I. РОЗДІЛ

ПЕРЕД ВИЇЗДОМ

Кінець війни на горизонті. — Поїздки до Австрії. — Зустріч з Головою ПУН. — Масові арешти націоналістів. — Гра в піжмурки з Ґестапо. — Дивна криївка Ольжича. — Плян приїзду до Швайцарії. — Покидаю Львів. — Знайомство в поїзді під Віднем. — Доля кидає нас до Мельку.

Настав 1944 рік. У повітрі чувся вже кінець війни, невідхильність програної німців була ясна всім, невідомо було тільки, як цей кінець буде розгортатися в подробицях, як довго протягнуться судороги грізного колосу. І цікаве: звичайно думка про закінчення війни сприймається як не з радістю, то з резиґнацією — що буде то буде, але минуться нарешті воєнні страхіття, бомби, мандрівки сюди й туди...

Кінця війни хотіли альянти, бо для них це була певна й остаточна перемога. Кінця війни скрито бажали собі й німці, що освоїлися вже з думкою про програш і розвіяні мрії про володіння над світом, а в дальшому продовжуванні війни бачили тільки непотрібні вже тепер втрати й жертви. В закінченні війни кожний бачив для себе якийсь інтерес і в'язав з тим якісь надії, — не було тільки ніяких надій для українців. Це був кінець, що не приносив їм нічого, після нього мав настати початок, що не віщував нічого доброго. І так поміж кінцем і початком плили наші дні, в тривозі й безнадійності...

Я жив тоді в містечку Мельк, на половині залізничого шляху між Віднем і Лінцом. Попав я туди зовсім випадково й несподівано для себе самого. Коли большевицька офензива підсунулася до меж Галичини, чи як називалася вона тоді — до Генерального Ґубернаторства, — треба було думати про те, як пробратися кудись на захід, щоб не попасти в московські лабети. Мавши трохи вільного часу, вибирався я що кілька тижнів до Австрії, шукаючи за приміщенням для своєї родини. Звичайно їздив я до Відня і звідти роз'їжджав у різних напрямах по малих містечках, пробуючи винайняти бодай одну кімнату, щоб опісля переїхати туди нам усім.

Невимовно трудна це була річ: всі села й містечка повні були евакуйованих з північної й західньої Німеччини, найбільше наражених на бомбові атаки. Кожен перся до Австрії, бо там було порівняльне найспокійніше, бомбових налетів майже не було, а коли й були, то обмежувалися до індустріяльних центрів і комунікаційних вузлів. До того — це було вже після тегеранської конференції, де проголошено потребу відбудови незалежної Австрії, то ж не один німець спекулював, що Австрію будуть ощаджувати і що легше там буде виждати кінця.

Зайти було в перше-ліпше містечко чи гірське село, бачили ви сотні тих "вибомбуваних", що мали всілякі привілеї, діставали додаткові харчеві картки і різні "бецуґшайни"1 не мали ніякого зайняття і годинами облягали ресторани так, що справжньому подорожньому ніде й сісти було.

Якось під кінець січня заїхав я, як звичайно, до Відня. Поїзд прийшов раненько і я, швидко полагодивши справу приділу кімнати в готелі в спеціяльному мешканевому уряді на двірці, вийшов трохи пройтися вулицями. Відень ще не пробудився до життя. Тільки де-не-де якась рання птиця показалася на вулиці. Позатим Відень — от як Відень, ніхто б і не сказав, що вже п'ятий рік війни. Ішов знайомими вулицями шостого "бецирку"2 околиці Маріягільфештрассе. Перші знаки життя в місті дали — хто? Не вгадали б! Українські дівчата! Відчиняли вікна від кухонь — вставали перші й готували снідання, бо переваж'но працювали, як домашні помічниці — перегукувалися між собою. Приємно було почути рідну мову і я теж прилучився до тих вигуків. Дівчата здивувалися, що хтось чужий говорить по-українськи, відчинилося ще більше вікон і поінформували мене, що в кожній кам'яниці є — як не одна, то дві дівчини з України. Живеться непогано, тільки додому хочеться, страх хочеться в Україну!

Українців справді багато було по великих містах у Німеччині, але їх уважали за щось гірше від людей, хоч часом і поводилися з ними людяно. Того самого дня зайшов я до голяра. В голярні були самі жінки, чоловіки пішли на війну і вони мусіли перебрати голярське ремесло. Як відомо, нема більших балакунів від голярів. Слово по слові, а хто, куди за чим і т. д. Кажу, що українець.

— Ви жартуєте?

— Чому ж би? Я таки й справді українець.

— Це неможливе!

— А що ж то, хіба українці з одним оком, або на трьох ногах?

— Ні, не те, тільки українці, то самі прості люди, ніхто з них по-німецьки не говорить і вони не дуже чисті...

Тут зупинилась, щоб не образити клієнта. Таке то поняття мала німота про наших людей.

Поблукавши трохи в ранніх годинах, зайшов я до нашого зв'язкового, Миколи Дорожинського, і від нього довідався, що до Відня приїхав Голова Проводу Українських Націоналістів, полковник Андрій Мельник, якому якраз день тому визначено було Відень на місце примусового перебування під доглядом Ґестапо. Увечері можна буде з ним побачитися. Я й справді зустрівся з Головою ПУН того вечора, в одній з віденських каварень. Це була перша стріча від трьох літ, від часу, коли Ґестапо ізолювало його і тримало під своїм наглядом.

Години минали непомітно і не счувся я, як треба було йти до поїзду. Повертався я додому через Прагу, бо й цим разом нічого не вдалося полагодити.

Поїзд до Праги спізнився. Потім ще забрало мені трохи часу, доки знайшов кімнату в готелі "Беранек", де я зупинявся звичайно в Празі і де за пачку цигарок можна було дістати кімнату по-знайомству. Було вже пізно йти до нашого Провідника на Чесько-Моравський Протекторат3 він уже мабуть пішов до праці. Телефоную на інший зв'язок і довідуюся, що на помешкання друга Забавського несподівано налетіло цієї ночі Ґестапо й арештували його.

Трудно було стрінутися з іншими, бо арештовано тоді більше людей, а кого поминули, той скривався. Не полагодивши справ, я від'їхав тієї самої ночі з якимсь тягарем на серці. Навіть не вступав подорозі до Кракова, пересівся тільки з поїзду на поїзд і підніч уже був у Львові.

Вранці хотів я зайти до Костика Мельника,4 передати через нього неприємні вістки з Протекторату. Якось не щастило мені того дня: найперше — заспав і прокинувся аж коло 8 години, міг уже Костика не застати дома. Потім — урвалася мені шнурівка від черевика, накінець — трамвай утік з-під носа і я приїхав на місце аж біля дев'ятої години. Заходжу до кам'яниці, де мешкав Костик, при бічній Личаківської, здається це була вулиця Гофмана, піднімаюся на перший поверх, де в помешканні подружжя Єзерських жив Мельник. Двері відкриті, хтось замітає кімнату, мабуть служниця.

— Добридень! Чи є пан Мельник?

— Ай, прошу пана, прошу тікати!

— Що сталося? Чому тікати?

— А бо тут були німці, робили ревізію і забрали пана Костика, ось може десять хвилин, як вийшли.

Хутко збігаю сходами вниз і подорозі благословляю ту шнурівку, що саме вчас урвалася, і той трамвай, що так у пору втік передо мною. Не будь тих дрібниць, що так поіритували мене вранці, довелося б відновити знайомство з Ґестапо.

Після обіду вдалося мені відшукати зв'язок через поручника Малого, що телефонував до моєї дружини, щоб мене остерегти, не знаючи навіть напевне, чи я у Львові. Зв'язок іде до Ольжича, що живе при вулиці Пекарській у квартирі Остапа Чучкевича, званого в нас Францом. Самого Франца нема, він уже в дивізії "Галичина", але Ольжич користується його квартирою.

Автор у 1945 році

В Організації Українських Націоналістів на той час визначніших функцій я не мав. Десь менш-більш перед роком я здав свій пост Уповноваженого до підготови III Великого Збору Українських Націоналістів (III ВЗУН). У воєнній ситуації, з порваними зв'язками годі було спокійно відбути Великий Збір, те місце заступали тим часом різні вужчі й ширші Конференції. Потім раз відвідав мене інж. Бойдуник і намовив зайнятися студіями над проєктом майбутнього територіяльно-адміністративного устрою України. Кілька місяців збирав я до того різні записки й матеріяли. Поза тим, що кілька тижнів мав я доривочні контакти з Сичем,5 часом з Ольжичем, а потім з Костем Мельником — на тому й кінчалася тоді вся моя організаційна "діяльність", якщо можна її так назвати. Але скрізь мене знали, як націоналіста, і було небезпечно в цей час показуватися на вулицях, бо ясно було, що щось діється, невідомо тільки, що саме.

Покищо перебрався я до хати свояків моєї дружини при Задвірянській вулиці, а коли стемнілося, почвалав до Ольжича бічними вуличками. В міжчасі моя дружина випадково стрінула на вулиці ген. Капустянського. Його теж арештували, але після короткого допиту несподівано для нього самого — випустили. Це була помилка Ґестапо, та не мали часу її направити, хлопці скрили генерала в безпечному місці.

Все виявилося в Ольжича, до якого почали напливати звідомлення з цілої Европи. Картина була така: продовж 48 годин, 25 і 26 січня, від Марсилії до Гельсінґфорсу переведено масові арешти серед членів нашої Організації. Голову ПУН заарештовано тієї ж ночі після побачення зі мною. Арешти відбулися по всій Україні, потім у Парижі, Відні, Берліні, на Словаччині, в Кракові — скрізь, куди тільки сягала кривава рука Ґестапо.

У Львові арештовано Мартинця, Бойдуника, Костика Мельника, Квятковського, що якраз приїхав з Берліна, та багато інших наших чільних членів. Усі вони сидять у ґестапівській тюрмі при вул. Лонцького, нічого про справу довідатися не можна. Відомо, що арештами керує центральний уряд безпеки з Берліна.

Ольжич зберігся тільки тому, що довший час жив нелеґально. За ним іде скажена нагінка, перетрушують кожне помешкання, де він колись жив, або де бував. Вдалося втекти Славкові Гайвасові, завдяки його великій відвазі й холоднокровності: Ґестапо оточило дім, де він жив з родиною; доки там добивалися поліцисти до дверей, він швидко одягнувся, взяв течку під паху, вибрав мент, коли поліцист на розі дивився в другу сторону, вискочив з кімнати на першому поверсі і преспокійно промаршував повз ґестапівця, удаючи випадкового прохожого. Ґестапо шаліє з люті, що "дер роте Тойфель"6 утік, у відплату вкинули до тюрми його дружину з двома малесенькими дітьми і стару матір.

За мною шукають теж. Недальше, як передучора Бізанц7 дзвонив до кількох знайомих, розпитуючи за моєю адресою, не здаючи собі справи, навіщо ця адреса потрібна, бо в цілій своїй наївності признався, що цієї адреси потребує Ґестапо. Не робив він того в злому намірі. Перед двома тижнями замордовано у Львові полк. Романа Сушка, поліція вела слідство, допитували багато людей і, шукаючи через Бізанца людей, подавала за причину потреби переслухати їх за ближчими інформаціями, що могли б навести на слід убивників.

Мороз пішов мені по спині. Поліційна нагінка увесь час ішла мені по п'ятах і ні вона, ні я про те не знав: з Відня виїжджаю на дві години перед арештом, до Праги приїжджаю на дві години після арештів, Краків минаю в день, коли там трусять, у Львові 15 хвилин спізнення рятує мене перед тюрмою. Тільки тому, що ніхто не знав місця мого перебування і моєї точної адреси, вдалося мені сховатися в цій великій хвилі арештів.

Було відомо, що я живу не у Львові, десь на провінції, та ніхто докладно не знав, де саме. А жив я в місті Золочеві, мавши водночас мешкання у Львові. На розі вулиць Сапіги, (тоді: Фірстенштрассе — Княжа Вулиця) Задвірянської і Вишневецьких моя дружина вела крамницю з папером і канцелярійним приладдям, там же ж, на третьому поверсі, ми жили й туди приїздив я на суботу й неділю кожного тижня. Про те мало хто знав, я жив ніби леґально, ніби в підпіллі, голова закрита, але плечі видно.

Після арешту полк. Андрія Мельника, Ольжич, як заступник Голови ПУН, перейняв фактично всю керму Організацією в свої руки. Було справою найбільшої ваги подбати про його безпеку. В мешканні Франца лишатися було недобре, туди заходило багато людей і швидше чи пізніше Ґестапо могло впасти на його слід. Наразі пішов він ночувати зо мною до свояків моєї дружини, але й там було зле. До мешкання можна було, правда, зайти зо сходової клітки непомітно, але до туалети треба було виходити на ґалерію здовж стіни від подвір'я — більшість старих львівських кам'яниць була так побудована — а кам'яничка мала, люди жили там від довгих років, усі себе знали, поява чужої людини дуже звертала на себе увагу.

Доки там шукали для Ольжича відповідної конспіративної квартири, він рішився на крок, що здивував мене і що його тоді не міг я назвати розумним, хоч здогади Ольжича потім показалися правильні. Ольжич просив мене відступити йому кімнату в моєму мешканні!

— Чи ви з глузду зсунулися? Та ж я сам тікаю від своєї хати, на мене теж увага поліції спрямована, а ви лізете чортові в зуби!

— Саме тому нікому й на думку не впаде мене там шукати. Ґестапо знає, що ви бережетесь і не подумає, що ви житимете в своїй хаті, бо ж ніхто того не робить, хто криється перед поліцією. А місце там добре: в кам'яниці живуть самі німці, вона на розі трьох вулиць, звідусіль можна до неї непомітно підійти, таки там буде мені найкраще й найбезпечніше.

— Не хочу вас спиняти, бо не жалію вам хати, але вічно неспокій буде мене мучити і ви теж спокою там не зазнаєте, бо ану ж котрогось дня випадок...

— Досі випадок завжди ставав по моїй стороні, сподіваюся, що так буде й далі.

Того самого вечора Ольжич перейшов жити до мене і перебув там більше місяця, майже до самого мого виїзду на еміґрацію.

А тим часом росло напруження, між німцями кинулася паніка. Кожного вечора відходив один поспішний поїзд на Краків і перед ним відбувалися дантейські сцени: німота лізла до вагонів крізь вікна, одні тягнули їх у середину, а другі стягали за ноги назад. Тут побилися по мордах два німці, цивільний партієць з військовиком, там поліційна стежа розділяє двох інших закукурічених, що сперечаються, хто має більше право до поїзду.

Паніку поширювали цивільні німці, переважно у бронзових уніформах, що їх в Україні називали "жовтокабатниками". Минулої осени сараною насунули вони з-за Збруча, везучи повні авта харчів і всякого награбленого добра. Більшість з них не хотіли вертатися до Райху, щоб не йти до війська, якось поприміщувалися в Галичині й Польщі. Тепер ставало гаряче, далі давай драла! Військові й деякі чесні німці з погордою дивились на ту голоту і не скривали своєї ненависти до них, уважали їх причиною свого нещастя й одверто лаяли їх на очах "унтерменшів".8

Хоч на фронті притихло від кількох тижнів, але ця паніка німців денервувала й насичувала атмосферу непевністю та почуттям небезпеки. Ляк перед поліційною нагінкою минув, якось не чути було про дальші арешти, і я знову почав їздити в Австрію. Тоді то Ольжич натискав на мене, щоб виїжджати якнайшвидше, бо кінець висить у повітрі. Він сам лагодився йти пішки в останній хвилині.

Саме тоді переводив він розподіл організаційних кадрів на т. зв. одинку й двійку: одинка залишалася на місці для підпільної роботи, двійка, зложена головно з людей старших, одружених і розконспірованих, мала евакуюватися на захід. Ці приготування частинно відбувалися на моїх очах, майже щодня приїжджали хлопці з візочком по циклостильний папір до нашої крамниці, робилися запаси для підпільної "літератури".

Прийшла нарешті черга й на мене. Одного вечора Ольжич серед розмови кинув мені питання:

— Чи не поїхали б ви до Швайцарії?

— Я заскочений цим питанням. Авже ж, що поїхав би, та як це зробити? Ви ж знаєте, що я вже два рази вибирався закордон з організаційного доручення9 й обидва рази нічого з того не вийшло.

— Цим разом може вийти, хоч трохи риску на себе треба взяти.

Моя дружина Реня і син Юрко

Плян був такий: В місті Констанці, на німецько-швайцарській границі, жив наш член, що перейшов туди до праці зараз на початку війни 1939 року. За п'ять літ він там задомовився, всі його знають, має він знайомства поміж місцевими "нижчими чинами", навіть ходить часом з ними на швайцарський бік. Мені треба переїхати до Констанци і там поселитися. Це надгранична смуга, але цей друг мені допоможе, знайшовши працю в воєнному промислі, що дасть мені право на перебування. Через нього зв'яжуся з нашими людьми в Швайцарії, куди згодом сам перейду кордон нелеґально. Мене заарештують і буде небезпека видачі німцям назад, бо швайцарський уряд не приймає втікачів, тільки жінок і дітей. Все ж таки є відомості, що деякі втікачі там залишилися. Раз я там знайдуся з родиною, мала правдоподібність, щоб нас розлучили.

Наші люди в Швайцарії принишкли, самі живуть під безнастанною загрозою виселення, але пустяться в рух усі пружини, хоч як вони слабі, щоб я там залишився. Можливо, що прийдеться мені бути якийсь час за дротами, але наші приятелі подбають про комунікацію з зовнішнім світом. Моїм завданням буде негайно поінформувати заморських українців про стан на рідних землях, про події в українській суспільності та в нашій організації. До поважніших альянтських чинників тепер мені добратися не вдасться. А навіть, якби вдалося, вони не схочуть зо мною говорити. Цю ролю мусять на себе взяти українці заокеанські, як громадяни переможних держав. На деякий час стануть вони речниками української справи на міжнародньому полі. Наше завдання — передавати їм якнайскоріше матеріяли та інформації.

Адресу й кличку дістану завтра, сьогодні нема часу шукати їх у тайному архіві, спішиться на побачення з кур'єром, що якраз приїжджає з Волині.

На тому ми розсталися з Ольжичем і це було моє з ним останнє побачення. Другого дня на стрічу він не прийшов, переказував зв'язковим негайно виїжджати зо Львова і ждати на дальші доручення в Кракові. Туди привезе мені адресу, кличку і листа Нуся Барановська. Чоловіка, що в нього зберігаються архіви, кілька днів у Львові не буде.

Вже давніше перевіз я до Кракова речі і свого трилітнього сина, Юрка, що користав з гостинности д-ра Євгена Юлія Пеленського. Туди поїхали тепер ми обидвоє з дружиною і звалилися на голову родині Пеленських. Кілька днів ждав я на зв'язок від Ольжича, прийшла записка — їхати далі, умовлені речі прийдуть на адресу нашого Провідника в Австрії.

І знову я в Австрії, далі шукаю приміщення. Справа зовсім безнадійна: помешкання можна дістати тільки шляхом урядового приділу, що дається тільки працюючим людям. Але коли я прийду працю, тяжко буде її покинути, бо в Німеччині воєнні закони, робітники прив'язані до місця праці. Та й не така то легка справа працю дістати. Праці скрізь, куди не глянути, — зараз візьмуть, але під умовою, що самі собі знайдете помешкання. І так заворожене коло: нема помешкання, бо нема праці, нема праці, бо нема помешкання.

Сиджу так у поїзді й сную ці турботні думи. Біля мене пакає люльку якийсь добродій у тирольському капелюшику. Австрійці за словами у кишеню не лізуть, швидко заходимо в розмову.

— Куди їдете? Звідки походите? Що чувати на сході?

Відповідаю стримано, біс його знає, хто це, і чи під добродушною маскою не окривається запеклий німчура.

Оказується, що мій сусід — ляндрат10 у Мельку, недалекому містечку, за хвилин 5-10 буде там ставати поїзд.

— Навіщо вам тинятися десь по фабриках? От ставайте до праці в мене в "ляндратсамті", працю будете мати відповідну до своєї освіти, наразі будете жити в готелі на наш кошт, а швидко ми вам і помешкання постараємося. Околиця в нас гарна, здорова, напевно і ви і ваша родина будете задоволені.

Слухаю і не знаю, чи вірити своїм вухам. Але ось уже поїзд сповільнює біг, за хвилю стаємо на станції, нема часу довго рішатися.

— Згода! подаємо собі руки, як на торзі, і вискакуємо з поїзду.

За нецілої пів години все оформлено в уряді праці і в ляндратсамті, ще цього самого вечора вертаюся по родину до Кракова, вже як "Кріґсавсгільфсанґештельтер"11 з приділом до комунальних податків.

За тиждень ми вже в Австрії. У Відні наздігнала нас Нуся Барановська: Ольжича накрило Ґестапо, нема ані адреси до Констанци, ані клички. Провідник на Австрію не знає нічого і так третій раз падає плян видістатися поза межі німецького кітла.

Під гнітучим враженням арешту Ольжича пускаємося в перший етап еміґраційної мандрівки і влаштовуємося в Мельку.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Бецуґшайн — картка на закуп одягу, постелі, різних фабрикатів, виключених з вільної торгівлі на час війни.

[2] Бецирк — дільниця.

[3] Така була урядова німецька назва для колишньої Чехії.

[4] Кость Мельник — у тому часі визначний член ОУН, знайомий мені від осени 1939 року. Після вбивства полк. Сушка через нього йшов мій контакт з організацією.

[5] Полк. Роман Сушко.

[6] "Червоний дідько". Гайвас має ясне волосся рудавої закраски.

[7] Альфред Бізанц, полковник УГА, в тому часі — Начальник Відділу Національностей і Суспільної Опіки в Дистрикті Галичина.

[8] Унтерменш — гіршого ґатунку людина, недорозвинена умово й морально. Туди німці зараховували всіх слов'ян.

[9] Весною 1940 року — до Америки і влітку 1943 — через Болгарію до Туреччини. Про це мова в інших споминах.

[10] Ляндрат — начальник повітової адміністративної влади, як "повітовий староста" в Австрії та в пізнішій Польщі.

[11] Помічний урядовець на час війни.