XXVI

КІНЕЦЬ ІТАЛІЙСЬКОЇ КАМПАНІЇ

Двомісячні бої над Сеніо. — Розгромлений четвертий полк артилерії. — Комічна фіґура поручника Куца. — Лейтенант Іван Мусієнко і репатріяція полонених. — Білорус Мужейко й авантюра з англійцями. — Позиційні бої під містом Фаенца. — Сапер Степан Костишин. — Кривавий шлях від Фаенци до Больонії. — Масакра з американських літаків. — Капітуляція німців в Італії.

Бої над річкою Сеніо тягнулися два місяці. Більш від запеклого німецького опору в'їдалася італійська зима, не так холодом, як вогкістю. Приморозки чергувалися зо снігопадами, сніг топився на льоту, земля вдень розкисала, вночі замерзала і так увесь час — вночі тріщить, а вдень плющить.

Наша артилерія знову заблизько підсунулася, майже під самі ворожі окопи на горі. Міцно засів німець, ніяк не викуриш його, майже два тижні змарнувалися так для трьох полків артилерії, що не могли ввійти в акцію через надто близьку віддаль. Кожного дня думалося, що вже сьогодні напевно відкинуть німців, тоді й наші гармати прийдуть до слова, і так з дня на день, а тим часом німець сидів на скелях, як прикутий. Пражив по нас ґранатометами, для артилерійського вогню і йому незручно, заблизько від власних становищ. Під самою горою стояла напів розвалена шопа, там ми знайшли захист, лишивши позаду замасковані гармати під охороною сторожі. В тому безділлі застряг цілий наш полк, ліворуч від нас п'ятий, праворуч четвертий.

Вкінці стало ясно, що фронт устійнився і без більшої офенсиви діло не піде. Казали нам відступати. Перший рушив четвертий полк. Вишикувався в маршову колону і тільки загуркотіли мотори, німець почав смажити з різного калібру. В одну мить порозкидав, повивертав і помішав з землею майже цілий полк, і то на наших очах. Це було щось страшне. Хто живий, пустився навтеки, кинувши гармати й амуніцію, вбитих і ранених за кілька хвилин більше, як за тиждень офенсиви.

Після того погрому сусіднього четвертого полку не важилися ми відступати маршовим порядком. Виждали ночі і викрадалися під охороною темноти, по одній гарматі, лишаючи амуніцію на місці. Та й то не легко було, бо німці слухали пильно, тільки рознісся гул мотора в автомашині — зараз вогонь. Якось висунулися ми потрохи, відійшли чотирнадцять кілометрів дозаду, на зміну артилерії Карпатської Бриґади. При відвороті все стріливо залишилося на місці. Дві гармати добре замасковано під горою, осталася при них обслуга. Кожного дня над ранком під'їжджали вони до наготовленої в різних місцях амуніції, били по кількасот ґранатів і втікали назад, як тільки ставало надто гаряче. Майже шість тижнів тягнулася та гра, ніколи не міг німець вислідити, кожного дня били вони з іншого місця. Виглядало, наче б стояло десь там закритих кілька батерій, що не били разом, час-до-часу то тут, то там відзивалися і німець надаремне витрачав амуніцію.

Відвідав мене тоді мій друг Павло Мартинюк, що стояв недалеко зо своєю частиною. Його приділили до охорони відділу мулів, з грецькими погоничами, підвозив амуніцію й харчі до перших ліній і в часі одного такого транспорту заїхав випадково до нашої батареї. Всього один кілометер з-заду стояв він зо своїм відділом, у якомусь розбитому будинку. Вина в нього — на цілу батарею вистачило б. Хвацько ми тоді попили собі на радощах з зустрічі, згадуючи старі часи, як то ще перед війною служили ми разом у війську.

Зимно спати під шатрами в січневу стужу, вітер пронизує, холод кригою налягає. Залізли в якусь шопу — те саме: дме звідусіль, зуби скачуть, як у лихоманці. Стільки служби, що варта біля гармат, а поза тим — роби, що хочеш. В таку хвилю часом і за фронтом скучно, на фронті бодай нема коли думати про холод.

Приставили нам нового поручника, Куц називався. Людина вже не молода, ввесь час сидів в Англії, це перший раз вислали його на фронт. Почав він з нами заводити діло, як у казармі: ставати в чвірки, гуртом ходити по обід, маршувати, як на вправах. Так десь певно написане стояло в підручнику, коли вчився на офіцера, і може добре це було для рекрутів, але не тут, де кожен з нас уже рік фронту мав за собою, а перед тим стільки всяких вишколів наївся, що всіми вухами переливалися — більшість у війську вже від п'яти років, промаршували пів земної кулі. Це не брало. Але у війську дисципліна, нема як відмовитися від послуху. Ми знайшли інакший спосіб.

Куц був ненажера. Не вистачало йому його власного офіцерського харчу, заходив він між хлопців, де завжди знайшлося щось додатково попоїсти — то курка, то рибка, а найбільше — вино, що на нього дуже він був ласун. Наїдався він і напивався з нами і ніколи не прийшло йому на гадку, що це хіба не падає нам манною з неба, що грабувати ми ані красти в італійців не підемо, що мусимо за все те платити зо скупої своєї військової платні. От ми раз піднесли йому повну миску такої риби, що від неї, хто не звик, береться на розвільнення. Спустив він цілу миску, ще й похвалив, що добра риба — і два дні ходив зо штанами в руках під сміх цілої батареї.

Однієї ночі счинилася стрілянина позаду нас. Хтось крикнув, що це німці скинули парашутистів. Куц ударив на тривогу, казав нам обставитися скорострілами, а сам сховався в кухонний котел, було ще там на дні добрих кілька цалів зупи. Хутко вияснилося, що алярм фальшивий, постріли йшли від наших частин, щось там випробовували. А Куц усе сидів ще у кітлі, доки не вигнав його звідти Юзик Пйотровскі. Сміху було стільки, що вища команда мусіла забрати Куца від нас. Хтось бачив його пізніше в транспортній компанії, там здається перебув він до кінця внйни.

До нашої батареї прийшов українець з Києва, лейтенант Іван Мусієнко. Дивна його історія, і трагічна доля. Коли німці формували різні частини з большевицьких полонених, пішов туди й Мусієнко. На фронті куля або вб'є, або мине, а в таборі полонених смерть певна. Разом з іншими вислали його по якомусь часі на італійський фронт і тут вони, як тільки трапилася нагода, тікали від німців і здавалися в полон. На нашому відтинку їх не було, але з лівої і правої сторони, де стояли англійці, французи й американці, не раз приходили вістки, що цілі відділи, зложені з большевицьких воєнних бранців, здаються в полон, не хочуть битися проти альянтів. Їх кудись там вйдправляли, а коли назбиралося їх більше, завантажили їх на корабель і сказали, що завезуть до Англії.

Говорилося одне, а на думці малося друге. Бо за якийсь час полонені покмітили, що корабель їде зовсім не в сторону Англії. Закралося підозріння, що везуть їх до большевиків. Просили завернути, команда корабля відмовилася, заслоняючися наказом. Тоді ці нещасні почали скакати в море — краще відразу смерть у воді, як большевицькі муки. Зчинилася суматоха на кораблі, трудно втримати всіх під покладом, а стріляти годі, бо ж не підносять рук на залогу, власної лише смерти шукають. Вийшла делеґація до капітана корабля: якщо не завезе їх назад до альянтів, тодї всі вони до одного життя собі відберуть, в море поскакають, вішатимуться, голодом заморяться.

Збентежений капітан не знав, на яку стати, потім мабуть порозумівся зо своєю командою, бо під вечір корабель завернув з дороги і причалив назад до Неаполю. Бранців тимчасово примістили в якомусь таборі. Вони втратили вже довір'я до альянтів, жили в безнастанному страху, що кожного дня можуть їх віддати в руки большевикам, і як тільки трапилася нагода — втікали. Втік і Мусієнко. Якийсь час блукав по селах, доки довідався, що між іншими військовими частинами є теж польський корпус. Майнула йому думка, ,чи не зголоситися до польської армії, хіба поляки нікого не віддадуть большевикам, відносини між ними погані. Якимсь чудом удалося йому обминути всі застави й контролі військової поліції і вкінці наздігнав він поляків. Втрати в Другому Корпусі на той час були дуже великі, поповнення нізвідки взяти, приймали б усякого, прийняли й Мусієнка, приділили його до обслуги четвертої гармати моєї батареї, старшим був там плютоновий Заможний, поляк.

Того самого дня під вечір довідався я про прихід Мусієнка і як тільки вирвався від служби, забіг до шопи, де квартирували хлопці від четвертої гармати, поглянути на нього й поговорити, якщо вдасться. Дивлюся, стоїть високий чорнявий парень, обступили його навколо, прийшли й офіцери. По-польськи він ані в зуб, деякі поляки вміють трохи по-українськи і трохи по-московськи і так на такій мішаній мові йде бесіда. Розпитуються в нього про всячину, як там у большевицькому війську, які настрої, як воювалося на східньому фронті, що говорять большевики про поляків і т. і. Розмова зійшла на політику, що то буде по війні, чи зміняться відносини в Росії, чи впаде большевицький режим. Мусієнко говорить одверто, йому здається, що коли він між противниками большевиків, то тим самим і серед прихильників українців. На його думку німець уже був би викінчив большевиків, якби не альянтська допомога. І конче треба їх бити, як не німцям, то альянтам, бо добра від них нікому не буде, коли вони впадуть — тоді й Польща безпечна і Україна буде «самостоятельна».

Е, голубе, далеко тут не зайдеш з такою бесідою. Та як його остерегти? Нема як підступити, кругом поляки, попивають вино, цікаво дивляться на нього й слухають. Ні, хіба неможливо сьогодні, треба заждати,

В той час прийшло більше молодняку до полку і ми, «стара война», часто були перемучені нічною службою. Не можна ж лишати самих рекрутів, саламахи намішають. По-три або й по-чотири ночі не спав я, а вдень годі: постріли, шум і гармідер не дають. По кількох таких ноічах здавалося мені, що звалюся з ніг, та коли я довідався, що сьогодні Мусієнко має варту, висунувся тихцем з шатра — чудова нагода порозумітися з ним та остерегти, щоб не був занадто щирий до поляків. Вночі я підійшов до нього і ми познайомилися. Розказав я йому про відносини в поляків, про їх ненависть до українців. Вони проти большевиків, це правда, бо тепер їм сала за шкуру залляли, але нехай лише відносини трохи зміняться — разом з большевиками підуть на нас. Тут нас обмаль, в артилерії, зате багато в піхоті і в пробойових відділах. Як можемо, так тримаємося купи, порозуміваємося разом на всякий випадок.

Втішився сердега, що знайшов щиру українську душу, домовилися ми, як тримали контакт з собою і повідомляти себе в разі якоїсь небезпеки, тим часом обіцяв він прикусити язика й обережніше висловлюватися в розмові. Не встерегло його це від лиха, про його долю розкажу пізніше.

Поки йшла підготова до офенсиви, ми мали більше вільного часу, тоді й забігали часом до італійських хат, якщо були впоблизу, купити вина й побалакати з сеньйорітами. Недалечке від нас жила гарна чорнявка, вина в неї повен льох, зчаста ми в неї гостювали, бо і близько і зручно і, як то в пісні співається, «там стрільці в хвилинах скуки заходили на любов». Якось одного разу вибралися ми туди на вино з Мужейком з моєї батареї. Та ба, спізнилися! В хаті сиділи три англійці, на столі перед ними здоровий графин вина, до половини вже порожній. Ну, що ж, не будемо втікати від англійців. Зайшли й ми, привіталися з господинею і з ними, почалася розмова. Воно, звичайно, більше руками, як язиками, бо ані ми по-англійськи не кумекаємо, ані вони по-польськи не втнуть. Зате кожен знав кілька італійських слів і так ними обертав, як міг.

Про що ж говорити воякові? Найперше — щоб вже війна скоро скінчилася. А скінчиться вона десь швидко, бо «старий Джо» здорово б'є німця по штанях. Хороший чоловік, «старий Джо», чи не так? Я мовчу, хоч мене аж підносить, пам'ятаю, як кінчалися давніше такі дискусії. А мій Мужейко, хлопець коренастий, на слово слабий, зате на п'ястуки міцний! По десяти мінутах тієї дискусії, коли англійці підняли тост за «старого Джо», Мужейко вихватив складаний ніж і, заки я спам'ятався, порізав усіх трьох англійців. Не без того, що і я нам'яв їм трохи боків, не лишу ж товариша самого! Втікли ми швиденько і сховалися між своїми.

А на другий день ґвалт! Прийшла скарга від англійської команди, шукають винуватців. Легше шукати — тяжче знайти. Ще б пак! Цілий полк артилерії під носом, недалеко з усіх сторін інші частини, одні на фронт, другі з фронту, не інакше, тільки якісь проїжджі мусіли це бути. Англійці вперті, хочуть пізнавати. Водили цих трьох порізаних, заглядали вони скрізь, на щастя не дуже приглядалися в нашій батареї. В п'ятах нам захололо бо ж це не жарти — суворо заборонено сідати з англійцями, до вина чи до забави. А чомусь ніхто не впав на думку вияснити англійцям, щоб вони стримувалися з виявами свого захоплення до «старого Джо», було б здоровіше їм на шкуру, а нам на нерви.

З початком березня знову пішли ми на фронтову лінію, що ввесь час ще йшла здовж річки Сеніо. Тим разом стояли ми трохи направо, в районі міста Фаенца. Цілий місяць ішли там бої, звичайний позиційний фронт, ні одна сторона не пробувала наступати, обсипували себе пострілами. Бувало різно, часом спокійно, а часом гаряче. Гармат ми не вкопували, так просто розставили їх на і землі і для себе становищ не забезпечували, а коли я, про всяке, викопав собі рівчак, мене брали в насміхи. Зараз на другий день німець пришкварив, і як під Монте Кассіно, тоді ціла обслуга навипередки кинулася до мого рівчака, кожен бодай голову туди встромити хотів. Лихо наднесло й літаки. Спочатку думалося, що це свої, — німецькі довгенько вже не важилися літати вдень — і не дуже береглися перед ними, доки не сипнули скорострілами і маленькими бомбами, що їх у нас називали «мишками». Скидали й грубший калібер. Недалеко вирило величезну яму, що ціла хата могла туди вміститися, за ввесь час війни не бачив, я такої.

Відвідав мене тоді мій односельчанин Степан Костишин. Він був при саперах, довідався, що мій полк близько, та й зайшов. Не мав я чим його погостити, вийшло вино, тоді він запросив мене до себе, в нього вина — хоч купайся в нім. Почув це, наш командир, відпустив мене до вечора, щоб вертаючися набрав вина, скільки донесу. Вино носили ми в порожніх бляшанках від бензини.

Пустився я за Степаном, та й трохи не скочив у біду. Я собі гадав, що він десь позаду, на відпочинку, а він повів мене до переду, під самий фронт. Минули ми піхотні позиції і підсунулися під напів розвалену хату — там окривалися сапери в румовищах, вони розміновували поля. А німці не дальше, як сто метрів, видно їх і чути їхні голоси. Люди з хати повтікали, полишили все добро, була там постіль, білля і різна всячина, а надівсе — в пивниці стояли величезні бодні, повні вина! Пий, скільки душа забажає!

Дивний був чолов'яга Степан Костишин. Кожному тикав, чи простому стрільцеві, чи старшині, а було, що й до бійки брався, його вважали приреченим до смерти, в найбільш небезпечні місця посилали, а він ходив собі поміж мінами, як між капустою на городі, кулі свистали навколо й минали його, як завороженого. Саперське діло небезпечне, багато їх гинуло кожного дня, а мій Степан на глум своїм офіцерам цілу війну переходив і до Америки забрив.

Погостювавши в нього гарненько, набрав я вина в баньки від бензини і, заждавши, аж посутеніє, вернувся до своєї гармати.

Надійшла весна. З початком квітня пішла з нашого боку офенсива в напрямі на Больонію. Німці скупчили величезні сили і за два місяці, коли фронт стояв над річкою Сеніо, сильно укріпили терен. Бої не переривалися ні на годину, вісімнадцять діб, день і ніч безупину наступ чергувався з артилерійською підготовою і це було багато гірше, як під Монте Кассіно. Наступ за наступом ішов, як хвилі на морі, і ніколи не посунулися ми дальше за одним разом, як сто-двісті метрів. Кожне село, кожне містечко треба було здобувати шаленим зусиллям, ламати опір ворога метер за метром. Ввесь цей простір від Фаенци до Больонії перемінився в одну величезну твердиню — найперше оборонний пояс укріплень на сім кілометрів завглибшки, а далі залізо й бетон, бетон і залізо, а де голе поле — там заритий танк і облитий цементом. Ціла рівнина перекопана штучними каналами, куди напущено води, щоб спиняти рух танків. Не минули ми ні однієї криниці, щоб не гаркотів звідти скоростріл, не було ні дерева, за яким не крилося б гніздо опору. Сам собі чудуюся нераз, як я це все перебув живим.Вже от-от мала кінчатися війна, і там, на порозі мирного життя, не один знайшов собі смерть.

Двадцять першого квітня підсунулися ми під саме місто Больонію, примостилися з гарматами в горах за розбитими хатами і чекали наказу здобувати місто. Дістали сильний шрапнельний вогонь, свист відламків пронизував повітря і грав по напружених нервах, хоіч не одне вже перебулося за два роки. Дехто з офіцерів старався підтримати настрій не дуже то зручним способом, кажучи, що це не ворожі шрапнелі, тільки розприски від нашої протилетунської артилерії. В це могли повірити хіба рекрути, але не ми, що майже два роки стояли в полі. Та й на кого мала бити наша зенітка, коли на небі хіба ворону побачити, а не німецького літака.

Літаки справді прилетіли, але американські. Обкидали бомбами німецькі позиції довкола міста, підготовляли нам наступ. При тому сталося нещастя, американці помилково збомбили польську піхоту. Тому, що сталося це несподівано і заскочило піхоту без ніякої охорони, втрати були дуже великі. Поляки проклинали американців, на чому світ стоїть, а дехто й божився, що вони зробили це навмисне, за намовою большевиків, в літаках напевно мусіли сидіти американські комуністи.

Самої Больонії німці не дуже боронили, якби прочували близький свій кінець. Ще заки скінчили ми підготову до атаки на місто, прийшло повідомлення про капітуляцію німецької армії в Італії.