IV. РОЗДІЛ

МІЖ ВІДНЕМ І БЕРЛІНОМ

Женуть на Остваль. — Обмеження в комунікації. — Краківський Український Центральний Комітет у Відні. — Організуються Делеґатури УЦК по різних містах Австрії. — Несподіваний виклик до Берліна. — Пропозиція перейняти УЦК в Берліні. — Звільняють з концентраків. — Німецька ставка на Власова. — Отаман Бульба в Берліні.

Над нами зависло нове лихо. Постановлено "боронити Райху до останньої краплі крови" і для оборони збудувати "Остваль"1 десь за Віднем, здовж мадярської границі. Справу взяла на себе націонал-соціялістична партія і видала заклик до населення: кожен мав відробити кілька тижнів.

Було ясне, що заки дійде до останніх німецьких, ті перші каплі крови вицідять з чужинців. І справді, незабаром від'їхав туди перший транспорт з Мельку, другий заповідався за тиждень. Вивішено таблиці й оголошення, що треба з собою брати, коли бути готовим і т. д. Цього нам аж ніяк не хотілося. По якого біса виставляти шкуру під обстріл літаків? Між нами пішли розмови, чи не пора тікати на захід. Д-р Шкільник приїхав сюди власними кіньми, що працювали тимчасом у "баверів",2 для нього справа проста — сідати на віз і гайда просто себе! Ми мусіли б їхати залізницею. А тут якраз заведено різні обмеження: не вільно їхати поспішним поїздом дальше, як 75 кілометрів, не вільно посилати речей поїздами, на все треба окремого дозволу з транспортних бюр адміністрації.

Марево першого лиха зняв з нас староста. Заповів нам, що всі ми в його уряді є доконче потрібні для воєнно-важливих справ і він нас виреклямував від обов'язку копати окопи. Будемо тут сидіти, доки захочемо, а коли треба буде тікати далі, він видасть перепустки і зробить усе, щоб нам допомогти. Перші з того скористали чехи, взяли перепустки й поїхали до свого Протекторату. Ми, українці, найперше постановили порадитися в Відні у Відділі Українського Центрального Комітету, що недавно перенісся туди з Кракова. Діяти треба було негайно, бо тим часом наростає ще одна небезпека. Західню Німеччину жахливо бомбардовано. Там справді чоловік не знав ні дня ні години, коли його постигне смерть. Нічого дивного, що хто лише міг, утікав звідти, залишалися тільки ті, що не мали куди їхати, або були прив'язані до урядової праці. Тоді почалася вимінна акція: німці висилали своїх у безпечніші околиці, а на їх місце зганяли з цілої Німеччини чужинців. Декілька таких перенесень було вже в нас, до Діссельдорфу, і перед нами стояла прикра дилема: або большевики, або американські бомби.

Поїхав я до Відня розпитатися, що там думають робити. А в Відні українців — тьма тьменна! Все, що їхало на Словаччину, в більшій частині опинилося в Відні. Зараз там відкрили Відділ УЦК, його очолював проф. Юрій Полянський, відомий львівський геолог. Але властиво всі танцювали так, як ім заграв д-р Тимотей Мацьків, здається колишній прокурор. За опікуна приділено їм колишнього крайсгауптмана3 з Холма, а потім з Тернополя, Гаґера, дістали теж гарне приміщення і зараз там почали творитися різні відділи, підвідділи, комітети й комісії, люди кудись бігали, вибірали якісь посвідки, кожен промишляв, якбито і від роботи звільнитися, і на приватному помешканні залишитися і копійку заробити. Кожного дня перевалювалися сотні людей через те бюро, вистачило пересидіти в передній кілька днів, щоб побачити пів Галичини. Тоді якраз УЦК організував свої Делеґатури по більших містах Австрії, начебто для опіки над утікачами з Галичини. До кожної Делеґатури прикріплювалися дві особи для ведення її справ. Це було платне зайняття, а що важніше, — давало різні привілеї, як звільнення від обов'язку праці, можливість їздити поїздами і т. д. Незле було б причепитися до котроїсь Делеґатури, та швидко побачив я, що для мене там місця нема. Все те, як скрізь і звичайно, сперте було на системі знайомств, фамілій і протекцій, цілими днями висиджували там кандидати на всякі призначення, а я ані не мав особливих знайомих серед "уцеківців", ані не пішов би на підлабузництво й прошацтво. Все, чого міг я добитися від д-ра Мацькова, і то з немалим трудом, це перепустка до міста Дорнбірн на швайцарській границі.

В місті Дорнбірні знайшлася більша група людей, головно з міста Золочева. Заїхали туди з д-ром Володимиром Михайловом, що працював в Уряді Праці в Золочеві і керував цілим транспортом. Тепер там порішено зробити Делеґатуру УЦК, намічено д-ра Михайлова на керівника і видано йому повновласті. Як виявилося потім, майже всі "головачі" з УЦК мали скриту надію звити там для себе безпечне кубло, щоб було куди тікати, як біда притисне. А що тікати треба буде, про те в нікого сумнівів не було. Ще з весною думалося, що головний удар большевиків піде на Північну й Центральну Німеччину, а ми тут, в Австрії, безпечно виждемо кінця війни здалеку від большевиків. Тим часом большевики під Будапешт підійшли скоріше, як до границь Німеччини.

Отож тому то й так тяжко було мені дістати приділ праці на Дорнбірн, бо з тією місцевиною в'язалися пляни різних референтів УЦК, людей, що не мали ніякого відношення до націоналістів і добиралися по принципі особистих знайомств.

Допомогу дістав я зо сторони, звідки найменше міг сподіватися. Вертаюся до Мельку і на другий день кличе мене ляндрат до себе:

— Чи ви маєте знайомих у Берліні?

— Маю. Там живе чимало моїх приятелів.

— Я маю на думці німців, когось з німецьких урядових кол?

— Нікого з таких людей не знаю. А що на речі?

— Прийшла телеграма з одного уряду з запитом, чи ви тут, а коли так, то щоб вас негайно відпустити до Берліна на урядовий кошт на якийсь тиждень. Зголосіться в персональному бюрі, дістанете документи і гроші на дорогу, а ось вам адреса, куди маєте зголоситися.

Хто може викликати мене до Берліна? Чи не криється за тим якийсь підступ? Але їхати треба.

Шлю телеграму до знайомого друга Северина Модрицького, що тоді працював в УНО, прошу вийти на станцію, сідаю в поїзд того самого вечора і вранці заїжджаю на Ангальтер Бангоф у Берліні. Модрицького на станції не було, кудись виїхав, якось допитався я до інших українців і через них зв'язався, куди треба. Показую адресу — ніхто не знає, що це значить. Біля полудня під'їжджаю на ту адресу і тут зразу все вияснюється. Виявляється, що такий самий Відділ УЦК, як був у Відні на Південну Німеччину, є і в Берліні для т. зв. Альтрайху, цебто Німеччини в межах 1938 року. На опікуна до нього приділено д-ра Вендта, дуже порядну людину, колись міського комісара в Калуші, а потім крайсгавптмана в Золочеві. Він знав мене з дволітньої праці в галицькому самоврядуванні і тільки зайняв цей пост, почав розпитуватися поміж українцями про мене. І таки віднайшов, це його телеграма викликала мене з Мельку до Берліна.

Працівники податкового відділу уряду ляндрата в Мельку,
в садку перед будинком уряду. Перший з-ліва — автор.

В Берліні від самого початку було представництво УЦК, що його вів п. Котик, здається Степан на ім'я, колишній урядовець Маслосоюзу. Коли треба було тікати з Кракова, в Берлін наїхало багато українців, що стояли в якомусь відношенні до УЦК. На той час усіми справами УЦК в Берліні порядкували цей Котик і Мирон Луцький, колишній Голова "Сільського Господаря" у Львові. Ці панове мене або не знали, або вдавали давніше, що не знають, але тепер прийняли мене з надзвичайною сердечністю і скоро пізнав я її причини.

Без зайвих обиняків і з правдивою німецькою діловитістю д-р Вендт запропонував мені таке: він перейняв опіку над УЦК, його завданням зорганізувати пукти в цілій Німеччині для реєстрації українців з Генерального Ґубернаторства і настановити там зв'язкових. З фондами рахуватися не треба, уряд Генерального Ґубернаторства ставить їх до диспозиції. Він має тут помічників українців, але їх не знає, зустрічається з ними вперше. Пропонує мені зайнятися цією справою. До помочі можу собі взяти, кого тільки захочу, він не робить ніяких застережень супроти особового складу. Якщо хочу, можу сьогодні звільнити цілий персонал і дібрати собі інших людей. Централя буде в Берліні і тут я мушу жити, сюди мушу спровадити свою родину. Все, що буде мені потрібне, буде поставлене до диспозиції. Зокрема не буде бракувати харчів.

Ситуація дуже погана, не можна закривати на те очей, але багато можна зробити для своїх земляків, облегшити їм долю втікачів. Він не має права займатися українцями зо східніх областей, але контроля паперів буде належати до мене. Накінець просить мене особисто прийняти цей пост в ім'я нашої попередньої дворічної співпраці.

Я не міг на те рішитися. В Берліні працювати і з Берліна цілою працею керувати в той час — це був початок грудня 1944 — було невимовно тяжко і буде щораз тяжче з уваги на щоденні майже і щонічні налети. Щодня українці з Берліна виїжджають, нові втікачі його оминають, я не зможу нікого туди добровільно спровадити, а силуваним конем не доробишся. Чи не можна перенести централі до іншого міста, до Липська, Мюнхену або Франкфурту над Майном? Ні, вона мусить бути в Берліні, бо тут є Уряд Генерального Ґубернаторства. Тоді я з великим жалем, але мушу відмовитися. Поминаючи те, що мені самому не всміхалося сидіти під безнастанним страхом граду бомб, буде просто неможливо найти мені тут таких працівників, на яких зможу рахувати.

Але Вендт зробив мені одне. Зателефонував до Гаґера до Відня і вслід за тим післав листа, і коли я кілька днів пізніше з'явився в Відні, вже було готове для мене призначення до Дорнбірну, з усіми паперами, грішми й повновластями.

В Берліні посидів я кілька днів і — неймовірна річ — за ввесь цей час не було ні одного налету. Саме тоді звільнили багато людей з концентраків, між ними полк. Андрія Мельника, Степана Бандеру, д-ра Вассияна, інж. Бойдуника, інж. Селешка та інших моїх знайомих. Декого з них встиг я побачити й довідатися від них "щось з політики". Ольжича в живих не було, його замучили ще в червні, решта якось втрималася, тільки дуже виголодніла й підупала на силах.

Німеччина лежала в передсмертних судорогах і пробувала якось знайти шлях до противників большевизму. Показується, що не тільки поляк мудрий по шкоді. Ставка пішла на Власова, що в цей час відбував свій з'їзд, був теж великий натиск на українців. Це був якраз час переговорів у Берліні, де однією рукою подавали пиріжок, а в другій помахували нагаєм. Не беруся писати про ці речі, можливо, що забере до них слово хтось з безпосередніх учасників. Організованим українським чинникам, а головно націоналістам, удалося вийти оборонною рукою з німецьких кліщів і моральну свою карту затримати чистою.

Мав я нагоду побачити тоді леґендарного отамана Бульбу, ночуючи в друга Дзюбинського, теж працівника УНО. Бульба тоді був у ближчому контакті з нашими людьми. В тому часі користувався він великим авторитетом, не розміняв ще свого престіжу пізнішими політичними герцями. Оточений був атмосферою шанобливости й услужности — кожен старався допомогти йому, як тільки міг.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Остваль — східній вал, лінія укріплень здовж східньої границі.

[2] Бавер — хлібороб.

[3] Крайсгавптман — окружний староста.