XX

У СВЯТІЙ ЗЕМЛІ

Прогулька до Єрусалиму. — Другий товариський з'їзд у Тель-Авів. — Шукаємо зв'язку з англійським командуванням. — Нема для українців місця в світі. — Втопили горе у вині. — Дезерція з війська. — Справа капраля Івана Ковальського і товаришів. — Большевицькі шпиги в Палестині. — На вправах гірської артилерії в Сирії. — Переїжджаємо до Єгипту. — Шляхом св. Йосипа з Назарету. — В складі VIII Бритійської Армії. — Поляки нас ставлять за приклад. — Між американськими літунами. — Виїздимо до Італії з Порт Саїд.

Завезли нас до Палестини і скинули на пустині. Розбили ми табір, як звичайно, оддалік від людей, найближче від нас місто називалося Газа. Ніякого будинку, за вийнятком якоїсь величезної буди, де містився кооперативний магазин. Табір наш стояв здовж битого шляху, кудою ввесь час ішов рух військових частин, щораз переїжджали то англійці, то поляки. Ніяких вправ ми не робили, відпочивали і приготовлялися до справжньої війни, тому й часу було доволі, можна поїхати або над море — до Гайфи чи до Тель-Авів — або до Єрусалиму.

Надзвичайно цікавий я був на Єрусалим і тільки зорганізувалася перша прогулька туди, я зараз до неї прилучився. Хто уявляє собі Єрусалим на підставі образків з Біблії, того стрінуло б тут розчарування. Місто нічим незамітне, брудне, трудно повірити, що це той Єрусалим зо Святого Письма, прославлений пророками. Потім я ще один раз поїхав самий і заплатив вісім фунтів одному православному священикові, щоб обводив мене по всіх історичних місцях. Оглянули ми церкви, показував мені Оливну Гору і Ґолґоту, де розп'яли Христа. За дві тисячі літ багато історій і дивних леґенд витворилося довкола тих місць, дещо спам'ятав я з того, що розказував мені провідник, та не знаю, чи варто це тут переповідати.

Вже не було сумніву, що з кожним днем наближається хвиля виїзду на фронт. В нас досі ніякого контакту з українським світом і в тій ситуації хтось піддав гадку, чи не пошукати нам дороги до англійців або американців, щоб вилучили нас з польського війська в самостійну бойову одиницю під альянтською командою, або хай уже і в польській армії, але окремо, у виключно українських частинах. Ані з ким порадитися, ані де зібратися, пустиня рівна, як долоня, якщо мали б ми зібратися на якісь наради, необхідно це зробити поза табором.

Так прийшло до другого нашого з'їзду в місті Тель-Авів. Не скажу вже, хто його організував, я говорив про те з товаришами Андрієм Пшиком, Миколою Залуцьмим та Іваном Плоскодняком, інцл контактувалися з другими, а найбільшу ролю в тому відограв Петро Шавель. Він володів уже можливо англійською мовою, вчився ввесь час і читав англійські газети, що друкувалися в Палестині, і там вичитав що в Тель-Авів є готель «Атлянтік», призначений тільки для війська. Цей готель вибрали ми, як місце з'їзду, і туди скликали представників від різних частин, як перед тим у горах в Іраку. Кожен мав або постаратися про реґулярну відпустку на той час, або взяти собі вільні три дні, що було зовсім легко. Там же над морем відведено якусь оселю для слабосилих і виснажених, щоб приходили до здоров'я, купаючися в морі, дехто міг поїхати туди за лікарською посвідкою.

Прийшов «великий день» і з'їхалося понад дві сотні делеґатів, хто на відпустку, хто до оселі над морем, а хто просто без ніякого дозволу. Кімнати в готелі дістали без труду, управителем готклю був якийсь польський капітан, його щоправда дивувало, звідки нараз стільки вояків приїхало до Тель-Авів, але кімнати дав і ми вигідно заквартирувалися там по двох-трьох. Зараз першої ночі мав я авантюру з капітаном, з яким ділив кімнату, він привів собі польку, а це строго забороняв реґулямін. На стінах висіла осторога, що за це грозить найперше деґрадація, а потім тюрма. Коли цей капітан, давши собі перед тим на похмілля, почав грубо ставитися до мене, я скинув пояс і прогнав обоє крізь вікно. Міг це зробити безкарно, капітан мовчав зо страху, а я з великою приємністю скористав з рідкої нагоди, коли простий вояк може піднести руку на капітана.

В готелі не було такої великої залі, де всі ми могли б зібратися, і ми мусіли нараджуватися меншими гуртками в кімнатах, по кільканадцять осіб. Вирішено конче пошукати зв'язку з якоюсь вищою англійською командою і представити там наші бажання відсепарувати українців від поляків. Потім обрали делеґацію з Петра Шавеля і мене і ми вийшли в місто шукати команди. Шавель мав у Тель-Авів знайому жидівку, що з нею ходив до школи перед війною, якось дістав її адресу і переписувався з нею через польову пошту. Ми були певні, що вона, як місцева, поможе нам знайти якесь вище англійське командування, найняли таксівку і поїхали до її мешкання. На наше нещастя сказалося, що якраз недавно перенеслася вона на інше місце і ніхто з сусідів не знав її нової адреси. Не лишилося нам нічого іншого, як їздити таксівкою до місті і шукати якогось вищого англійського старшини, принаймні полковника. Нема, самі вояки й підстаршини, щоб тобі сотник бодай на лік.

Наїздившися так довго, зловили ми якогось молодого поручника коло будинку, де квартирував невеликий англійський відділ. Стали ми йому товкмачити — себто говорив Шавель, а я неначе був за свідка — хто ми і чого хочемо. Англієць не дуже багато знав про українців, але щось чув, і чемно та уважно вислухав усього, що ми говорили. Розчовпавши, що і як, сказав, що нічого в тій справі не можна буде зробити. Ми громадяни польської держави, з якою Англія в союзі, належимо до союзної армії, що має власну команду, нікому туди не вільно втручатися і ніхто того не схотів би робити. І не радив нам з тим далі ходити, можемо натрапити на когось, що наварив би нам доброго пива. Зрештою, коли ми не можемо мати власної команди, бо нема в нас офіцерів, чи ж не все одно під якою командою бити спільного ворога? А скінчиться війна, буде більше часу й можливости думати про такі справи.

З порожніми руками вернулися ми до товаришів, що нетерпляче ждали нас в готелі. Коли почули, що для нас, як українців, нема окремого місця на світі, що в чужих уніформах і за чужу справу віддавати маємо своє життя, такий нас жаль узяв, що на шкамаття порізали б кожного поляка, що впав би під руки. Вийшли ми з готелю гуртом, як були всі зібрані, зайшли до якогось величезного ресторану над морем і там постановили залити своє горе. Ресторан був тільки для війська. У залі стояли довжелезні столи, була вона майже пуста, на задньому пляні сиділо кільканадцять польських підхорунжих з дівчатами. Хлопці влилися в залю, загула українська мова, підхорунжі заворушилися, але й налякалися, втекли задніми дверима. Якби котрий з них слово писнув — зім'яли б їх на хамуз. Хтось затягнув пісню «Розвивайся, ой ти старий дубе», всі це підхопили і понеслася вона могутнім голосом над морем. Здивовані прохожі приставали і прислухувалися, що це за люди і яка це мова. Поплила пісня одна, друга, третя, виливалося в них горе людей, що за сімома горами і за сімома морями від рідного краю, без надії в серці і без ясного променя в душі вибиралися в бій за чужу справу і топили в вині лукаву свою долю...

Скоро після того почалися втечі з війська. Незручно втікати в Палестині, країна невелика, нема де подітися, ніде скритися, тяжко знайти працю. Кілька українців утекли зараз після того, як відбувся з'їзд у Тель-Авів, між ними капраль Іван Ковальський, студент Микола Олешкевич та ще два, не пам'ятаю назвищ. Недовго побували на волі, зловила їх англійська польова жандармерія і передала полякам. Військовий суд засудив їх; на три роки тюрми, кару відбували вони у в'язниці Сіон коло Єрусалиму. Розправа ішла таємно, ніхто не мав доступу на судову залю, але самі поляки розказували потім, що хлопці трималися на суді, відмовляли суддям права їх судити. В тій тюрмі сиділо багато українців, може хтось з них ще живе десь у світі й відгукнеться, згадає про долю своїх товаришів. Над деякими з них поляки тяжко знущалися, а одного, Мороза, замордували серед побоїв і сказали, що він сам повісився, достоту така сама історія, як колись з Ольгою Басараб у львівських Бриґідках. Після півтора року перебування в тюрмі звільнили їх і перевезли до Єгипту. Що сталося з ними далі, не знаю, може вислали на фронт, а може призначили до іншого зайняття, наприклад Олешкевича, з якого добрий був музика, взяли до військової оркестри.

Ледве чи вдалося кому втекти з Палестини і скритися перед військовою поліцією. До того конче потрібно помочі від населення, а в кого мали їх шукати українці? В арабів, що нас не знали, чи в жидів, що нам не співчували? Крім того ввесь край пронизали большевицькі шпиги й аґенти. Багато їх я зустрічав у своїх прогульках по містах, підступали вони до вояків на вулицях і вдавалися в розмови. Лихий їх знає, що вони там робили, спочатку нічого ми не підозрівали, брали за жидів з Росії. Не без того, щоб не мали вони своїх симпатиків серед місцевих людей, говорено навіть, що дехто з православних священиків у Єрусалимі стоїть на їхніх послугах. Один такий православний священик-москаль видав англійцям групу Івана Ковальського. І мене намовляв утікати, обіцяв підшукати мешкання й роботу, щоб не знайшла військова поліція.

Між поляками й жидами ніяк не могло дійти до доброго співжиття, помимо того, що поляки воювали проти Гітлера, смертельного ворога жидівства. Раз трапився такий випадок. Верталася нас група вояків автобусом з прогульки до Єрусалиму. А був такий звичай на Сході, що коли входив вояк до автобуса, цивільні вставали і робили йому місце сідати. Наш автобус повнісінький, з тяжкою бідою ми влізли до середини, не то сидіти, але й стояти нема де. Сидить повно жидів. Англійцям завжди робили вони місце, тепер же ж нікому не приходить до голови вставати. Зачали ми між собою розмову на ту тему, жиди розуміли по польськи і брали нас на глум, що тут не Польща, де можна було поневіряти жидами, тут Палестина, жиди в себе вдома і мають своє право. Отак слово до слова, щораз гостріше і прийшло до бійки. Було нас шість, п'ять поляків і я українець. Цілком не кололи мене жидівські чванькуваті завваги, нехай поляки псують собі тим кров, проте, коли пішли в рух п'ястуки, мусів і я боронити себе та й не годилося лишати товаришів у пригоді. Періщили вони жидів уздовж і впоперек, шофер затримав автобус і втік, поляки побили вікна, викинули жидів, автобус вивернули в рів. Зараз недалечко ішов другий шлях, підбігли ми до нього і всіли до автобуса в протилежному напрямі.

В місяці серпні 1943 року вислано мене на вправи гірської артилерії в Сирії. З кожного дивізіону їхало по кілька. Квартирували ми недалеко міста Тріполі в шатрах на полі. В околиці жили французькі колоністи, що дуже нас гарно прийняли і помагали, як могли. На прохання їхнього мера наш командир зняв нічну варту біля магазинів, мер заґварантував, що нічого не пропаде і що місто за те відповідає, шкода томити вояків нічними вартами. Зараз першого дня, коли вернулися ми з вправ, завважили, що хтось ходив по шатрах і заглядав до наших речей. Сказалося, що з міста прислали жінок забрати брудне білля й випрати. На другий день принесено кожному все чистеньке й вигладжене, ще й кошик з вином і з горілкою лишили в кожному шатрі. Для вояка в далекому краю дуже приємно, коли дбають так про нього, заступає це йому тепло рідної хати, тому тим радніше заплатили жінкам за їхню роботу і за дарунки. Запрошували нас погуляти по місті, шофери таксівок возили нас, хто куди хотів, усіма способами старалися показати свою гостинність, ще й сьогодні мило це згадати.

В часі наших вправ підійшли ми під якусь височенну гору. На стрімкій скелі, приліплений, як ластів'яче гніздо, побудований манастир. Високо — аж лячно глянути. Доріжка туди йшла вузенькою серпентиною, круто п'ялася вгору, не кожний міг вилізти, діставали заворот голови. Яка тридцятка таки вилізла, і я між ними, з цікавосте. Манастир порожній, давно опущений, старий-старезний, побудовано його десь ще перед хрестоносними походами. В середині чисто, видно, що хтось про нього дбає, на, стінах таблиці, там підписуються туристи. Кладу і я свій підпис — одинокий українець — може українські літери на стіні зацікавлять когось і подумає він про Україну.

По трьох місяцях закінчили ми свій перевишкіл на гірських вправах. Не верталися вже до Палестини, в міжчасі польське військо виїхало до Єгипту. Швидко промчали ми вантажними автами і заїхали на єгипетську землю недалеко міста Ізмаїлії, три дні після нашого Різдва. Перед двома тисячами літ цією самою дорогою тікав Йосип з Назарету зо Святою Родиною перед лютим Іродом. Прокотилися віки над тією землею, і не злічив би, скільки різного вояцтва промаршувало туди в обидва боки, а тепер ось і я, Михайло Козій з України, тими самими шляхами мандрую. І дивно, і радісно, і сумно. Бо не як богомільний паломник до Святої Землі знайшовся я тут. Десь записано в книзі життя, що далекий мій шлях повороту в Україну буде проходити через ті святі місця і розказуватиму колись про них у своєму селі, як наші прапрадіди, що пішки ходили до Єрусалиму засвітити лямпу перед гробом Господнім...

Стали ми табором коло Ізмаїлії, як далеко оком глянути — всюди військо, англійці, індійці, поляки, навіть чорномазі. Тут було давніше місце вишколу, тепер зробили з того збірний перехідний пункт перед транспортом на фронт до Европи.

Польський корпус увійшов у склад VIII Бритійської Армії під командуванням генерала Монтґомері. Нічим це не позначилося на нашому житті, хіба що поляки під натиском англійців поступилися трохи в релігійних справах. Був такий наказ, щоб кожному віровизнанню дати можливість заспокоювати свої релігійні потреби і під тим впливом поляки дозволили українцям греко-католикам окремо відсвяткувати своє Різдво. Я приїхав, коли вже було по всьому, але розказували мені хлопці, що свята пройшли величаво. Відпущено для них величезні бляшані ганґари, хлопці назносили туди столів і лавок, прибрали і прикрасили, як могли, заставили столи їжею й напитками — всього вдосталь можна було купити в місті. З'їли гуртом святу вечерю, відмовили молитви на голос і колядували хором, що аж гомін котився по пустині. Все пройшло дуже гарно й культурно, ніхто не впився і не счинив веремії. Поляки вислали туди своїх розвідчиків, гадаючи, що при чарці розв'яжуться хлопцям язики, може довідаються чогось, та з чим прийшли, з тим і пішли.

На другий день деякі офіцери зробили збірку своїх вояків у час нашої неприсутности — бо українці знову пішли до ганґару — і ставили їм нас за приклад.

— Дивіться на них, — говорили, — самі вони тут, нема ані одного українського офіцера між ними, а як дружать вони з собою, як тримаються свого обряду і своєї національности. Ні одного рапорту не було за піятику або за бійку, спокійно і поважно провели свої свята, за приклад їх цілій армії можна поставити.

Ціляло це в тих поляків, що позаливали собі голови горілкою на латинські свята, а потім з ножами кидалися на сторожу, мусіли замкнути їх до Іванової хати на прохолоду.

Досить близько стояла якась американська літунська частина. За короткий час був я там, щоб увійти в контакт з американцями, товариші мені розказували, що є між ними українці. Одного навіть намовляли, щоб утекти від поляків, постараються його перепачкувати до Америки, там потрібно рук до праці, батько його має фарму, прийме його з одвертими раменами. Хто його знає, скільки в тому правди, щось не дуже хотілося мені вірити, щоб такий далекий світ помимо воєнної контролі можна когось перевезти до Америки, але хлопці божилися, що це правда.

В Ізмаїлії простояли ми кілька днів, звідти виїхали до пристані в Порт Саїд і там мали вантажитися в дорогу до Італії.