XXVIII

ПОСТІЙ У ЧЕРВІЇ ПІД РАВЕННОЮ

Відвідини по батальйонах. — Нові люди в Корпусі. — Я один у хорі польських старшин. — На постій до Червії під Равенною. — Контакти до Австрії й Німеччини через чорну торгівлю. — Табір утікачів між Венецією і Трієстом. — Поляки переманюють до себе українських скитальців. — Перші зустрічі з «дивізійниками» з Ріміні. — Вбивство Олюха. — В нагороду за п'ятирічну службу — пропонують на ординанса. — Натиск англійців на репатріяцію, польська команда проти неї. — Підступно забрали амуніцію.

Вернувшися з Риму, застав я листа від знайомого українця з 16-го Батальйону, запрошував мене на весілля. Поляки їздили часто до недалекої Австрії, якось раз долучився він до них і в одному з таборів утікачів знайшов собі дівчину. Не довго тривало залицяння — вояк слабий на слово, але скорий до діла — та й під вінець! Вінчання припадало на другий день, як же ж, мені знову відпустку дістати, йоли в батареї дають тільки на три дні, на довшу треба писатися до полкового звіту? Поміг мені капітан, виписавши три перепустки під ряд, кожна на три дні: одна скінчиться — викинути, другу в потребі показувати. Все одно не застав я вже того жениха, бо й місцевости свого постою не подав він докладно і я трохи блудив, заки знайшов його відділ.

Відпустки придалися мені на те, щоб об'їхати цілу околицю й затіснити зв'язок з товаришами в піхоті, їздив я так від батальйону до батальйону і скрізь бачив нових людей, їх набрали поляки з Німеччини й Австрії, вже після закінчення війни, і так поповнювали пощерблені лави свого Корпусу. Серед них було багато українців, молодих хлопців, тепер не робили вже різниць, приймали до всяких родів зброї, не лише до піхоти. Розмови між поляками невеселі. Шість років билися за альянтську справу і добилися того, що їхні ж союзники віддали Польщу на московську ласку й неласку. Не один раз говорили вони, що властиво нема різниці між поляками й українцями, які билися по німецькій стороні, з політичного боку одні й другі дійшли до такого самого висліду. Помимо того поляки все ще збиралися йти на Львів і бундючилися в розмовах зо мною.

— Куди вам до Львова — кепкував я з них — ви коби до своєї Варшави дійшли, далека тепер туди вам дорога.

Прислухався тим розмовам шеф Козіцкі, знаний зо своїх україножерних поглядів. На другий день призначено мене оглянути гармати. Коли я так зайнятий був своєю роботою, вийшов Козіцкі з шатра і ніби до мене, а ніби собі під носом, але так, щоб я чув, бубонів:

— Та що з того що є в світі Україна? Україна ніби є, український нарід теж, а українців — нема. Одні признаються, а другі між собою сваряться.

Я скипів гнівом, хотів кинутися на нього, по хвилі спам'ятався. Жаль стиснув мене за серце, бо правду казав поляк. На прикладі нашого життя в польському корпусі бачив я, скільки українців затаювали свою національність, а скільки, хоч і признавались до свого народу, то й на тому в них кінчалося, не відчували потреби якоїсь організації між собою, не хотіли боротися за свої права.

Мовчки переглядав я далі свої гармати, замовк і Козіцкі.

Поляки зорганізували собі хор при Корпусі, куди приділено теж і мене. Почувався я дуже незручно — одинокий українець у хорі, зложеному з самих старшин і підстаршин, один тільки я простий вояк. Проби відбувалися три рази тижнево і на ті дні звільняли мене від усіх військових зайнять. Показалося, що це для мене дуже вигідне. Приїжджав по мене наш хлопець, Ільницький, родом з Підввлочиськ, відбув я свою пробу до обіду, а решту дня ми тільки те й робили, що їздили від батальйону до батальйону. Майже два місяці тягнулися ті проби хору потім з того нічого не вийшло, хор розбрився, офіцери пороз'їжджалися, а наш полк перевели на постій до міста Червія під Равенною.

Стояли ми там досить довго. Над самим морем, у великих будинках без вікон: в одному гармати, в другому амуніція, а в третьому мужва. Дні проминали бездільно, власне, ніхто не знав, що далі робити і що з нами буде. Війна скінчилася, війська не потрібно, куди ж нас діти, коли Польща під большевиками?

Звідти їздили до Німеччини й Австрії на чорну торгівлю. Ішов великій рух сюди й туди, привозили всякі вістки, я жадібно ловив усе, що говорено про українців. Казали, що недалеко, в Австрії, стоїть ще якась більша військова частина, не зовсім роззброєна, мабуть це українці. Конче хотілося мені дістатися туди й подивитися, я скрізь нюхав, де б то роздобути перепустку якусь. Дали перепустку тільки до границі. Що ж, поїду, може вдасться змінити документи на самій границі.

Їздив я попід границю сюди й туди, не вдалося леґальним шляхом передістатися до Австрії. Зате між Венецією і Трієстом натрапив я на якийсь величезний табір для втікачів, між ними багато українців. Власне, не був це осілий табір, тільки якесь переходове збіговище, зігнали туди людей з усіх усюдів і звідти мали їх кудись розвозити. Люди стояли купами, багато жінок і дітей, дехто одягнений добре, більшість зовсім бідно, всі виголоднілі й потомлені. Всякий народ там зустрічався: українці, поляки, хорвати, мадяри. Майже кожна національна група мала якогось зв'язкового від альянтів. Якраз приїхав я на час, коли ті зв'язкові збирали своїх людей, відділяли їх окремо від інших, давали якісь інформації, обіцювали допомогу. Від обіцянки до справжньої помочі ще далеко, це правда, все ж таки приємно людям бачити, що хтось ними піклується, вливає в серце надію. Діялося це так, що такий зв'язковий вилазив на підвищення і крізь гучномовець закликав своїх людей ставати гуртом довкола себе. На просторому майдані швидко відокремилися великі гурти, ладилися від'їжджати до якихось таборів.

Тільки до українців ніхто не приїхав, їх було найбільше і виглядали вони дуже потомлені і так мені жаль їх зробилося, що мигнула в мене думка: а що, якби я, користаючи зо свого військового однострою, виліз на плятформу і зібрав їх навколо себе? Бодай кілька слів потіхи сказати, адреси до канадійських і американських газет дати, зв'язок до «Українського Комітету» в Римі обіцяти, хоч і сам адреси його не мав.

Тим часом польські зв'язкові від Корпусу скінчили роботу біля своїх груп і кинулися між українців. Вишукували поміж ними тих, що жили перед війною в Польщі, і намовляли переходити до себе, обіцюючи оборону перед репатріяцією, допомогу в харчах і одягах. Дехто йшов, дуже мало, більшість трималася своєї груди, хоч і як безнадійне було їхнє положення. Декого поляки майже силою заганяли до себе.

Від'їжджав я звідти в нез'ясованих самому собі настроях. Жаль було тих безталанних людей, а одночасно думалося, що коли так багато нас тут знайшлося, ми скоріше чи пізніше мусимо знайти якийсь спосіб, щоб зібратися докупи всі, і цивільні втікачі, і українські вояки з дивізії, і з німецького війська, і українці з польської армії — яка ж тоді в нас буде велика сила!

Українська дивізія стояла вже тоді за дротами в Ріміні. Недалеко від мене розташований був 5. полк протилітунської артилерії і я мав там знайомого українця, Хом'яка. Отож вони хотіли помогти нашим товаришам з дивізії, брали їх ніби на роботу до кухні, а в дійсності на те, щоб добре наїстися, попити вина й наговоритися. Порозумівся я з ними, щоб привезли кілька поставних хлопців, хотілося мені похвалитися перед поляками, які то в нас вояки, а найбільше хотів я замкнути рота одному плютоновому, що ввесь час дошкулював мені всякими ущипливими увагами, мовляв, українці тільки до того здібні, щоб у чужому війську та ще й на підрядному місці служити.

В найближчу неділю привезли кількох «дивізійників» і між ними трапився мій односельчанин Володимир Карнаух. Господи, як зрадів я ним! Зараз порозумівся з шефом у кухні, щоб його звільнили на цілий день, я забираю його до себе в гості. Посідали ми на моєму ліжку, витягнув я перекуску, роздобув вина, прийшли інші хлопці-українці і поплила розмова — стільки літ стояли ми по противних сторонах, кожен інший світ бачив і мав що розказувати. Карнаух удався хлопець на славу, виріс як смерека, під саме небо, однострій на ньому лежав як на офіцерові, не встиг ще обшарпатися в полоні. Поляки тільки з-під лоба зиркали і бачилося в них мимовільний респект.

Цілий день ми так провели, їли, пили, купалися, розказували один одному всячину, під вечір відвіз я його назад і тоді постановив конче ближче зв'язатися з нашими товаришами з Ріміні.

Зазнали ми болючої втрати, загинув наш товариш Олюх, українець з Полісся. Був це гарний молодий хлопець, спочатку, як багато інших, скривався він зо своїм українським походженням, а що мав гарне письмо і трохи освіти, вживали його час до часу до різних допоміжних робіт у канцеляріях. В Італії виявилося, що він українець, і тоді він попав у неласку. Служба в нього була при телефоні в батареї й одного вечора, разом з трьома іншими телефоністами-поляками, — Вуйціком, Краєвським, а назвища третього не пам'ятаю, — вийшли гуляти до міста. Вернулися пізно в ночі, та без Олюха, а на другий день вполудне знайшли його втопленого, море викинуло трупа на беріг. Счинився рух і зробили слідство, — було підозріння, що ці три поляки його вбили — і якось ціла справа зам'ялася, поляки скинули вину на італійських комуністів, наче б то вони його замордували. Поховали його на військовому цвинтарі в місті Форлі, бачив я його могилу, прикрасили ми її як уміли, нехай спочиває там у далекій чужині.

Шеф дивізіону, Плоскодняк,1 бачив, що я сильно перевтомлений нічною службою і хотів перекинути мене до іншого зайняття. Пропонував піти на ординанса до поручника Дембіцького. Дембіцький, молодий хлопець, значно молодший за мене, був ще найбільш привітний і справедливий з усіх знаних мені польських старшин, добре відносився до вояків і назагал його досить любили. Проте на ординанса до нього я не пішов. Шість років перебув на війні, чортові з зубів вирвався і всіляке лихо перебув не на те, щоб чистити чоботи полякові. Плоскоднякові заявив, що або я вояк — тоді далі робитиму військову службу, хоч за шість років не дослужився навіть найнижчого підстаршинського ступня, або ні — то мундур до магазину і нехай, звільняють мене до цивільного життя.

Десь там «нагорі» мусіли думати про те, що зробити з польським військом тепер, коли вже війна скінчилася. Справа замоталася ще й через те, що наразі ніхто не голосився до повороту в Польщу. Може й пішли б вояки, але як довго в уніформі, так довго мусіли підкорятися військовій дисципліні, а польська команда була проти репатріяції. До нас доходили про те всякі сплетні й глухі вісті. Раз, казали, що англійці хотіли силою роззброїти поляків, так само як козаків-добровольців у німецькій армії. Запросили на якусь нараду старшин, щоб там їх затримати, обезголовити армію й розпустити військо, вирвавши його на якийсь час з-під впливу польської військової верхівки. Поляки ніби то мали пронюхати письмо носом і не пішли на ту нараду.

Потім припинили видачу харчів. Харчування ішло частинно на рахунок італійців, що не могли чи не мали відваги від того відмовитися, а частинно військова інтендантура скуповувала харчі за власні гроші. Щойно в половині червня почали ми знову діставати харчі з англійських магазинів.

Увесь час ішов натиск теж на те, щоб відобрати зброю. Силою незручно — це ж війна зо своїм союзником! — а добровільно поляки здати не хотіли. Не вірили англійцям, уважали їх зрадливими й віроломними, що зброю заберуть, а всіх нас відошлють до большевиків. Не хотіло визбуватися зброї і просте вояцтво, тим паче українці. Ішли поголоски про те, що коли аж до того дійде, тоді розбредемося всі — і поляки й українці — по Італії, будемо чинити партизанку і так промишляти, бити всіх, хто перейде дорогу.

Знайшовся інший вихід: зброю лишили, але забрали амуніцію. Найперше залишили кожному воякові — говорю про артилерію, може в піхотних частинах було інакше — по п'ять набоїв на кріс, решту казали здати до магазину. Коло міста Форлі загороджено велику площу і там на швидку руку поставлено магазин артилерійської амуніції й усякого військового майна. Все відбувалося вправно і в порядку, амуніцію складали під польською військовою охороною. За яких три тижні нагло зникли польські військові стійки, магазини обсаджено сильно озброєними англійськими відділами і так поляки мали танки, гармати, ґранатомети, скоростріли — та все хіба для паради, бо не було до них амуніції.

Тепер все ще більше кинулося до чорної торгівлі. Продавали, що попало, і кожному, хто знайшовся охочий до купівлі. Крали всіляке військове добро і знадіб'я, бо й так відберуть англійці, така їх заплата за шестирічну війну. Навіть колеса від гармат викрадали — за одне таке ґумове колесо можна було дістати 40.000 італійських лірів. Тут виявилася польська лукавість — були випадки, що намовляли українців викрадати гарматні колеса, а потім на них доносили до польської військової поліції і багато хлопців через те сиділи в тюрмі.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Поляк, не один з наших товаришів що про нього згадую на інших місцях.