XXXIII

ДО КАНАДИ

Канадійська комісія набирає іміґрантів. — Полкова канцелярія мене не допустила. — Я пробрався самий. — «Табір Канада». — Польські офіцери відрікаються своїх ступнів. — Прогулянки за місто. — Несправедливі критики. — Прикрий випадок з Миколою Залуцьким. — Відвідуємо наших в'язнів у військовій тюрмі в Форлі. — Демобілізація. — Перехідний табір під Неаполем. — На транспортний корабель «Рубін». — Причал у Галіфаксі. — До нового життя.

Під кінець серпня вернулися ми до Червії і тоді я довідався, що приїхала канадійська комісія набирати людей до праці. На початок потребують чотири тисячі, молодих і здорових, нижче 35 років. Комісія урядувала в недалекому місті Чезена і щоб до неї дістатися, треба зголоситися звичайним способом до рапорту в батареї. Чи не поїхати й мені до Канади? Знайомі там у мене є, запрошували. Чомусь я більше думав про ЗДА, переписувався з Іваном Дацковським і він обіцяв вислати мені всі папери, а як буде потрібно — заплатити дорогу. Бувши в Неаполі, вступав я до американського консуляту, там сказали мені, що нема мови, щоб перед двома роками впустили і це переважило. Ще два роки поневірятися в польській службі? Ні, краще відразу хоч би й на край світу поїхати.

Зголосився я до виїзду і повезли мене, разом з іншими з нашого полку, до комісії. З'їздилися туди з усієї Італії поляки, охочі еміґрувати до Канади, і комісія мала роботи по самі вуха, хоч працювали день за днем від дев'ятої вранці до шостої ввечері.

Прийшла черга на наш полк. У сінях стояв старший сержант з купою наших евіденційних паперів і викликав по кількох. Кого комісія прийняла, того відправляли до спеціяльного табору в Чезені, називали його «Табір Канада», а кому не повелося, той вертався до своєї частини. Вистояв я цілий день, бачу, сержант обертає паперами, одні кладе наверх, другі ховає досподу, — мене не кличуть, увечері забирають до Червії разом з тими, що їх комісія відкинула. Нічого не помагають мої протести, відповідають мені насміхами ще й погрожують. А щоб ви скисли, прокляті ляхи, не досить, що силу мою шість років використовували, ще й тепер мені підкладають ногу!

Приглянувся я, що до будинку, де урядувала комісія, приходили не тільки ті, що йшли за рапортом. Міг туди зайти кожен за інформаціями. На другий день я вирвався з Червії, поїхав до Чезени шукати щастя на власну руку. Вдалося мені просовгнутися до великої залі, де за столом позасідали всі члени комісії. Серед них бачив я одного польського капітана, що був інформатором і перекладачем для комісії. Розглядався я, хто міг би витлумачити комісії, про що мені йдеться,— я по-аглійськи всього кілька слів умів, — і погляд мій упав на молодого чоловіка в кольоровій уніформі, як я пізніше довідався, це був представник канадійської поліції. На рамені в нього причіплена польська військова відзнака, як у підхорунжих, певно тому, щоб вояки здогадувалися, що він говорить по-польськи. Підступив я до нього, розказав свою справу і показав листи з Канади на доказ, що маю там свояків і знайомих. Дуже він уважно вислухав мене, казав польському капітанові постаратися про мої евіденційні папери і за кілька хвилин я стояв уже перед комісією. Казали, що очолював її міністер хліборобства, лише не знаю, чи на всю Канаду, чи може тільки з якоїсь провінції. Дуже легко мені пішло, поставили мені кілька питань, щоб переконатися, чи справді я був хліборобом, казали розпізнавати зерна різного збіжжя і я навіть не счувся, коли вже було по всьому.

В «таборі Канада» все ще йшло на військовий спосіб, демобілізація кандидатів на виїзд мала прийти аж за кілька тижнів. Багато вільного часу, нема військових вправ, вишукують усяку службу, щоб дурійка не чіплялася людей з безділля. Два дні і дві ночі; призначено мене до порядкової служби в таборовій канцелярії і тоді мав я нагоду підслухати цікаві речі. До шефа канцелярій приходили за інформаціями й порадами, головно ті, що їх комісія вже відкинула, або що зовсім перед нею не ставали, не мавши виглядів перейти. Довідався я, що між іншим комісія зовсім не приймала старшин. А були такі польські офіцери, що конче хотіли туди їхати і просили шефа, щоб виставив їм папери, як простим стрільцям. Найперше мусіли підписати деклярацію, що резиґнують зо свого старшинського ступня і зрікаються з того приводу всяких претенсій до польської армії, після чого шеф відбирав від них усі старшинські документи і заводив їм нові евіденційні папери та представляв до комісії. На мене ніхто не звертав уваги, якби я не людина, тільки дерев'яний стовп у канцелярії. Спочатку я дивувався тим людям, а потім узяла мене до них огида. Якби я так мав щастя служити в своєму рідному українському війську і якби стрінула мене та честь, що я в ньому добився бі офіцерського ступня — ніякі обіцянки й ніякі надії на виїзди до Канади, Америки чи куди інде не спонукали б мене зрікатися чести, набутої роками військової служби для свого краю, небезпекою війни, жертвами здоров'я і нараженням життя. Що варта така людина, що сьогодні відкидає офіцерський ступінь свого війська? Завтра з таким же легким серцем зовсім відречеться від свого народу.

В «таборі Канада» ішов небувалий рух. Приходили щораз то нові люди, проскочивши комісію, навідувалися до них знайомі й товариші з цілої Італії, одні — щоб попрощатися, другі — щоб переказати слово своїм рідним за океаном, або їх там відшукати. В першому транспорті чотирьох тисяч людей нараховували ми приблизно півтори тисячі українців, а серед них усього чотири-п'ять сотень свідомих і трохи вироблених політично. Переважала несвідома маса, що може й не соромилася свого національного імени, але й не маніфестувала його.

Всі ходили в військових одностроях, хоч багато вже роздобули цивільні одяги, торгуючи всячиною на чорному ринку. Недалеко лежали величезні англійські бази всякого військового добра, швидко нав'язалися взаємини з різними магазинерами й вартівниками, торгівля йшла аж любо, а найбільше вночі. Кликали й мене нераз на ці нічні виправи, чомусь мене це не манило, я пам'ятав свою невдалу спробу прогандлювати поїзд з цигарками.

Свідоміші українці скоро відшукали себе в цьому хаосі й безнастанному русі. Незручно нам було радитися в таборі, тому виходили на прогульки за місто і там серед дебрів та в кущах наговоритися можна, скільки душа прагне. В мене був календарець з адресами різних українських установ у світі, хто їх не мав, той відписував собі, там же й устійнили ми, що після приїзду до Канади, коли б нас розкинули по різних місцях, будемо відшукувати себе на адреси українських газет і організацій у Вінніпеґу.

Останні такі наші сходини перемінилися неначе в з'їзд, бо крім постійних жителів «табору Канада» з'їхалися на цей час українці з різних частин Другого Корпусу в цілій Італії. Стався тоді дуже прикрий випадок, що кинув тінь на наше товариське життя останніх днів перед виїздом і дав передсмак того, що нас буде чекати в «цивілю». Як я вже згадував, після закінчення війни наплило до Корпусу багато українців з Німеччини. Поляки брали всіх без розбору, — їм коби більше, — а в нас ніхто не цікавився, яких вони політичних поглядів, усі раділи тим, що є більше українців — і веселіше, і відрадніше, і безпечніше. Доки ще обов'язувала військова дисципліна і доки треба було слухати всяких польських капралів, бомбардієрів і сержантів — вели вони себе тихо, нічим не виявляли, що в них сидить. Тепер, коли вже всі ми от-от мали вернутися до цивільного життя, почали розв'язуватися їм язики. З'явилися й критики: ніби то ми, давніші вояки Другого Корпусу, воювали за польську справу, а вони десь там стояли за Україну.

Напасливими словами накинулися на нашого товариша Миколу Залуцького. Це був добрий організований націоналіст ще з-перед війни. Натерпівся в польському війську більше від інших, підозрівали його, що він вистрілював офіцерів уночі, бо якось завжди так складалося, що де тільки стояв він на фронті, там один-по-одному зникали польські офіцери. Не могли йому того доказати, причепили щонебудь, щоб тільки не випустити з тюрми, і засудили на два роки. Потім звільнили, кинули на найбільш небезпечний відтинок фронту, і на диво, він зацілів, зате знову зникло кілька офіцерів. Ще раз арештували і ще раз мусіли випустити. Зрозуміле, щоі це мусіло лишити наслідки на його здоров'ї, а головним чином відбилося на його нервах.

Коли його — а посередньо й інших з-поміж нас — почали ось так неслушно й несправедливо плямувати, наче б то він служив полякам, рятуючи свою шкуру, він вихватив ножа і кинувся на тих молодих «героїв», що виявили себе прихильниками незнаного нам ще тоді ближіче Бандери. Тільки завдяки холоднокровності кількох хлопців удалося мені втихомирити Залуцького і не дійшло до кровопролиття. Зроблено йому велику моральну кривду і він глибоко це відчув, а всі ми разом з ним. Бо хто ж тут виступав у ролі прокурора? Чи ж ці самі люди не рятували своєї шкури, вступаючи до польського війська вже після війни з ляку перед можливими репресіями за правдиву чи здогадну співпрацю з німцями? Або тому, щоб упевнитися, що не видадуть їх большевикам? Усі вони пішли до польського війська добровольцями, в той час як величезну більшість з нас мобілізовано.

В поганому настрою верталися всі до міста. Хоч на устах пісня — співали на все горло — але в серці ворушився вже червяк недовір'я.

Наближився час виїзду. Ще перед тим поїхав я з одним хлопцем, Самчуком на ім'я, відвідати останній раз наших знайомих у Ріміні. І там уже прорідилося, не один утік. А подорозі вступили ми до військової тюрми в Форлі, попрощатися з тими товаришами, що їх доля туди загнала. Тюрма стояла на горбку за містом, берегли її поляки й італійці, начальником був, здається, поляк. Не робили нам труднощів, дозволили побачитися з усіма, виводили групками по кількох на маленьке подвір'ячко і там ми передали їм цигарки й трохи ласощів. Їсти в тюрмі давали незле, але курити не вільно, хіба крадьки.

Сиділо там багато українців за різні військові провини проти дисципліни, за чорну торгівлю і т. п., багатьох з них запроторили туди, пришпиливши їм різні справи, а в дійсності переслідуючи їх за всякі політичні підозріння. Просили вони переказати українцям у світі про їхню долю,може вдалося б їх звідти визволити. Майже кожного дня приходили туди аґітатори намовляти їх до повороту — польські до Польщі, большевицькі до СССР, — обіцюючи, що, коли зголосяться до виїзду, все буде їм дароване. Цікаво, що тюремна адміністрація не робила ніяких перепон аґітаторам, а може це діялося з наказу вищої альянтської влади? Як дотепер, ніхто не зголосився, одначе признався нам дехто, що набридло їм сидіти за мурами і хто зна, чи не зголосяться вони в найближчих днях, у тій надії, що вдасться подорозі втекти.

Прийшла демобілізація, кожен дістав посвідку, скільки служив, у яких боях брав участь і які дістав відзначення. Власне, ми вже рахувалися цивільними людьми і по праві військова влада не мала вже до нас претенсій. В практиці, аж до самого виїзду все лишилося по-старому, з тією різницею, що замість на компанії ділилися ми тепер на групи, по кількасот людей кожна. Моя група дістала нещасливе число, тринадцятку. Хотіли мене зробити комендантом, як одного зо старших вояків та й віку вже не молодого — тридцять чотири роки минуло, ще рік та й до Канади не впустили б. Якось відпросився, комендантом поставили одного з білорусів, а я став його заступником.

Це вже був вересень 1946 року і в тому часі переїхали ми до перехідного табору під Неаполем, ждали на корабель. Табір це був тільки з назви, ніяких там будинків або бараків, звичайні військові шатра, їсти давали зле, щоденно вели якісь реєстрації і кожен чекав, щоб якнайшвидше це скінчилося. Недалеко був другий такий самий табір, для тих, що виїжджали до Англії, от ми з нудів відвідували себе взаємно і там я знайшов доброго свого знайомого ще з передвоєнних часів, Ільницького з Підволочиськ. За мирного часу був він шлюсарем-механіком, у війську приділили його до пропаґандивної частини, як кінооператора, і він з'їздив цілу Італію, висвітлюючи всякі пропаґандивні фільми для війська. Віддали йому до диспозиції довге вантажне авто, там він замонтував свою апаратуру, там і леговище собі зробив і як той слимак скрізь зо своєю власною хатою їздив. Добрий був хлопець і щирий українець, радісно було стрінути його, а водночас жаль, що розлучаємося, — один до Англії, а другий до Канади.

По кількох тижнях такого вичікування нарешті повідомили нас, що вже заплив до пристані наш корабель і кожен не втерпів, щоб не побігти й подивитися. Був це американський військовий транспортовець «Рубін» і 2 листопада 1946 року сіли на нього всі чотири тисячі наших «канадійців». Ніхто нас не прощав, усе відбулося якось непомітно серед звичайного гармидеру в неапольському порті, куди кожного дня приїжджали якісь кораблі, привозили харчі й військове добро для американської армії, так ми й згубилися серед того руху.

Офіційно «прощали» нас від польського війська ще в Чезані. Та й не знати, як це назвати, чи прощанням, чи відреченням від паршивих овець. Бо майор Кікаль у своїй промові назвав нас «зрадниками ойчизни», що, зголосившися до виїзду, зробили перший крок до розпущення Другого Корпусу, єдиної війської сили, що залишилася ще для Польщі в тих безнадійних часах.

Дорога тривала довше як звичайно, говорили, що не прочистили ще Атлянтику від мін, тому не можна їхати навпростець, найкоротшою дорогою. Одинадцятого листопада під вечір наблизився «Рубін» до Галіфаксу. Здалеку видно було різноколірні світла в порті, з боків майоріли береги нового світу, повітря тихе, легенький вітерець морщив море — спокійно й лагідно приймав нас новий світ. Від берега підплила фльотилія моторових човнів — репортери газет, представники польських організацій, свояки. Почалися промови вітання, розповіді й фотографії — а я стояв на боці, для мене все було чуже, як і чужими й далекими видавалися тих сім років, що їх перебув серед поляків. Сім років злиднів, горя, боїв і поневірянь... Сім років худих, то може прийдуть на зміну сім років товстих на новій землі, в Канаді?..

«Рубін» причалив до берега. Виходимо, щось там списують з нас — коротко — дістаю від поліциста в яскравому кабаті три великі червоні яблука. Не знаю чому, якось тепло зробилося мені на серці, побачивши ці гарні червонобокі яблука, зовсім такі, як у нас в Україні. Нагадалося мені рідне село, звідки вимандрував я перед сімома літами, половину світу пройшов і тепер я, Михайло Козій з села Богданівка в Україні, вступаю на канадійську землю вільною вже людиною. Не мають уже до мене права ніякі плютонові чи бомбардієри, не мушу окриватися з своїми думками, кожному одверто можу сказати, що назбиралося в мені на серці за тих сім літ.

Що принесли вони для мене? Як зачав свою службу простим стрільцем у 1937 р., так і закінчив її тим самим вояком майже десять років пізніше. Хіба що тих кілька відзначень дістав — Пропам'ятний Хрест Монте Кассіно з 27 лютого 1945, Пропам'ятна Відзнака 5 Кресової Дивізії з 14 серпня 1946 і Бритійська Зірка за війну 1939 — 1945...

Цікаво, як пішло б моє життя і де був би я тепер, якби в вересні 1939 року кинув кріс і втік додому? Багато моїх знайомих і односельчан так зробили та, й мене намовляли. Не послухав їх тоді, цілий час бриніли мені у вухах оповідання учасників української війни, як то після розпаду Австрії багато вояків кидали зброю, щоб вертатися до своїх сіл, і не було з кого творити сильного українського війська. Здавалося мені, що кожний озброєний українець повинен до самого останку витримати, нехай поляки втікають, ми останемося, на руїнах Польщі створиться українська влада і відразу знайде в нас для; себе опору...

Сідаємо в поїзд. Рівно торохкотять колеса, наводять сон на повіки. Скільки ж то слухав стукоту тих колес за сім літ? В серпні 1939 року, в мобілізації, — гуркіт неспокою, в дорозі на Сибір — ритм безнадійности, в Італії — шум непевности. Але тепер цей стукіт має в собі щось заспокійливе, безжурне... Супроводжає мене до щасливіших днів, до ліпшого життя...