XVII

ЧЕРЕЗ ІРАН ДО ІРАКУ

Шпитальний вагон. — Приїзд до Красноводська. — Останній допит в НКВД. — На перському березі. — Етапами до Канакіну. — Ще раз зустріч з большевиками. — «У Баґдаді, славнім місті». — Військовий табір на пустині. — Муштра, вправи, курси. — По червінці — малярія. — Голодівка. — На місце большевицького НКВД — польська «двійка». — Польська пропаґанда серед війська. — «Не дами Львова». — Жіночі відділи в війську. — Коли вишлють на фронт?

В поїзді мені сильно погіршало і перевели мене до «шпитального вагону». Обляв мене холодний піт смерти, коли я побачив, що це ніякий шпиталь, а просто трупарня, куди зносили тих, хто вже догоряв, щоб не вмирали вони на очах інших людей у вагонах. Зібравши всі сили, доволікся я на найближчій зупинці назад до свого вагону, там мене скрили з-заду під стіною і там я пролежав усі чотири доби нашої подорожі. Змилосердився надо мною якийсь жидок, купив винограду. Очі жадібно його пожирали, язик засох, як кілок, все тіло аж кричить, щоб з'їсти, а воля відмовляється, бо коли б з'їв, була б це може моя передсмертна вечеря.

Дорога наша вела до Красноводська над Каспійським Морем, власне сам порт Красноводськ віддалений якихсь шість кілометрів від залізничної станції і ми пройшли їх пішки, чи краще пролізли. Я й сам не знаю, як їх промаршував. Червінка поволі минала, по собі лишила ослаблення, що я хитався від вітру, як стебло. Та якось зайшов.

Корабель стояв уже в порті. А ще в останній хвилині покликали мене до станиці НКВД. Не бачив, чи кликали ще кого, мене розпитували, не знаю вже котрий зчерги раз, про мою попередню військову службу і дуже дивувалися, чому я, українець, іду служити в польському війську, замість вступити до Червоної Армії «защищать батьківщину». Слухав я так, слухав, охлялий від знесилля, без охоти лаятися з енкаведистами, а далі не втерпів і вибухнув, що мені і большевики, і поляки одним духом пахнуть, я українець і найрадше служив би в українській армії, а що її нема, то я вже буду докінчувати там, де почав. Випалив я те і жахнувся — знову запроторять туди, де козам роги правлять. А вони замовкли, переглянулися між собою і казали йти. Один з них, високий старший чоловік, уже по п'ятдесятці, відвів мене до дверей мовчки потиснув руку і неначе попрощав своїм поглядом. Мабуть українець.

Смеркало надворі, вояки ввесь час вантажилися на корабель, ішло це поволі. Жду і я на свою чергу, якось не береться мене розмова. І що це? Пісню чути здалеку, знайому. Вуха неначе розширюються і ловлять мелодію... «Ой, любив та й кохав, козак дівчину мав, гей, як у саду вишня»... Українську пісню хтось співає, вже не тільки мелодія доноситься, слова виразно чути. Галицька вимова, певно хтось з тих, що їх большевики «визволили» перед трьома роками і загнали аж сюди, над Каспійське море... І полетіла моя думка далеко, до рідного краю, згадалася і сестра моя, і брат, і батько, що передчасно ліг у могилу... Тяжкий сум овіяв душу. Гей, чи знають вони, чи відають, де брат їх Михайло, куди його доля закинула? Чи згадують його коли там, у рідній Богданівці?

Всі вже на морі. Не видно ні одного большевика, хіба може корабельна залога, десь унизу. Українці тримаються на чердаку купками по п'ять-шість людей, трохи тому, що кожного тягнуло до своїх, а трохи лякалися, щоб не скинули поляки в море. Чув я про те, хоч сам не бачив, а пізніше, в Палестині, якийсь польський загорілець, не знаючи, що до українця говорить, признався мені до того.

В надвечір'я другого дня причалили ми до перського берега. Затримались ми досить далеко від суходолу, замілко було, щоб туди підплисти, та й портових уряджень я не бачив. Малий корабель перевозив нас по сотні на беріг, зовсім пустий, і душі людської не видно. Казали, недалеко місто Паглеві, якого ми не бачили.

Втомлені дорогою і виснажені хворобами, полягали ми на піску, всуміш офіцери й вояки. Серед того безладу, що заволодів тілом, ясним променем світилася одна думка — проклятий совєтський край уже за нами! Що б нас не ждало, які б несподіванки не готувало нам майбутнє, вже ніколи не вернемося до землі совєтської, дому тьми й неволі!

Нагло почулися крики. Обскочила нас юрба перських перекупнів з кошиками в рукак, на плечах і на головах, повними різної їстивної всячини. На різних мовах вигукували везрозумілі слова, мішаючи туди московські і навіть польські: яйця варені й печені, «ліпйошки», ковбаси, білий хліб, горілка і навіть годинники! Всякого добра скільки хочеш, купуй, що забажаєш, коби тільки гроші. Які гроші? Приймають усі: перські, англійські фунти, американські доляри і совєтські рублі.

Ось так то, тільки виплигнути з совєтського раю, навіть до такої бідної країни, як Персія — і вже всього вдосталь. Що думають про те червоноармійці? Прийшли колись до нужденної Польщі, тепер до такої запущеної країни, як Персія, і всюди, куди б не ступити, скрізь багатше й краще життя, як у «передовій країні соціялізму».

Над берегом моря пересиділи ми около тижня. Тяжко пригадувати дати, ніяких записок я не провадив, лякаючись, щоб не зробили поляки ревізії і не пришили шпигунства. Отже мусів я триматися обережно, тим більше, що мене знали, як українця, та ще й «гайдамаку».

Дивно виглядали англійські офіцери, що кілька разів приходили нас відвідувати: в коротких штанятах, як колись пластуни в Галичині, замість шабель тростинові палички в руках, менше виглядали на військових старшин, більше на знуджених франтиків, що вийшли прогулятися над море і побачити чудасію, що приїхали якісь польські дивогляди. Бо й справді наше «військо» скидалося скоріше на транспорт мерців, що розсипався над морем.

Їсти давали досхочу, щоб відгодувати голодоморів. Кому це виходило на пожиток, а кому на шкоду, бо ось я наївся яєць і густого конденсованого молока, вхопили мене корчі в шлунку і я трохи не дав дуба. Не покидала проклята хвороба, ще довгі тижні мене мучила.

Потім приїхали великі вантажні автомашини з арабськими шоферами і тоді вже всі знали, що поїдемо звідси до Іраку. Від'їжджали по черзі так, як сюди приїжджали, і на мене припало їхати аж в останньому транспорті, їхали три дні, не спиняючися в жодному місті, в ніякій людській оселі. Ночівля завжди під голим небом, оддалік від людей, під розп'ятими наборзі шатрами. Вся дорога від Каспійського Моря аж до місцевости Канакін в Іраку, де призначено для нас збірне місце, ішла етапами від одного відпочинкового пункту до другого. Поставлять англійці кілька шатер на безлюдді, привезуть бочки з бенвиною і скриньки з харчами — ось вам і «пункт».

Недалеко Тегерану, — ми тільки переїжджали попри місто, — побачили ми большевиків. Було вже відомо, що англійці разом з большевиками зайняли Персію, поділивши її на дві окупаційні частини: північ для большевиків і південь для англійців. Большевицьке військо виглядало тут куди ліпше, як у себе вдома, добре зодягнені вояки і, як видно, не голодні, напевно сиділи на англійських харчах. Тут теж уперше побачив я погони на совєтських уніформах. Кепкували ми з червоноармійців, як то вони в 1939 році обривали нам підстаршинські відзнаки з рамен і чванилися, що в них погонів нема, а тепер позолотили собі коміри й нараменники, як у забавках для дітей. Нічого на те не відповідали большевики, всміхалися тільки.

Персія країна гориста, бодай ті околиці, кудою ми переїжджали. Круті доріжки в'ються, як вужі, на що зовсім не зважали арабські шофери і перли як скажені. Я подивляв їхню зручність, але і лякався, коли один чи другий голомозий, не дивлячись на закрути, гнав, як на перегонах.

На одному пункті коло Баґдаду забарилися ми чогось, бензини не стало, чи авта мусіли переглядати. Молодий поручник Дембіцкі, несогірша людина, для якого не було різниць між поляками й українцями, запропонував нам оглянути місто. Знайшлися охочі і Дембіцкі повіз нас до Баґдаду. Я й сам цікавий був оглянути, як виглядає арабське місто, та ще й таке славне, як Баґдад. «У Баґдаді, славнім місті, тому літ не сто не .двісті, як Халіфи ще були» — читав я колись, ще в школі. І тут десь стояло в давнині місто Вавилон, що про нього згадують у Біблії, як то помішалися людям язики при будові вавилонської вежі. Все те розбуджувало уяву і казало сподіватися чогось таємничого. Коли ж ми приїхали на місце — жодної таємниности, ні сліду минулих віків, нічого крім пороху й розпеченого каміння будинків і вулиць. Частина міста, куди ми проходили, нічим не різнилася від інших міст, що їх бачив давніше, чи потім. Цікаво було побачити арабського короля, казали, він часто містом проїжджає, не було на те часу, мусіли вертатися до транспорту.

Місто Канакін, куди ми нарешті заїхали, лежить на гористій пустині. Як і досі, не розташувалися ми в місті, розбили шатра на пустині, шатра дістали великі, на шістнадцять осіб кожне, і розмістилися вигідно. Не могли тільки звикнути до піску. Чи це пора року така, чи ціла околиця лежала в полосі вітрів — мете піском в очі, сипле за сорочку, нікуди перед ним сховатися. Добре, що річка недалеко, поляки її Тиґрис назвали, по-нашому Тигр, кілометрів не дальше, як чотири, можна ходити пішки купатися.

Після кількох днів відпочинку, коли ми нічого не робили, розставляли тільки варти деред арабськими волоцюгами, що крали незгірше циганів, зачалося звичайне вояцьке життя: вправи, муштра, наука. Відновився курс важкої моторової зброї, пішов і я, щоб докінчити. Наука тривала два місяці, теоретичні предмети покінчив я добре, дістав «чвірку», що рахувалося дуже добрим вислідом, а до практичних вправ мене не допустили, вибрали самих поляків. Тиснули мене і при теоретичних іспитах, мав я щастя, поміг мені підхорунжий Постула. Чи то такий наказ був, чи звичай, що старшини спали окремо в своїх шатрах — мали на тому настоювати англійці — тільки Постула належав до вийнятків, що не цурався простого вояцтва, спав в одному шатрі з нами, за те його любили й поважали. Була це освічена людина і я багато навчився біля нього з географії, геології, економічних наук, це дуже придалося мені при іспитах.

Червінка нас покинула, на те місце прийшла малярія. І ще якась гарячка мучила людей, може тому, що не звикли до клімату. Кожного дня приходили санітари міряти гарячку і забирати до шпиталю. Дижурним санітаром у моїй частині був якийсь капраль, українець з Гуцульщини, що перекабатився на поляка, до своїх людей ставився гірш собаки, а полякам підлизувався, як кожен перекинчик. Я лежав на своєму берлозі, не мавши сили звестися на ноги, він переступив через мене, як через звірину, навіть гарячки зміряти не хотів. Не помогли протести ні мої, ні моїх товаришів, щоб забрати мене до шпиталю. Гарячка так мене витрясла, що й жити відхотілося. І тільки один жидок, той самий, що частував мене виноградом у дорозі до Красноводська, старався помогти мені, бодай заговорити і принести новини з табору. І його положення тяжке, поляки погорджували ним, як жидом, горнувся він до українців і шукав нашого товариства, хоч і не вмів по-українськи говорити, родом був десь з-під Кракова.

Задумав я лікувати сам себе і зачав від голодівки, нічого не їв кілька днів, щоб прочистити собі шлунок. І з того вийшла велика справа, хтось доніс нашому комендантові, поручникові Яніцькому, злобному й поганому типові, що я заклав голодівку на протест проти того, що не беруть мене до шпиталю. На четвертий день голодівки прийшов він до мене, а з ним ціла комісія, солодші від меду, сердечних приятелів вдавали, намовляли прийняти їжу. Я їх майже не слухав з обезсилення. Поклав я собі не їсти п'ять днів, така була моя курація. На шостий день почав я поволі їсти, наперед теплу каву, потім бісквіти, і от диво, хвороба мене покинула, щораз більше приходив я до сил і від того часу аж по сьогодні ніколи вже не хворів. Коли я вже підвівся на ноги і почав виходити з шатра на прохід або вигріватися на сонці, підступив до мене шеф1 компанії. Прийшов виклик з «двійки»2 при дивізійній команді, щоб я негайно туди зголосився.

Навколо стояло багато війська, а все в шатрах, дуже до себе подібних. Військові канцелярії і різного ступня військові команди теж містилися в шатрах, не було там ніяких будинків ані бараків, отож нелегко було зорієнтуватися в тому лісі шатер. Щоправда, кожна частина мала призначене для себе інше місце і перед кожною частиною, а теж і перед шатрами з канцеляріями і з командами сторчав застромлений у пісок дрючок з табличкою, але шатер було багато, табличок ще більше, лихий його знає де шукати тієї двійки, до того треба було мати плян нашого таборового міста. Бродив я так майже дві години по піску, заки допитався до «двійки» при П'ятій Дивізії, і натрапив на такого самого, як я, українця, що теж шукав «двійки», його теж на сьогодні туди покликали.

Віднайшли ми якось те шатро, входимо до середини, салютуємо. Швидко обкидаємо оком нутро — посередині стіл з двома кріслами, якісь папери на ньому, за столом сидить величезний хлопиця, голий, в одних тільки штанятах, бо гаряче. Каже одному з нас вийти. Вийшов я, думав, може довідаюся за той час, чого хочуть від мене, а може підслухаю, про що вони в шатрі говорять. Не можна зрозуміти окремих слів, чути крик і ціла розмова ведеться піднесеним голосом. Не дуже довго тривало і мій попередник вискочив звідти цілий червоний і зіпрілий і не глянувши на мене побіг просто до своєї частини.

Пішов я. Неспокійно стукало серце, за ці чотири роки немало горя я зазнав і був час привикнути до всяких несподіванок, але поліція в цілому світі однакова і перспектива розмови з тим військовим поліцистом не віщувала нічого доброго.

Розпитує мене про всяке, де й коли народився, імена батьків і т. д., як звичайно на кожному допиті. Потім перейшов на мою військову службу, все дуже докладно нотував. В міжчасі я вже успокоївся і повернулась певність себе. Запитує мене, якої я національности.

—Української, — відповідаю. Відразу мій співрозмовець як не той став, гримнув кулаком у стіл.

— Нема такої національности, тут польське військо і в ньому служать самі поляки.

—Так навіщо ж ви питаєтеся, якої я національности, коли всі тут поляки? А втім, я собі тієї національности не вигадав. І мусить вона бути на світі, коли признаються люди до неї, ось я теж стою перед вами, як приналежний до неї.

Від того він немов осатанів. Розверещався, аж захрип, одначе — самому мені дивно — це все якось без враження переходило на мені, навпаки, що більше він кричав, то більше спокійно трималися мої нерви.

— Як ви відзиваєтеся до мене? Як ви смієте так зухвало тут говорити? Чи ви знаєте, перед ким стоїте?

— Ні, не знаю, і не моя в тому вина. Ви не сказали мені, хто ви такий — генерал, полковник, майор чи сержант — я бачу перед собою голу людину без ніяких відзнак, тому й не можу вас титулувати, як належиться вам.

Знову нагла зміна. Від крику й брутальности — перескок до ввічливости. Попросив мене сідати і до кінця вже все йшло дуже гарно й спокійно. Все ж таки не сказав, хто він і яку військову ранґу має. Розпитував я про те інших українців — усіх моїх знайомих кликали туди — ніхто не знав.

Майже рік просиділи ми на тому місці, підготовляючися до виїзду на фронт і нічого не сталося там, що варто було б згадки. Звичайні сірі дні, муштра, вправи, стріляння, звіти. Хіба те, що вітри зігнали нас з гір, часто зриваючи нам шатра і ми перенеслися квартирувати на низинну пустиню, розбивши табір під горою, що давала нам захист від північних вітрів. Я вже цілком виздоровів, ходив на всі військові зайняття і навіть відзначився, зайнявши перше місце в киданні ґранатами і в стрілянні з коротких автоматів.

З газет доходив до нас «Дзєннік жолнєжа», не пам'ятаю, де він друкувався, довозили його літаками. Можно було послухати радіо, по таборі їздили радіоавта з гучномовцями. Здавалося б, що людина на пустині спрагнена кожної вістки зо світа, а в нас навпаки, рідко хто слухає радіозвідомлень. Та й що міг я там почути? Воєнний комунікат перечитав у газеті, а все інше — пропаґанда. І переливалася та пропаґанда всім крізь вуха. Світлили фільми вночі під голим небом, час до часу, найчастіше при нагоді приїзду когось з польських достойників, зганяли всіх на військовий перегляд, що інколи кінчався вічем, де пописувалися всякі промовці. Пам'ятаю, як наш генерал Сулік, командир V. Дивізії, розкричався одного дня, що «не дамо Львова і Львів мусить бути наш!». Кілька разів приїздив головний командир Андерс, не знаю, де в тому часі була його головна квартира.

Прийшло Різдво, вже трете, відколи покинув рідний край. Ще спозарань витягнули мене з шатра підхорунжі, що ходили з колядою і з вертепом, бракувало їм басів, а знали вони, що в мене добрий голос. Обійшли ми з колядою всі вищі чини і нарешті зайшли до жіночого відділу, власне, це й була головна ціль тієї коляди.

Трохи збоку від нашого табору жінки мали окреме своє загороджене приміщення, їх називали «пеески», від початкових буков П.С.К., не знаю, з яких слів це скорочення. В них була своя окрема команда, самі тримали варту коло себе, ходили в англійських уніформах, а що властиво було головним їхнім зайняттям, ніхто не вмів сказати. В нашому таборі їх не багато, всього шістдесят, помагали в військових читальнях і світлицях, училися їздили автом. Пізніше, в Італії, довозили вони амуніцію під фронт і робили це дуже добре, а тепер говорили про них, що це офіцери спровадили собі для вигоди коханок.

В жіночому відділі застали ми одну-одиноку пееску, решта розійшлася по офіцерських шатрах. Не було кому колядувати і мої підхорунжі відійшли з довгими носами, втративши надію на святочну забаву з жінками.

Тиждень за тижнем, місяць за місяцем минав і ми все ще на місці, я вже й сам запитував себе, що буде з нами далі. Воно не зле було б і всю війну так переждати. Це неможливо, колись мусять вислати на фронт, питання, коли й куди? Вже й Великдень наближається, — ми ще далі в Іраку. Ну, гадаю собі, це ще не так зле, з такою війною можна витримати, спішитися нема чого, бо й за кого будемо воювати?

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Начальник канцелярії, компанійний писар.

[2] Другий відділ генерального штабу, що займався розвідкою і контрозвідкою. Також називали так військову поліцію, що займалася політичними справами.