ХХV

МІЖ АДРІЯТИКОМ І АПЕНІНАМИ

Відпочинок у Ля Касета. — Розгром жидівської бриґади під Ріміні. — Протиофенсива в багні. — Контроля гармат у Чізенатіко. — Впоперек Апенінів. — Бійки з англійцями за «старого Джо». — В родинному місті Муссоліні. — Бої над Монтоне. — Загналися за німецькі лінії. — Обсаджуємо частину англійського відтинку фронту.

Відійшли ми на відпочинок у районі Ля Касета на цілий місяць. Називалося це відпочином, бо за фронтом п'ятнадцять кілометрів, насправді ж не минув день, щоб не підганяли нас кудись до переду, на підкріплення того чи іншого відтинку. Фронт тяжкий, по середині італійського півострова, в стрімких горах Апенінах. Може б і довше там стояли, якби не стався випадок, що кинув нас над море.

В околицях Ріміні над Адрійським Морем устабілізувався фронт на кілька тижнів, ішли позиційні бої в підготові до дальшої офенсиви. З альянтського боку фронт виповняла пестра мішанина американців, англійців, індійців, італійців і була між ними бриґада жидівських добровольців з Палестини. З обидвох боків підтягалися сили: альянти для офенсиви, німці для оборони. День за днем ішов звичайно, як на фронті, не приносив нічого замітного, доки німді не довідалися, що проти них стоїть бриґада синів Ізраїля. Якби хтось червоною плахтою перед очима бугая помахав, не розлютило б його більше, як німців вістка, що ладиться на них наступати войовниче плем'я Макавеїв. Уважали ж вони жидів за головних виновників війни і підбурювачів світа проти Німеччини. І німці вдарили.

Не знати точно, чи мала це бути тільки льокальна атака, щоб пошкрябати жидову по спині, бо зачалася вона на невеличкому відтинку, обсадженому кількома жидівськими батальйонами. Все те знаю з оповідання, там я не був, прийшов аж пізніше, коли сталося вже нещастя. В першому розгоні німці посікли на капусту цілий батальйон жидів — перебили до ноги. Жиди, щоправда, хоробро відбивалися, однак удару не видержали, пустилися навтіки, фронт прорвався і туди пробилися німці. Страшенного лиха накоїли там німці альянтам, тридцять сім кілометрів погнали їх перед себе, гори всякого військового добра захопили і великі втрати в людях завдали. Чимдуж почали стягати підмогу з центрального фронту, наша артилерія стояла найближче і нас кинули загородити дорогу німцям.

Терен для стриму німецького розгону — препоганий. Один тільки шлях між морем і недалеким пасмом гір: з одного боку гори, з другого надморські багна. Ні де вкопатися, ні поставити укріплення. Німець пре і пре все дужче й дужче, битий шлях під безнастанним обстрілом. Місто Белярія, куди ми прийшли найперше, зовсім розбите гарматами. Запав уже вечірній присмерк і здавалося, що спинимося там до ранку. Стали ми за якимись розбитими будинками, звідки всі мешканці повтікали, голе життя рятуючи і все добро за собою кинувши. Дивлюся — гармаш Завальський розвалився на розкішних матрацах, запрошує і мене поспати. Не витримав я спокуси, на всю довжінь розтягнувся, на те лише, щоб зараз же зірватися з ліжка — алярм, збірка, їдемо далі!

Околиця і без того багниста, ще й дощ без перерви йде. Німець не дивиться на негоду, ні на хвилю не припиняє обстрілу шляху. Авта застрягли в болоті — ні взад, ні вперед! Вискакуємо, запрягаємося по сорок чоловік до одної гармати й волочимо їх на становище. Одна біда пройшла — друга прийшла; терен рівний, як підлога, ніяк маскуватися, сітки лише напинаємо. В болоті не можна вкопати гармати, дали ми стріл-два, гармата хлюпається в воді, бризкає болотом на всі боки. Біжить дорогий час, на нас тиснуть, щоб вогонь зачинати, — неможливо, мусимо посилати дозаду за дубовими колодами, щоб під кожну гармату по кілька покласти і так дати якесь тверділе підложжя. Та й потім гармата колишеться після стрілу, як на кораблі.

Німець барабанить, як скажений. Відразу при заїзді одним поцілом убив вісім чоловік з другої батареї, між ними одного бомбардієра білоруса, доброго хлопця. За нашою батареєю щастя, — ні одного раненого.

Цілий день перебули ми під шаленою канонадою. Нарешті, під кожною гарматою покладено опору з дубових колод і на другий день після обіда відкрили й ми вогонь. Заляпані болотом від ніг до голови, по коліна в багні, гармати гойдаються на колодах, як на дарабах, — але б'ємо й ми щораз сильніше. Підтягнулися резерви, взяли німця під кулі і з другого боку, німецький наступ спинився.

Дощ слабшає, бувають години, що зовсім не йде. Санітетські авта відвозять вбитих і ранених. Забрали й наших побитих, на спільний воєнний цвинтар відвезли, щоб там похоронити, тільки капраля-білоруса тут таки в багні закопали. Не перший це випадок. Всі в одному війську, смерть не дивиться, хто поляк, хто українець, а хто білорус, коли ж прийдеться віддати воякові останню прислугу — навіть тоді вилазить наверх різниця між поляками й іншими національностями. Дуже це всіх боліло. Коли скінчилася війна і легше було дістати відпустку, деякі українці й білоруси верталися назад на побойовища відшукували окремі могилки своїх товаришів, поправити на них землю, сильніший хрест поставити, назвище записати, щоб колись родина покійного знала, де лежить її син. Їздив і я, бачив могилу цього білоруса серед збіжжя.

Ще цілий тиждень простояли ми на тому місці, хоч бої вже послабли. Якийсь час відпоічивали ми в місцевості Чізенатіко. Приїхали фахівці від гармат контролювати цільність, ми стріляли на море, щоб видно, де падає стрільно, і так перевірювали батарею за батареєю.

Після того вернулися ми назад на середній відтинок фронту в Апенінах. Десять днів, від дев'ятого до вісімнадцятого жовтня, ішли рухомі бої, ані дня не пробули ми в якомусь одному місці, вже й поплуталося мені в пам'яті, кудою ми йшли. Пам'ятаю назви сіл і містечок: Санта Софія, Ґалеатто, Довадолі, Кастрокаро, Монте Ґрассо, Ареодо, Мірабелля, Кольомбо, однак не пригадую, якою чергою ми їх проходили. Назви ці мило бринять для вуха, та коли згадаю, як то сновигали ми сюди й туди в дощ, домішаний зо снігом, а ввесь час під вогнем, ні приносити, ні проспатися — здається ще й тепер муравлі бігають під шкурою.

Трапилася мені немила пригода з англійцями. Бувало таке, що напереді фронт, б'ють гармати й січуть скоростріли, а пару кілометрів позаду вояки п'ють вино, на гармонії грають, на забавах танцюють. На забави до англійців нам забороняли ходити, майже завжди зчинялися там бешкети й кінчалися бійкою. Поляки, а теж інші національності, не любили англійців, зокрема англійських офіцерів за їхню гордовиту поставу, а найпаче за те, що вони хвалили большевиків і Сталіна. Хвалили, може, не з любови, тільки тому, що добре бив німців і добрим був для них союзником у війні. «Старий Джо» або «вуйко Джо» називали його. Та інакше думали про «вуйка Джо» і всіх його большевиків ті, що поверталися з Сибіру, будь вони поляки чи українці. Кожному злидні ще свіжо в тямці сиділи, кожен мав большевиків у печінках. Випивши склянку-другу вина і почувши славослов'я на честь «старого Джо», а до того не вміючи висловитися в дискусії по-англійськи, бралися ми за найбільш зрозумілий арґумент — рахувати англійські ребра. Звичайно англійці більше терпіли, йшли на те скарги До різних команд і військовим наказом заборонено ходити на їхні забави.

Одного вечора, на постої за фронтом у Кольомбо, почули ми музику в якійсь хаті і пішли подивитися з щкавости. Крім мене були там ще білорус Макаревич, поляк Ридзель та ще один з німецьким назвищем; прилучився до нас теж Юзик Пйотровскі, що тримав якусь службу на дорозі і мав кріса. Власне, не вільно було йому йти, та кортячка велика, це ж так близько, при дорозі, в разі біди завжди знайдеться якийсь викрут.

В хаті забавлялися англійці, добре вже підхмелені. Побачивши Юзика Пйотровского з крісом, обступили нас з криком, дехто повитягав пістолі, зчинилася метушня. Якийсь дебелий новозеляндець, з головою аж під стелю, затягнув мене до сусідньої кімнати і примусив випити пару склянок вина. Не багато второпати міг я з його мови, те лише зрозумів, що він та інші новозеляндці теж не дуже захоплені англійцями, і що він штовхнув мене сюди, щоб урятувати перед бійкою.

Тим часом з хати всі вибігли надвір. Вийшов і я, вже не сам один, інших не бачу, мабуть повтікали. Передо мною купа людей, когось б'ють. В голові мені крутиться від вина, але на ногах ще стою добре. Обскочило мене з пів сотні цивільних італійців, намовляють бити англійців, вони поможуть. Яка там до біса поміч від італійського цивіля! Хтось підсунув мені в руки величезне кайло з довгим дрючком і я, сам не зчувшися як і коли, влетів у середину юрби, високо піднявши кайло. Сказалося, що англійці били там того поляка з німецьким назвищем. Заскочені моїм криком і здивовані кайлом, розступилися на мить і це дало нам змогу вискочити й утекти.

З Кольомбо шлях нам пішов на Предапіо. Гори і там високі, бої ішли здовж річки, що протікала долиною між двома ланцюгами гір. Тут знову зустрінулися ми з сильнішим опором німців, що добре окопалися на горах і прийняли нас густим вогнем. Два тижні, від 19. жовтня до 2. листопада, стояв тут фронт. Говорили, що це родинна місцевість Мусоліні і тому її так сильно боронять. Показували нам навіть хату, де він народився, ми обстріляли її з гармат і поцілили в самий комин. Перший раз від довшого часу появилися на небі німецькі літаки в білий день, видно, що німці хотіли тут довше боронитися.

Коли проїжджали ми через Предапіо, бачив я гору, що в ній вижолоблено великі печери і побудовано там підземну фабрику літаків. Сотні бомб скинені на неї — стільки вдіяли, що трохи вхід до неї пошарпали.

Їхав я, як звичайно, на шоферській будці нашого авта і бачив багато знайомих українців з піхоти, якої кілька батальйонів стояли в долині. Хлопці пізнали мене на будці, гукали мені привітання по-українськи, я їм відповідав, на жаль не спинилися ми в тій місцевості і не міг зустрітися й поговорити з товаришами.

Становище зайняли ми трохи далі за містом. Болото від дощу й сиігу таке, що й гарматі добре поставити не можна, перший раз від початку кампанії мусіли ми вкопати їх при самій дорозі. Знову налітали німецькі літаки, не дивлячись на негоду. Не щастило їм, багато їх збивали, я бачив, як літуни рятувалися на легкопадах.

Придбав я собі там пам'ятку на ціле життя. Втомлений кількаденними боями заснув я під своїм одноосібним шатром, пробудився напів замерзлий і заметений снігом, від тоді не можу добре рухати шиєю, неначе кийок проковтнув.

Бої перенеслися тепер над річку Монтоне, де простояли ми три тижні, від другого до двадцять четвертого листопада. Моя батерія минула якесь сильно знищене бомбами місто і стала над самою річкою. Місце добре, крутий беріг давав захист перед ворожим обстрілом.

Одного дня в полудне дали нам знати, щоб іти по обід. Кухню поставили в румовищах хати трохи позаду нашої лінії, як на те, німець почав страшенний обстріл по наших артилерійських становищах здовж річки, а стояло там кілька полків артилерії. Багато народу пропало тоді, не було часу й по обід іти, пролежали ми голодні під заслоною кручі. Нашій батареї ще якось легко обійшлося, тільки четверта гармата дістала поціл та ще одна ґраната попала в батарейний магазин стрілива, геть усе порозкидала й понищила. Навдивовижу нам усім вибухів не було.

Не знати, як довго це тривало б, якби не прозрадити хтось з цивільних італійців, що позаду нас на горі окриваються два німецькі обсерватори, тому й і вогонь такий цільний. Під вечір їх зловили і тоді вогонь затих.

Тепер з нашої сторони почалися пальба, над ранком німець мусів утікати. Наш дивізіон пустився навздогін і в запалі загнався задалеко. Випередив піхоту й передні стежі, заблудив десь позаду німецьких ліній, ані ми, ані німці того не завважили. Коли спокмітився про те наш командир, наказав стишити мотори. Ми злізли з возів і залягли навколо гармат в оборонній позиції біля скорострілів. Заборонено курити, щоб не зрадило нас світло, а якраз у таких ситуаціях страшенно хочеться курити. На моє щастя стійка припала мені коло моста, під яким у березі вода вирила глибоку нору, туди ми влазили, щоб посмоктати трохи диму з цигарки і заспокоїти нерви.

Серед того напруження прийшов ранок. Як тільки розвиднілося, обережно підсунулися перші стежі нашої піхоти, незабаром минули нас і більші піхотні відділи, тоді ми й собі почали бити по німцях.

Такий склався порядок, що ми один місяць стояли в акції, а другий відводили нас дозаду на відпочинок. На ділі ніякого відпочинку там не було, відсунулися ми кілька кілометрів углиб і били на дальшу віддаль. Менше били, це правда, все ж таки били кожного дня, а в перервах чистили й перевіряли гармати.

Під кінець листопада відтягнули нас на такий «відпочинок» у районі П'єве Салютаре — Вігіньяно і там ми простояли до 20. грудня. Перед самим латинським Різдвом знову кинули нас на фронт над річку Сеніо. Відбувалися там якісь незнані мені ближче рухи військ на фронті, англійські частини вислано до Греції, казали, щоб не допустити туди большевиків, а через те польському корпусові припало обсадити довший відтинок фронту.