XVIII

ТАЙНИЙ З'ЇЗД

Українці вже відшукалися. — Як тримати контакт? — Великдень для всіх, тільки не для нас. — Старання про священика. — Делеґація до генерала Суліка. — Замість священика ксьондз. — Свячене в горах. — 20.000 українців у Другому Корпусі. — Організатори тайного з'їзду делеґатів від частин. — Наради й дискусія. — Постанови з'їзду. — Польська «двійка» заметушилася. — Масові виявлювання українців. — Поляки лякаються конспірації.

Українці, що їх у Джалабаді розкинули по різних військових частинах, уже себе відшукали. Щокілька тижнів відбувалися змагання копаного м'яча і хто хотів, того возили туди військовими автомашинами. Зараз на перших змаганнях зустрілося нас кільканадцять українців з різних частин, обмінялися своїми адресами і вже від того часу постійно були з собою в зв'язку. Потім сходилися ми при купелі в річці Тигрі. Знайшли собі затишне місце під пальмами, куди ніхто інший не заходив, там ішов обмін інформаціями та переказування вісток від частини до частини. Реґулярно ходили туди всі, чи хотів хто купатися, чи ні, щоб тримати між собою зв'язкову службу. Придумувалися всякі способи, щоб затіснити контакти, триматися вкупі і не розгубитися між поляками. Було б незле мати свого священика-украіїнця, він міг би свобідно їздити по всіх частинах і навколо нього, під релігійним прикриттям, легше було б нам зорганізуватися. Очевидячки, тільки найбільш ініціятивні роздумували над тим, багато було таких, що лякалися польських переслідувань і шикан у щоденному житті та й не признавалися через те до своєї української національности. Проте треба сказати, що число їх меншало з кожним днем.

Латинський Великдень — був це вже 1943 рік — припадав на один тиждень скоріше від нашого. Якогось дня в латинський Страсний Тиждень викликали нас на збірку. Шеф компанії найперше казав виступити римо-католикам, тих було найбільше.

— В такім то й такім шатрі є «ксьондз», туди підете сповідатися. Сьогодні день вільний від звичайних зайнять. Розійдись!

За ними пішли православні, їх поляки згірдливо називали «правоскрентні», себто такі, що скручують направо.

— До вас приїхав «піп», є в такому то шатрі. Зараз ідіть сповідатися.

Виступило досить багато православних, Бог один знає, що це за люди. Про вісьмох знали ми, що вони білоруси, до українців не признавався з них ні один.

— А тепер «визнанє Мойжешове». Виступити, скільки вас є!

Вийшло дванадцять жидів. Більшість з них мали високу освіту, проте служили простими вояками. Не зазнали й вони розкошей від поляків, що жидів не любили й ними помітували, тому в національних справах жиди йшли з нами одним фронтом.

— Ви підете на молитву до такого то шатра, приїхав до вас рабін.

Всі відмаршували, залишилося шість українців греко-католиків: Андрій Пшик, Павло Мартинюк, Михайло Стельмах, Сарабун, Тимчишин і я.

— А ви що за одні?

— Ми українці, греко-католики.

— Ви маєте свого священика?

— А хіба ж ви його нам дали?

— Розійтися, вас сповідь не обов'язує!

— Як то, не буде нашого священика? І чому то не обов'язує нас сповідь, хіба ж ми безбожники чи безвірники які? Комуністів з нас поробити хочете?

— Як ви католики, то йдіть до нашого ксьондза, це одна віра, всі маємо папу римського за начальника. А не хочете — не маю для вас ради.

Хтось казав робити старання знизу, писати прохання і голоситися до звітів, щоб добитися свого священика. Конче його потрібно. Старшин українців нема, нам виходити поза табір не вільно, хіба службово, от якби трапився свідомий священик-патріот, багато поміг би в нашому положенні.

Найперше зголосилися ми в канцелярії, щоб написати листа до вищої команди. Шеф написав нам такого листа, що вояки греко-католицької віри просять призначити їм священика. За кілька днів вибрали ми делеґацію — Андрій Пшик, Михайло Стельмах і Михайло Козій — щоб зголосилися до звіту перед генералом Суліком. На превелике чудо дуже швидко допустили нас до нього. Ввійшли ми до його шатра, зголосилися по-військовому і просили постаратися, щоб на Великдень приїхав до нас наш священик відправити Службу Божу, якої не мали ми нагоди вислухати вже від кількох літ. Генерал Сулік прийняв нас привітно, навіть пожартували ми там трохи і вийшли з його обіцянкою, що на Великдень усіх українців греко-католиків звільнить від вправ та викличе нам священика через вищу команду.

При відчитуванні вечірнього наказу в Великодню Суботу подано до відома, що в одному з шатер 17-го Батальйону відправиться завтра Великодня Служба Божа для греко-католиків. Велика була наша радість. Коби лише дістатися до священика і поговорити з ним, вільною людиною поза військовими рамками, а вже через нього і перекажемо про себе іншим українцям у світі та й може пораду якусь від нього дістанемо.

Посхапувалися хлопці зранку, штани випрасували, виспавшися на них, щоб «кант» був гострий, черевики почистили, щоб блищали як консерви — ідемо до 17-го Батальйону. Коли це — іде за нами гурт яких тридцять поляків, теж з вашої компанії. І чого їм на наше Богослуження? Чи не хочуть вчинити якого бешкету?

Приходимо під шатро, вже зійшлося понад п'ять сотень українців з різних компаній. Стоїть шатро, відкрите з одного боку, бачимо вівтар. Серце тріпочеться, по стількох роках перший раз заспіваємо «Христос Воскрес», воскресною піснею з'єднаємося з нашим народом, що там десь в Україні, хто явно, а хто тайно, святкує це рокове свято.

Виходить священик. В польських ризах? Може нема українських і він узяв з латинської каплиці в шатрі? Вже по перших словах бачимо, що нас одурили, це латинський священик, польський ксьондз буде правити Службу Божу. Неначе гірка жовч розлилася по душі, але стоїмо до кінця, не годиться робити демонстрації при Богослуженні, будь воно й не наше, латинське. Переморгнулися між собою співаки й підсунулися ближче до шатра. Коли ксьондз кінчив, ми на все горло гукнули «Боже Великий, Творче Всесильний», за нами підхопили інші, а коли дійшли до слів «навіть молитись ворог не дасть» — п'ять сотень грудей понесли пісню високо, до неба. Слухали це поляки навколо, напевно розуміли слова, що собі думали при тому, не знаю, нічого нам не казали.

На другий день увечері, після щоденних вправ, зійшлися ми в горах на вибраному вже давніше місці. Від кількох тижнів приготовлялися ми до тих свят, повідомили, кого тільки могли, по всіх компаніях в околиці, а кілька днів перед тим вибрали місце і підготовили його до спільного свяченого. Місце дике, самі скелі й піски. Хлопців прийшло кількасот і робота закипіла. Грубше каміння зсунули посередині, замість столів, накрили військовими рушниками, по боках менше каміння служить за лавки й стільці... Кожен приніс з собою в їдунці, що міг — рибу, яйця, хліб, солодощі.

За господаря у нас був старший стрілець Маріян Паньків, років під тридцять п'ять, він у всьому надавав порядок. Поставали ми за «столом», поскидали шапки. Тихо стало, настрій святочний, та чомусь сумний. Паньків провів молитву, проказали ми «Отче наш» і «Богородице Діво», потім замовкли на хвилину, пошанували пам'ять наших братів, що загинули за волю України і замість вічної їм пам'яти заспівали «Христос Воскрес». Боже мій, чи думав хто, що зустрічатимемо Великдень на арабській пустині, недалеко Святої Землі, де ходив колись Ісус Христос і навчав любити людей і славити Господа? Приїхали ми сюди не явно-славно з землі нашої української, як вірні паломники зложити жертву на Гріб Господній і прославити ім'я Його разом з іншими народами. Тайно, серед гір і скель, ніби вільні люди, а в дійсності напів невольники прийшли сюди заспівати воскресну пісню Господеві, далеко від рідних, що їх може ніколи не побачимо і щ.о може не знають, чи живі ми ще. Хоч радісні слова пісні могутнім голосом плили під небеса, але в не одного сльози в очах станули, коли згадав близьких своїх, хто матір, хто дружину й дітей, а хто дівчину. Де вони і який для них цей Великдень? Згадав і я свою родину і ще сумніше стало на серці...

Смуток не довго гостює в молодих душах. Після нашого «свяченого» Паньків виголосив промову. Прості й невибагливі його слова, проте запал і віра в свій нарід піддали йому вогню, що й на нас перенісся. На закінчення вдарили «Не пора, не пора, москалеві й ляхові служить», що грімким відгомоном відбилося від скелистих гір, аж доки голос не завмер у безкраїй пустині...

Того вечора вернулися ми до своїх ішатер аж коло пів до одинадцятої години. Військовий припис казав лягати спати вже о дев'ятій, та хто може сконтролювати, коли шатра не загороджені і непомітно можна підкрастися, щоб не бачив вартовий. Не без того, щоб не довідалося начальство про наш пізній поворот, одначе нікого за те не кликали до звіту.

Два тижні пізніше відбули ми на тому самому місці свій перший товариський з'їзд. Не вгадаю кому першому прийшла ця думка до голови і хто був властивим організатором з'їзду. Про нього довідався я від старшого стрільця Петра Шавеля з Волині, а крім нього, пам'ятаю, займалися повідомленням людей Микола Залуцький, Сарабун та Іван Плоскодняк, не рахуючи мене самого. Порозумівалися ми при всяких нагодах, а найбільше в неділю над річкою, один другому передавав вістку, обережно, щоб обминути шпигів «двійки». Найперше йшлося про те, щоб устійнити, скільки нас може бути українців у Корпусі. Авже ж, це тільки здогади, точного підрахунку на нічому сперти. Однак по наших дуже мозольних підсумках за кілька місяців перебування в Іраку дійшли ми до переконання, що українців у корпусі ген. Андерса не менше 20.000, а тих, що одверто признавалися до своєї української національности, не можна б налічити більше чотирьох тисяч.

Головна мета — вирватися з московських лабет — уже за нами. І що тепер? Бувши відтятими від зв'язку з Україною, не мавши ніякого контакту з українською пресою та з українськими організаціями, нічого ми не знали, що діється у світі з українською справою, наші інформації про війну йшли тільки через «Дзєннік жолнєжа» і через пропаґандивкі польські радіоавдиції. Не можна ж так здаватися на ласку долі і ми сподівалися, що на з'їзді обміняємося думками і може вирішимо, як нам себе далі вести та що ми можемо в нашому положенні зробити для себе і для свого народу.

Коли прийшла означена неділя, малими гуртами, найбільше по чотирьох, почали сходитися делеґати. Виходили з таборів у різні сторони, з дальших частин приїжджали автами ніби купатися, а потім усі завертали в гори, щоб змилити чуйність польської військової поліції. Всіх зійшлося щонайменше дві сотні, дехто нараховував учасників з'їзду на поверх триста делеґатів. Власне, не були це якісь виборні чи визначені своїми частинами делеґати. Організатори з'їзду старалися запрошувати найперше тих, що про них знали, як про твердих і певних українців. А далі підбирали запрошених так щоб були заступлені кожен полк і кожна компанія і щоб вони могли пізніше передати наші постанови своїм товаришам. Репрезентовані були всі піхотні батальйони й артилерійські полки, не було нікого від панцерної зброї, туди ще не брали українців.

Наші наради — якщо це можна назвати нарадами — зачалися о другій годині пополудні. З'їздом проводив старший стрілець Маріян Паньків, з обережности не писано ніяких протоколів і не роблено ніяких записок, усе йшло усно. Не бачив я між нам нікого з вищим ступнем, як капраль, все переважно прості вояки, стрільці. Може й були освічені люди між нами, але ніхто з українців у тому часі не добився ще старшинської ранґи.

Ніхто не хотів пописуватися красномовністю, а зрештою ми відчували, що не прийшли тут на віче політикувати, тільки визначити для всіх нас якусь загальну лінію поступування на випадок, якби нам порвався звя'зок.

Паньків коротко з'ясував справу. В польському війську знайшлися ми з примусу обставин. Не було інакшого способу рятуватися від загибелі в большевицьких таборах смерти, як іти до польського війська. Тому й голосилися не тільки ті, що вже відбули військову служду, але й цивільні люди, що вступили до війська новобранцями. Далеко не всім те вдалося і багато наших товаришів залишилося в Совдепії. Тепер ми дійшли до своєї безпосередньої мети — вискочити поза межі СССР — і мусимо подумати про наше завтра. Хіба нікому не приходить до голови проливати свою кров за відбудову Польщі на українських землях. Положення наше примусове, ми в військовій дисциплині і під військовими воєнними законами, розкидані поміж поляками, без контакту з українцями вільного світу, здані тільки на себе самих.

Одні радили, щоб використовувати всяку нагоду до дезерції, інші хотіли заждати з тим, аж прибудемо на европейський континент. Та й нічого розумного вигадати в щій ситуації,

Після доволі довгої дискусії схвалили ми щось у роді постанов з'їзду:

1. Негайно спростувати свої назвища в військовій евіденції і привернути свою українську національність. Відпала вже потреба таїтися з українством, ніхто вже не мусить лякатися, щоб відставили його назад до СССР.

2. Не тікати з війська в Іраку. Тут край пустинний, нікуди сховатися. Навколо розбишацькі банди арабів, скоріше доїдуть нам кінця, як самі поляки.

3. Коли виїдемо з Іраку — використати всяку нагоду, щоб покинути польське військо. Кому це вдасться, старатися передати вістку про нас українцям у світі.

На розхід гримнули «Не пора, на пора», аж луна вдарила горами. Тепер уже ніхто не зважав на обережність, кожен вертався, куди йому ближче і як йому вигідніше.

Щойно після нашого першого з'їзду заметушилася польська «двійка». Кожної неділі розпускала військові стежі по горах слідкувати, чи не сходяться де тайки українці. Пішли вістки, що українські націоналісти в польському війську затіяли якусь конспірацію. Було тієї «конспірації» стільки, що кіт наплакав, все ж таки поляки занепокоїлися. Ми частинно знали про розмови і настрої між польською верхівкою в Іраку. В центральній касі при корпусі працював українець Андрій Марків. Як багато інших, подав нін себе за поляка, його допустили до підхорунжівки, бо мав він середню освіту, вийшов звідти «підхорунжим плютоновим» з приділом до рахівництва в центральній касі. Обертаючись серед польських офіцерів, нераз заслухав він уривки розмов з важними для нас інформаціями і передавав через своїх знайомих далі. Він і подав нам вістку про акцію «двійки».

До того часу поляки не дуже цікавилися українцями в війську, та й може небагато про них знали А тепер, після нашого з'їзду, коли розійшлися по відділах постанови привертати правдиві назвища й українську національність, їх мусіло вдарити те, що мають між собою так багато українців. Вже й самі вони були зацікавлені, щоб виявити всіх українців і щоб не достався хто з них на небажане місце в військовій організації. Кожного дня відчитувано в наказах на збірці, щоб українці виявляли себе в евіденції, не буде ніякої кари ані ніяких репресій за те, що попередньо подавали неправдиві особисті дані. Ну, та нас не треба заохочувати, делеґати на з'їзді самі вели за тим аґітацію.