XXXII

ОСТАННІ ТИЖНІ В ПОЛЬСЬКОМУ ВІЙСЬКУ

У верстатах направи гармат. — Подорож до Форлі з генералом Суліком. — На Великдень до Ріміні. — Відвідини в юнаків у Чезонатіко. — Допомогова акція українців з польської армії. — На контролю поїздів до Касерти. — Травспорти американського військового добра. — Чи не продати б поїзду з цигарками? — В таборі юґославських партизанів ген. Міхайловіча.

Деякі частини нашого Шостого Полку артилерії стояли в місті Равені. Між іншим, там була полкова канцелярія та верстати для направи й контролі гармат. Направляли фахівці-механіки, їм до помочі піддавали часом кількох гармашів і саме прийшла черга на мене. Відправили мене туди ще з одним товаришем на цілий місяць березень 1946 року і ця служба мені сподобалася. Ніхто не мав до нас ані права, ані претенсій, нашим обов'язком було асистувати при чищенні гармат, коли треба — помогти принести щось чи подати. Лишалося багато вільного часу, нічого з ним робити, хіба знову відвідувати знайомих по різних частинах.

Переводили тоді збірку на українських втікачів. Ішлося не так про гроші, бо ліри мали дуже малу вартість, видасиш грошей кишеню, а не купиш і в жменю. Збирали ми такі речі як паста до зубів, до черевиків, різні дрібні речі щоденного вжитку, само собою не гордували й лірами. В Равенні завідував тим Гриців з Четвертого Полку артилерії, був він добрий фахівець від моторів, всюди виступав як інструктор, його скрізь потребували і легше було йому роздобувати всячину. Зібрані речі і гроші відправляли до Українського Комітету в Римі, як трапилася нагода. Якось так зайшло, що в близькому часі ані Гриців, ані інші місцеві українці не могли дістати відпустки. Я маві вільну кожну суботу й неділю, просили мене поїхати до Форлі й передати збірку одному українському вчителеві, він уже подбає про те, щоб доставити це до Риму. Час у мене був, та не було перепустки, чим я не дуже журився, бо за рік від війни з'їздив я вздовж і впоперек цілу Італію, навчився вже, як викрутитися з біди в потребі. Треба тільки вийти за місто, спинити перше з краю військове авто — і за дві-три годині вже в Форлі.

Не знав я, що того дня відбувалися в місті якісь вибори. А відомо, що в час виборів військо й поліція тримаються в стані поготівля на випадок бешкетів. Я не належав до жодної місцевої частини, тільки харчувався при другому дивізіоні, не бував при відчитуванні наказів, хіба з других уст щось довідався. Виходжу преспокійно шляхом за місто — надходить англійська військова стежа, завертає до міста, нікому з військових не вільно виходити, навіть звичайні перепустки не важні, сьогодні треба спеціяльних.

Пробую другим боком — теж не вийде, кожна стежинка обставлена, ціле місто оточене. Бачу, їдуть авта, їх не спиняють, мабуть контроля авт десь ближче до середмістя. Треба спробувати, може приймуть. Підношу руку, промчало авто одне й друге, лихо хотіло, що над'їхало генеральське авто-автобусик, думав я, що й воно мене мине, не спускаю руки, жду на друге. Заскреготіли гальми, спинилося генеральське авто з прапорцем, — кличуть мене. Шо ж, що буде, то буде, гірше смерти не буде, іду й бачу — в авті генерал Сулік.

— Чого тобі сину?

— Пане генерале, маю брата в Форлі, відвідати хотів, думав спинити якесь авто, не сподівався, що, ваше стане.

— Нічого, нічого сину, сідай, підвеземо.

В авті самі старшини, посуваються на лавці, роблять місце для мене. Слава Богу, що вліз, звідси мене вже жодна варта не скине, тепер хіба промишляти, як у Форлі непомітно «відв'язатися».

Генерал Сулік розпитується, з якого полку, які бої перейшов, як живуть вояки і т. д. як звичайно. За хвилину всі про мене забули, говорять між собою про політику. Жалілися, що шкода було воювати з німцями на те, щоб Польщу Росія забрала. Стільки людей, знищення і жертов надаремних, якби спочатку з німцями на большевиків пішли, навряд чи була б гірша ситуація від теперішньої і може край так не потерпів би, а Росію напевно ще тоді розбили б.

Зійшла мова і на українців. Сулік добре висловлювався про українців з Польщі, казав, що добрі з них вояки і тримають себе культурно. Східніх українців називав «бидлом» і всі про них говорили з погордою, як про большевиків. Страшенно мене те боліло, а ще більше те, що я не міг вмішатися до розмови і кинути слово в обороні моїх братів. Мовчки слухав, удаючи затопленого у власних думках.

Заїхали ми під військову команду в Форлі, збіглася варта й обступила генеральське авто, якось вдалося мені тихцем висмикнутися і поки генерал Сулік відбирав звіт від варти, я втік до міста. Знайшов свого знайомого Самійла, він там записався до польської школи, що зорганізувалася по війні, мешкав в одної італійки, мав з нею небавом женитися. Обидва ми відшукали вчителя-українця, передав я йому гроші ще того самого дня, місія моя скінчилася і вже міг я вертатися.

Авта назад не міг знайти, мусів іти пішки. Трохи підвезла якась таксівка, а трохи пішаком і так добився я до місцевости Коколія і з тією хвилиною скінчилися мої турботи. В Коколії стояла П'ята Компанія саперів, а в ній мій земляк Костишин, він і вистарався в команді, що джіп відвіз мене аж під самий поріг у Равенні.

Минула моя черга при направах у верстаті й у квітні переїхав я знову до Червії. Шонеділі їздили звідти білоруси до Форлі на православну Службу Божу, а з ними багато греко-католиків, що воліли слухати православної української як католицької польської відправи. Поїхав і я раз, запросили мене помогти співати в хорі, бракувало їм басів. Не подобалося мені те, що після Богослужби співали там «Боже цось Польскен». Ніколи того не чув я в українських греко-католицьких церквах і це так мене вразило, що більше я туди не поїхав.

Надходив Великдень і прийшла в мене охота знову відвідати товаришів у Ріміні. «Фольксдойч» Відзе, як і попереднього разу, накупив мені харчів, постарався я ще й сильного рому, все гарненько запакував, щоб не приїжджати з порожніми руками, і гладко проскочив таким самим способом, як на Різдво, помінявши однострої в італійок. Ночував між односельчанами Стецюком і Пальчуком у їхньому шатрі. Вони мали ступінь хорунжих і до них приділено ординанса, коли я раненько встав, бачу, і мої черевики почистили. Ну й життя тут, Михайле, — думаю собі, — у поляків тебе на ординанса виганяли, а тут тобі ординанси чоботи чистять.

Після Богослуження завели мене в якесь велике шатро на обід. Вперше за шість років поласував я там варениками. Інші тим часом підкріплялися моїми ковбасами і підохочували ся ромом. Випитувалися мене про Сибір, про табори примусової праці в Совєтах, про мої переживання. Декого, як от полковника Долинського, знав я з бачення, інші — мені незнайомі, хоч по бесіді бачив я, що мусять це бути освічені люди й високі старшини. Приємно було сидіти між тими українцями, що хоч високі школи мали і займали визначні становища, не гордували простими людьми українського роду, не так як у поляків, де офіцери здебільшого драли носа вгору. Дуже гарно провів я час, виявилося, що і єпископ Бучко там був, бо коли я згадав, що сім років не сповідався, не хотів іти до польських «ксьондзів», сказав єпископ, що це можна тепер зробити, користаючи з його присутности.

На «обливаний понеділок» виливали на себе цілі відра води, жартували й шуткували, я забув, що є десь на світі поляки, так мило й весело було тут між своїми людьми. Обляли теж і англійського полковника, коменданта всього табору. Хтось його остерігав, щоб не виходив з канцелярії, бо неодмінно промочать. Не вірив, думав — не поважаться. Вияснювали йому, що від тисячі літ така традиція в українському народі і хочби український король або президент з'явився — теж і його облили б.

Під самий Великдень знову втекло кілька хлопців з тобору. За одного з них я ставав до провірки, за рештою якось затирали слід, щоб дати їм бодай кілька годин часу, щоб відбилися від Ріміні. Втечі були там на денному порядку і не здається мені, щоб надто переймалися тим англійці.

Вихід з табору получений був з пригодами, що на щастя покінчилися добре. Найперше, поміж обидвома брамами — внутрішньою і зовнішньою— натрапив я на коменданта табору. Варта виструнчилася з обидвох кінців і я мусів переждати з трепетом, заки скінчиться церемонія, аж тоді мене пропустили.

Тільки передягся я в італійських дівчат назад у свій однострій і вийшов на шлях, почали за мною бігти якісь поляки. Повно їх тут вешталося по дорозі і чимсь я їм видався підозрілий, може завважили. мене при вході з табору і тепер пізнали. На моє щастя якраз під'їхало якесь авто, я вскочив туди і лишив «погоню» за собою.

Мого свояка Богдана Дацковського в таборі я не застав. Його зробили комендантом юнаків і вдалося йому виклопотати в англійській команді, щоб відпустили хлопців над море. Недалеко звідти, в місцевості Чезонатіко, майже над самим морем стояли якісь шпитальні будинки і їх віддали на постій для юнаків, обгородивши подвір'я колючим дротом та поставивши сторожу.

Пустився я йти до Чезонатіко і захопив мене дощ. Спочатку малий, як з дійнички, а потім хлюнув, як з цебра, геть до кости промочив, заки добіг я до якоїсь хати. Бачу, священик якийсь стоїть під хатою, теж сховався від дощу. Вітаюся з ним по італійськи, мовчить, тільки головою помахує. Сказалося, що не розуміє він мене і тоді ми обидва пізнали в собі українців: я взяв його за італійця, а він мене за поляка. В таборі юнаків мав він кузена Івася, цими днями вже мав він від'їздити до Америки і перед тим ще хотів з тим Івасем побачитися, та варта не пропустила. Кажу йому, що я теж до табору, нехай спробує ще раз зо мною.

Дощ тим часом прорід. Варта скулилася в своїх будках, а по подвір'ї вже брикали якісь хлопці. Кажу їм, до середини хочемо, як це зробити? Нічого легшого, відповідають. Треба зайти з другої сторони, там у дротяній огорожі діра, тудою вони виходять і входять, скільки їм потрібно. Влізли й ми крізь ту діру — одинокий спосіб побачитися з нашими знайомими. Священикові трохи неприємно було, не звик він обминати приписи й закони, все ж таки дякував мені й обіцяв написати з Америки, як тільки туди заїде.

Не було дня в тому часі, щоб хтось з нас не їхав до Ріміні, все якісь справи знаходилися, а то й просто тільки, щоб відвідати знайомих і побувати серед українців. Згодом і полоненим полегшало трохи, могли дістати перепустку за дроти. Коли я навідався туди черговим разом, відбувалися там курси їзди автом, хлопці могли їхати шляхом сюди й туди, тільки не до міста Ріміні. Присівся і я до них, під'їхали ми під якусь гостинницю і забаглося мені почастувати хлопців вином. Виявилося, що замало в мене лірів — усього три тисячі при душі — і я несміливо почав пертрактації з господинею, чи не дала б почастунку на борг. Мусіли сподобатися їй українські хлопці, бо не тільки відкрила мені кредит, але й від себе вина поставила.

До табору возили мій з «корпусу» всякі збірки в харчах і в грошах. Був час, коли все йшло через Український Комітет у Римі і це було досить вигідно. Та швидко почали напливати до нас скарги, що в комітеті панує одна тільки партія і пильнує своїх однодумців, інших кривдить, просили привозити підмогу відразу до табору, а там уже постараються про справедливий розподіл, по черзі, по сотнях.

Крім того окремо купили ми великий жовто-блакитний прапор. Не пригадую собі, хто його туди завіз, я бачив уже його посвячення. Так само склалися ми на ризи для військового капеляна, збіркою займалися Микола Залуцький, Андрій Пшик та Іван Плоскодняк.

В червні 1946 року відрядили нас на контролю поїздів до Касерти, сорок кілометрів на північ від Неаполю. З цілого полку назбирали відділ у силі одної батареї і там ми пильнували порядку на станції, а головне — слідкували за військовими вантажними поїздами, що транспортували харчі й цигарки для американської армії в Австрії. Поїзди проходили від сторони Неаполю, тут ми перевіряли числа вагонів і контролювали, чи не нарушені пльомби, стара ескорта від'їздила до Неаполю, а далі, до Риму, ескортували поїзд уже ми. Звичайно їхали три: керівник ескорти посередині, один напереді, зараз за льокомотивою, і третій позаду, в останньому вагоні. Озброєння — автомати. Від нападу бандитів або комуністичних боївок не змогли б ми поїзду оборонити, бо що ж поможуть автомати проти зґраї напасників? Ішлося більше про те, щоб не допустити до шахрайств на станціях. Бувало, що пропадало по кілька вагонів з цигарками, найбільш ласим у чорній торгівлі товаром. Не без того, щоб самі англійці не прикладали до того рук, знюхавшися з поляками та з італійськими залізничниками. Заздалегідь стояли на бічних рейках підготовані вагони з такими ж самими числами й пльомбами, як у транспорті, вистачало тільки перемовити ескорту, щоб примкнула очі й удавала, що нічого не бачить, тоді залізничники зручно підставляли нові вагони й ціла справа викривалася аж після того, коли поїзд прийшов на місце, вагон розкрили й переконалися, що він порожній. Авже ж, коли ескорта чесна — цього зробити неможливо. Я досить часто ескортував поїзди, до мене теж підступали з намовами, вияснювали «техніку» підміни вагонів, обіцювали великі гроші, якось це мені не промовляло і я не піддавався намовам.

Одної ночі призначено мене ще з одним поляком та з одним білорусом до ескорти довжелезного поїзду — сорок чотири вагони самих цигарок. Ніч темна, поїзд волікся поволі, я сидів у своїй будці й усякі думки сновигалися мені по голові. Пересунулися перед очима шість років, війни, большевицький полон, сибірські лагери, далекий марш від Каспійського Моря до Італії. Тепер ніби кінець прийшов тому, та кінець гірший від початку. Взяла мене досада на американців і англійців, бо чи не вони ж це помогли Сталінові й большевикам ще сильнішими вийти з цієї війни? А я тепер мушу оберігати їхнє майно, щоб не розкрали його Сталінові підголоски в Італії. Майнула думка — а що, якби так продати цілий поїзд? Вже недалеко та станція, де звичайно гандлярі підмовляють ескорту. Гей, та це ж мільйони лірів, навіть не знати, де сховати стільки грошей! І що робити з ними? Ну, цим уже нема чого турбуватися. Поміг би втікати з Ріміні хлопцям і вийти в світ широкий, та й сам до них пристав би, а коли і ні — то в гори, до партизанів, там у мене теж знайомі...

Шо більше я над тим роздумував, то більше мені подобалася ця думка. До чорта з такими альянтами і чого мені їх триматися? Шо скористала з них наша українська справа, що скористав я особисто? Життя своє без ліку наражував і навіть най нижчого підстаршинського ступня не дождався. Скільки разів подавали мене на підвищення, або бодай на відзначення, стільки разів застрягало це в полковій канцелярії.

На одній станції, де поїзд спинився на довше, я підійшов до своїх товаришів з ескорти, щоб умовитися з ними — без них діло не пішло б. Один вагався, хоч може б не від того, дався б переконати, зате другому найперше зо страху рота заціпило, а коли прийшов до себе — і говорити не хотів, лякався кари й утечі з війська. Отже нічого не вийшло з цілого пляну. А в Римі обидва навіть до міста не хотіли вийти зо мною, там таки на станції перележали на цементовій долівці, доки не забрав нас американський військовий поїзд і на восьму годину вранці вернулися ми до Касерти.

Того самого ранку закликали мене до Неаполю до полкового рапорту. Сталося це так скоро, що я й поголитися не встиг. Ого, мій полячок не заспав справи, поспішився з доносом! Цього я й сподівався і ввесь час передумував, як мені боронитися. Відважно зголосився я при рапорті, нічого не скривав і закрутив справу так, наче б я перевіряв чесність підвладних, чи можна на них сполягати, бо ніч; темна, поїзд довгий, мені самому з середини годі впильнувати всіх вагонів і т. д. Плів, як з гарячки, а все голосно й самовпевнено. На диво мені самому — повірили, відпустили з нічим. Добре сталося, що два другі не пішли на підмову, бо коли вранці я ще раз думав над тим, самому соромно стало — колись у Монастириськах у Галичині пакета цигарок не хотів узяти, хоч задарма давали, а тепер на цілий поїзд націлився. Цур їм та пек тим американцям, ще колись самі гірко будуть жаліти, що танцювали під дудочку Сталінові!

Так то озлоблення на альянтів перейшло з поляків і на мене. Ще більше скріпилося воно, коли блукаючи по Неаполі, натрапив я на юґославський табір утікачів. До середини не впускали, хіба близьких родичів чи знайомих за перепустками, зате через дроти кожен міг досхочу говорити і мені цікаво було подивитися на партизанів генерала Міхайловіча, про нього багато начитався в газетах і наслухався. Доброго сала залляв він німцям за шкуру, носа не могли висунути з міст, по головних тільки шляхах і то озброєними колонами маршували — з боків шарпав їх і щипав Міхайлович з партизанами. Та й чого дочекався? Продали їх альянти большевикам, а ті Міхайловіча пізніше повісили.