XIX

КІРКУК

І жиди організуються. — Дезерція жидів до Палестини. — «Кавалерія» з танків. Я в артилерії. — На постій коло Кіркука. — Спеки і комарі. — Малярія. — Знайомство з арабами. — Курди. — Їх зручність до крадежі. — Виїзд до Трансйорданії. — На порозі до Святої Землі.

Почався рух і між жидами, їм без порівняння краще, як українцям, між ними багато освічених людей. Вже від довшого часу сходилися вони купками і щось ґерґотали між собою, ніхто на те не зважав, ще з мирних часів усі знали, що жиди тримаються купи і завжди шварґочуть про свої справи. А вони не гаяли часу, висилали делеґатів до недалекої Палестини, щоб зв'язатися з жидівськими організаціями і тихцем підготовити собі ґрунт під дезерцію з польського війська. Зникали непомітно, одинцем, військова жандармерія не дуже за ними шукала, поляки казали, що вояки з них нікудишні, може й ліпше, що втікають, мовляв, баба з воза — коням легше. Коли ж ми перейшли в Палестину, втікали майже всі, залишилися лише ті, що або їх не хотіли, або мало виявляли ініціятиви. В Палестині зустрічав я жидків з нашого корпусу, примістилися вони в палестинській порядковій поліції, мавши вже за собою військовий вишкіл.

Відносини з жидами складалися в нас добре. В дискусіях і в суперечках з поляками ставали вони по нашій стороні, всі разом, українці, білоруси й жиди спільно стояли в боротьбі за своє національне ім'я в польському війську.

В Іраку організувалася панцерна частина. Діло йшло довго, мабуть не було ще піддостатком танків, покищо зачинали від шоферських курсів. Про один такий курс я вже згадував, тепер відкрили другий, великий, на триста людей. З моєї частини взяли туди українця Андрія Пришляка та ще одного жида і вже за три дні їх викинули, лишили самих поляків.

Танкова частина називалася в нас «кавалерія» і поділено її на «швадрони». Якось забракло туди п'ятнадцять людей, набрали їх з нашої компанії, між ними мене і ще одного українця з Волині, це були перші українці-танкісти в польській армії. Приділили нас до першого швадрону, за рітмайстра був там якийсь рижий собака, великий службіст, ганяв людьми, як худобою. Три дні побували ми в кавалерії і знову прогнали нас до піхоти.

Наше шатро стояло недалеко полкової канцелярії. Ввечері, після військових вправ, приходили до нас українці, білоруси й жиди з інших частин довідуватися, як то було й кавалерії чи на шоферських курсах. Кепкували ми з поляків, що не тільки українцям не довіряють, але навіть жидів лякаються, а їх хіба не можна підозрівати в симпатіях до гітлерівської Німеччини. Все те чули в полковій канцелярії і незабаром викликали двадцятку українців до кавалерії.

А мене перенесли до гармат, бо ж смішно тримати в піхоті вишколеного артилериста, що мав за собою кілька років служби. Пішов я до 6. Полку Легкої Артилерії, комендантом був там полк. Обтуловіч, літня вже людина, під шістдесятку, завжди ходив з паличкою в руці. Для вояків добрий, хоч суворий у дисципліні. Заступником у нього був майор Кікаль, а командиром батерії мали сотника Степуковського, високого, як драбина. Дуже доброї вдачі, любили його всі, чи поляки, чи українці, до всіх ставився без різниці і всіляко старався облегшити нам воєнну долю. Згинув він зараз першого дня на фронті, всі за ним сердечно жалували, а я подумав собі, скільки то собак залишилося між живими, а ось трапилася добра людина і від першої кулі впала.

Артилерію перенесли на постій недалеко міста Кіркук, де вже стояли відділи протитанкової артилерії і також зенітні гармати для протилітунської оборони. Передмістя Кіркуку від нас усього два кілометри, в самому місті не довелося побувати, ходили ми лише до кіна на скраю міста, де поставлено буду і зроблено з неї залю для війська. Ходив і я кілька разів до того кіна, давали самі пропаґандивні фільми. Говорено, що в неділі відправляються в тій залі православні Богослуження, приїжджає туди православний священик з Єрусалиму, українець. Не мав я щастя побачитися з ним, довідався вже після всього, а крім того говорили, що поляки арештували його за аґітацію і передали англійцям.

Місто Кіркук відоме з того, що через нього йдуть нафтопроводи аж до порту Гайфа над Середземним Морем. Увесь час пильнувало нафтопроводів військо, та й те не завжди помагало, траплялися час-до-часу саботажі й ушкодження провідних рур. Приділяли й поляків до варти, звичайно службу робили піхотні відділи, з яких найближче до нас стояв 14. батальйон, де віднайшовся мій односельчанин Голуб. Часу було доволі, а головно в неділю, і я не пропускав ні одної неділі, щоб не поїхати з відвідинами до українців по довкільних частинах.

В моїй батерії не було ані одного українця. Тільки один, Дмитро Куківець, родом з міста Рівного на Волині, говорив зо мною по-українськи. З ним я досить заприязнився і жив у дружніх відносинах аж до кінця війни, проте до сьогодні не можу з певністю сказати, поляк він був чи українець. Тоді вже всі стали відважніші, зокрема після нашого товариського з'їзду в горах. Бо й що могли їм поляки зробити? Хіба те, що не допускали в підстаршинські ступні і давали тяжку службу. Не бракувало сварок і поляки напів зо злобою і напів з жалем говорили, що ми наїлися польського хліба й піднесли голови догори. На те в нас була відповідь, що тепер нема ні польського, ні українського хліба, всі їмо англійський або американський, а в краю ми їли свій, український, ще й поляки випасалися на ньому. Таких усних перепалок множилося щораз більше в міру того, як більше українців признавалося до своєї національности. Та й на тому звичайно кінчалося, не бачив я ані чув про бійки, не мали відваги поляки їх зачинати, мабуть лякалися англійців.

Найбільше мучила нас спека. Невиносні спеки не дозволяли довше стояти на варті, як пів години. Шатра вкопували ми глибоко в землю, чи пак найперше викопували ями до висоти грудей і зверху над ними розтягали шатра, щоб ішла прохолода від землі. Надворі всі мусіли носити коркові шоломи для охорони перед соняшним ударом.

Дивне, звідки бралися там комарі. Дощів майже нема, кругом суха пустиня, самі піски й каміння, а комарі роями літають, прийде вечір — засікли б, якби не сітки, що їх ми носили на голові, щоб закрити лице. Може виводилися над річкою, а може залітали з подальших околиць, приваблені масою людей. Розносили вони малярію і хоч там усі мусіли переходити охоронні щеплення та й ліків проти малярії вже не бракувало, проте тисячі людей хворіли на неї і через те здорові були перетяжені службою, що її мусіли робити за себе і за хворих. Майже щодругу ніч припадала на мене варта, та це ще нічого, найбільше давалося взнаки викопування ровів на лятрини і на кухонні відпадки, а потім засипування їх піском. Чіплялася малярія і мене з Куківцем, брав мороз за спиною і лихоманка трясла підвечір. Прогнали ми її горілкою. Власне, горілки такої, як п'ють в Україні, нізвідки було дістати, бо в війську алькоголю не давали, щонайвище час-до-часу можна було дістати пиво. Зате в арабів купляли ми доморобну горілку, не знаю, з чого вони її виробляли, але міцна була, називалася «арак». Витрубіли ми з Куківцем пляшку араку, запали в мертвецький сон, вранці — як рукою відняло.

Ввесь час в Іраку квартирували ми під шатрами, далеко від осель, тому не міг я добре придивитися арабам, їхньому життю і звичаям. Але й те, що бачив, вистачало, щоб пізнати, який це бідний нарід. Можливо, що в містах чи в більших оселях життя в них краще, а тут, в пустині, я навіть путньої хати не бачив. Щось таке, неначе ліп'янка, неначе півкуля з глини, нема вікон, тільки двері, а часом невеликий отвір збоку, щоб впустити світла. Нема даху, стіни заокруглюються на верху і так не знати, де зачинається стіна і де зачинається дах. Та й хат тих небагато, хіба поближче річки, або в горах. Скрізь на пустині живуть араби в шатрах, позшиваних з верет, дрантивих і полатаних. Всередині звичайно нема ніякої підлоги, просто пісок, а в куті простелена мата, здається з висушеного пальмового листя, або з якогось очерету, і це їм за ліжко. Тільки церкви арабські — мечети вони в них називаються, — муровані з каміння, високо в небо стріляють з них тонкі вежі-мінарети і там їхній священик, мулла, щовечора накликує арабів до молитви пронизливим голосом.

В воєнний час видано заборону збиратися людям у більші гурти. Хоч фронт звідти далеко, тисячі кілометрів, але край мабуть неспокійний і не дуже певно в ньому мусіли почуватися англійці. Бачив я раз, як араби сиділи півколом на піску і щось галайкали. Надійшли англійські військові поліцисти і почали їх періщити палицями по плечах по головах, куди попало. Ну, оце самостійна арабська держава Ірак, але навіть у підкореній Україні польський поліцист не зважився б так храбрувати, хіба що йшла б «пацифікація» цілими військовими чи поліційними відділами.

Воякам заборонено ходити до арабських сіл і взагалі наказано здалеку триматися від місцевого населення. Ходили чутки, що не один пропав, заблукавшися між арабів. І не диво, нарід цей такий бідний, що для нього добрі черевики, не кажучи вже про зброю, велика спокуса, щоб зважитися на душогубство. Мав і я раз пригоду.

Часто їздили ми недалеко в гори на гостре стріляння з гармат. Звичайно попереджувано арабів, де й коли будуть стріляти, крім того завжди з лівого й правого крила ставлено варту, щоб не допускати цивільного населення на поле вправ. Одного разу поставлено мене на стійці забезпечувати ліве крило, разом ще з одним поляком, Пелішек називався. Наказ був — вартувати найменше вдвійку і не стояти заблизько до себе. Пелішек ніколи в війську не служив, забрали його большевики на Сибір і звідти він рятувався, вступаючи до армії рекрутом. Сказалося, що взяв він свого автомата, а забув набої. От тобі й на! Зовсім, як у тій пісні співається, що вийшли женці в поле жати та й забули серпи взяти. Кожен з нас, ідучи на варту, мав один магазинок з набоями в автоматі і другий в запасі. Мусів я йому віддати свій запасний і хоч були ми два, та слабо озброєні, як то кажуть — два пани, а одні штани.

Поблизу розкинулося якесь бідне село. Нужда, що не то й очима бачити, але й носом занюхати. Жінки роблять щось на городах, бігає купа напів голих і засмалених дітей, збиваючи пилюку. А чоловіки всі високі, кремезні й плечисті, в кожного ножака за поясом, якби підступив ближче — чачах по горлі і без пашпорту до неба! Пробували вони підходити до нас, щось руками розмахували й хотіли говорити, ні чорта я з того не розумів, відганяв і грозив, що буду стріляти.

Вже й сонце сідати зачало, стріли затихли. Вернулися всі до табору, а про нас видно забули. Як же ж нам ночувати тут у горах, голодним, між людьми, що тільки й ждуть, щоб ножа в спину встромити?

Показую, що хочу купити їсти. Приносять щось, брудне, мухами обліплене, зараза звідти так і пашить. Нічого взяти не можна, хіба яйця, але як до біса яйця називаються по-арабськи?

Беру круглий камінь у руки — не розуміють. З моїх рухів руками тільки сміються. Нарешті присідаю на піску, кудкудакаю, як курка, і витягаю з-під себе камінь, неначе зніс яйце. Аж тоді вони зрозуміли і швиденько зварили нам кільканадцять яєць. Годі було все з'їсти, не мавши хліба ні соли, з'їли ми по кілька, решту віддали дітям і це з'єднало нам прихильність жінок. Щось вони шварґотіли до нас, хотіли мабуть чимсь угостити, та що з того, коли ми по-арабськи ані в зуб!

Тим часом у таборі завважили, що нас бракує, прислали авто і так розсталися ми з арабами, ледве що зав'язалася наша приязнь.

Пізнав я ще там інший нарід, що зовсім не чув досі про нього, курдів. Власне, по вигляді не дуже вони різнилися від арабів, та й ноша в них досить подібна, а мови я не розумів ні одної, ні другої, то й годі пізнати, хто з них курд, а хто араб. Араби жили нанизу, в пустині, а курди від сторони гір. Дуже спритний нарід курди і зручний до крадежі. Я далекий від того, щоб усіх їх робити злодіями й ображати цілий нарід, але виявляли вони диявольську зручність і винахідливість у крадежі. Потрапили підкрастися вночі до шатра і витягнути звідти геть усе до чиста, від штанів до черевик. Просто не було як устерегтися. Звичайно на варті вояк ходить сюди й туди на визначеному місці, ми ж мусіли стояти на місці, щоб голос власних кроків по піску не облегшував курдам підкрадатися до шатер.

Потім спрактикували ми, що найкраще лягти непорушно притаївшися за купою піску, тоді й кроки легше почути і тінь виразніше рисується на небі. А одного разу трапилася подія, що скінчилася великим сміхом. Стояв вартовий біля батерії і нагло побачив, що одна гармата сунеться по піску. Протер очі, сам собі не довіряючи, але ні, колеса обертаються, хоч поволі, а гармата викочується з ряду. Ні на кого кричати, ні в кого стріляти. Вистрілив він у повітря, зробився гармидер, приїхали вартові, танкетки — і що побачили? Хтось з курдів підсунувся тихенько до гарматки і зачепив за неї линву. До линви запряг пару віслюків — не видно їх було за кучугурою піску — і нишком хотів відкотити гармату. Коли зробився алярм, курд утік, тільки нічим не зворушені віслюки стояли на місці, помахуючи довжелезними вухами. Навіщо здалася б йому гармата — Господь один знає, от мабуть не було нічого іншого потягнути, давай гармату!

А вже дуже ласі були вони на мішки з водою. Вода зберігалася в спеціяльних брезентових непромакальних міхах з вузькою шийкою, що зав'язувалася мотузком. Їдучи на вправи, прив'язували ми ті міхи до вантажників перед холодільницями, там гін повітря прохолоджував їх під час їзди. Авта з гарматами та з обслугою їхали колонами у відступі 40-50 метрів одне від другого, їхали досить швидко, звільняли незначно біг на закрутах і підгору. Отож просто незрозуміле, яким чином курди потрапляли то тут то там на повному бігу звудити пару міхів, ніхто того не бачив, аж приїхавши на місце завважували, що бракує міхів. Спочатку думали ми, чи не згубився часом міх подорозі, прив'язували міцніше і перетятий ножем мотузок показував, що зробила це людська рука.

Минула весна, ставало щораз гарячіше. Власне, трудно пізнати на пустині, коли кінчається весна і зачинається літо. Пісок і камінь однаковий, як узимі, так і влітку. Хіба, що спеки більшають. Десь так з початком травня 1943 року покинули ми своє леговище в Іраку та переїхали до Палестини. Ніби то не далеко — та все ближче до фронту.

Їхали ми знову вантажними автами, через країну Трансйорданію. Нема там зовсім битих шляхів, от їде авто пустинею, куди йому ближче й вигідніше. Нашу трасу пізнати по тому, що зливали її ропою, щоб не збивати куряви з піску. Що кількадесят кілометрів відпочинкові чи нічлігові пункти, так само, як по дорозі з Персії до Іраку. Тільки піску якось наче б менше, бувають околиці, що куди оком не глянеш — саме каміння. Море каміння червонавої краски, розпечене від сонця, аж око болить дивитися. Згадав я, як тяжко працювали ми в каменоломах на Волині в першому році полону, а тут того каміння, хоч гать ним гати, скрізь готове лежить, тільки збирай і забирай, яке тобі ліпше довподоби. Колосальні брили нависали над дорогою, здавалося, от-от урветься така скеля і розчавить нас, як муравлів.

На границі Трансйорданії і Палестини стояли ми відпочинком цілу ніч. Дивився я на пустиню, така сама вона тут, як і під Баґдадом. Так ось вона тут, Свята Земля, що по ній Христос ходив, лицарі хрестовими походами на закутих у залізо конях герцювали, паломники з України і з цілого світу мандрували... Колись може була це квітуча країна, «медом і молоком текуча», як пишеться в Біблії, а тепер тільки піски й каміння... І чи думалося коли, що я, Михайло Козій з Богданівки в Україні ступатиму тими самими дорогами, де стільки тисяч літ історії перекотилося, де Мойсей списував свої скрижалі під голос Божий з горіючого куща, де Самсон филистимів ослячою щокою побив, Соломон премудрі суди чинив і Давид славу Божу псалмами співав... А тепер хіба шакали завиють уночі, аж холод по спині пробіжить...