XXIV

НАВЗДОГІН ЗА ВОРОГОМ

Бій над річкою Есімо. — Три тижні над Міса. — Катастрофа авта. — Німцям на п'ятах. — Бої в дощах над річками Чесано і Метавро. — Розв'язання італійських добровольчих відділів. — Український відділ переходить на альянтську сторону. — Чи кинуть на нас українську дивізію? — Вістки про Україну й українців у світі. — Контакт з Канадою й Америкою та українські часописи. — Чотирнадцять годин при землі під градом куль. — Смерть капітана Тутая.

Ще кілька днів ішли бої під Анконою, не дуже сильні, положення німецької залоги ставало щораз більш безвиглядне і вона здалася. Головна сила тим часом пішла навздогін за німцями і 24. липня счинився бій над річкою Есімо. Вийшло так, що наші становища розклалися в чистому полі, на рівнині, де все видно, як на тарілці, ніде сховатися, нічим прикритися, тільки збіжжя, пов'язане в снопи і поскладане в копи. Цілу ніч провели ми в марші, потомилися і на швидку руку замаскували снопами батарею від літаків та лягли зморені на стерні. Приліг і я. В моменті, коли сон уже клеїв мені повіки, бачу — дим куриться, рівним стовпцем догори. В передсонному безвладі я не зацікавився тим, аж нагло свердлом провертілося в мізку, що це горять снопи на скринях з ґранатами! Як ошпарений підкинувся я мерщій до снопів. Чорт побери польську амуніцію, та що буде з нами, коли займуться ґранати? Не треба й німця: від власних куль погинемо. Одним скоком опинився я коло піраміди скриньок, удалося мені скинути горіючу шапку снопів, решту розсував я на боки. Надбіг капраль Марціяньскі з лопатою і заки інші зрозуміли, що сталося, вже було по небезпеці. Дві-три секунди пізніше і сухі снопи спалахкотіли б до скриньок, було б тоді нам усім! Якби так поляк на моєму місці, дістав би відзначення за рятунок військового майна і відвернення небезпеки для життя товаришів, а що я українець, то ця подія пройшла мовчки, навіть не згадали про неї в щоденному наказі.

Бій над річкою Есімо не тривав довго, німці притримували нас доти, доки потрібно їм крити головний свій відступ до дальших позицій. У пливкому фронті все перемішалося, бувало так, що наша артилерія загналася наперед, залишаючи з-заду власну піхоту. Їдучи раз головним шляхом, наша батарея несподівано наскочила на німецькі скорострільні гнізда, може сто метрів, а може й ближче. Під рокотом скорострілів звернули ми на бічну доріжку і дві години пролежали в рівчаку, голови підняти не могли, щойно під вечір піхота зайшла німців збоку і тоді вони відступили.

Над річкою Міса застали ми сильні німецькі укріплення і там бої затягнули довше, майже на три тижні, від 25. липня до 9. серпня. Краєвид змінився, ми знову в'їхали в гори. Щоночі переносили ми наші артилерійські становища з місця на місце, вдень німець бив немилосердно, а й уночі часом попадалося. Не вільно й сірника засрітити, проклятущий німчура відразу помітить і шле ґранату за ґранатою. Пересуватися вночі тяжко, вкопуватися ще тяжче і тих пару ночей добре нам далися взнаки.

Їхали ми на зміну позицій з другого кінця фронту, як звичайно, обслуга в авті на лавках, посередині скриньки з амуніцією, з-заду причеплена гармата. Я сидів на будці шофера, так переїхав майже цілу італійську кампанію, не хотілося лізти до середини. Воно, щоправда, не дуже згідно з приписами, та хто там думає про приписи на фронті! Сидіти на лавці під брезентом — ніякої охорони від шрапнелів, все одне, що й на будці, коли ж перевернеться авто, завжди легше рятуватися згори. І дійсно таке трапилося.

На схилі гори авто в'їхало на закрут і з розгону пішло шкереберть униз. Щастя, що не дуже стрімка гора і пропасти не було, авто тільки один раз перевернулося, спинила причеплена з-заду тяжка гармата. Мене кинуло з будки далеко на свіжо зорану землю і це був мій рятунок, пухка земля злагіднила зудар. Темно, хоч в око стріль, не видно нічого, чути тільки зойки і стогін. Навколо переверненого вантажника безрадно стоять вояки, світла дати не можна, не знають, як забиратися до рятунку. Розпанахав я полотно на авті і ще з одним білорусом, Мужейком, навпомацьки шукаємо побитих. Привалені вони тяжкими скриньками з амуніцією, шарпаючи в поспіху пообривав я вуха від скриньок, мусів підносити їх по дві-три нараз і так витягнули ми шістьох з поломаними ребрами, руками й ногами та потовчених на цілому тілі. Відправили їх до шпиталю і вже жодна сила не зігнала б мене з будки, там я сидів, як у бузьконім гнізді на хаті, всі звикли до того, що це моє місце, ніхто мене звідти не зганяв.

Цілий місяць серпень проминув на тому, що ми ставали на п'яти німцям у відступі. Звичайно йшов бій кілька днів, потім німці відступали дозаду, доки знов над якоюсь річкою або здовж гірського хребта не розвинулися в бойову лінію. Та «не так швидко в світі діється, як у казці кажеться» — оце свята правда. Коли тепер, після більш як десяти років згадую ті часи, тиждень чи навіть місяць не дуже для мене різниця. А тоді кожна секунда, переживалася, хоч і подібна одна до другої, та нераз легше рік перебути з-заду, як одну мінуту на фронті. Живе чоловік, як той комар, — ще перед хвилиною сидів у гурті товаришів, жартував, вино з пляшки потягав, на дівчата завтра умовлявся — надлетить заблукана ґраната і тільки один спомин по ньому лишається.

Два тижні, від 10. до 21. серпня, простояли ми в боях над річкою Чесано. Сильні дощі й негода давали нам більшої шкоди, як ворожий обстріл. День і ніч ллялося з небес, треба стояти по коліна у воді і в болоті, а німець не зважає на дощ, жарить і жарить, що сильніший дощ, то більше німець б'є. Нарешті, чи то проламали ми німецький фронт, чи самі вони рішилися відступити, досить того, що ми знову пішли наперед, підсунулися аж до річки Метавро.

Тиждень над Метавро, від 22. до 27. серпня, нічим не поступався перед Монте Касіно. І з нашого і з німецького боку не було спочинку ні вдень, ні вночі, стільки перерви в огні, щоб підлаштувати гармати.

На правому крилі стояв відділ італійських добровольців. Власне, кілька вже тижнів ішли вони разом з нами, невідомо з якої причини під польською командою, не влучені до реґулярних італійських частин маршала Бадоліо. Від них ішов тільки клопіт, не можна сполягати на них, що тільки німець дужче потисне, — вже втікають. Над Метавро склалася критична ситуація, італійські добровольці зашвидко подалися під німецьким напором і не багато бракувало, щоб німці обійшли нас з-заду й загнали в полон. Тоді ці відділи розв'язано, зброю від них віднято, самих їх прогнано «до цивіля».

Наліво тримали фронт французи і до них одного дня перейшов цілий відділ українців у німецьких одностроях. Не знаю, що це за частина була, відвели їх кудись до заду, проте без сумніву мусіли це бути українці, всі про те в нашому полку говорили. Скоро потім рознеслася чутка, що в Австрії стоїть ціла українська дивізія і можливо, що кинуть її проти нас. Коли ми про те довідалися, постановили собі, що нізащо в світі не будемо стріляти до своїх братів. Як лише найменша можливість скажеться, навіть з риском для життя, одинцем, і групками треба нам переходити до них, щоб злучитися разом. Вони в німецьких, ми в польських одностроях, та одна в нас кість і кров, а чи одна сторона виграє, чи друга, не багато з того для України користи, краще зустрічати смерть укупі зо своїми братами. Побачили ми тих українців уже після війни, в таборах полонених. Доля заощадила нам того, щоб стали ми одні проти других в окопах і вбивали себе взаємно на чужий наказ.

В тому часі почали приходити до нас перші слабі вістки про Україну і про життя українців у світі. З війська можна було вислати листи польовою поштою до Америки й Канади, мав я там свояків і земляків, та не пам'ятав ні одної адреси. Звідкись довідався я про місто, де виходить «Новий Шлях», і навгадь написав туди прохання, чи не відшукали б мого знайомого Чирського, і за якийсь час дістав від нього листа. Газета помістила мій розшук, хтось це перечитав і дав йому знати і так я зловив перший контакт з вільним українським світом. Через нього допитався я до інших і тепер уже реґулярно що якийсь час приходили мені від них листи та всякі посилки, а що найбільше радувало мене і моїх товаришів — ми діставали українські часописи. Присилали їх по кілька разом, «Новий Шлях», «Українського Робітника» і «Свободу». Трудно описати нашу радість. Руки тряслися мені зо зворушення, коли я перший раз по п'яти роках розгортав перед собою українську газету, майже забув читати, стільки ж років не бачив ні одного українського слова! Ці рядки, далеко за морем друковані, неначе перекинули мене знову в Україну, спогади роєм у голові заворушилися, рідні сторони, знайомі обличчя вставали перед очима, а разом з тим ще гіркіша і більш пекуча ставала свідомість чужого оточення, неприхильного для мене і ворожого для мого народу.

Кожну газету читало кількадесят хлопців, передавалася з рук до рук і читалася прихапцем, доки не лишилися з неї тільки клапті.

Просочувалися слабі вістки про німецькі звірства в Україні, про партизанку в лісах. Не знали й скільки в тому правди, та вуха жадібно ловили кожну згадку про Україну. Симпатій до німців не було. Не тому, що серед польського оточення можна було піддатися загальним протинімецьким настроям. Не могли ми теж знати в подробицях німецької жорстокости в Україні, про все те довідалися ми аж по війні. Одне, що ми знали про німців, це те, що вони запропастили нам Карпатську Україну, бо без їхнього дозволу мадяри ніколи б не посміли переступити української границі. Діялося це недавно перед війною і добре сиділо в тямці кожному з нас, а тому нераз і добра охота приходила сипнути німцям залізних галушок, не дивлячись на польські з ними рахунки.

Німці розтягнули нову укріплену лінію. Терен до оборони дуже догідний, гористий, прорізаний яругами і рвучними потоками, непотрібно і бункерів будувати, все ж таки німці досить їх намурували, а де рівне поле, там закопали танк, обляли цементом і так скріпляли свій ланцюг оборони.

Вислано нас наперед піднайти становище для гармат. Звичайно їхала шістка: капітан, або інший старшина, два підстаршини, один телефоніст для зв'язку і два гарматчики. Завше так складалося, що мене брали до тієї шістки, я виробив собі ім'я доброго помічника в тій справі. Завдання наше — вимірювати становища для гармат, для кожної лишали ми знак окремим кольоровим прапорцем, напр., синій для першої, червоний для другої і т. д., визначували сховища для обслуги, вибирали місця на підручні склади гарматнього стрілива.

Виїхали ми раненько, вже після того, як втишилася пальба, не надто сильна тієї ночі. Над стрімким поперечним яром видалося нам дуже зручне місце для того, щоб поставити батарею: подальше від шляху, тільки одна хата, хіба те невигідне, що рівне поле. Не знайшовши нічого ліпшого, рішилися ми на те місце, не знаючи, що в ярі перед нами скрилася наша піхота з ґранатометами. Мусів знати про те німець, бо тільки сонце почало пробиватися крізь ранню мряку, гей, як ушкварить він і з тяжкої, і з легкої! Б'є по ярі, але б'є й по нас — а тут хоч гинь, ніде сховатися, щоб тобі бодай рівчак по коліна! Зараз перші постріли розвалили хату, сліду з неї не стало. Недалеко лежали купи амуніції до ґранатометів, одне стрільно трапило туди і ґранати почали рватися.

Від сьомої зранку до дев'ятої ввечері пролежали ми ницьма на землі, ані два метри просунутися не могли. Здалися на Божу волю і так ждали, доки не вщухне стрілянина. Навколо свистіли відламки стрілен, тут і там ґраната зарилася в терен і викидала вгору стовпи землі, здавалося, що прийшла остання моя година. Коли стемніло, під'їхали інші артилеристи поглянути, чи живі ще ми, і вони і ми дивувалися, що ходимо живими ногами по землі. Скінчилося на тому, що мені обірвало зап'яток від черевика, а капраль Зварич згубив шолом, настромив на свою голову бляшанку з оливи і так запрезентувався до звіту.

Помимо таких сильних укріплень бій тривав усього шість днів, від 28. серпня до 4. вересня. Безугаву шкварили ми по німцях з наших гармат, а коли почали вже вони відступати, один з наших гарматників обернув проти них їхній власний німецький танк, залишений у відвороті і слав їм гостинця з танкової гармати. Бункри здобуто, німців відкинено, частинно силою нашого вогню, а частинно воєнним підступом. Наш полк тільки маркував офенсиву, відкриваючи шалений вогонь для дезорієнтації ворога. Кількадесят батарей змасовано на іншому місці. Німці сподівалися наступу від сторони нашого відтинку і туди звернули більшість своєї оборонної сили. Шкоди від їхнього вогню майже не було, гармати в нас розставлені рідко — в цілій великій долині тільки наш один полк — а в той час з лівого боку грянуло на німців дощем заліза і просто засипано їх ґранатами, жива нога не могла після того лишитися. Розбито їх на шмаття, знову відступили на кількадесят кілометрів. Скрізь валялися купи трупів, аж страшно глянути. Кого застукала смерть у бою, кого в утечі, а були й такі, що при їжі духа віддали.

Загинув тоді комендант нашої батареї, капітан Тутай, його місце зайняв капітан Тадей Рибіньскі. Від нього тим же духом віяло, з тією різницею, що Тутай відважний і добрий вояк, мав досвід ще з першої війни, спокійно походжав під градом куль, ще й других заспокоював, а Рибінському після перших пострілів душа в п'яти втікала.

Подумав я собі: вже другий з тих, що нахвалялися мені кінця доїхати, пішов землю гризти, а я живу. Перший згинув поручник Яніцкі, що явно й славно грозив розправитися зо мною, як тільки прийдемо на фронт. Другий, капітан Тутай, збирав докази, щоб поставити мене під військовий суд, залякував других, щоб свідчили проти мене. Тепер і його не стало, а в українця, гармаша Михайла Козія, голова ціла на плечах.