III. РОЗДІЛ

БЛАГОСЛОВЕННА "УРЯДОВА КЛЯМКА"

Українська колонія в Мельку. — Пошана австрійців до урядової клямки. — Стаю перекладчиком. — Німецька товариськість. — Протилетунська оборона. — Зозуля в радіо. — Летунські тривоги. — Відважний гавптман.1 — Під скорострільним вогнем з літака. — На захід пливуть валки втікачів.

Життя в містечку плило одноманітно і, якби не часті алярми, зрештою нікому нешкідливі, — можна б сказати, що й спокійно. Ляндрат, людина дуже порядна, до чужинців ставився добре, не робив різниць поміж ними й німцями. В його уряді працював нас доволі великий гурт: 3 українці, 3 чехи, 1 серб, 1 словінець та 1 поляк. Цей останній дуже скоро перестав признаватися до свого народу і зробився фольксдойчем,2 хоч це не принесло йому ніякої поправи.

Незабаром зібралася нас невелика колонія українців: приїхала моя мати й сестра з двома дітьми, мій шурин Володимир Кохан, колишній посол і директор Центробанку, з родиною, проф. Чорнодольський з Золочева, нотар д-р Шкільник з Перемишлян. Всіх нас призначили до якоїсь праці, що з неї мало було користи, але збережена була засада, що кожен мусить працювати, бо в часі війни не вільно дармувати.

В манастирському фільварку працював аґроном Дзюбинський з Перемищини, старша вже віком людина. В одинокій місцевій каварні була кельнерка українка, колись урядничка Повітового Союзу Кооператив у Золочеві. Друга її сестра працювала в пекарні, а третю приділили на домашню помічницю до якоїсь старшої хворої дами. Це була родина Древницьких. Був там ще якийсь молодий чоловік, що залицявся до одної з панночок, він їздив кожного дня до підземної фабрики в Льосдорфі. В шпиталі працювала дівчина з Бережанщини, в одному з ресторанів — хлопець і дівчина з Галичини. Ще одна дівчина пильнувала дітей якогось урядовця, а в шевця були два хлопці зо Східньої України та якийсь старший чоловік з Кам'янця Подільського, завзятий большевик, що старався завжди говорити ломаною московською мовою. Це були всі українці в містечку.

В околиці було багато сільської молоді, особливо дівчат з Надніпрянщини, всі вони жили думкою якнайшвидшого повороту додому. Хлопці були побольшевичені, не так з внутрішнього переконання чи з розуміння суті справи, як з ненависти до "ґерманців, сукіних синів". Позатим це були добрі люди й радо помагали нам у наших експедиціях на села, щоб поміняти щонебудь на харчі.

Група працівників уряду ляндрата в Мельку.
В другім ряді посередині — автор.

Склалося так, що швидко я здобув собі авторитет у містечку. Немало причинилася до того стара пошана австрійців до "урядової клямки", передана в спадщині галичанам. Хто працює в державному уряді, хоч на підленькому місці, того більше шанують, його праця вважається більш почесна. Я був один з перших чужинців у "ляндратсамті" і люди виміркували собі, що коли "авслендера"3 туди пустили, мусить він мати повагу. Це зараз мало свої добрі щоденні практичні наслідки: в пекаря, молочаря і м'ясаря давали більше харчів за менше карток, у господарському уряді — бецуґшайни. Коли до того моя дружина пустила в рух цигарки, — ми просто перестали відчувати війну та воєнні злидні.

В урядах сиділо повно німецької шантрапи, фахових та освічених людей було мало, одні пішли на війну, других перенесли в окуповані території. Їх місце зайняли всякі купчики, ремісники і т. п. старші люди, що може були дуже добрі в своїх професіях, але були нікудишні в урядах. Для прикладу: будівельний відділ провадила старша фройляйн, що 15 літ була готелевою послугачкою. Тільки на найважніших постах траплялися ще давні урядовці старої австрійської та німецької школи. Серед таких умовин нетрудно було мені виробити собі позицію: поневолі зверталися за різними справами до мене, де не могли собі дати ради.

Крім того в скорому часі став я генеральним "дольмечером"4 на цілий Мельк. В околиці були сотні й тисячі робітників усяких національностей: українці, москалі, поляки, південні слов'яни, чехи, французи, бельґійці, голяндці, італійці — одним словом, уся "Нова Европа".5 Вони щораз заходили в конфлікти то з урядами праці, то з жандармерією, то з судами і мене кликали бути посередником при порозумінні. В Німеччині діяли расові закони, кожну народжену дитину опреділювали до якоїсь кляси і в тій справі батьки складали деклярації до картотеки містечка. Це відносилося теж і до чужинців. Багато дівчат приводили на світ нешлюбних дітей: мати українка, батько француз, або навпаки. Ніхто б тим не турбувався, якби не те, що треба устійнити батьків та опреділити расову катеґорію немовляти. Ішла в рух процедура, в якій часто батьки й урядовці не могли себе зрозуміти — давай кликати мене. Пізніше я мало вже працював на своєму властивому місці, ввесь час швендявся по всяких урядах. Зате належалася мені заплата по урядовій ставці, коли ж я її зрікся, бо виконував це в часі своєї урядової праці, всі почали відноситися до мене з ще більшим респектом.

Німецьке життя мало багато дечого такого, чого я досі не зустрічав. Передусім вдаряла в вічі товариськість у праці, "камерадшафт", як вони називали. В кожному відділі була особа, що мала пильнувати всіх уродин, ім'янин та всяких інших оказій. Якось було так, що мої уродини — 16 червня — припали перші в відділі. Вранці, при вході до уряду, ждав на мене ляндрат з побажаннями, а на свому столику застав я вазончик з квітами і — невидане диво в Німеччині — кусень "шпек"-у6 й кілька цигарок. І так було кожному, чи він працював там десять літ чи один тиждень.

Час до часу йшли ми на деякі спільні праці: помагали селянам у жнивах, головно збирати картоплі, або заготовляти дрова на зиму для уряду. Цей день був вільний від урядової праці, лишалися тільки дижурні, а ми з пилами й сокирами або лопатами йшли в ліс, чи в поле, від старости до сторожа. В праці не було різниці між ніким, усі мусіли однаково робити, після чого їли, що хто приніс. Цієї товариськости праці не зустрічав я пізніше ніде в моїй життєвій мандрівці, хоч доводилося немало світа переміряти.

У п'ятницю, суботу й неділю — грало одиноке кіно в містечку. Часом їздили ми до Відня на неділю, побачитися зо знайомими, в гарну погоду купалися в Дунаю, або їздили на прогульку в долину Вахав. Ніхто б не сказав, що живемо в часі найстрашнішої з воєн, якби не нагадували нам того часті летунські алярми.

Спочатку було це доволі рідко. Воєнного промислу в околиці не було, підземна фабрика щойно почала будуватися, не мали чого тут літаки шукати, не було на що скидати бомб. Але перелітали вони понад нами, прямуючи на Відень, на Лінц, до протекторату або до Центральної Німеччини зо своїх баз в Італії. Тоді гуділи сирени і цивільна служба протилетунської оборони заганяла нас у сховища. Для нашого бюра призначені були земні сховища в ярузі пільної дороги. Доброї забезпеки вони не давали, але були за містом, оподалік від людських осель і було мало правдоподібне, щоб падали там бомби. Заспокійливо впливала теж близькість концентраку, ніхто не сподівався, щоб американці бомбардували в'язнів.

Хто мав службу в обороні, залишався в будинку. В підвалі рівненько і з німецькою акуратністю поскладані були лопати, джаґани, сокири і всяке приладдя до гашення вогню. Нас вишколювали, що коли і як уживати, ми це вислухували, але хто б міг привести на тямку всі ті науки в моменті справжньої небезпеки? Був там теж телефон, безпосередньо сполучений з телефонною сіткою протилетунської оборони, щокілька хвилин централя з Сант Пельтен подавала звідомлення про акції перелітаючих ескадриль — все було продумано дуже добре, зорганізоване зручно, функціонувало справно. Але чути було безпорадність супроти налетів. На небі не бачили ми німецьких літаків, раз усього відбувся повітряний бій і зістрілено один американський літак.

Пізніше, коли брали під зброю всіх, хто сяк-так до неї надавався, коли навіть дівчат, що з них на половину складався бюровий апарат, покликали в спеціяльні помічні формації протилетунської оборони, почали притягати чужинців до більш відповідальних функцій. Інколи мусіли ми відбувати нічну службу. Наперед, як тільки загуділи сирени, прибігали ми до уряду й були там на поготівлі на випадок пожежі. По вулицях ходити в часі тривоги невільно, замість перепусток дали нам сині опаски з урядовою печаткою. Опісля треба було два рази на тиждень ночувати в спеціяльній кімнаті. Цілу ніч дижурували на зміну дві телефоністки, нашим завданням на випадок тривоги було збігти як найшвидше до "бункру"7 в скелі над Дунаєм, залучити телефонічний апарат до сітки летунської оборони, відбирати й нотувати перші звідомлення, доки не прийдуть телефоністки. В величезних масивних скелях, що на них побудовано манастир, від кількох місяців вертіли сховища для мешканців міста. Окремо виверчено кімнати для команди місцевої протилетунської оборони, що складалася з ляндрата, крайсляйтера8 партії, коменданта жандармерії й посадника міста. Ґестапа, на щастя, в нашому містечку не було.

Зараз побіч була ждальня колишнього пароплавного товариства і там замкнені були телефонічні апарати в двох скриньках: один до місцевої сітки, другий до команди в Ст. Пельтен. Ось ці то скриньки треба було швидко занести до бункру, залучити й відбирати звідомлення. Тим часом робила це телефоністка в уряді і ждала на знак, що апарати вже залучені, тоді прибігала нам на зміну. Це вважалося довірочною справою, але мусіли вживати нас, бо німців було мало, більшість урядовців жила в околиці, до праці доїжджали автобусами й залізницею.

Вліті ми радо вітали алярм, це вносило різноманітність у монотонію щоденної бюрової праці. Як тільки випав гарний день, уже було певне, що довше десятої години не посидимо — в той час менш-більш починали показуватися на небі літаки. Найперше бачили ми крізь вікно, як ішли додому діти з садочку, між ними й мій Юрко. Це значило, що радіо проголосило сиґнал: "Анфлюґ авф Кернтен унд Штаєрмарк".9 Кілька хвилин пізніше кукала зозуля в радіо і вилучалися авдиції — це було знаком близької тривоги. Був навіть дотеп такий:

— Яка різниця між куканням зозулі в лісі і в радіо?

— Коли в лісі — дзвонимо грішми в кишені, коли в радіо — зубами зо страху.

Як тільки закувала зозуля, наш шеф кімнати Гаґер, сотник резерви і бакалійний купець з фаху, комендант фольксштурму в близькому містечку, що з поважною зарозумілістю розказував про свої воєнні подвиги (він відбув похід в Україну й дійшов до Полтави), перший починав нервуватися, закривав це куренням цигарки, щоб забезпечитися перед нашими жартами. Він теж перший тікав до сховища. На мене припадало йти останнім, оцінили, що маю довгі ноги і зможу наздігнати своїх, а перед відходом мусів я повідчиняти вікна, щоб рятувати шибки від тиску повітря в разі бомб, позносити в підвал машини до писання й замкнути кімнату на ключ. З часом набрав я такої вправи, що мимо всього швидше від інших прибігав до сховища.

Наш гавптман зараз ліз у діру і не показував носа, доки не пролетіли літаки, а ми сиділи під кущами й дивилися, як виблискують ескадри срібними животами. Часом рахували літаки: в безконечній черзі летіли хвилями по 50-60, інколи 900 або й 1.000.

Але одного разу скоїлося нещастя. Вийшли ми в поле, як звичайно, поприміщувалися на сугорбі під деревами. Я сидів під корчем і читав книжку, два чеські робітники вилізли на дерево нарвати черешень. Не завважили ми, як ущух гамір: проїхав колесом жандарм і нагнав усіх до діри — по околиці кружляють окремі літаки. Вони були найбільш небезпечні для цивільного населення, був це час летунського терору, коли американці обстрілювали прохожих на вулицях і селян на полі, низьколетним ходом спускалися вони на землю й косили скорострілами, кого попало. Небезпеку почули ми, аж упали бомби на концетрак, якого пів кілометра від нас. Гей, як схопився я, наче попарений, а за мною посплигували обидва чехи з черешні! Здається, витримав би світовий рекорд у бігу. А кругом кулі прискають по камінцях на дорозі, чути сухий тріскіт угорі і дзенькіт внизу. Біжимо, аж дух запирає, я по середині, чехи краями. Я добіг щасливо, стільки всього, що шапку згубив, а чехів поранило в ноги, так і осталися на дорозі. Швиденько принесли їх до дір і дівчата перев'язали їм рани. Один з них потім більше місяця відлежав у лікарні.

З того часу перестав я грати відважного і слідом за гавптманом чимчикував послушно до діри, як тільки почувся гуркіт літаків.

В манастирських підвалах поставлено лавки з дощок, заведено сильніше світло, можна було й почитати. Нераз тривога тривала п'ять до шість годин і не вільно було звідти вийти. Діти бігали поміж боднями, вереск і гамір заглушував усе. Пізніше, коли ще кілька бомб скинули в околиці, більшість людей тікала до скелі, там було менш вигідно — ні лавок ні доброго світла — зате безпечно. Скелі 20—30 метрів завтовшки, ніяке V-1 ні V-211 не пробило б.

Отак минали дні: висадка в Нормандії, атентат на "фірера", капітуляція Румунії. Прийшла осінь і принесла безконечні валки втікачів: битим шляхом ішли вози з Румунії, Мадярщини, а головно з Банату в Сербії, а Дунаєм угору плили мадяри. Все прямувало на Лінц—Пассав, невеличка частина залишалася в околиці. Ішли день і ніч безупину, між одною і другою валкою якої пів години відстані, в безнастанному страху перед налетами. Жалілися, що хоч вони "фольксдойчі" (в більшості це були справжні німці, колоністи з тих країн), то німці відбирають у них сало й свині. Від мадярів на Дунаю відобрали вугілля і збіжжя. Залізницею їхали довжелезні вантажні поїзди рогатої худоби.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Гавптман — сотник.

[2] Фольксдойче — людина німецької національности, але без німецької державної приналежности.

[3] Авслендер — чужинець.

[4] Дольмечер — перекладчик.

[5] "Нова Европа", "Нововпорядкування Европи", "Новий лад в Европі" — кличі німецької гітлерівської пропаґанди.

[6] Шпек — сало.

[7] Бункер — спеціяльне бетонове сховище.

[8] Крайсляйтер — окружний керівник.

[9] Літаки в напрямі на Каринтію і Стирію.

[10] Фолькштурм — помічні військові формації старших і нездатних до фронтової служби людей. Створено їх під кінець війни.

[11] Ферґельтунґсваффе 1 і 2 — відплатна зброя 1 і 2. Так називали німці безпільотні ракетні стрільна, що падали на Лондон в 1944 році.