XXX

НА ПІВДНІ ІТАЛІЇ

Переїзд до центру армії в місті Матера. — Навчання артилерії в старшинських школах. — Українці з санітарної компанії. — Приїзд єпископа Бучка на Різдво. — Святкую в таборі скитальців у Трані. — Прогульна до Неаполю. — Біда, нужда і розпуста. — В старовинних Помпеях. — Покидаємо південь. — Поляки їдуть на «родіну».

Під кінець місядя червня, перевели мене на південь Італії, до міста Матера. Стояв там центр польської армії, в самому місті і по довкільних селах розташувалися різні польські відділи і там десь в околиці була польська команда. Не знали, що робити з військом, а якесь зайняття конче йому потрібно дати і між іншими способами поляки загадали вести там свої офіцерські школи. До навчання артилерії в тих школах перевезли дві батерії з нашого дивізіону. Наш полк артилерії здобув собі славу в боях, моя батарея теж визначилася, її обслуга мала опінію добрих гарматчиків і вибір упав на нас.

Переїхали ми до Матери, заквартирувалися в якійсь кам'яниці в передмісті і почалося прокляте життя, гірше, як на фронті. Повних шість місяців, за вийнятком неділь і свят, зривалися ми досвіта о четвертій годині, виїздили за місто і там — дощ чи погода — ішла наука стріляння з гармат. За шість місяців перейшли ми три курси: два для підхорунжівки, себто для кадетів, кандидатів на офіцерів, і один для офіцерів з інших родів зброї, що хотіли вишколити себе в артилерії. В цьому останньому курсі брало участь понад триста осіб і з нього лишилися в мене тільки погані спомини.

Офіцери трималися звисока, ніякої ввічливости до нас, хоч ми виступали в ролі інструкторів на показових лекціях, не відчувалося товариськости, що завжди повинна бути в війську, не зважаючи на різниці в військових ступнях. Ще й стався мені прикрий випадок. Один з нездарних офіцерів трохи не пустив гармати в пропасть, в останній хвилині перекрутив я в неї хвіст і завернув боком, щоб колеса не котилися вниз. Щось хруснуло мені в спині і лишило пам'ятку по сьогодні. Військовий лікар навіть оглянути як слід не хотів, дивився на вояка не як на хвору людину, а як на «мародера», себто типа, що хоче викрутитися від своїх обов'язків. Тільки всього, що дістав відпустку на три дні і поїхав на північ, до Форлі, побачитися зо знайомим.

Довкола Матери стояло багато війська і без ніякого сумніву немало там мусіло бути українців. Зв'язків до них я не мав, самому ніколи шукати. Бувши в службі від четвертої вранці до дев'ятої ввечері, коли прийшла неділя, чоловік тільки про те й думав, щоб відпочити. Всі мої знайомі на півночі і туди я поїхав на відпустку.

Кожного муляло в душі питання, що буде з нами, коли почнеться демобілізація? Що зроблять з українцями? Доки йшла війна, потрібні вони на гарматнє м'ясо, а тепер, кому і нащо вони до біса здатні?

Хтось говорив, що по більших скупченнях українців у польському корпусі буває єпископ Бучко. Ніхто з моїх знайомих не бачив його і не мав нагоди з ним говорити, а конче було б зустрітися з ним, він же ж людина вчена і світова, доступ скрізь має, напевно дав би якусь пораду. Коли в Матері рахується центр польської армії і коли стільки війська в околиці, мусять хіба бути там якісь українці, може вони знайшли вже зв'язок до єпископа Бучка і може він приїде до нас на Різдвяні свята?

Звичайно такі речі проголошувалися в військових щоденних наказах. Часом їх відчитували, а бувало таке, що канцелярійні підстаршини навмисне ховали накази, зокрема в частинах, де було більше українців. Ніби затратиться десь такий наказ між іншими паперами і так українці не могли довідатися, коли приїде до них священик. Знаючи про те з давнішого досвіду, старався я знайти спосіб, щоб напевно розвідатися, чи буде в нас хтось на Різдво. В нашому наказі нічого про те не буде — я один тільки греко-католик, решта православні білоруси — треба шукати інших частин, де більше українців.

В місті стояла санітарна компанія, а в ній, як довідався я, служила більша кількість українців. Віднайшов я ту компанію і познайомився з двома українцями. Один з них, старший уже дядько, вступив до польського війська тільки тому, щоб рятувати свою жінку й дитину, їх вивезли всіх кудись на Сибір, коли ж, формувався польський корпус, була нагода забрати теж і родини, от наш дядько й пішов до війська. Жінку з дочкою долучили до транспорту цивілів і завезли до Африки. Приходили звідти листи, діставав їх і цей дядько від дочки, писала йому, що дістала сестру, тільки диво якесь вийшло, бо тато білий і мама біла, а сестра чорна. Гірко жалівся мені дядько: для рятунку жінки пішов він на фронт життя своє наражати і от як вона йому віддячилася. З другим, Мусійчуком, умовився я, що він, мавши більше вільного часу, буде нипати по канцеляріях, щоб не пропустити різдвяного наказу, чи не буде там чогось про українські свята.

Було оповіщено, що Служба Божа відбудеться в місті Барі над морем. Мене не було в Матері і Мусійчук поїхав самий. Розказував пізніше, що Богослуження відправлялося в італійській церкві, при дуже малій кількості людей, найбільше тридцятка. Прийшло кілька польських офіцерів, між ними генерал Сулік і польський польовий біскуп Ґавліна. Знайшлися цікаві італійці, що хотіли подивитися на Службу Божу в українському обряді. Ґавліна давав їм пояснення, а наші хлопці підслухували, чи правду він говорить, бо полякові вірити не можна, будь він навіть біскупом. Єпископ дивувався, чому так мало українців прийшло до церкви, висунув ніби здогад, ніби твердження, що їх мабуть про те не повідомили і що треба йому про те сказати, а він поробить старання, щоб це не повторилося. В тому моменті генерал Сулік засоромився і вийшов з церкви. Накінець сповідь. Єпископ Бучко відразу заповів, що всіх висповідати не може, найвище трьох-чотирьох. Пішли до тієї сповіді так, щоб кожен з іншої місцевости та з іншої частини, вилляли всі свої жалі перед українським єпископом, а він потішав їх, як міг, дав адресу Українського Комітету в Римі для контакту, щоб писати туди і при нагоді відвідувати. Комітет опікується тільки цивільними людьми і не має права до тих, що в війську, або що в полоні, але інформації завжди там можна дістати і конечно треба з ним стояти в зв'язку.

Я тим часом святкував деінде. Від знайомого українця з 16 Батальйону, того самого, на весілля якого в Австрії я спізнався, прийшов лист, що недалеко від Матери, в місті Трані над Адрійським Морем є табір цивільних утікачів. У тому таборі живе теж його дружина, він вибирається туди на Різдво, чм не стрінутися б нам там? Оце гаразд, є де свята перебути та й нових людей побачити!

Поїхав я до Трані на латинське Різдво, взявши відпустку на кілька днів. Найняв кімнату в готелі в місті, заплатив господині, щоб приладила всякої страви, купив різних напитків — все те мало бути приготоване і стіл накритий на другий день, коли я хотів запросити нових знайомих з табору до себе на свята.

Заходжу просто до таборової канцелярії, подають мені число бльоку й кімнати, де живе жінка мого товариша. Цікаво розглядаюся по таборі — сила-силенна всякого народу, різні нації, найбільше поляків та українців. Я там не самий, зо мною вибрався Мензіняк зо Львова, що добре говорив по-українськи і завжди напрошувався їздити зо мною, сподіваючися веселого товариства і доброї забави.

В таборі — біда, бруд і, злидні. Довжелезні дерев'яні бараки, стіни тільки з надвору, а в середині перегородки з накривал, що висять на шнурках. Все чути, що діється в сусідів з одної чи другої сторони, ніхто не соромиться — не говорю вже про подружніх людей — серед молоді шириться розпуста...

Віднайшов я свою «знайому», що її тоді вперше побачив. Жило їх шестеро дівічат і одна стара жінка, понад шістдесятку, в одній такій перегородці. Розказали мені, що тяжко живеться тут українцям, ніхто ними не опікується. Поляки мають поміч від свого війська, школи їм усякі організують, на кращі місця ставлять, а українців заганяють, до найтяжчої і найчорнішої роботи. І мусять вони коритися під загрозою, що проженуть з табору, куди ж їм тоді дітися?

В часі тієї розмови над'їхав і мій товариш з 16 Батальйону. Привіз з собою горілки й закуску, заставили ми стіл і засіли до вечері. Стару жінку посадили на перше місце й попросили, щоб була за матір для дівчат, поблагословила вечерю. Розплакалася вона з жалю, провела молитву і скоро настрій повеселішав, коли на столі з'явилися пляшки й тарілки. Понеслася й коляда «Бог Предвічний», як колись в Україні.

Показалося, що в таборі живе мій земляк з недалекого присілка Гуляйпілля. Звідкись довідався він про мій приїзд, зараз прибіг до бараку і запросив нас усіх до своєї кімнати. Називався він Дробніцкі і властиво був поляком, але з таких поляків, що по-українськи ліпше говорили, як по польськи. Як багато інших, так і його вивезли кудись у глибину СССР, там він пішов до польського війська після амнестії, був ранений і потім уживали його до всякої легкої служби в запіллі. Тепер обслуговував він телефон у таборі, рахувався «урядовою особою» і мав окрему кімнату, досить простору, всі ми там помістилися. Взялися й музики, Дробніцкі вмів грати на скрипці й позбирав кількох музикантів з табору, зорганізував собі оркестру, тепер вона пригравала нам до вечері і до забави. Все йшло в нас по-українськи, хоч і Дробніцкі і Мензіняк були з польського роду.

На другий день я запросив гостей до себе до готелю: нас чотири вояки і чотири дівчини. Всі дивувалися, що готова ціла вечеря, напитки й закуска — тільки сідай та й їж. Зачалося стиха, а потім розв'язалися язики і прополоскалися горла, пішло щораз голосніше. Спочатку ми тримали себе на мотузку, коли ж виявилося, що в тому самому готелі ще в кількох кімнатах відбуваються такі самі «свята» — затягли на все горло. Приятель з 16 Батальйону висунувся з жінкою, а ми «святкували» так до пізньої ночі, я не жалів ні вина, ні їжі, нехай знають дівчата, що хоч вояк бідний, та не скупий! Лишив по собі добрий спомин, довго ще згадували в таборі українського вояка Козія з польського війська.

Зима в Італії не така, я у нас. Снігу мало, хіба в горах, морозу на півдні майже нема, зате густо перепадають дощі. Прийшла пора дощів, нема як відбувати наших гарматних вправ, хтось піддав думку, чи не вибратися б нам на прогульку до Неаполю? Поїхала нас тридцятка, розбрилися по місті, зо мною ішов Козак з Полісся.

В Неаполі я вже бував і трохи місто знав, стільки, що можна на вулиці побачити. Здався б якийсь провідник, напевно мусять тут бути, через Неаполь переходить багато війська і кожен хотів би побачити місто. Провідники знайшлися швидше, якби думав, та не такі, як сподівався. По вулицях чіплялися вояків малі діти й тягнули їх до хат. Якийсь малий хлопчина затягнув і мене з Козаком, аж на четвертий поверх. Чи то сестра його чи мама — якась рижоволоса чекала там на нас, дуже скупо зодягнена. В мене відраза до рижих ще зі школи, коли я сидів в одній лавді коло рудої дівчини, і я втік звідти, як міг найскоріше.

Годі було вулицею перейти, скрізь діти до хати тягнули і всюди голод, нужда й розпуста. В одній хаті двоє старих торгували чотирьома дочками, стояли при касі і видавали квитки вступу. І так майже на кожній вулиці. Добре мусів іти цей інтерес, скрізь бачив я вояків, що входили й виходили з хат, поляки, французи, американці й англійці, смагляві індійці і чорномазі мурини. В кожному місті війна несе нужду й голод, все ж таки не сподівався я аж такої розпусти. Тут хіба ще з-перед війни мусів бути до того пригожий ґрунт.

Повіз нас Дембіцкі оглядати вулькан Везувій і старовинне місто Помпеї, що його колись присипав попіл з вулькану. Тепер його відкопали й обчистили, війна не принесла йому ніякого знищення, заціліли всі музеї і відреставровано будинки ще з римських часів. Між нами були чотири військові дівчини-пеески, найняли ми собі провідника і він давав нам пояснення якоюсь мішаниною всіляких мов, дуже смішно це виглядало, але кожен це розумів.

Провідник водив нас по розкопаному місті, показував, де колись був цирк з боями ґлядіяторів і диких звірів, де урядові будівлі, суд, міська управа і т. д. Залюбки спинявся, перед кожною статуєю — а всі вони голіські, так як їх колись різьбили в старовину, як мати на світ народила. Мабуть думав, що вояка такі речі більше цікавлять від якихсь наукових відкрить і розводився в довжелезних розповідях про те, де і як римляни чинили колись розпусту. Наші пеески, хоч народ у світі бувалий і не з одної печі хліб їли, червоніли по вуха і вдавали, що їм соромно, але пильно ловили кожне слово. Нічого не змінилося на цьому світі: що колись перед двома тисячами літ робили римляни в Помпеях, те саме роблять італійці в недалекому Неаполі.

Незабаром після того покинули ми Матеру. Без жалю розпрощався я з тим містом — крім утоми й нудьги не лишило воно в мені нічого. Ще майже перед самим виїздом трохи не впав у халепу.

Не вільно було воякам виходити до міста після дев'ятої ввечері і це відносилося до всіх військових, не дивлячись, поляки вони чи американці. По околиці ходили стежі військової поліції, а також пильнувала того цивільна італійська поліція. Якось раз вибрався я погуляти з білорусом Лопатою. Ми забарилися і нас переловив італійський поліцист, витягнув пістоль, хотів відвести до станиці. І бідою пахне та й соромно, що такий миршавий італієць нас обидвох веде. А Лопата біля мене як ведмідь, вдвоє заввишки від мене. Кажу йому — сміятися з нас будуть. Кара не мине нас своєю дорогою, та це пусте, вояк до того звик, гірше, що візьмуть нас на язики. В Лопати рука — таки справжня лопата, тільки раз махнув і не знати, де подівся італієць. Тут ми щодуху до батареї, просовгнулися, що ніхто нас не бачив, лягли й заснули.

А вранці — алярм! Показалося, що Лопата спересердя засильно мацнув італійця і від одного тільки удару поторощив йому кості. Вивели на подвір'я обидві наші батареї — будуть пізнавати нічних мандрівників. З'явився і побитий італієць, та хоч як витріщував очі, не впізнав ані Лопати ані мене. Минулося все щасливо і з того всі були вдоволені, а найбільше ми обидва. Італійців ніхто не любив, між ними замножилися комуністи і не поминали ніякої нагоди, щоб усіляко дошкулити чужим воякам. Зачули ми, як шеф нашої канцелярії говорив, що поставив би вина тим хлопцям, що навчили розуму італійця. Ну, вже воліли ми по те вино не голоситися.

Бачив я в Матері тих поляків, що зголосилися «на родіну». Відвели їм окреме приміщення, було їх около сім сотень, переважно самі стрільці, рідше підстаршини, а старшин не зустрічав я зовсім, хоч казали, що були й вони. Звідти мали вони виїжджати до Польщі. Досить мало, як на стотисячну армію. Може зголосилося б більше, якби відтяти від них офіцерів, бо додому всіх тягне, а радіо кожного дня закликало вертатися до краю, до родин, вібудовувати Польщу.

Та куди мали вертатися ті, що їхні оселі знайшлися тепер під большевиками? А до них належали майже всі українці.