XXIX

МІЖ ПОЛОНЕНИМИ В РІМІНІ

На відвідини до Ріміні. — Гасло через італійських дівчат. — Обвіяло українським духом. — Вертаюся на бочці. — Вдруге до Ріміні. — Українські дівчата в Річчіоне. — Служба коло німців у Белярії. — Транспорт до Неаполю. — Слухняність німців.

Довідався я через далекого свояка в Америці, Івана Дадковського, що його син Богдан та ще й інші мої земляки інтерновані в таборі полонених у Ріміні. Вже давніше манило мене навідатися туди, тепер ще більша охота прийшла і я постановив при першій нагоді відвідати табір.

Знав я, що їсти там завжди бракує — всі табори полонених на світі однакові, добром там не переливається — хотілося завезти хлопцям пачку з харчами, бодай стільки з моїх відвідин скористають, що наїдяться. Харчів можна в місті купити, скільки схотів би, щоправда, ціна їм далека від дешевої, та не в ціні справа. За мною в батареї ввесь час слідкували і було б підозріле, коли б побачили, що заводжу собі магазин з харчами. Виручив мене поляк Відзе. До нашої батареї прийшов від німців, діставшися в полон, походив десь з-під Познаня і, не дивлячись на те, що родовитий поляк, не сподобав собі порядків у польському війську, казав, що німці, чужий йому й ворожий нарід, куди ліпше з ним поводилися в своєму війську. Накупив він для мене харічів і вийшла з того довжелезна пачка, ані в руках її донести, ані на плечі взяти, якби прийшлося йти пішки, що було дуже правдоподібне, від нас до Ріміні неї курсували автобуси, а й залізницею теж мусів би кодувати.

Транспорт трапився мені випадково. Волинець Кудра возив автом їсти вартовим аж під Ріміні, три рази денно, ніхто в нього не контролював бензини, пильнували лише часу, щоб вернувся на точну годину. Нічого легшого йому, під'їхати десять чи п'ятнадцять кілометрів дальше по тій самій дорозі, він радо згодився мені допоцогти й підвезти аж під самий табір. Взяв я собі відпустку ніби до Риму, присівся коло Кудри і заїхав під самї дроти.

Я думав, що не будуть мені чинити перешкод, або пропустять без труду, або видадуть перепустку, бо це ж не большевики, а до того на мені вояцький альянтський однострій. Сторожу біля брам і в середині табору тримали англійці, поляків туди не допускали, робили вони службу за дротами, проходжуючися навколо табору. Дехто з них пробували нав'язувати розмови зо стрільцями, бунтували їх проти своїх старшин.

Взяв я свою пачку на плечі і попростував до найближчої брами. Доступ до табору йшов так, що наперед був досить довгий коридор з колючого дроту, на кінці брама, в брамі стійка, а за нею вартівня. Варту тримали якісь шотляндці, я не міг з ними порозумітися, витолкувати їм, про що мені йдеться, і з того всього вони хотіли мене арештувати. Арешту я не боявся, куди більш небезпечне мені було б, якби виявилося, що я замість до Риму почвалав до Ріміні. Вимахуючи вільною рукою, я щось почав кричати, вдаючи обурення, позадкував до виходу і вискочив за дроти.

Ходжу по дорозі і, продумую, коби бодай пачку якось передати. Надійшли якісь дивізійники з другого боку дротів, я пересунув пачку попід загорожу і просив передати Пальчукові й Богданові Дацковському. Знайшовся між ними старшина — Турко називався — і порадив, як дістатися до табору. Вже не один перед тим стояв перед такою перешкодою і хлопці винайшли спосіб перепачковувати людей до табору і з табору. В недалекій хатині жили італійські дівчата і до них було гасло. Коли це гасло сказати, вони видають есесівський однострій, що його носять на собі полонені, і білу службову перепаску. Мені треба там передягнутися і сміливо йти до брами, не до тієї, куди не вдалося мені за першим разом, щоб не пізнали. Подав мені теж якісь незрозумілі для мене слова, що їх треба сказати вартовим у брамі.

Так я й зробив. Італійки вже розбудили в себе приязнь до українців і коли побачили в мене на рамені «Польща», косо споглядали на мене і майже не хотіли говорити. Розтлумачив я їм руками, що на рамені «Полянд», але в серці «Україна», вони подобрішали, видали речі і за годину я вже був у таборі.

Не міг наговоритися з усіми знайомими, стільки їх знайшов. Наші хлопці в Ріміні не дармували, розбудували товариське й культурне життя, на душі так гарно стало, здавалося мені, що раптом на Україну перелетів. Оглянув я церкву, «Народний Дім», слухав промови полк. Долинського, водили мене до свого музею. Не буду описувати того всього, що бачив я в Ріміні, це напевно зробить хтось з мешканців табору. Скажу тільки, що зробило це на мене невисказане враження. Пробувши шість років між поляками, українське почуття виявлялося в мене тільки протестами, обороною свого імени і своєї національности, тепер же ж відчув я на собі подих України, що йшов від тієї маси молодих українців, від усіх тих виявів мистецького й культурного життя, що його вони так справно і так скоро зорганізували.

Переночував я в таборі і з великим жалем попрощався з усіми, обіцявши незабаром знову навідатися. В італійок надягнув я знову свій однострій і пішов шукати способу, як назад вернутися до своєї батареї. В кишені в мене всього двісті лірів, нема й думки, щоб найняти таксівку. Пустився я пішки. Минало мене багато авт, ніхто не хотів підвезти, бо траплялися випадки, що італійські комуністи присідалися на військові авта, мордували шоферів і втікали з машинами. Прийняли мене на вантажник, що віз величезну бочку зо смолою, і на тій бочці переїхав я кільканадцять кілометрів, доки не звернула вона з мого напряму. Потім наздігнали мене три комуністи на роверах і якийсь час ішов я разом з ними, усього перейшов пішки понад шістдесят кілометрів і точно прийшов на свою годину.

За кілька тижнів вибрався я вдруге до Ріміні, прилучився до мене Микола Залуцький. Ішли ми пішки, раз-у-раз пробуючи присістися на авто і все надаремно. Над'їхав якийсь вантажник. Вже здалеку махаємо руками — не видно, хто там їде — вантажник спиняється і бачимо, їдуть в ньому польські офіцери. Мусіли ми сказати, що їдемо до якоїсь іншої місцевости, не могли ж признатися, що йдемо відвідувати українських полонених у Ріміні. Минули ми Ріміні і під горою, коли авто звільнило біг, вискочили на дорогу і сховалися між хатами. Це було дуже підозріле, краще було висісти в тій місцевості, що її ми заподали офіцерам, та не хотілося тюпати звідти пішки назад. Вантажник спинився, офіцери шукали якийсь час за нами, а потім махнули рукою і від'їхали.

В таборі сказали нам, що в недалекому місті Річчіоне живуть українські дівчата, медсестри з дивізії. Були це переважно дівчата з Волині або зо Східньої України, їм приділено окремий будиночок і там вони дожидали, доки не вирішиться справа полонених. Як не відвідати українських дівчат? Стільки літ їх не бачили, ввесь час між арабками й італійками живучи, могли забути, що десь на світі є українські жінки. Гострого нагляду над ними не було, могли виходити до міста і ми запросили дві з них до ресторану. Погостили їх, як могли і на що була спроможна наша вояцька кишеня, нічого не жаліли б, щоб внести трохи радощів у їхнє життя. Воно й воякові нема втіхи в полоні, що й казати про дівчат.

В автобусі між Ріміні й Річчіоне завважив я, що якийсь осібняк пильно мені придивляється, неначе підморгує одним оком. Щось і мені те обличчя видалося знайоме, пізнав я його, аж заговорив він до мене. Бачив його в таборі в Ріміні, тоді він мав на собі однострій, цивільний одяг геть його перемінив. Оказується, що він виконує кур'єрську службу між Ріміні й Римом, буває, що й до Австрії заїжджає. Не моє діло розпитуватися, хто і за чим його посилає, він просив мене передати листа до Ріміні з кличкою «до майора», якщо я туди вибираюся, це йому заощадило б один день часу. Я щоправда вже звідти вертався, то чому ще раз не поїхати і не послужити хлопцям у потребі? А того кур'єра я знову пізніше зустрічав у таборі в часі одних з моїх частих відвідин.

В поблизькому місті Белярія заложено величезний табір для німецьких воєнних бранців. Власне, не був це один табір, скоріше ціла їх група, окремо для стрільців, підстаршин і старшин, нараховували їх там чи не п'ятдесят тисяч. Генерали жили окремо в готелі, сторожі біля них я не бачив, мали вільність рухів по місті й околиці, їздили собі «джіпами» на прогульки, видно мусіли дати слово, що не будуть утікати. Коло табору стояла транспортна компанія, при ній пущено в рух ремонтні верстати, ввесь час ішла там якась робота, брали до неї німецьких шоферів і всіляких механіків, приходили до помочі теж українці. Вартову службу виконували там у більшості поляки і кілька разів припало це на мене. Натрапив я на відділ українців, привітався з ними, почастував цигарками і дав їм двісті лірів — усе, що мав при душі. Оце примха долі! Одні українці — полонені з чужого війська, а їх пильнують другі українці — теж з чужого війська.

З Белярії щораз відвозили німців до величезного збірного місця в Неаполі, там їх вантажили на кораблі, одних транспортували додому, других мабуть до Англії. Одного разу припало мені ескортувати транспорт. На кільканадцять вантажних вагонів придали всього чотири вояки, між ними ні одного підстаршини і мене назначено провідником. Я мав відвезти їх до Неаполю і здати в перехідному таборі над морем, узяти розписку й вернутися назад. Трохи страшно, бо як-не-як, це ж цілий поїзд, усього чотири нас для ескорти і щонайменше шість годин їзди нормальним поїздом.

Позачиняли ми двері від вагонів, щоб легше пильнувати, на станціях, де поїзд стояв довше, походжаємо з автоматами здовж нашого транспорту. А німці слухняні, як овечки, здисциплінований народ, шанує все, що «ферботен».1 Кілька з-поміж них походило зо Шлеська, вміли трохи по-польськи і просили мене дозволити їм виміняти щось в італійців на їжу. Подивився я на ті вагони, на вихудді обличчя за ґратами і згадав, як відбував я далеку дорогу таким самим поїздом, з Білорусі аж за Урал. Жаль мені їх стало, бо хоч це німці, але теж люди, ще й вояки. Урочисто запевняли вони, що не буде ніяких бешкетів, самі триматимуть порядок, у кожному вагоні визначений буде один за те відповідальний.

Від тепер на кожній станції відкривав я двері кількох вагонів — у кожному вже обрано відповідального за порядок коменданта — і перед моїми очима повторилися так добре знані мені сцени: звідусіль збігаються «цивілі», несуть яйця, м'ясо, овочі, молоко й вино, у вояків беруть сорочки, светри, накривала. Вимахують руками, торгуються і кричать, один італієць верещить більше, як десять німців. Обидві сторони розходяться вдоволені, кожному здається, що вийшов з баришем. Гандель ішов на кожній станції, німці тримали зразковий порядок, ані одного разу не мав я потреби їх упоминати.

Швидко заїхали ми до Неаполю, поїзд підвіз нас аж під самий перехідний табір, там я здав свій транспорт, розквітувався і пішов дивитися на табір. Величезні маси народу бівакували тут під голим небом, шатер для всіх не ставало, та й не дуже їх потрібно, ніхто там довго не сидів. Групували їх по тому, хто з якої окупаційної зони — англійської, американської, французької, большевицької — з перших трьох відставляли додому, з совєтської залишали, не знали ще, що з ними в тому часі робити.

Походив я трохи навколо табору, придивився, як сумирно сидять ті, що недавно ще хотіли заволодіти цілим світом, та й поміркував собі, як покарала їх за те доля. Та що нам з того? Чи верне це життя помордованим українцям, чи виростуть через те попалені села й садиби? Не почув я злоби в серці до тих людей, виновників нещастя українського народу. Може тому, що не мав з ними діла і не бачив власними очима їхніх знущань, а може тому, що цей кошмар перейшов уже до минулого і на світ лягала нова понура тінь, московського большевизму...

Від'їхав я назад американським військовим поїздом. Ще лишився передо мною кусень дороги, куди вже поїзд не йшов, подорозі трапився джіп з німецькими генералами і вони підвезли. Щось там між собою шварґотіли, не багато розумів я по-німецьки, зачув тільки «польніше швайне».2 Без сумніву відносилося це до польського однострою на мені, дивним дивом не відчув я в тому ніякої зневаги для мене самого. Українцем я був перед тим, заки надяг польський однострій, і буду ним після того, як його скину. Надягнути його змусили мене обставини, не бачив я в тому ніякої чести для себе, не моя справа боронити польського «гонору».

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Ферботен — заборонено.

[2] Польніше швайне — польські свині.