XXII

МОНТЕ КАССІНО

Вибираємо наші становища під горою. — Підготова до офенсиви. — Розбило мою гармату. — Присипаний землею від ґранати. — Святоіванські черв'ячки. — Перша офенсива. — Величезні втрати. — Німецька пропаґанда. — Хто винен? Авже ж, що українці! — Хмари над головою. — Знищення другої батареї. — Цільні німецькі нальоти. — Довіз харчів мулами. — Димні заслони над піхотою. — Пекло другої офенсиви. — Кривавий рукопашний бій. Українець Михайло Паньковець здобув перший бункер. — Німецькі сховки під манастирем. — Оглядаємо побойовище. — Прочищення околиці. — Американці хочуть відтягнути польське військо. — Відпочинок у Коллє Самніта і Казальбордіно.

Двадцять четвертого квітня вирушили ми знову на фронт. Під'їхали кільканадцять кілометрів до першої бойової лінії і там стали. Покищо наперед пішов один офіцер, узявши мене ще з одним гармашем і телефоністом. Нашим завданням було оглянути відтинок, де мав стояти наш дивізіон, вибрати становище для гармат і приготовити все, що потрібне, щоб батареї заїхали вже на готове місце.

На призначеному для нас відтинку було тоді ще доволі спокійно. Тільки час до часу то шрапнель лопнув над головою, то ґраната зарилася в землю, а зрештою німець стріляв по боках, мабуть бачив зо своїх обсерваційних пунктів, що тут порожньо. Німець розтягнув свої позиції на узгір'ях і звідти бачив усе, як на шахівниці. Десь перед нами скривалася піхота в стрілецьких ровах, потім ішов глибокий яр і зараз за ним мусіли ми знайти місце для себе. Були вже готові викопані ями на гармати, та наш офіцер, розглянувшися, чомусь наказав копати нові, трохи позаду. І добре зробив, як пізніше показалося.

Вдень неможлива ніяка робота, все видно німцеві, от ми й спали вдень, наскільки це було можливе серед гуку гармат і відгомону недалеких боїв, а вночі підготовляли становища для гармат. Земля там перемішана з камінням, часом скелистий ґрунт підходив зовсім близько під поверхню, лопатою не багато вдієш. Помучилися ми так дві ночі й бачимо, що заки вкопаємо нашу батарею, може й війна скінчиться, тоді змінили тактику: розп'яли охоронну сітку над землею, копали вдень, а вночі спали, як було можна. Сітки в нас були різного кольору, як до терену: зеленаві, жовтяві, сіро-землисті, добре закривали і від літаків, і від артилерійської обсервації. Підкинули нам на допомогу до роботи по три вояки на кожну гармату і тепер ми справлялися швиденько — до трьох днів упоралися. Вночі тихенько підкотили гармати, щоб було без зайвого галасу, заточили в приготовані становища, з боків обложили мішками з піском і з землею, потім ще ями на амуніцію і земляні сховища для обслуги. Знову три дні минуло — аж тоді наша частина готова була до акції. Все те діялося або під заслоною ночі, або під сітками, якщо вдень, німець нічого не бачив і не перешкоджав нам вогнем.

Не скоріше, як за тиждень, наші нововкопані батареї включилися в обстріл німецьких позицій. Перша зачала моя гармата — два-три постріли і шубовсть до сховка! Знову пошлемо кілька пострілів і знову гайда в землянку! Бо німець бив дуже цільно й акуратно, небезпечно довше підряд стріляти з одного місця, напевно вимацає.

Серед такої перестрілки збігав час в очікуванні генеральної офенсиви. Десь уже не за горами вона, бо ж годі так стояти в невигідних позиціях, нараженим на нищівний вогонь німецьких гармат з гір довкола Монте Кассіно. Поки йшла ця стрілянина, от так, щоб та слава не пропала, використовувався час на підвоження амуніції. Коло кожної гармати викопано ями, переділені від себе земляною стіною, щоб, коли впаде вороже стрільйо, не все знищило відразу. Це підручна амуніція, головний же запас для цілої батареї стояв позаду. Щоразу підбирали ми звідти скільки потрібно під руку, на те місце підвожено все нову й нову і вже з того було видно, що стоїть перед нами величезний бій.

Складали ми стрільна звичайно верствами поміж двома вкопаними палями, окремо шрапнелі, окремо ґранати розривні, окремо димні. Цих останніх потрібно для охорони піхотних позицій внизу. Вся долина безнастанно вкрита туманами диму, інакше німець згори висік би всіх до ноги. І ми час до часу мусіли пускати димні ґранати, коли не вистачало спеціяльно вживаних для тієї мети димних свічок. Розривалися вони около сто п'ятдесят метрів над землею і вкривали терен густою мрякою диму. Крім того багато праці забирала реґуляція запальників при ґранатах. Як правило, вживалися ґранати, що експльодували відразу при зударі, позатим потрібно було реґулювати так, щоб вибухали аж після того, як зариються в землю. Робота ця ніби безпечніша, бо трохи з-заду за гарматними становищами, але риск немалий: працювати треба наверху, без прикриття, і коли б так гепнула ворожа ґраната, до страшного суду не позбирав би кісток. Військовий реґулямін наказував, що реґулювати запальники в ґранатах можна тільки від капраля, або як це в польській артилерії називалося «бомбардієра», вгору. Я ж був простим вояком, «каноніром», і мимо того часто посилали мене до тієї роботи, лякалися висувати голову зо сховища, виручалися вояками. Страх велике діло, заставляє забувати й реґулямін.

На п'ятий день німецька ґраната поцілила простісінько в мою гармату. Того дня пальба йшла густіша, як звичайно. Над самими головами розірвалося нам кілька шрапнелів, гук ми чули, та не могли знати, чи це якраз над вами. Тут заревів радієвий голосник:1

— Негайно до сховку!

Це капітан Тутай з обсерваційного пункту завважив, що німець вимацує нашу гармату. Одним скоком ми до землянки і ще добре не прикучнули, як почувся громобійний гук, аж повітря розколихалося. Біля мене приліг Куківець.

—Ого, — кажу, — щось так, якби по нашій гарматі.

— Дав би Бог, — говорить Куківець, — може мали б відпочинок кілька годин.

Удар справді по гарматі, геть її покрутив і пошарпав, порозсував мішки з землею і поробив у них дір завгрубшки доброго п'ястука. Дві секунди скоріше — амінь по мені!

Надії на відпочинок не здійснилися. Зараз перекинули нас до помочі при інших гарматах, а вночі викотили поторощену й заложили запасову.

Тепер стрілянина не вгавала ні вдень, ні вночі, раз рідше, то знову густіше, без перебою. Недалеко від батареї, яких може сто метрів, ішла крута доріжка, по ній німець увесь час сипав, бо тільки тудою можна під'їхати до наших становищ. Стояла там на закруті хата, за нею наша польова кухня і кожен раз, коли йти по їжу, шкура затерпає. Не можу сказати, щоб байдужим для мене був страх, але не був він аж такий, як собі його уявляють за фронтом. Авже ж, до всячини звикне людина. Все ж таки не дуже то приємне почуття, коли глядіти на місце, де стояли ви перед хвилиною, а де тепер розрита земля й розшарпана гармата. І ще не забулося те враження, — а вже нове лихо. Сиджу навпочіпки в рівчаку перед сховком, напів закритий. Нараз, може яких десять метрів, як не гримне, як не лусне! Ґраната запоролася в землю, обсипало мене камінням і піском, обкурило кур'явою, — і нічого не сталося, живий і здоровий, тільки приголомшений від гуку. Сам Бог не хоче, щоб загинув ти тут, Михайле, видно потрібне ще буде твоє життя для України.

Не обійшлося і без сміху. Однієї ночі тримав варту біля складу з амуніцією білорус А. Ніч темна, час-до-часу пустить німець червоне стрільно, видно, як перерізує півколом нічну темряву. Якось пострілів менше тієї ночі, відпочиваємо. Нагло — крик, верещить А., зпересердя забув польську мову, клене по-білоруськи. Що сталося? Світляні мушки, щось наче святоіванські черв'ячки в нас, звідкись узялися й літали собі, жевріючи, попри саму купу стрілен. А. спочатку отетерів з жаху, йому здавалося, що хтось може напився і так необачно з цигаркою шляється попри ґранати, а далі зачав кричати, забувши і про гасло. Збіглися хлопці, все вияснилося, тільки внесло сміху трохи в напружене небезпекою наше життя.

Другого травня началася альянтська офенсива. В одинадцятій годині ввечері відкрили ми вогонь. Заревіло нараз понад п'ятсот гармат, били ми безперебійно дві годині і в шаленому темпі, з одної нашої гармати віддали понад триста пострілів. В той же час обізвалися сусідні батареї, розташовані півколом під Монте Кассіно і в повітрі загув пекельний рев. Не чути окремих вистрілів, усе злилося в один страшенний гук, що рокотів по горах, відбивався луною і лучився з таким же ревом німецьких гармат. Бо й німці не спочивали, пражили по нас, аж дрантя летіло. Тисяча гармат грає, даремно й слово промовити, ніхто не чув би, порозумівалися руками й знаками, все більше й більше піддаємо вогню, все сильніше й густіше летять ґранати, здається камінь на камені не останеться там, і духу живого не стане до ранку. Від блиску вогню, від розриву стрілен ніч прояснюється, гармаші звихаються біля своїх гармат, як чорти з вилами біля казанів зо смолою. Гармати червоні від гарячі не видержать, луснуть! Б'ємо на зміну. Три гармати шлють вогонь з горла, четверту холодимо водою і так кожна четверта гармата відпочиває п'ятнадцять хвилин. Година за годиною біжить, пальба не вгаває, не чути й утоми, забувся і час, дула все ригають свіжим вогнем.

Над ранком німець притих. І тоді рушила в наступ піхота. Не видно від нас, телефоном тільки подають, що батальйон за батальйоном піднімаються догори, що рушить один — німці скосять скорострілами, розтопчуть ґранатами, другий стає на те місце, третій, четвертий. Нічого не вдіяли, не зламали клятого немчури, все пекло цілонічної канонади не на багато здалося. Відступили з величезними втратами і так невдало закінчилася перша велика атака на Монте Кассіно. Лягло в ній багато моїх братів — українців, бо переважно з них і з білорусів складалися піхотні батальйони. Там вони спочили, на сонячних узгір'ях Італії, далеко від України, в бою за чужу справу, і ніхто їх не згадав, пропали імена їх, закриті польською вивіскою.

Поляки лякалися німецької контратаки, а не маючи близько резерви, кинули в стрілецькі рови всяку збиранину, щоб наспіх заткати діру, кухарів, старшинських джур, помічників шоферів, робітників з тилових частин — кого тільки могли вишкрябати. А німецькі гучномовці розгортають пропаґанду. Кличуть поляків кидати зброю — за віщо ж вони воюють? За англійську мармоляду? До їхнього краю підкочується большевицвка навала і вони своєю участю в альянтських рядах помагають їхнім спільникам, большевикам, плюндрувати свій край, Польщу. Нічого німцям не вдіють, бачили ж, як було учора. Німці відступають тільки тоді, коли самі захочуть, коли так у пляні їхнього командування, — ніколи під атакою, що й не оплачується, тільки приносить зайві жертви. Подають точно, де яка частина стоїть, яке становище займає, чути назвища командирів відтинків — геть усе німці знають.

Поляки скаженіють з люті і, як звичайно, знову все на українців звалюють. Українці не хочуть битися, українці добровільно здаються в полон, українці розкривають німцям польські становища, українці дають німцям інформації, українці по-зрадницьки вистрілюють польських офіцерів. Чого тільки не роблять ті українці! Якби десята частина з того правдива — не стало б уже польської армії. Ясно, все те брехня, для прикриття власної невдачі. Для мене пісня не нова, я вже чув її в 1939 році, коли під розмахом німецьких дивізій пішла коміть головою Польща.

Правда, не можна сказати, щоб дуже хотіли українці воювати. Пішли вони в польську армію не з доброї волі, а щоб вирватися з совєтського «раю». Не мали перед собою ніякої мети, ніякої надії. Від поляків зазнали лише наругу над своїми національними почуваннями, насміхи й глузування. Але тільки сліпа ненависть і божевільне безглуздя могло виправдувати польську невдачу українським саботажем. Хотів чи не хотів битися українець, воєнний танець пірвав його в свій вир і для нього не було іншого виходу, як іти туди, куди гнала його воєнна доля. Говорити в таких умовинах про організований спротив можна тільки або з дурноти або зо злоби.

Все ж таки і я сам попав через те в халепу, що за малий волосок трагічно могла для мене скінчитися. Нічого я про те не знав, аж за три місяці довідався, яке лихо висіло мені над головою. Я вже згадував, що добре жив зо мною поляк Мєчислав Куківець з Рівного. Може він був українцем, тільки прикидався поляком, напевно того не знаю. Ввесь час, ще від Іраку, спав він зо мною в одному шатрі, мені подобалося те, що не цурався він української мови, відважно і не дивлячись на офіцерів завжди говорив до мене по-українськи. Живучи так близько з собою, говорили ми про всіляке, заскакували і в політику, я часом переконував його, що йому та іншим полякам, що живуть на українській землі, ліпше було б в Україні, бо наш нарід добрий, а край багатий, не те, що жебрацька Польща — присипана позолоттю нужда. Наша дружба нікому не була тайною.

Куківець хлопець веселий і говіркий, любив пожартувати і дуже в нього охота до дівчат. Навіть тут під Монте Кассіно, якось він умудрявся знайти час, щоб чмихнути на зади й пошукати якої італійської сеньйоріти, а щоб більше додати собі принади, звідкись роздобув відзнаки поручника й чіпляв собі, коли йшов «на зальоти». Не все міг вернутися начас, я крив його всіляко, ходив за їжею для нього, щоб не завважили його відсутности. Якось раз я стомився, не хотілося мені йти за їжею і я просив, щоб тим разом він приніс нам обом. Ні з цього ні з того, зачалося жартами і скінчилося лайкою. Бачили це поляки, донеслося воно і до капітана Тутая, він кілька разів закликав Куківця, допитувався про наші розмови, заохочував його «засипати» мене, бо я, наче б то, небезпечний українець, але хитрий, нема доказів, щоб поставити мене під військовий суд і розстріляти. Признався мені Куківець потім, що кілька разів уже на кінці язика сиділо йому засипати мене, що я ніби то веду підбурюючі протипольські розмови, та згадав дро нашу давнішу дружбу і прикусив губи в останній хвилині. Може правда це, а може й ні, може хотів він тільки надати собі більшої вартости в моїх очах. Я щось відчував, якусь непевність, але з одного боку я вже привик до такого життя, а з другого якраз нова офенсива зачалася й думки зайнялися чим іншим.

Підготова до другої офенсиви йшла ввесь час. З-заду за нами, трохи вище на горбі, стояла друга батарея. Зайняла вона давніші становища якоїсь французької частини, а до того близько ріс дубовий ліс, було з чого напиляти грубих колод на добрі сховища. Зате ліпше їх видно від німця, швидко він їх вимацав і геть поторощив. Дивне, що обійшлося без людських жертов. Дрижали й нам коліна, бо ж це всього триста метрів за нами. І зараз після того німець проголосив гучномовцем, що знищив другу батарею. По правді, він її не знищив, тільки примусив замовкнути, її гармаші три дні сиділи в наших ровах.

Стріляли ми мало. Вдень ніколи, тоді оперували літаки. Летіли цілими табунами, скидали величезні бомби, якщо судити по гукові, а пожитку з того мало, німець далі сидів твердо на позиціях. Німецькі літаки з'являлися тільки вночі, було їх мало, шкоди чинили незрівняно більше. Звичайно перелітали два-три обсерваційні, за пів години або й швидше мигом промчали легкі бомбардувальники і бомб великих не скидали, калібру середнього або й зовсім малого, шкоди ж завдавали багато, дуже цільно били. Щоправда, становища наші більше відкриті й менше укріплені, все ж таки — ніч, потрапити тяжко, а німець вицілював акуратно. Можливо, що там, по другій стороні, німецькі вояки так само думали про альянтські літаки, мені і моїм товаришам здавалося, що німецькі втрати неспівмірно малі до тієї маси бомб і гарматніх стрілєн, що ними кожного дня альянти засипували німців.

Багато помагали німцям у нічних літунських атаках артилерійські орієнтаційні світла. За дня гармата націлюється на якийсь предмет — вежу, скелю, дерево тощо, а вночі були для того червоні світляні знаки. Найперше з-заду, ще так, як учили нас до війни. Показалося, що це заблизько, велика шкода від ворожого обстрілу. Тоді перенесли їх около триста метрів наперед. Помогло нам, зашкодило другим. В перстені наших становищ навколо німецьких укріплень так густо стояли всякого роду війська, що де б не поставив світляний знак, всюди німецький вогонь натрапить на когось. Щойно під кінець бою під Монте Кассіно почали ми лучити орієнтаційні знаки з вимикачем в акумуляторі, запалювали їх, коли починався наш вогонь і гасили в часі німецьких нальотів.

Десь там напереді стояла піхота і незавидна її доля, просто на німецькій ласці. Долина ввесь час прикривалася заслоною диму, в чому, як сказано, помічна була й наша артилерія димними ґранатами. Довозити їжу й амуніцію для піхоти ще тяжче, як до нас. Вузька доріжка вдень увесь час під німецьким обстрілом, і носа не просунеш, хіба вночі. Та й не проїхали б нею вантажні авта, хіба менші і легкі. Найбільше постачалася амуніція й харчі верхи на мулах. Завдання це виконували індійські військові відділи. Може відважні вони були в відкритому бою або на укріплених становищах, там на тій доріжці боялися, і то дуже, бо і вночі німець бив, навгадь, не один такий транспорт розгромив, мули розбігалися по долині і жалісний їх рев аж по костях шкребтав.

Вночі з 11. на 12. травня почалася друга атака на гору Монте Кассіно. Наказ відкрити вогонь прийшов в останній хвилині, на годину перед північчю. І знову заграли гармати, стало ясно, як вдень, голки збирати б можна. В шаленій метушні забувся і час і голод, рухи стають автоматичні, не дуже відрізняється гук власних гармат від розриву ворожих стрілен, бо це не гук, а один довгий неперерваний рев, якби страшного якогось звір'я з допотопних часів. Ані часу ані можливости рятувати свою шкуру, все залежить від щастя, обмине тебе куля — живий останешся, а гримне ґраната — ні куска з тебе не лишиться. Люди, немов наввіжені, кидалися від стрілен до гармат, страшно це було і неначе без пам'яти діялося. Навколо гримить, як у жахливій буремній ночі. І не знати, коли світати почало, але десь саме, коли займалася зоря, ринули в атаку піхотні батальйони і припинився наш вогонь.

Це був страшенне кровопролитний бій, загинуло народу, що не злічити. Нам з артилерійських позицій не все видно, приходять тільки телефонічні вістки. Лячно подумати — тут ми сидимо, а там люди гинуть, сотнями падають від скорострілів і ґранатометів, доноситься тупий і далекий відгук бою, що дивно вражає після несамовитого реву гармат. Має й артилерія свої риски, скрізь смерть на вояка чигає, але в такий день піхотинець танцює з кощавою, як на весіллі. Власне, ніби відпочиваємо після шаленого вогню, а дух наш нап'ятий непевністю — там же товариші наші, сусіди близькі, друзі й односельчани, хто з них видряпається на гору, а кому поминки завтра будемо справляти?

Коло одинадцятої години перед полуднем рознеслася вістка, що здобуто гору з манастирем. Здесяткована німецьким вогнем піхота прорвалася крізь ланцюг ворожих бункерів, що один по другому затихали від ґранатів. Хоч страшно й говорити про жертви, все ж піхота вкрилася славою, зайняла нездобувні, здається, позиції в бою з найбільш запеклим противником. В атаці визначився шіснадцятий батальйон, що обійшов гору з противного боку і глибоко врізався в ланцюг зацементованих бункерів. Перший бункер здобув українець Михайло Паньковець родом з села Погорілки коло Сарнів на Волині. Божевільно відважний, не зважаючи на крики й остороги товаришів, підсунувся він під самий бункер і втишив його в'язкою ґранат Мов очманілий кидався від бункера до бункера, кулі градом летіли повз нього, ні одна не вчепилася, як зачарованого обминали. Хотів його спинити офіцер, та або не чув він, або оп'янів від бою і так при четвертому бункері застукала його смерть. Там і поховали його на високій горі і напис на могилі поставили, що «Міхал Паньковец» тут спочиває, ніхто не знає, що лежить там син України, якого доля кинула в обійми смерти на .чужому побойовищі. Поляки відзначили його за хоробрість, піднесли до ступня старшого стрільця по смерті, а друзі зійшлися, щоб згадати товариша і помолитися за його душу на могилі.

Щодалі, то затихав бій. Артилерія обстрілювала дальші гори, вже не таким барабанним вогнем і німець теж, хоч бив ще з гори Монте Каїро, та не з такою силою, як перше. Під вечір обидві сторони потомилися, німецькі позиції відсунулися до тилу, гора Монте Кассіно і сугорбки за нею вже цілком були в альянтських руках і тоді дозволили артилеристам — хто хотів — оглянути здобуті німецькі позиції.

Дуже обережно просувалися ми вперед, скрізь ще міни, що їх не було часу прочистити піонерсько-саперським відділам. Повно трупів під горою і на самій горі — це вже наслідки сьогоднішньої атаки. А в проваллі перед горою від кількох тижнів лежали побиті вояки з різних альянтських відділів — ніхто не важився хоронити їх у часі боїв — повітря від того ставало нестерпне вонюче.

Глибоко під манастирем на Монте Кассіно німці викопали собі сховки і поробили бункери — ніяка бомоа не могла туди дібратися, що й казати про звичайний артилерійський вогонь, навіть з тяжких гармат. Не диво, що тільки рукопашним боєм їх звідти викурено і що стільки жертов це мусіло коштувати. Амуніцію і харчування підвозила підземна залізничка, їй теж бомбардувальники не пошкодили, тільки в одному місці на закруті підсувалася вона трохи вище під поверхню землі і там добралися до неї бомби.

Стрілива й усякого бойового припасу в пивницях і бункерах вистачило б ще на шість місяців. Німці надобре там розгосподарилися і мабуть не сподівалися, що так швидко прийдеться їм покидати свої укріплення: скрізь валялися музичні інструменти, пляшки й бутлі з вином, видно було сліди гульні й пиятик, в перервах між офенсивами справляли вони собі там забави, приводили італійських дівічат, пили й танцювали. Говорено серед поляків, що й друга офенсива не була б удалася, якби не те, що саме в тому часі відбувалася зміна залоги — стара виходила, на її місце приходила резерва, хоч це діється ступнево, частинами, все ж таки внеслося туди розладдя і німці витратили цінний час на порядкування.

Наш фронт стояв ще майже два тижні на місці. Навколо по горах розкидані ще були сильні ворожі укріплення, деякі гори піднімалися вище, як Монте Кассіно, та тільки прорив дуже утруднив німцям комунікацію — годі довозити постачання і боєприпаси — і трохи вичищували їх з гір, а трохи самі вони скорочували собі фронт і відтягалися до заду. Наша артилерія не потребувала підсуватися до переду, ми підсилювали піхоту далекострільним вогнем.

В міжчасі похоронили вбитих. Говорено, що в одній лише останній атаці лягло їх чотири тисячі. Пішов і я оглянути могилки, подивитися, може не стало між живими кого з товаришів-українців, щоб честь їм віддати і помолитися за них. На широкому військовому цвинтарі рівними рядами стояли гроби свіжо викопані й оправлені, хрести на них однакові й напис на кожному: ім'я й назвище, військова частина, день смерта. Ніхто б не впізнав, де українець, а де поляк, смерть усіх зрівняла, а до того поляки перекручували назвища на свій лад. Стільки різниці, що на гробах православних вояків поставлено трираменні хрести. Це відрізняло їх від вояків католицької віри, але православні були українці з Волині й Полісся та й Білоруси, тут знову їх помішано, не знати, хто якої національности.

Склалося так, що всі мої знайомі заціліли, один тільки Михайло Щурик, роджений 1916 року в Судовій Вишні, загинув, його знав я лише з назвища та з оповідання інших товаришів.

Ще тиждень відпочивали ми і 1. червня покинули Монте Кассіно. Поляки втрати понесли величезні, зате припала їм слава, що здобули найважче укріплені позиції в найзапекліших боях італійської кампанії і відкрили альянтам дорогу на Рим. Вся слава пішла на рахунок польського народу і польського уряду, хоч у боях брало участь багато українців і там же й голови свої поклали. Бо гору взяла П'ята Дивізія, яку й самі поляки назвали «Кресовою», якою то назвою охристили вони східні свої землі, заселені українцями й білорусами. Стояли під горою й інші польські частини, як от Карпатська Бриґада, зложена майже поголовно з самих поляків, переважно молодиків, їх польське командування ввесь час щадило, зате П'ятою Дивізією латали всі діри й витирали всі кути.

Після бою під Монте Кассіно американці хотіли зовсім стягнути поляків з фронту на довший час. Казали, що втрати їхні великі, не мають вони поповнення, нема звідки брати свіжих рекрутів. Поляки чванилися тоді, що їх генерал Андерс на те не згодився. Як не стане йому добровільців з польських утікачів і з польської еміґрації, він братиме полонених фольксдойчів, все одно не зійде з фронту. Можливо, що поляки мали в тому свої політичні рахунки. Виглядало, що кінець війні не дуже вже далекий і не було б для них зручно, якби вже тепер зійшли вони до ролі тільки символічної військової частини. Хто його знає, як там було в дійсності, досить того, що ми ще майже цілий рік стояли на фронті і не один ще за той час наложив головою.

Відпочинок дали нам довгий — цілий місяць червень. Жодних вправ не було, почистили ми гармати, привели трохи до порядку авта й амуніційні вози та й стільки всього. Стояли розташовані в районах Коллє Самніта і Казальбордіно, ждали, що принесе нам кожний новий день. А день за днем минав, ми далі стояли на місці, пили вино, якого там багато, і розглядалися, де які гарні сеньйоріти й сеньйори. Якісь такі всі ті дні подібні до себе, що нічого в пам'яті не лишили по собі. Дивно, як то нераз час довжиться, так багато тих днів і тижнів, коли рахувати в календарі, а коли думкою до них вернутися, нічого не лишається, пустка, якби хто радиркою витер. Та й не тільки в перервах між бойовими акціями. Це саме можна сказати і про найважчі бої. Іде бій, кулі свищуть, ґранати лопають, гармати вуха розривають, людина наперед боїться, потім звикає, набирає досвіду в охороні свого життя, день то стрілою промчить, то вічністю тягнеться, а спитає вас хто за місяць пізніше, як то було там під тою горою чи над тією річкою — і ви здивовані, що можете сказати тільки «було гаряче», «чортові німці здорово били» або «ми їм дали прочухана» — та й стільки всього.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] До кожної гармати йшов телефон, а крім того, тому що серед гуку вибухів не все чутно голос у телефоні, долучений був гучномовець.