II. РОЗДІЛ

У КОЛИСЦІ АВСТРІЇ

Дунай, річка Нібелюнґів. — Історичні пам'ятки в околиці. — Манастир Бенедиктинів. — Сюди заганялися мадяри й турки. — Австрійські чумаки. — Козаки в Мельку. — Концентрак. — Будують підземну фабрику. — Бомби на концентрак і їхні жертви.

Околиця там прекрасна. Дунай проривається через обніжжя Альп і входить у чудову долину Вахав, що починається в Мельку і крутою гадюкою в'ється кількадесят кілометрів до старовинного міста Креме. Мальовничі узгір'я, стрімкі кручі на сотню метрів заввишки, надбережні узбіччя з руїнами середнєвічних замків — ось краєвид Вахав. А влітку все це вкрите рясним цвітом вишень і морелів, села тонуть у садках — просто рай, ніхто й не думає тут про війну.

Кожне село, кожна скеля і круча має свою згадку в австрійській історії. Тут ось недалеко, на лівому березі Дунаю ще добре зберігся замок, де в'язнили колись англійського короля Ришарда Львине Серце і де його рідною піснею відшукав вірний друг. Колись ішли сюди галасливі прогульки: поїзди підвозили з Відня до Мельку, тут уся кумпанія сідала на кораблі та плила вниз по Дунаю. Війна відсунула в забуття ці веселі давні австрійські часи, лишився тільки спомин і безчисленна кількість готелів та готеликів: що-четверта хата в центрі Мельку, це "Ґастгавс"1 розрахований колись на туристичний рух.

Саме містечко розкинулося під горою, що стрімко спадає до Дунаю. На скелі — могутній манастир Бенедиктинів, т. зв. Штіфт, що панує над цілою околицею і звідки видно далеко вгору і вниз Дунаю. Підбудований він глибокими і просторими льохами, повними величезних бочок від вин. Вони порожні тепер, але перед першою світовою війною вино плило туди з розлогих манастирських дібр в Австрії і Мадярщині. Туди тікали ми в часі летунської тривоги, у манастирських підземеллях легко вміщалося ціле містечко, п'ять до шість тисяч душ.

Сам манастир — одна з кращих пам'яток австрійського барокко. Його будівничий проживав недалеко звідсі, в місті Сант Пельтен, що прибрало собі реклямову назву "місто німецького барокко". Фронтом він до заходу, ген-ген далеко видно, як блищить срібна стрічка Дунаю, річка Нібелюнґів. Бував тут і Наполеон, його батареї з манастирського подвір'я боронили переправи через Дунай. Старенький чернець, що спроваджує нас по будинкові, показує невеличке місце, що й досі зберегло назву "городчик Наполеона". Тут любив стояти завойовник Европи і дивитись на захід сонця, що сідало далеко на річку й останнім промінням золотило манастирські бані.

Той же старенький дідусь з любов'ю показує нам гордощі "Штіфту": довгі ґалерії з портретами австрійських князів, цісарів і абатів Мельку; величезну бібліотеку, славну на всю Німеччину багатством своїх рукописів, що їх з правдивою бенедиктинською пильністю переписували ченці на перґаментах. З гірким жалем говорить, що австрійський республіканський уряд продав за доляри до Америки безцінної вартости манастирські скарби: два античні рукописи з Х століття й перводруки Біблії.

Небагато цінностей можна тепер побачити, все поховане внизу, для забезпеки перед налетами.

Входимо до церкви. Вона дуже відрізняється від понурих латинських святинь, що тонуть у сутінках. Нема того напів сумерку, що овіває людину таємничістю
Містечко Мельк — на дальшому пляні
манастир Бенедиктинів
і будить страх перед Богом, скрізь щедро вливається світло через прегарні вітражі, ясно всюди, як в українських церквах.

Куди не ступите, скрізь тхне старовиною. Що-кілька кроків бачите вмуровану в стіну кам'яну таблицю з пригадкою про якусь то древню подію. З однієї довідуєтеся, що це прастара ґерманська оселя, що про неї зустрічаються згадки в нібелюнґських заґах. Тут була колиска Австрії, звідсі виводиться рід князів Бабенберґів. Ось цей манастир був колись їхнім родовим замком, пізніше подарували його Бенедиктинам, а самі перенеслися кудись під Відень. Ще залишилися дві старезні вежі з північної сторони манастиря, двічі ґрунтовно з тих часів перебудованого.

Ось на маленькій, та престарій, хатині знову таблиця. Вона каже вам, що сюди загналися мадяри в своєму поході на захід. Оподалік, у невеличкому сільці відбувся з ними бій, після чого мадярська хвиля відплила на схід та осіла в наддунайській кітловині.

Ще інший напис сповіщає, як то хоробрі мешканці міста, вірно з'єднавшися довкола свого абата, ставили чоло турецьким ватагам, що облягаючи Відень під кінець XVII століття, забігали аж сюди.

Зустрічаєте згадки і про менш важні події, але дорогі для кожного мельківця, бо згадуються там імена, що їх нащадки по сьогодні живуть у містечку: тут ось перед брамою міста захворів коваль Ґундакер та якийсь Гаґер, вертаючися возом з далекої подорожі. Достоту, як наші чумаки. Хоч не впустили його до міста, але пошесть таки туди дісталася і жертвою її впали десятки громадян.

Всі ставляться з пієтизмом до старовини, видно опіку уряду, міста й приватних осіб над кожною дрібничкою, що нагадує минуле.

Жаль бере, коли подумати про Україну. Австрійські Бабенберґи — це ж купа жебраків супроти наших Володимира Великого чи Ярослава Осмомисла, що теж у тих часах жили, їздили по своїй землі, суди чинили, закони творили, міста й городи будували. А де ж сліди того? Невже ж тільки ворожу руку слід винуватити в тому, що вони загинули? Скільки мертвих свідків величнього минулого пропадає через нашу власну недбалість і несвідомість!

Сюдою, по далекій чужині, також ходила колись українська нога. Зараз за містом можна оглядати "Руссенденкмаль".2 Це мурований гробівець, оточений залізною огорожею серед групки тополь. Напис на ньому говорить, що поставлено його 1895 року "по височайшому велінню руського імператора" на пам'ять 300 вояків, що загинули тут майже сто літ давніше в наполеонських війнах. Не одинокі це жертви. Переказ говорить, що відділ козаків гнався раз за Наполеоном. У Мельку захопила їх ніч, козаки заночували в башті, розложили багаття і померли від чаду. Що ж це за "руські воїни", які ж це козаки XIX століття, як не наші прадіди загналися над Дунай, щоб знайти смерть за чужою славою?

Кинемо зором у другий бік — і ми вже в жахливій сучасності. Там, під горою, місто дерев'яних бараків півколом оперезало величезні, ще цісарські казарми. Цілий цей комплекс оточений колючим дротом з дерев'яними вежами на рогах, а з них грізно глядять на вас дула скорострілів. Це концентрак. Живе там понад 10.000 в'язнів, що працюють кілька кілометрів дальше при будові підземної фабрики. Між Мельком і сусіднім селом, Льосдорф, підноситься гора з м'якого пісковика — вже три місяці день і ніч не вгаває там праця. По великому майдані під горою вештаються робітники, їздять вузькорейкові залізнички, метушиться людська комашня. Все прикрите величезними зеленої краски сітями для маскування перед літаками. Вночі сліпучим світлом б'ють рефлектори, праця йде далі, людські муравлі риють гору, вбудовують у неї розмонтовані з промислового осередку Штайр машини. Ще й до половини праці не дійшли, а вже якісь частини до літаків продукують.

Фабрика працює для летунства, отже всі терени, будинки й робітники стоять під охороною "люфтваффе",3 до неї належить теж і концентраційний табір. Два рази денно можна бачити, як ідуть ці нещасні, — лоби в них до половини поголені, одяги смугасті, як у борсуків, — взявшися попід руки по п'ять чоловік, вистукують дерев'яниками по рівному асфальтовому шляху. Довкола вояки з автоматами в руках, та не вони це знущаються над в'язнями.
Манастир Бенедиктинів у Мельку над Дунаєм
Що п'ять-шість рядів ідуть по боках червонопикі, добре підгодовані в'язні з киями в руках. Вони підганяють до поспіху, покрикують на в'язнів тут і там штовхають, де попаде. Це "капо", наглядачі з-поміж самих в'язнів.

Майже два роки пізніше доводилося мені говорити з одним українцем, селянським хлопцем з Золочівщини, що просидів у тому таборі кілька місяців, доки не вивезли його далі на захід. Більш половини в'язнів там — це українці, чи краще уродженці України, бо багато з них почувалися тільки "совєтськими людьми", без виразного національного обличчя. Саджали їх до концентраку за всяку дрібницю, а найбільше за здогадний комунізм і за втечу від примусової праці. Комуністами ці нещасні ставали щойно в таборі, з ненависти до німців. Бо й справді, від кого їм було ждати порятунку, як не від Красної Армії і від батька-Сталіна, якого на початку війни ненавиділи може неменше, як тепер німців.

"Капо" підбиралися переважно з німців, кримінальних елементів і колишніх комуністів. Але не бракувало між ними й поляків, що як "капо" стояли чисельно на другому місці, були жорстокі і страшенно знущалися над своїми співтоваришами недолі. Багато пізніше розказував мені один колишній в'язень, скільки то польські "капо" вигубили власної польської інтеліґенції в концентраках — у них була засада: "бій — бо цєн забійон" (бий — бо тебе вб'ють).

Ні одного моменту не можу собі пригадати, щоб хтонебудь з місцевих австрійців — навіть ворогів гітлерівського режиму — бодай раз спочутливо висловився про тих нещасників. Холод, байдужість, часом ненависть — ось і все. Коли наближався кінець, австрійські "фройляйни",4 що працювали разом зо мною, турбувалися тільки тим, чи команда табору зліквідує тих в'язнів начас, бо що ж то буде, коли кільканадцять тисяч виголоднілих і сексуально спрагнених людей одного гарного дня вирветься на волю!

Раз якось американські літаки перелітали понад Мельком — зрештою це було майже кожного дня — й один з них скинув на концентрак кілька бомб меншого калібру. В'язні працювали на дві зміни, вдень і вночі, нічна зміна якраз тоді спала. Загинуло понад 300 в'язнів і 39 німців. Це останнє число пам'ятаю добре, бо в місцевій фабричній столярні працював свояк моєї дружини і фабрика дістала доручення негайно доставити 39 домовин. Після того місцева команда протилетунської оборони видала наказ, щоб у столярні завжди стояло готовими 100 домовин.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Ґастгавс — гостинниця.

[2] Руссенденкмаль — руський пам'ятник.

[3] Люфтваффе — повітряна зброя. Так називалося німецьке військове летунство.

[4] Фройляйн — панна, означення дівчини, що ще не вийшла заміж.