три години, як ми виїхали звідти!

Ходжу по станції, розпитую залізничників про поїзди. Нічого не знають, навіть цигарки не розв'язують їм язиків. Стоїть якийсь поїзд під парою. Підбігаю до машиніста, куди це він?

— Менш, біст ду феррікт?1 Я від двох тижнів не знаю, куди їду, а ще менше, куди заїду. Хочеш — сідай, а поїдемо, куди Бог заведе!

Нема ради, ждемо. Ходимо по містечку, це чепурне, типове тирольське містечко, що друга хата — ґастгавс, перед війною люди лишали тут добрі гроші на дозвіллі. Мабуть, прийдеться заночувати. Але пополудні кажуть, якийсь поїзд приїхав з Мюнхену. Біжу, щодуху — є поїзд. Поїде далі до Інсбруку, тільки почистять його, був під обстрілом. Справді, в переділах сліди крови, волосся, розприсканого мозку — жах і огида! Але нічого не кажу дружині, щоб не лякати, і так ми в страху.

За дві години пускають до поїзду і на ніч ми вже в Інсбруку, без пригод. Ловимо нагоду за хвоста, на рейках стоїть поїзд до Блюденц, відходить за кілька хвилин. Тащу клунки, соплю з напруги, але в останній мінуті щасливо всідаємо. Фу-у-у, хай йому біс! Аж упрів, не так з напруги, як з поденервування. Але вже сидимо, вже їдемо, місця доволі, можна й заснути.

Будять нас якісь голоси. Це станція Ляндек, мусимо поспішати до перших вагонів, два останні залишаються тут. Стрічають нас польські робітники, щось тут направляють на рейках. Дивуються, що ми замість у сторону Польщі, їдемо на захід.

На тому пригода не закінчилася: ще одна пересідка в Блюденц, потім стоїмо в полі кілька годин — льокомотива задихалася — під полуднe в'їжджаємо на станцію Дорнбірн.

Місто чисте, гарне на вигляд, робить враження великого села: нема кам'яниць, хати серед садів і городів. Колись справді це було село, кількадесят літ тому почав тут розростатися легкий текстильний промисл і сьогодні Дорнбірн — невеликий промисловий осередок.

Хоч це тільки друга половина лютого, але вже весна, чути теплий подих вітру, вполудне таки добре припікає. Зима тут дуже коротка, високі гори захищають від вітрів, близькість Боденського озера злагіднює клімат. Людські оселі скупчилися в долині Райну, здовж одинокої залізничної лінії попри швайцарську границю, ось вам і Форарльберґ.

Українці в Дорнбірні ставлять собі житловий барак
(З фотозбірки м-ра М. Гладиловича)

Заїздимо до д-ра Михайлова, що живе в одній кімнаті з дружиною і з сином. В сусідній кімнаті — дві родини. Напхано, як оселедців в бочці, ніяк і дихнути. Люди живуть у фабричних будинках, де великі галі поділено дошками на кімнатки для родин, всі збиті на купі серед блощиць і смородів, але щасливі, що мають дах над головою. Фабрика має теж і кращі приміщення, та вони зайняті робітниками, що приїхали сюди давніше, це переважно поляки і французи. Українці з Наддніпрянщини, серед яких переважають молоді дівчата, приміщені в дерев'яних бараках за містом.

Зараз треба приголоситися в Уряді Праці, бо можуть запроторити Бог знає куди. Дають мені приділ до огородника в сусідньому містечку Люстенав, над саміською швайцарською границею. Та в нього вже працюють два українці і мешкання він не має. Посилають до другого містечка, Гогенемс. Є там фабрика взуття, прийняли б, але треба самому шукати помешкання. Кажуть, на другому кінці живе старий токар, самотній, оглух уже від туркоту машини, виробляє ложки й колотушки, взяв би когось до помочі. Біжу. Показує мені дерев'яну повітку на сіно, з якої щойно треба зробити хату, обліпити стіни, вставити піч, підлогу, зробити стелю. Все те зробити в вільному від праці часі, матеріял обіцяв дати і сам помогти. Для мене це не розв'язка, бо я вже не маю де подітися, спимо з синком у д-ра Михайлова, разом нас, п'ятеро в кімнаті, жінку прийняла на три ночі до себе німка за солену заплату й зобов'язання заплатити за неї кару в Управі Міста, як би хтось доніс, — не вільно приймати чужинців.

А тут кожен поїзд викидає по кілька а то й кільканадцять нових утікачів, усі йдуть до бараку без надуми, щоб тільки закінчити мандрівку. Вже й не дозволяють висідати з поїздів, кажуть їхати далі, до Райху. Та люди все якось сплигують з вагонів, кожному хочеться тут залишитися, всі переконані, що тут безпечно і від большевиків і від американських бомб. Але барак — це жах!

Минає ще кілька днів. Німеччина вже в судорогах, якби ще кілька тижнів перебути! Фабрики стають, робітників виганяють копати укріплення, ґавляйтер заповів оборону Тиролю, "останньої цитаделі в Альпах".

Кидають до окопів і мене. На південь за містом стара цегельня, це наша "Бавштеллє".2 Приходжу точно на сьому вранці, а там народу, гудуть як джмелі! Справжня вавилонська вежа: українці, москалі, білоруси, поляки, чехи, серби, словаки, хорвати, словінці, мадяри, італійці, голяндці, бельґійці, люксембурзьці, французи, литовці, латвійці, естонці, греки, болгари, румуни, татари — вся Европа! Січе дрібний, пекучий дощ — сьомого березня. Всім тим порядкує "бавфірер",3 малий опецькуватий австріяк, Гільбе. Одні плетуть рогожі з пруття, другі риють ями. Дивиться на мене, що я виріс під небо — тиць мені в руки здоровенну лопату:

— Ду ґеген дорт!4

Гамір і вереск — слова не розбереш. Німець кричить, ніхто його не розуміє. Жінки пищать, дівчата хохочуть, Гільбе безрадно розмахує руками. Кидаю слово то тут то там, жінки мокнуть на дощі, хотів би їм допомогти. Гільбе бачить, що знаю німецьку мову і можу порозумітися з усіми робітниками.

— Ду бляйбен гір!5

За пів години ступив я на вищий щабель суспільної драбини, від лопати до канцелярії. В цегельні знайшлася кімнатка, її сяк-так упорядковано, поставлено стіл і імашину до писання, я вже там "урядую" як "Шіхтеншрайбер",6 роблю списки робітників, ділю на бриґади, рахую пророблені години, пишу "кранкенцетель"7 і т. д., бо мій Гільбе міцний на крик, але слабий на перо. Дістаю до помочі француза, щоб підмітав канцелярію і палив у печі. Бідачисько хворий на пропуклину, боїться тяжкої роботи, вдячний мені і старається догодити.

Там же, нагорі, відпустили мені приміщення: частина горища відділена дошками, ні світла, ні води, крізь шпари вітер віє-провіває, козака — доброго молодця прохолоджає. Нашвидку збиваю з дощок щось неначе ліжко, неначе корито і це вже моя "хата". Жінка тим часом уже в другої німки, кельнерки, їй платимо добре, платимо теж і кару за неї до Управи Міста. Накінець вона нас обкрадає, користаючи з нашого безправного положення і з неможливости скаржитися. Переходимо до іншої, кожного вечора тащу з цегельні три кілометри в'язку дров, щоб було чим варити на другий день. От біда, що й словами не описати.

Пробуємо віддати Юрка до дитячого садка: розпитуються, хто, звідки, де працює батько. З великою ласкою приймають, обраховуючи, що Юрко є "айн Фіртельдойче".8 Бо коли батько працює в канцелярії, то не може бути чужинець, чужинці здатні тільки до лопати, в канцелярії можуть працювати тільки люди німецького походження. Видно, що я "гальбдойчер",9 а мій син мусить бути тільки четверта частина німця. Смішно, але Бог з ними, добре, що прийняли дитину, не буде валятися по вулицях. Жінка ходить по якихось добродійних установах і нарешті їй вдається добитися кімнати на піддаші в Люстенав, вісім кілометрів від мене. Доїжджаю туди автобусом на неділю, а в понеділок чимчикую пішаком до праці.

В часі того лаження по урядах довідуюся, що я не українець. Українці — це большевики, фом Остен,10 мусять носити на рамені перепаску з написом "Ост".11 Я не з України, тільки "авс Ґаліцієн",12 а це ніяка Україна, колись була Австрія, тепер Ґенеральґубернеман — і в усіх паперах пишуть "Дістрікт Ґаліцієн — Ґаліціянер".13 Винайшли нову народність.

Отак я влаштувався. Жінка в селі, я на цегельні. Прийшла і леґалізація перебування в надграничній смузі. Цей самий Альбрехт удавав, що мене не пізнає і без труду дав дозвіл. Поїхав я якось до Фельдкірху в тій справі, а в ляндрата цілий коридор завалений українцями. Десять вагонів над'їхало їх зо Словаччини, хутенько повиходили зо станції, щоб не погнали далі. Німці швидко позбивали бараки в селі Фраксерн і запакували їх тимчасово туди. Ані де зварити дітям, ані обмитися. Саме ці люди, серед яких я знайшов знайомих, старалися про право побуту. І кожного дня нові приїжджали, доки цілком не знищено залізничної лінії Зальцбурґ-Інсбрук, тоді хвиля втікачів почала відпливати на північ, до Баварії.

Крім українців, що їх було найбільше, переважно їхали сюди мадяри. Самі дуки — князі, графи й барони, фабриканти — власними вантажними автами, з повними вагонами всякого добра, їх уважали ча "фербіндете",14 що до останку тримали фронт з німцями, мали вони рівні з ними права, діставали без труду право перебування, бірґермайстри мусіли їм шукати мешкання. За все вони добре платили, мали чим.

Їх теж манила близькість швайцарської границі. Коли прийшов вечір, німецький бік тонув у темряві — швайцарський ясно освітлений і цей контраст наводив тугу за миром і спокоєм, безпекою від поліції і бомб, за культурним життям. Це так близько, що здається рукою дістав би, а дістатися туди — як до Америки. Дехто пробував "на зелено", дуже рідко кому пощастило. Границя біжить здовж прудкого Райну, пильно береженого з обидвох сторін. Неодин утопився, більшість ловили й відсилали до концентраків.

А я собі далі в цегельні, як собака в буді. Мій Гільбе вже освоївся, перестав мені тикати, навіть до хати запросив, щоб похвалитися перед сусідами, що в нього працює "герр бірґермайстер фон Лємберґ".15 Навколо розкидані хатки баверів, Гільбе пересиджує там і попиває "мошт",16 а ми порядкуємо самі. Пішла система роботи на акорд: стільки то кубічних метрів викопати, квадратних метрів рогожі виплести і т. п., а після того — роби, що хочеш.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Чоловіче, чи ти здурів?

[2] Бавштеллє — будівельне місце.

[3] Бавфірер — керівник будови.

[4] Ти іти туди!

[5] Ти залишитися тут! - В Німеччині виробилася спеціяльна говірка з чужинецькими робітниками: дієслова не відмінялися, тільки вживалися в інфінітівах, папр. "Я вчора бути голоден і не могти спати". Так говорили робітники, від них перейняли це й самі німці. Слухати збоку комусь, хто знав мову, виглядало дуже кумедно.

[6] Шіхтеншрайбер — писар, що записує зміни робітників і зароблені гроші.

[7] Кранкенцеттель — картка до лікаря. Всі робітники були примусово забезпечені в "Касі Хворих" (установа забезпечення від хворіб і нещасливих випадків), без різниці, чи це "остюки" (робітники зо сходу) чи інші.

[8] Одна четвертина німця.

[9] На половину німець.

[10] Зо сходу.

[11] Схід.

[12] З Галичини.

[13] Дистрикт Галичина — галичанин.

[14] Союзники.

[15] Пан посадник Львова.

[16] Вино з яблук.