XXVII

ЗАЧИНАЮТЬСЯ ПОВОЄННІ БУДНІ

Надії на війну з большевиками. — Поляки роблять резерви боєприпасу. — Сумний випадок Куківця. — Поворотним шляхом. — Останній нальот німецьких аероплянів. — Протиальянтські настрої в поляків. — Арешт Мусієнка. — Перший Великдень по війні. — Шовіністичний вискок шефа Козіцького і моя реакція. — Відпустка до Риму. — Не знайшов Українського Комітету.

Так прийшов кінець війні, що шість років шаліла над землею. В газетах і в радіо подавали, що там десь по містах люди влаштовували радісні маніфестації, по вулицях танцювали, цілу ніч ішла гульня на радощах — а в нас, на фронті, неначе й не змінилося нічого. Кожний знав, що вже боїв не буде, що будемо кудись відступати на відпочинок, десь пізніше прийде демобілізація і зачнеться нове, «мирне» життя. Мало хто вірив у те в польському корпусі, більшість сподівалася, що як не сьогодні то завтра почнеться нова завірюха, тим разом з большевиками.

Про те говорилося не лише на низах, між рядовим вояцтвом, мусіли бути такі думки і між вищим командуванням, бо вже може на три-чотири місяці до кінця війни поляки почали робити собі запаси амуніції і харчів. Повно всякого військового добра валялося при дорогах і на збірних пунктах зараз за бойовою лінією, крім того за розпискою команди видавали стріливо й харчі з рухомих магазинів, що підсувалися за фронтом.

Щоночі, як тільки трохи втишилося на фронті, поляки виїздили дозаду по амуніцію, одного разу вислано й мене. Магазином завідував якийсь сухорлявий англієць, до помочі мав кількох італійських вояків з тієї армії, що перейшла на альянтський бік. Поглянувши на мою записку, без надуми казав італійцям вантажити скриньки з амуніцією на наші вози. Якось не дуже справно йшла робота, сердитий англієць почав бурчати, а далі накинувся з лайкою на своїх помічників, що вони ледарі й негодяї, ні на фронті з них користи, ні в запіллі пожитку. Італійці відгризалися, що вони такі ж самі вояіки, як і він і що краще б він, замість кричати, теж брався за скриньки, скоріше пішла б робота. Це ще більше розлютило англійця, він розкричався, що англійці є на те на світі, щоб командувати, а всякі італійці — щоб їх слухати і на них робити. Не моє діло мішатися в ту сварку, проте дуже мене те заболіло, я пригадав собі, як точнісінько так само вели себе колись поляки в Галичині супроти українців. Став я в обороні італійців, за мною й інші, тоді він схаменувся і замовк.

Таким способом назбирали ми запасу амуніції для гармат і скорострілів щонайменше на шість місяців, на повний вогонь.

Щось мабуть перенюхали англійці, і коли прийшла капітуляція, наказали полякам лишитися на місці під Больонією, на зустріч з большевиками і з тітовськими партизанами вислали лише англійські й американські частини.

Постояли ми під Больонією, а потім відступали назад тим самим шляхом, що сюди прийшли. Місто Больонія захоронилося якось від воєнного знищення, врятувала його капітуляція. Перед відмаршом пішла нас групка оглянути місто, Мусієнко звідкись роздобув фотоапарат, робили ми знимки на пам'ятку.

Перед самим виїздом трапилася сумна пригода Дмитрові Куківцеві. Якийсь біс погнав його на побойовище, чогось він там лазив і шукав на полі. Наткнувся на німецьку протитанкову ґранату, т. зв. «панцерфавст», почав маніпулювати коло неї і тут сталося нещастя — ґраната вибухла. Було де не дуже далеко від нас, зараз ми туди надбігли. Напрям вибуху частинно тільки захопив Куківця, поранивши йому ноги й обірвавши статеві органи. Вився він з болю і кричав серед мук, щоб його там добили. Забрали його до шпиталю і відрятували, та ледве чи тішився він ще своїм життям. Це ж був на цілий полк знаний джиґун, де тільки вільна хвилина трапилася, ганяв за дівчатами, вічно десь пропадав і в останній хвилині, задиханий, прибігав на позиції. А тут його така страшна кара постигла — хіба вже думати тільки про дівчат.

Відмаршували ми назад. Дороги розриті ґранатами, мости понищені, все направлюване на швидку руку, похід повільний. Щоправда, не було чого й спішитися. Ми відійшли яких тридцять до сорок кілометрів від Больонії і розташувалися там квартирувати. А подорозі зустріла нас остання воєнна пригода.

Німці капітулювали на північ від Альп, війна так якби вже зовсім скінчилася, ніхто не звертав уваги на літаки, що сюди й туди пролітали на небі. Серед такої безпеїчної безжурности примчали звідкись два швидколетні аеропляни, щось наче теперішні джетовики, і ще заки хто опам'ятався — сипнули скорострілами по колонах військ і наскидали малих бомб. Як оси, звихалися вони, то з одного боку, то з другого налітали, постала паніка через несподіваність атаки і тому, що не було де схоронитися. Я мав щастя забігти за якусь хату, тільки по стінах кулі посипалися, мені не сталося нічого.

Двома наворотами того самого дня налітали німці, за той час ми вже розставили зенітку і за другим разом збили два літаки. Мигнула в мене думка — а показалося, що й інші так само думали — чи не українці це хотіли залишити полякам гостинця. Там десь стояли українські частини в складі німецької армії і ми ще тоді не знали, що була це сама піхота, літаків вони не мали. Здавалося нам, що тепер, коли вся вже надія для них пропала, ще накінець поїхали в гості до поляків.

В тій околиці заквартирувадося вісім полків польського війська. Поки приводили до порядку і себе самих, і зброю, заметушилася польська пропаґанда, приїжджали якісь бесідники, скликали мітінґи і виголошували промови. Страшне огірчення було на англійців і взагалі на альянтів, проти них прямувалося вістря всіх промов. Кляли вони Черчіля й Рузвельта за те, що продали Польщу большевикам, зрадили не тільки Польщу, як першого свого союзника в війні проти німців, але й усю Европу.

Не кінчалося на промовах. Реакція ішла вглиб вояцької маси і виявлялася в відмові поваги старшинам. Закидали їм, що дурили військо, обіцювали Польщу «від моря до моря», гнали його на смерть за чужі інтереси. Навіщо було встеляти трупом шлях від Таранто до Больонії, навіщо гинули під Монте Кассіно? Шкода кожної краплі крови, пролитої за альянтів, краще було в 1939 році піти німцям на уступки, погодитися з ними і разом звоювати большевиків.

Не мавши іншого діла, ми їздили до себе в гості, відвідували одні других по різних частинах. До мене приїхав земляк Чирський з Розсохватців. Хотів я погостити його вином, бісів син, мій господар, не хотів продати, заклинався, що немає. Я знав, що без вина в нього не обійдеться, бо хто ж це бачив, щоб італієць без вина лишався? Вони п'ють його як воду. Не йнакше, тільки команда мусіла заборонити продавати вино, щоб вояки не розпивалися і не чинили бешкетів.

Вийшов я з хати з порожніми руками. На подвір'ї лежала купа гіляччя і здавалося мені, наче заблисло щось у ній проти сонця. Підніс я гілку, дві — е-е-е, хлопці, тут нам зараз буде бенкет! Прикрита ріщям примостилася в заглубині величезна бутля вина і то не простого, а доброго вермуту. Зараз ми там до неї забралися, ціла батарея напилася. Господар тільки дивився з-під лоба, не признавався, що це його вино, бо ж перед хвилиною божився, що вина в нього нема. Перший раз за всю війну випив я вина задармо, давніше купував, тримався нашої селянської засади, що «краще своє латане, як чуже хватане».

Підохотившися так добре вином, сіли ми обидва з Чирським на один ровер і поїхали до Павла Мартинюка. Закрапав дощ, а далі пустився відром, та нас гріло вино і ми так проїхали ровером через містечко на втіху людям, що дивилися крізь вікна на таке диво.

На гостинах один у одного і на бенкетуванні минав час. Жили ми з дня на день і було б нічого, якби цієї погідної одноманітности не перебила сумна подія.

Польська військова поліція забрала Мусієнка. Вже давніше мусіли йому недовіряти, бо ще далеко перед Больоніею, пригадую собі, відвідав його якийсь тип у білому куховарському фартусі, квіти йому навіть приніс. Перед нами за земляка його подавався, а мені щось тьохнуло, що це поліцист. Там вони щось говорили, а потім перейшли у сварку, гість закинув Мусієнкові, що він большевицький служака, бо інакше не зробили б його лейтенантом. Мусієнко боронився, що йому з большевиками не по дорозі, він українець і стоїть за самостійну Україну.

А тепер прийшли і відвели його до поліції при корпусній команді. За три дні він вернувся. Розказував, що брали його до штабу, допитувала його поліція і якісь вищі офіцери, цікавилися, яка в нього освіта і які школи, казали, буде їм потрібно вчених людей з-поміж українців, бо стільки їх у Корпусі назбиралося, що невідомо, який уряд творити, чи польський, чи «козацький».

За кілька днів знову забрала його поліція і від тоді слух за ним загинув. В міжчасі я з ним договорився, як нам себе шукати по війні, дав йому адреси своїх свояків у Канаді і він обіцяв, що куди б його доля не кинула — відгукнеться на ті адреси і дасть про себе знати. Вістки не дістав я до сьогодні. Або його десь поляки замучили, або пердали англійцям і ті його видали большевикам.

Прийшов Великдень, перший по війні. Рішили ми використати святочну нагоду, щоб знову зійтися разом і поговорити про те, що буде з нами по війні. Організацію свяченого перебрав на себе 14-ий Батальйон, де служило багато українців, а головно займався тим Андрій Пшик. Він визначився в боях, два рази був ранений, піднесено його до ступня капраля. Часом помагав він у роботі в батальйонній канцелярії, мав багато знайомств, його знали як українця і рахувалися з ним більше, як з котрим-небудь звичайним вояком.

До нас долучилися теж деякі білоруси. Видано харчів на свячене, кухар-білорус зварив добрий обід, все заповідало, що свячене вийде на славу. Приїхав з Риму український священик, відправив воскресну Службу Божу в італійській церкві і якийсь радісний настрій настав між нами. Там же на місці склався хор і коли в повітрі пронеслося могутнє «Христос Воскрес», здавалося, що це не з наших грудей пісня розливається, що це з далекої України вітер несе нам привіт від народу нашого, від рідних наших сюди, до італійської церкви на італійській землі.

Розставлено столи під голим небом, поміж виноградниками, на тлі чудового краєвиду, і до свяченого за столом засіло понад двісті хлопців, кожен гарно й чистенько зодягнений, гладко підголений — все на кожному блищить від черевика до останнього ґудзика.

Були там і поляки, офіцери з 14-го Батальйону, ніяково було їх не запросити і цей обов'язок перебрав на себе Пшик. Поділилися святочним яйцем і взялися за обід. В гарному настрої поплили спомини, згадувалися свята поміж рідними. Було кілька промов, українці говорили мало, більше старшини, старанно оминаючи всяку «політику» і нав'язуючи до різних великодніх звичаїв і традицій. Не довго вони там сиділи, бо з обидвох кінців стола хлопці, посмакувавши вином, затягнули найперше «Ще не вмерла Україна», а потім «Не пора, не пора» — тоді офіцери винеслися тихцем і залишили нас самих.

До пізнього вечора йшла забава і хоч вино лилося рясно — все минуло спокійно і достойно. Навколо церкви і майданику, де відбулося свячене, а теж на закрутах доріг і поза виноградниками поляки розставили військову поліцію на мотоциклях, боялися, щоб ми, підпивши вина, не кинулися бити польських офіцерів. Ніхто того не збирався робити.

Священика, що ввесь час був між нами, просили ми інтервеньювати в команді корпуса, щоб призначили звідти допомогу для родин українських утікачів в Італії. Наприкінці і зараз у перших днях після неї наплило до Італії багато цивільних людей з-поміж примусово вивезених німцями на роботи, а теж і втікачів від большевиків, що аж сюди загналися. Польське військо зайнялося поляками, давало їм харчі й підмоги з військових магазинів. Українцями не займався ніхто, американці тоді ще не цікавилися цивільними людьми, а й самі українці, лякаючись репатріяції, сиділи тихше води, нижче трави. Більшість з них дуже бідувала. Кілька разів ми робили серед нас грошеві збірки їм на допомогу, була це крапля води в морі супроти дійсних потреб. Просили ми священика покликатися в нашому імені на те, що ми, українські вояки в польській армії, за те, що воювали за польську справу, домагаємося тепер допомоги нашим землякам, що їх лихоліття загнало на чужину. Заки ще американці чи англійці зорганізують допомогу для всіх, військова польська команда повинна допомогти харчами втікачам у переходовому часі, дати їм змогу перетривати так, як це робить з польськими втікачами.

Правдоподібно священик дотримав слова, бо довідалися ми пізніше, що в деяких місцях групки українських втікачів діставали невелику підмогу з польських військових магазинів.

Дальше відійшли ми на короткий постій до Предапіо. Сонце добре вже припікало, спрага докучала, шукали ми тіні під деревами, а потім пішли до міста на вино. Хтось сказав, що вино взимку гріє, а влітку холодить, і хотіли ми спробувати, чи це правда. Бувши самий між поляками, мусів я вважати, щоб не впитися і не ляпнути язиком якої дурниці. Тягнув вино вміру, все таки трохи пішло воно в голову. Вернулися ми коло десятої години вночі і тоді стався прикрий випадок. Перестрінув нас коло шатер шеф батареї Козіцкі і поки там інші з ним балакали, на мене найшов сон, я пішов у стебло. Долетіли до мене уривки розмови, Козіцький казав, що найвищий час винищити «всіх таких, як той, що прийшов з вами», себто маючи і на думці мене й інших українців. Вино грало мені в жилах, я вискочив з автоматом з шатра. «Ще заки ви мене «винищите» — кричав я — цілу батарею пішлю туди, де козам роги правлять». Настрашилися поляки, перепрошували мене й запевняли, що не відносилося це ані до мене, ані до українців, що вони мали на думці тих «нових», які прийшли до Корпусу з німецького війська. Якось втихомирили мене і я назад поліз у шатро, та вже всю ніч не заплющив ока, з автоматом у руках пролежав на ліжку, щоб бува не закралися вночі й не перетяли горлянки, тихо й без галасу.

На другий день хміль вивітрів нам з голови і справа забулася.

З Предапіо від'їхали ми до Анкони, там, казали, будемо стояти довше. Квартирували на полі, під шатрами, від сторони гір. Тоді вже легше було дістати відпустку і я з групою вояків поїхав на десять днів до Риму. Швендявся я по місті, оглядав різні старовинні будівлі, церкви й музеї. Провадила нас якась полька, сама мало знала, щораз встромляла носа в книжку, шукаючи за поясненнями, і швидко ми її лишили, обійдемося без такого провідника.

Для мене не так цікаво було Рим оглянути, як віднайти українців у місті. Ми вже знали, що є в Римі «Український Комітет», адреси його я не мав і не міг допитатися до нього. Я розпитувався по місті поліцистів, навіть деяких стрічних людей питався — ніхто не вмів мене туди справити, так я й проблукав десять днів по місті, не натрапивши на слід українців.

Заходив до величезної церкви на площі, перед нею зібралися тисячі людей, бачив тоді Папу Римського, як несли його на ношах, благословив він народ на чотири сторони світа. Багато різних священиків було там, напевно були між ними й українці, та як їх пізнати? Добре, що хоч Папу побачив, бо як же ж то, «бути в Римі і Папи Римського не бачити?»