XXI

НА ФРОНТ

Через Середземне Море. — Випадок під Кретою. — Причалюємо до Таранто. — Частинами на фронт. — П'ята Дивізія Кресова або Кресов'яки або Армія Тимошенка. — Бойовий хрест під Монте Мароно. — «Пееска» і плютоновий Маєвскі. — Сусідство з Італійцями. — Офенсива на італійському відтинку. — На відпочинок до Прато.

Десятого лютого сіли ми на кораблі, по п'ять-шість тисяіч на одне судно. Війська було тьма-тьменна і вантаження тривало повних три дні. Переважно сама піхота, тут і там артилерія, часом танки. Ні на одному кораблі не було самих поляків або самих англійців, все їхало вперемішку, якась була в тому політика, а яка — не знаю. В тому замішанні я забув подивитися, як називається мій корабель, що на ньому переплив я Середземне Море.

Всіх загнали в трюм, нікому не дозволено виходити на поклад. Кожен мав з собою свою зброю, крім того дістав корковий мішок на плечі на випадок, якби тонув корабель. Мені пощастило лишитися наверху, при обслузі гармати. На кожному кораблі розставлено по шіснадцять різного калібру гармат, — з того вісім зеніток, — для оборони перед літаками, підводними човнами і для звичайного морського бою. Мені припало місце на самому заді при найважчій гарматі. Обслуга її складалася з восьми людей, по двох з кожної нації, з польського війська, крім мене, був ще плютоновий Сцєґліньскі з Лодзі. Дуже я тим був задоволений, страшенно не хотілося лізти в величезне брюхо корабля, здавалося, що це перший крок у могилу. А тут — як не як — і повітря не бракує, і оком по морі погуляти можна, все ліпше якось.

Випливши з порту, дали ми по кілька пострілів з тяжких гармат, щоб військо в трюмах привикло до гуку. Вийшло це несподівано і коли нагло дався чути великий гук з усіх сторін, постала паніка, з середини почулися крики «Єзус, Марія!» Гадали, що вже йде морський бій.

А коли виплили ми на повне море, очам представився чудовий вид. Неначе ціле місто з'явилося на воді — понад пів сотні кораблів-транспортовиків, крім того спереду, з-заду і по боках охорона воєнної фльоти, між нею великий літаконос, бачив я, як піднімалися з нього літаки і назад сідали. Говорено, що є там польський корабель «Стефан Батори» і ще один. Я їх не бачив, куди б не глянути — тільки англійські прапори.

Їхали ми поволі й довго, в деяких місцях викрутасами, щоб виминути заміновані води. Найбільш небезпечне місце чекало нас між Кретою й африканським побережжям. Перед тим простояли ми якийсь час на морі, щоб проплисти під заслоною ночі, бо на Креті все ще сиділи німці, мали там свою базу підводних човнів і літунські майдани. Проїхали щасливо, тільки один випадок трапився — погашено всі світла і в темряві наїхали на себе два кораблі. Настав переполох і в тій метушні загинуло кілька вояків, утопилися в морі. Корабель швидко підреперували, позатикали діри і він разом з усіми іншими доплив до Італії.

Ціла фльота причалила до берега в Таранто на півдні Італії. Мусіли там іти страшні бої — пристань геть зруйнована, величезні цементові споруди, розшарпані гирла кольосальних, вмурованих у землю гармат свідчили про недавні жахіття. Правдоподібно американські літаки ґрунтовно зробили тут свою роботу, а решту понищили німці при відступі. Сонце ясно світило на погідному небі, в порті і в місті незвичайний рух, проте цей образ воєнного знищення неначе плахту смутку на всіх накинув, це перший раз побачили ми, які наслідки лишає по собі ця жорстока війна.

Артилерію вивели за місто, там розташували під голим небом і так було продовж цілої італійської кампанії — ніколи в місті, завжди на полі. За календарем рахувалася іще зима, але в тих околицях тепло і ми спали під шатрами, одне шатро на вояка, кожен носив його зо своїм вирядом ще з часів арабської пустині.

Ось так перемандрувавши азійські степи й африканську піщану пустиню, знову поставив я ногу на европейському ґрунті. Ніби ближче додому, та як же ж ще далеко, тисячі кілометрів віддалі і воєнний фронт!

На постою не ганяли нами, продовжували легкий вишкіл, щоб вояк не застоявся, як кінь у стайні, і щодня заливали нам голови пропаґандою. Досить лишалося часу, щоб розглядатися по околиці, вона нецікава, країна там сумна, нема великих дерев, самі карликуваті, ні то дерево, ні то кущ, низькі оливні гайки. І поля не такі як в Україні, де око має куди розігнатися, доки не спічне на небосклоні, де земля з небом збігається. Ниви вузькі, як грядки в городі, відділені від себе високими межами з каміння.

На фронт відправляли не всіх нараз, частинами, щоб звиклій до воєнного танцю і перейшли вогневе хрищення. Я поїхав аж у березні. Мій полк називався «Шостий Львівський Полк Легкої Артилерії», належав я до першої батерії в першому дивізіоні і стояв при обслузі першої гармати. До кожної гармати призначений один вантажник, на переді сидить шофер, по боках на лавках обслуга, посередині скриньки зо стріливом: тридцять сім скриньок, в тому вісім з димними й чотири з протитанковими стрільнами, яких, до речі, за ввесь час кампанії ні разу не було потреби вживати. Окремо належали туди дві причепки з шухлядками, в кожній по вісім стрілен. Все те — резерва на випадок, якби не вдалося підвезти начас амуніції. Проїхала вона з нами до кінця війни і ні разу ми з неї не користали. Амуніцію підвозили нам автами, звичайно жінки, що показалися справними й відважними шоферами, під артилерійськими становищами перебирав її хтось з обслуги і підкочував під саму батерію.

На лівому рамені носили ми відзнаку нашого полку — білого левика на червоно-синьому полі, облямованому синьою краскою. Лев — герб міста Львова, а ми — полк «львівської» артилерії. Ввесь час поляки не говорили інакше про Львів, як про своє польське місто і твердо переконані були про те, що після війни Західня Україна разом зо Львовом знову припаде Польщі.

Відзнакою для цілої П'ятої Дивізії був темно-жовтий бик. Під сподом нашитий наш левик. Носили ми їх довго, доки не показалося, що таку саму відзнаку, тільки в національних українських красках, і теж на лівому рамені, носять українці з Дивізії «Галичина». Їх побачено перший раз незадовго до кінця війни в таборах полонених і тоді спеціяльним наказом доручили зняти левики з рамени, замість того дали по два левики на комірі.

Їдучи на фронт, зустрічали ми польські частини, що вже тут були давніше, не з нашого Другого Корпусу. Дивилися вони на нас згорда, як уже заправлені в боях ветерани, а ми ще й пороху воєнного не нюхали. Причепили нам згірдну назву «армія Тимошенка», натякаючи на те, що в нашій П'ятій Дивізії було дуже багато українців і білорусів, а також тому, що прийшли ми сюди з СССР в той час як вони формувалися на европейському континенті, чи десь в Англії. Офіційно наша дивізія носила назву «П'ята Дивізія Кресова», в скороченні «Кресов'яки» і так знали нас у цілій армії. Більшість у ній — старі вишколені вояки ще з-перед 1939 року, вона дуже скоро визначилася в боях і здобула собі респект. Не мали вже відваги прозивати її «армією Тимошенка», навіть заборонено це військовим наказом.

Найперше заїхали ми під Монте Мароно, не пригадую вже, чи гора так називалася, чи містечко. Під горою стояла французька артилерійська частина з Марокко і ми прийшли їй на зміну. Доїзд на становища невигідний, треба їхати півколом майже попри бойову лінію німецької піхоти, годі дістатися туди іншим шляхом і ми мусіли ждати, доки не западе ніч. Мароканці — хлопці веселі і виглядали на добрих вояків. Тішилися, що відходять на тили — котрий вояк не радів би? — амуніції з собою не брали, перед від'їздом усю вистріляли на німців.

Становища наші під самою горою. Гармати, т.зв. пів-гавбиці, б'ють стрімко вгору, щоб ґранати падали зараз же за горою, де вже йшли німецькі стрілецькі рови. З одного боку гори — місто, Сан Біяджіо, з того боку мали ми за сусідів другий дивізіон нашого полку, дальше за ним знову якісь польські частини, а з правого боку — італійська артилерія, з-заду за становищами своєї піхоти.

Не встигли ми розташуватися добре в залишених нам по мароканцях землянках і півнаметах,1 а вже казали нам відкрити вогонь. Цілу ніч ішла густа пальба, стріляли ми та й німець не давав на себе ждати. І так кожної ночі — вночі стріляли, а вдень відпочивали. За дня нас виручали літаки, що скидали бомби на німецькі становища, а вночі німці мали спокій від літаків — давай бити по нас! Траплялися й спокійніші ночі, тоді пускали ми постріли щоп'ятнадцять хвилин, щоб денервувати ворога.

Не можу сказати, щоб не було страху на фронті, одначе і я та й інші лякалися менше, як можна було сподіватися. Воно, щоправда, зовсім інша справа гостре стріляння на вправах, а йнакше — в обличчі ворога. Все ж таки ми дуже швидко привикли до денервуючого гудіння пролітаючих гарматніх стрілен і до розриву ґранат та й не дуже ховалися, от прикучнув, де хто міг, і так переждав лихо. Можливо, що вирвавшися чортові з зубів і перейшовши пекло большевмцьких таборів, не так уже гостро реаґували ми на небезпеку, а можливо теж заспокійливо впливало те, що за три тижні першого перебування на фронті не було в нашому дивізіоні вбитих ані ранених. Лише командир дивізіону, капітан Степуковскі, згинув зараз таки першої ночі, необережно висунувшися з обсерваційного пункту.

Одного разу привели нам жінку на фронт, «пееску». Мовляв, на фронті так безпечно, що й жінки можуть ходити. Дівчина поставна і гарної вроди, кожен вояк ласо споглядав на неї і тоді трапилася пригода. Плютоновий Маєвскі з другої гармати аж рота роззявив, задивившися на дівчину, занизько наставив свою гавбицю й пустив постріл майже на власні наші становища. Ще раз чи два приходили до нас жінки, а потім це заборонили, бо завжди трапився якийсь випадок і казали, що «баба нещастя приносить».

Менше щасливо пішло в другому дивізіоні. Його командир скликав своїх людей на збірку і щось до них промовляв — зовсім, як у касарні, або на площі вправ. Підглянув це німець і пустив ґранату в саму середину, були вбиті й ранені. Відтоді не вільно було ставати гуртами більшими, як по три-п'ять чоловік.

З італійцями жили ми, як добрі сусіди. Вони мали вже за собою воєнну практику, перебули кілька літ війни, знаменито крилися перед вогнем, втрати в них дуже малі, хоч німець здорово по них пражив. Стояли вони близько, яких триста метрів від останньої нашої гармати. Лякливий нарід, що й казати, кожен стріл заганяв їм душу в п'яти, але добрі й веселі товариші. Десь у той час припадав латинський Великдень і ми справляли з ними спільні свята. Їсти в нас не бракує, а в італійців обмаль, відживляли їх скупо. Зате вина в них, хоч розливай, а не стане — на авто та й привезуть звідкись з подальших сіл, їм це легко, вони в своїй країні. Одна біда з ними, що вони, як то в нас казали, «за ґрейцар випив, а за шістку п'яний». Дві-три чарки хильнули і вже памороки в голову зайшли, давай співати, обніматися й цілуватися, дехто й у землю носом запоров.

Зараз після того німці почали офенсиву на італійському відтинку і після сильного артилерійського підготовчого вогню рушили в наступ. Пішла чутка, що під прикриттям танків прорвалися вони крізь італійські піхотні позиції і підсувалися вже під гармати. Спрямовано туди вогонь усієї нашої артилерї. Господи, це був вогонь! Безперебійно, ґраната за ґранатою, здавалося, що аж гирла в гарматах розриваються. Не диво, що стримали наступ, бо крізь таку вогняну запору хіба й миша не просунулася б.

Після трьох тижнів відвели нас до тилу, не так на відпочинок, як більш тому, щоб привести до ладу гармати й почистити їх. Італійці сердечно прощалися з нами. Дивний це нарід — співає при всякій нагоді. Не раз ні з цього ні з того, серед розмови або при їжі, відчуває потребу прочистити собі горло піснею. Не було кінця обніманням і цілуванням, та й тільки всього, бо ні ми їхньої, ні вони нашої мови не розуміли, порозумівалися ми руками.

На наше місце прийшли англійці, а ми відійшли в район Прато, кільканадцять кілометрів позаду. Стояли там десять днів, з чого майже повні перші три доби проспали, щоб надолужити неспані ночі на позиціях. А потім почистили гармати і ввесь свій артилерійський виряд, ждали, що далі. Стояли ми на якійсь відлюдній фармі, можна було вийти в село та й до міста на авті присістися. Завелися там у нас знайомства з італійськими сеньйорітами, бо воно, звісне діло, що вартий вояк, що дівчини собі не знайде. Ніяких уже вправ ми не робили, досить було тих трьох тижнів під горою.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Шатро, причіплене з одного боку до земляної стіни, або до скелі.