XXXI

У ВІЧНОМУ МІСТІ

Інтернаціональний табір у Форлі. — Чи втікати з війська? — Ще раз до Риму. — В гостях у старої еміґрантки. — Нова тактика большевицьких аґентів. — Нічні грабунки бандитів. — Вояки пропадають у Римі. — Веселе американське товариство й авантюра в коршмі. — Парк для американських офіцерів.

Моя батарея все ще стояла в Червії і я був задоволений, що назад туди вернувся — там я, як у себе вдома, скрізь знайомі, є з ким поговорити, є до кого поїхати. Недалеко місто Форлі і там товариші, на взаємних відвідинах скоріше проходив час. В міжчасі навезли в ті околиці багато цивільних утікачів і сформували для них великий інтернаціональний табір у Форлі. Вибрався я одного разу туди, чи не знайду кого з земляків, не проминав я ні одного табору, якщо лише була нагода куди поїхати. Зараз за брамою зустрів свою односельчанку Марію Леськів. Мене вона не впізнала, в селі зустрічалася більше з моїм батьком та й змінитися я мусів сильно за шість літ війни. Це були дуже бідні люди, чи не найбідніші в цілому селі, жилося їм дуже тяжко, проте напевно ліпше як на таборовій юшці. А навіть ці бідні люди воліли покинути рідний край і пуститися в незнаний світ, як жити під большевиками, хоч не мали вони нічого до втрати, хіба голе життя. Пожалів я дівчину, дав їй усі ліри, що мав при собі, і пішов швендятися по таборі.

Дивлюся, стоять дівчата і молоді жінки в купці, плачуть, ревними сльозами ридають. Підходжу ближче і, щоб розважити їх смуток, зачинаю жартом:

— Чого ви плачете, товаришко?

А вона скочила, якби оса її вшпилила:

— Яка я вам товаришка? Я від товаришів аж сюди заїхала. І хто ви такий, чого вам треба від мене?

Вияснилося в розмові, що прийшов відділ поляків, беруть силою до війська тих українців, що походять з границь Польщі в 1939 році. Сховатися в таборі нема де, заступитися за них нема кому. Вже рік, як війна скінчилася, а поляки, замість розпускати військо, нових беруть, хоч і права до них не мають. Ще й лякають, що інакше заберуть їх большевики і що одинокий для них рятунок — у польському війську.

Я про те вже чув. Між простим вояцтвом гуділо і поляки лякалися, що одного дня ця маса, як вода крізь потоки, прорветься через дисципліну й поїде до Польщі. Всякі міністри й генерали лишаться самі, не буде за кого політики робити. З уст до уст подавалося, що великі маси депортованих до Німеччини робітників уже виїхали і ще далі їдуть у Польщу. Отож поляки хочуть надолужити свої втрати українцями, ті нізащо не вернулися б. Та й чудаки ці поляки! Беруть українців силою, а в себе, в війську, роблять усе, щоб їх наставити проти себе, не пропускати ні одної нагоди, щобі запроторити в тюрму. Щодня довідувався я про нові випадки арештів, та й сам неспокійний почувався, знаючи, що мають на мене око.

Два рази вже збирався я втікати. Перший раз у Ріміні. Побачив я тамошнє життя, в неволі і за дротами, але своє, українське, і миліше воно мені було, як воля серед поляків. Я мав намір лишитися в таборі, прийнявши назвище одного з тих, що втекли. Відмовили мене тоді товариші, вони самі придумують, як вирватися б звідти, і до польського війська пішли б, якби їх прийняли, там же ж демобілізація швидше чи пізніше прийде і тоді підуть собі до вільного життя, навіщо мені здорову голову під євангелію класти.

Другий раз узяла мене кортячка в цивільному таборі в Форлі. Познайомився я з двома студентами зо Львова, вони приготовили мені цивільний одяг і обіцяли приписати до табору непомітно від таборової влади. Я б їм там допоміг в організаційному житті, задумують пустити в рух школу, хор збирають, потрібно рук до праці. Дуже мені сподобалося між ними і я лишився б, якби табір був чисто український. Інтернаціональна збиранина в ньому прогнала в мене на те охоту.

Постарався я про довшу відпустку і вибрався ще раз до Риму, обіцюючи собі ліпше тим разом обдивитися по місті, тим більше, що в кишені в мене вже була адреса до одної жінки. Мій товариш з батареї, білорус В. А., познайомився в Римі з якоюсь не то московкою, не то українкою, і передавав через мене до неї привіт.

Пішов я туди під четверту годину пополудні, знайшов адресу, була це маленька кам'яничка, приліплена до церкви, виглядала з нею на один будинок. Прийняла мене старша дама, відповідаючи по-українськи. Балачка в нас протягнулася понад три години. Для мене були це прецікаві речі, добре знала вона Рим і цілу Італію, живши там ще з часу першої еміґрації від 1918 року. Одне тільки не подобалося мені, похвали для Сталіна і симпатії до большевиків, хоч і тонкими нитками шиті, пролазили раз-у-раз з її бесіди. Казала, що за двадцять і вісім літ ніхто не цікавився еміґрантами з Росії, аж тепер Сталін почав пересилати допомогу всім старим еміґрантам, дістає поміч і вона.

Хотів я щось ближче про те довідатися, не знав, з якого боку зачинати, тим часом вона запросила мене до церкви на вечірню. В церкві застав я досить багато людей і між ними понад пів сотні вояків з польського корпусу. Відправа йшла зовсім гарно, лише мова для мене якась дивна, ані така, що нею по наших церквах відправляють Богослуження, ані українська.

Скінчилася Богослужба і жінка запросила мене на вечерю. Пора пізна, кілька разів уже я прощався й хотів відходити, господиня затримала мене щораз то іншою справою, доки не прийшли ще три вояки в польських одностроях. Виглядали на добрих знайомих господині, а бодай на частих бувальців у неї. Вели себе, як у своїй хаті, і зараз зачали зо мною розмову. Найперше один з них заговорив до мене по-польськи, розпитувався, в яких боях я брав участь, де тепер стою, що далі думаю робити, чи не вибираюся додому. Себе й своїх товаришів подав як приналежних до П'ятої Компанії саперів і це відразу видалося мені підозріле. П'яту Компанію саперів добре знаю, не раз відвідував там мого земляка Костишина і щось не можу собі пригадати, щоб бачив там когось з тих трьох. Мовчати не можна, тягнуть за язика, відрубав я коротко, що не маю чого їхати до Польщі, я ж українець, а вертатися до большевиків не думаю, я щасливий, що вже раз з того раю вирвався.

На те вскакує в розмову другий, уже по-українськи. Він буцім то сам з України, добре знає: тамошні відносини і вони далеко не такі страшні, якби це виходило з моїх слів. А ще тепер, по війні, коли забулося старе і якого хто мав гріха на душі, коли всі мусять дивитися наперед, як відбудувати країну від німецького знищення — всі повинні туди їхати, він їде теж.

Настала північ. Затримали мене тією розмовою і я добре злякався. Здавалося мені — а ці здогади потім цілком підтвердилися — що це група большевицьких аґітаторів випробовує нову тактику виступати трійками, де один ніби українець, другий поляк, а третій білорус. Натраплять на поляка — аґітацію зачинає «поляк», зустрінуть українця — в наступ іде «українець», а прийде діло з білорусом — є й «білорус» у запасі. Мені коби швидше вирватися з цього чесного товариства, і без образи для нього, що б не вийшли за мною, було б тяжкувато одному проти трьох. Почав я трохи притакувати їм, побажав щасливої дороги на «родіну», хто знає, може вони й праві, про те треба б подумати і, т. д., попрощався й вийшов.

На вулиці спокійно, тиша якась несамовита, аж за горло давить. Голос власних кроків луною відбивається. Орієнтуюся, куди до центру міста, і нагло — зацокотів скоростріл, десь близько, якби на сусідній вулиці. Кинувся я в протилежний бік, відбіг кількадесят кроків і натрапив на таку сцену. Під кам'яницею стоїть кільканадцять цивілів, голіські, з піднесеними до гори руками, на вулиці якісь озброєні люди садовляться в авта. Чотири вже від'їхали, п'яте похекує, затявся мотор. Мерщій кинувся я під мур, приліг до стіни при самій землі, щоб не доглянули. Це банда нічних грабіжників якраз закінчила свої лови, обдерла людей до голого й поїхала в інше місце шукати здобичі.

Дременув я щосили, ввесь час тримаючи напрям на центр міста, де був мій нічліговий дім. На бігу зустрів білоруса Михайла з третьої батерії — він був там за кухаря, — що теж вибрався до Риму оглядати старовину. Стало відрадніше — нас уже два. Розказав я йому, що бачив, відпала в нього охота на дальшу нічну мандрівку, обидва вертаємося додому. Пройшли кроків може двісті, знову над'їхало авто з-заду, вискочив звідти вояк у якійсь дивній уніфомі, може совєтській? Говорено, що в місті є досить великий відділ большевиків, їздять автами по вулицях, часом розкидають гроші між юрбу — лірів у них як сміття. Біднота оббивала собі боки за ті ліри і хвалила, який то добрий нарід москалі. А може це нічна патруля військової поліції? Що ж, документи в нас в порядку.

Ого! Цей тип підходить з націленим у груди пістолем, не може це бути це поліцист, без ніякого сумніву — бандит. В страху руки швидше пішли в рух, як думка, моментально схватив я його впоперек, гепнув ним об авто, аж закрехтало щось, і заки вони з шофером прийшли до себе, ми вже були далеко. У-у-у, оце раз розвага, як у розбишацькій повісті!

Відітхнули ми з полегшенням, коли заясніли світла на центральних вулицях. Звідси віже недалеко до готелю для війська, ще кілька кроків і — щезай маро, ідемо в стебло.

Пізніше розказували нам, що не один так поїхав до Риму і пропав ні за цапову душу. Большевики вбили в ночі, вивезли за місто, зняли однострій, і забрали документи, а тіло вкинули в Тибр. Траплялося це й з іншими; вояками, але не так часто — большевики лякалися слідства й інтервенцій, а поляками альянти надто не турбувалися, що їм, коли вбють одного чи другого, адже й так міг згинути на війні.

Підо впливом тих нічних пригод запав я в глибокий сон, проспав майже ввесь день, прокинувся пізно пополудні. Під вечір знову вийшов до міста, тримаючися вже головних вулиць, яркіше освітлених. Знову не обійшлося без пригоди, тим разом веселої. Напроти мене надійшли два американські офіцери, виринули з бічної вулиці і напороли носом на першого стрічного, себто на мене. Міцно куриться їм з чубів і язик добре плутається, на ногах ще тримаються гаразд, може їм те помагало, що йшли босі, черевики несли в руках. Не знати, як говорити до них, п'яні вони, це правда, все ж — офіцери. Та й порозумітися важко, мови не знаю, всі говоримо англійсько-італійською мішаниною, що в Італії стала інтернаціональною мовою для всіх вояків.

Показується, що один з них мадярського походження, другий американець з діда-прадіда, забавлялися цілий вечір, а що година ще молода, заскоро йти спати, ще треба в одне місце вступити, добре, що я трапився, в трійку веселіше. Охоти в мене нема, та як відчепитися від п'яних? Ідемо далі, я посередині, вони по боках з черевиками в руках, увесь час щось мені розказують, я мало що з того розумію. Прояснилося мені в голові, коли прийшли на місце.

В квартирі жили якісь жінки і мої супутники хотіли там закінчити програму свого трудящого дня, що їм не вдалося, бо жінки налякалися п'яних і зачинили двіері перед самим носом. Обидва американці термосять дверима, аж луна йде по кам'яниці, ні, не може це скінчитися добром, тільки що не видно, як надбіжить поліція, вони офіцери, нічого їм не буде, вся біда впаде мені на голову. Якось я втихомирив обидвох, запросивши їх на вино. Хай їм хрін, тим дівкам, не хочуть, то й ні, чи годиться нам ласки їхньої просити? Ходімо, краще вип'ємо вина або горілки?

Запросини рисковні. В американців ні шеляга при душі, все пропили, в мене в кишені плентається пару лірів, ледве чи вистане на цілу нашу компанію. Зайшли ми до якоїсь коршми, випили по чарці, мої американці заспокоїлися, хміль їм трохи вивітрів з голови, вже й черевики повзували.

Коло сусіднього столика сидять три поляки, не бачать мене, обернені до нас боком. Долітають до мене уривки розмови... «бидло українське»... «чоботи їм чистити, не в війську воювати»... і т. п. Їй Богу, божевільні люди, ці поляки! Перетеребили їх німці, край знищили, мільйони людей вимордували, прийшла большевицька навала, ще грізніша, хто знає, що лишиться ще з польського народу — а в них українці не сходять з язика. Іншим разом я може посміхнувся б і махнув рукою, якби не чарка, що вдарила мені в голову. А ще коли я пізнав плютонового з нашої полкової канцелярії — наче вогнем мене припекло. Я зірвався з криком та й до нього! Американцям це сподобалося, вони не від того були, щоб помогти мені й розвіяти трохи свою нудьгу, допитувалися, чого хочуть від мене ті поляки. Це схаменуло польських героїв і вони почали вибачатися передо мною.

Ще поїхали ми до парку для американських офіцерів. Ані воякам, ані навіть підстаршинам не вільно туди заходити, хіба в службі. Не хотіли й мене пустити, якось американці вговорили вартового, що несподівано знайшли свояка «зо старого краю» і треба зробити вийняток.

А в парку краса невидана й нечувана! Гарно накриті столики під деревами, коло кожного столика дівчина для товариства, якби хто хотів присістися. Поміж листями розвішані різнокольорові жарівки, миготить звідти всіляке світло. Десь грає невидна оркестра, то сумної затягне, аж серце ниє, то веселої вдарить, аж коліна до танцю трясуться. Всю ніч так просидів би, слухаючи, якби були гроші. На жаль, мої американці голі, як турецькі святі, а в мене вистачило лірів, щоб замовити один раз вина, і ми скоро мусіли звідти забиратися.

Ще пару днів гуляв я по Римі, нічого надзвичайного не пережив, оглядав славні з історії місця. Скінчилася відпустка і я мусів вертатися до Червії.