V. РОЗДІЛ

МАНИТЬ ШВАЙЦАРСЬКА ГРАНИЦЯ

Мандрівка по ляндратах. — За Делеґатуру УЦК в Дорнбірні. — Хожденія з д-ром Михайловом. — Бірґермайстер виганяє за двері, а ляндрат викидає з Форарльберґу. — Безуспішна інтервенція в ДАФ. — Конференція УЦК у Відні. — Бомбардування. — Ще раз до Дорнбірну. — Доля одного бункра. — Марево непевности.

Ляндрат звільнив мене з праці негайно і сам дораджував мені їхати якнайдалі на захід. Якби минула небезпека приходу большевиків, можу вертатися назад, він прийме мене кожної хвилини й дасть помешкання, якщо його залишать на його становищі. Вивінуваний так різними паперами, повновластями й посвідками, рушив я під Швайцарію. Найперше обходив усіх надграничних ляндратів, чи не вдалося б знайти праці так, як у Мельку. Прийняли мене дуже чемно, цікаво розпитувалися про всячину, але ішов від них холод і байдужість. Що їм там якийсь авслендер, коли ось тут Райх на очах валиться! Праці нема, не мають що робити і з тими людьми, що вже працюють. І це була правда.

Найбільше сподобалося мені в місті Ліндав. Воно ціле на острові близько берегів Боденського Озера, получене з суходолом греблею, кудою проходить залізниця й шоса. Чистеньке таке, як коробочка, старе місто, жодного промислу там нема, колись жило з туристів, тепер повне втікачів з розбитих великих міст.

Що я зусилля не прикладав, куди не ходив, в Уряді Праці покликувався на рекомендації з Мельку — все надармо. Не мав щастя. А хотілося конче влаштуватися самому й нічого спільного не мати з УЦК, перед ніким не затягати ніяких зобов'язань. Не вдалося, треба рухати Делеґатуру в Дорнбірні.

І почалися хожденія від Анни до Каяфи, вислухування імпертиненцій і грубостей від гітлерівських кациків. Звикнувши до ввічливости і прихильности в Мельку, це було для мене новістю і я часом себе запитував, чи я серед того самого народу, чи заїхав в іншу країну?

Скрізь ходили ми з д-ром Михайловом. Наперед до бурмістра Дорнбірну, представитися й заповісти намір Делеґатури УЦК. Цей осібняк зо статурою різника й мордою бульдога трохи нас за двері не викинув і казав принести дозвіл від ляндрата в Фельдкірху, інакше викине нас з міста. В Фельдкірху спрямували нас до адміністраційного референта д-ра Альбрехта. Цей і чути про ніщо не хотів, казав принести дозвіл з Інсбруку. Навіть не дав дозволу на перебування в надграничній смузі, всього на один тиждень, якраз скільки треба, щоб поїхати до Інсбруку й вернутися.

Не ліпше пішла справа в ґавляйтера1 в Інсбруку. Його самого ми не застали, нам казали, що до рідкісних випадків належить зловити його в Інсбруку. Цей осібняк, на прізвище Гофер, за австрійських часів здефравдував гроші в якійсь установі і мусів тікати заграницю. Коли німці зайняли Австрію, в 1938 році, він вернувся на п'ятах німецької армії, вже як гітлерівський достойник і за якісь там заслуги призначили його ґавляйтером. В його уряді не знали, що з нами зробити. Зовсім нас прогнати не годилося, бо ми мали всякі поручальні листи від інших німецьких установ. Щоб якось нас позбутися, відправили нас до ДАФ.2 Там ми майже два дні провели на дискусіях і переконуваннях, — надаремно. Скрізь одна відповідь — тут близько границя, чужинцям доступ обмежений, тільки воєнна конечність заставила нас їх сюди спровадити, ніяких організацій і делеґатур не потребуємо, це не сприяє державній безпеці. Робітниками в нас опікується ДАФ. Для українців окремої людини не маємо, але стоїмо в зв'язку з українським уповноваженим ДАФ у Мюнхені, він приїжджає сюди раз на місяць. Якийсь Кульчицький.

На відхідному казали нам внести прохання до ДАФ, приймуть нас на опікунів до українських робітників, але без ніякого зв'язку й відношення до УЦК, тільки як урядовців ДАФ. Авже ж, що не могли ми на те піти, бо це була б груба нелояльність до УЦК — їхати з його рамени організувати конкуренційну установу і замикати йому доступ до провінції. Хоч це нас обидвох могло добре особисто влаштувати, з усіми вигодами, пільгами, привілеями і т. д.

Прийшлося вертатися з нічим.

Дорнбірн — місто садів у Форарльберґу.
(З фотозбірки м-ра А. Гладиловича)

У Відні трапив я на Конференцію Австрійського Відділу УЦК. Приїхав проф. Кубійович, а з ним д-р Атанас Фіґоль, що був тоді мабуть чи не заступник проф. Кубійовича, це називалося "діловий керманич". З'їхалися представники всіх Делеґатур з Австрії і здавали звіт. Д-р Фіґоль тримав доповідь про засадничі справи УЦК, Гаґер — про контакти з німецькою владою, і накінець кликали по черзі до слова всіх нас. Наради велися в німецькій мові, як довго був приявний Гаґер, а він був майже до самого кінця. Проводив ними проф. Полянський, як господар.

Коли прийшла черга на мене, всі нащурили вуха, бо Делеґатурою в Дорнбірні були зацікавлені.

На жаль, ця Делеґатура існувала тільки на папері й фіґурувала лише в звітах та реєстрах УЦК. Мені не дали докінчити, коли я висловив своє огірчення з приводу постави тирольської влади: як вербували робітників до праці в Німеччину, обіцювали золоті гори, а коли тепер ідеться про затиснення з ними контакту — делеґатів нашої установи викидають за двері. Гаґер викричався на мене, що я взяв кепську тактику, що ми тут нічого не можемо домагатися, можемо тільки просити гостинности. Але коли за два дні Гаґер поїхав сам учити всіх нас, як треба ставити діло, мусів сховати хвоста під себе, бо з ним ще менше говорили, як з нами, дивувалися, як може німець ставити такі справи перед німецькою владою. Так до самого кінця Делеґатура в Дорнбірні офіційно не існувала, ішла тільки переписка поміж УЦК і д-ром Михайловом.

Властиво Конференція нічого не дала, позатим, що проф. Кубійович і Гаґер познайомилися особисто з делеґатами.

При тій нагоді відбулося відкриття української світлиці в Відні. Світлиця була приміщена в тому самому будинку, де ми відбували свої наради, передбачена була якась культурна програма, співи, привітання, як звичайно в таких випадках, але я був знеохочений вискоком Гаґера і солідарністю з ним інших панів з УЦК, відійшла мені охота йти дивитися на параду.

Замість того пішов відвідати знайомих, бо досі витрачав час, оббиваючи пороги в УЦК і навіть зо своїм другом і товаришем недолі в тюрмі, Юрком Дачишином, не мав змоги побачитися. А народу в Відні — сила-силенна. Цікаво, що деякі з них рішилися нікуди з Відня не виїжджати й дожидати там большевиків. Переконували мене, що у Відні ще найлегше буде окритися перед ними і тут буде менший голод, бо чорна торгівля вже процвітає і не дасть людям загинути. Я таки волів мати між собою й большевиками бодай двісті кілометрів.

Тоді й бомбардування Відня пережив. Алярм захопив мене на вулиці і я забіг до сховища. Скрізь по вулицях були дороговкази, кудою до найближчого "люфтшуцкеллєр".3 Хоч про те могли б більше розказати ті, що неодне бомбардування пересиділи в охоронних льохах, але мені видалося, що я ніколи б не ліз уже в пивницю. Це страшне враження. Повітря дрижить від гудіння літаків, виразно чути кожен вибух бомби. За кожним ударом здається вам, що ось-ось і стіни впадуть на вас. На обличчях у людей жах, деякі жінки плачуть, старші люди моляться. Бомби падали мабуть не близько, але мені здавалося, що це зараз за стіною, на сусідню кам'яницю. Сидите в пивниці й почуваєтеся до болю безпомічні. За секунду на вас налітає смерть і ви абсолютно ніяк, ніяким чином не можете боронитися, ні тікати, можете тільки ждати, що принесе з собою секунда, мінута, година. Якби мене вдруге захопив алярм, я б заліз десь під лавку в парку і так здався б на Божу волю.

Два тижні пізніше їздив я ще раз до Форарльберґу, вже зовсім приватно, щоб якось там влаштуватися. Нінащо не здалася мені горілка й цигарки, що стільки дверей відкривали в інших околицях. Горілку там виробляли самі, самогон з яблук, і заливалися нею до безтями, а звідки брали тютюн, не знаю, та мали його вдосталь. Чужинцям тоді зовсім не дозволяли жити в приватних помешканнях, тільки або в спеціяльно для них збудованих бараках, або в фабричних приміщеннях для робітників. Фабрик багато не було — в Форарльберґу тільки легкий текстильний промисел, сирівців не ставало, робота йшла тільки для війська. Хоч сядь та й плач! Що я находився й налазився по селах і містечках, нічого знайти не міг і ще раз прийшлося вертатися з порожніми руками. А не зважаючи на масу втікачів з Німеччини доволі було тут вільних місць, бо цілий Форарльберґ колись жив з туристичного руху, набудовано там безліч готеликів та всяких тимчасових приміщень.

Вертався шляхом на Мюнхен, думав подорозі вступити туди, може стрінув би кого й розвідався про тамошні можливості. Але поїзди ходили вже нереґулярно і я спізнився цілих десять годин. Приїхав уночі до чужого міста, трамваї вже не ходили, все покотом лежало на підлозі, ждало ранку. Я знайшов місце в підземному сховищі під станцією. Сховище було влаштоване дуже вигідно: вентиляція, туалети, санітарна служба, вода, світло, лавки, окремо для жінок з дітьми, окремо для чоловіків. Сильні ковані залізні двері в цементі, над головами грубезна цементова стеля і стальові поперечниці — все те давало переконання абсолютної безпеки. Я виспався смачно на лавці і навіть не чув алярму. Впали якісь бомби на місто, але десь подальше.

Коли я рік пізніше, вже за американської окупації, зайшов на цей самий залізничий двірець, сховище геть чисто було зруйноване. Впала на нього великокаліберна бомба, пройшла до самого дна, вбиваючи сотні людей.

І знов я в Мельку. Цілий місяць старань про виїзд не посунув мене ні на крок наперед. А марево непевности ще гостріше стануло перед нами.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Ґавляйтер — керівник провінції.

[2] ДАФ — Дойче Арбайтсфронт, Німецький Фронт Праці, установа, що опікувалася робітниками і в Німеччині до деякої міри заступала профспілки.

[3] Люфтшуцкеллєр — сховище в пивниці.