XVI

ДЖАЛАБАД

Між узбеками. — Торгівля «ліпйошками» і фуфайками». — Стаю могильником. — Знайомство з вивезеними українцями. — Концерт під голим небом. — Спортові змагання. — Напасть санітарного поручника. — Куряча сліпота. — В 14-му батальйоні. — Як вирватися з Совдепії? — Пляни пробитися до Індії. — «Батальйони смерти». — Виїзд з СССР.

Цілого міста я не бачив, тільки частину, видавалося мені воно невелике, щось так як наш Скалат або Збараж. Не багато в ньому більших мурованих будинків, для війська не вистачило казарми, розложилося воно навколо на полях. Наш транспорт приміщено над річкою, ми ж не рахувалися ще військом, тільки військовими робітниками. Далі ходили в фуфайках і в ватованих штанях і назверх нічим не відрізнялися від мільйонів «щасливих громадян передової країни світу».

Вдарили спеки. В наших ватованих, на сибірські морози призначених одягах, — хоч загибай, ціле щастя, що над річкою. Як тільки залишили нас у спокою і не гнали до роботи, скидали ми з себе фуфайки і далі на пісок! Купалися, смажилися на сонці, вигрівали ревматизм і прали своє завошивлене білля.

Старий товариш, голод, не покидав нас і тут. Щоправда, їсти трохи ліпше, як у большевицьких лагерях, все таки мало — два рази на день. Тут прийшли нам з поміччю узбеки, повно їх скрізь, це їхня країна, усюди вешталися і до нас теж заходили. Траплялися й дівчата між ними, закохувалися в наших хлопців, намовляли тікати з війська й лишатися жити серед них. Приносили «ліпйошки», це щось наче паляниці, тонко розплескане тісто і спечене під сонцем, спеки там такі, що й вогню не потрібно. Платили ми їм за те рублями, а рублі діставали знов же ж від них за фуфайки і ватовані штани. Недалеко в місті був магазин, куди поляки здавали своє лахміття після того, як уже дістали свої уніформи, і туди кожного дня висилали з-поміж нас одну бриґаду помагати большевикам сортувати і відвошивлювати здані речі. Роботи там не багато, та й кому хотілося б працювати в таку спеку, ще й задармо? Ніхто туди не спішився на-початку, але швидко всі почали навипередки голоситися до тієї роботи. Бо ввечері, після закінченої праці, кожен надягав на себе, під свої заялозені лахи, по одних нових штанях і по одній, а часом і по дві, фуфайки. Біля наших шатер ждали вже узбеки і зараз же платили по 85 рублів за штани і по 90 за фуфайку. Завелися в нас гроші і легше стало клепати біду.

Я ходиів до магазину всього один раз і нічого не приніс. Польський капраль, що був там разом з нами, заохочував мене, щоб я «не був дурнем і брав, що зможу, бо й так це большевицьіке, в людей награбоване». Що ж, коли ж не міг я так скоро, за першим разом, перебороти нашої селянської відрази до крадежі, ще не ввійшло мені в кров совєтське право, що кожен мусить красти, щоб жити, ще глибоко сиділа в душі погорда українського селянина-господаря до злодія. Пізніше не було вже нагоди, більше мене до магазину не посилали.

Постійна моя робота була — не вгадали б — копати гроби на цвинтарі. І не снилося мені, що буду колись у житті могильником, а тепер кожного дня нас вісім або десять ходили на обкопане поле за містом, визначене полякам на цвинтар, і кожного дня мусіли викопати десять гробів «на запас». Що викопаємо десяток одного дня, — дивись, уже заповнилися, нових потрібно. Між військом кинулася червінка, від хворіб і довгого виснаження неволею люди гинули, як мухи.

Одного дня, прийшовши як звичайно до роботи, застали ми три свіжі могилки, одну з них поза цвинтарем. Попереднього вечора розстріляно на підставі польського військового суду двох українців та одного жида, закидувано їм, що десь у совєтських лагерях знущалися вони над поляками. Поляки казали, що це комуністи, а большевики пояснювали, що це «фашистская сволоч». Так чи сяк, два українці лягли там сном вічним, у чужій землі, «леґально» замордовані своїми ворогами, та й імени їх ніхто не знає.

Два місяці прожив я так у Джалабаді, ніби вільно а ніби під сторожею. Недалеко стояло шатро, а в ньому кілька вояків та один сержант, це щось як наша охорона. Команду обрали ми самі, поставили комендантом поручника Шумського, згаданого вже адвоката з Кракова, як найстаршого віком і ранґою. Часом можна було виходити до міста і там бачили ми українців, вивезених перед десяти роками. Пізналися з ними при нагоді, коли для православних білорусів з польського війська дозволено відправити Службу Божу. Церкви в місті не було, Богослужбу правив пан-отець під голим небом, на площі біля польської команди, звідкись довідалися про те вивезені українці, прийшли й собі. Дуже приємно було поговорити з ними, були це гарні люди і добрі українці, з обережної їх мови відчувалася ненависть до москалів. Бували ми в їхніх хатах, розмовляли про всячину, діти їхні, котрі молодші, мішали вже багато московських слів до мови, все ж таки заявляли себе українцями.

Працювали вони переважно по городах і при годівлі шовкопрядки. Скрізь в околиці росли дерева морви і виглядало, що це головне зайняття в узбеків. Узбеки ходили в шовкових сорочках і в довгих каптанах, на перший погляд здавалося мені, хоч може я й помилявся, що живуть вони більш достатньо, як люди в виголодженій Україні.

Вільного часу не бракувало, заповняли ми його спортом і культурною роботою. Склався незлий хор з хлопців, що колись брали участь у читальнях і церковних хорах, за дириґента став наш комендант Шумський, до кількох днів вивчили ми ті самі пісні, що їх колись співали в таборах на Волині. Шумський порадив нам вивчити ще кілька польських військових пісень і тоді виступити з концертом, щоб зібрати більше публіки. Незабаром відбувся цей дивовижний концерт. На горбку в засмальцьованих совєтських фуфайках стояв хор, навколо посідало яких півтора тисячі поляків, прийшли й большевики, вся ця публіка сиділа на землі, на каміннях, дехто приніс з собою лавки. Поміж «публікою» розставили ми своїх хлопців підганяти до оплесків і захвалювати хористів. Надзвичайно вдався концерт, всі вийшли з нього вдоволені і наш престиж підріс.

А ще більше поваги прибуло нам після того, як зорганізували ми спортові змагання. Підгодувавшися на узбекських «ліпйошках» та вигрівши кості на сонці, дістали ми приплив енерґії і конче треба було її десь збувати, от ми і вправляли різні скоки й біги, не пробували нічого іншого, бракувало спортового приладдя. Хтось знав трохи боксу й учив хлопців боротьби навкулачки.

Нарешті прийшов день публічного спортового попису і тоді найбільше визначився наш тенор Кулик, що попри інші свої подвиги взяв рекорд скоком у довжінь. Сенсацією дня стали боксерські змагання, коли з військових частин вислано якогось професійного боксера з Варшави, щоб він визвав на двобій представника «бараболяників». Не було ані одного такого між нами, щоб вправлявся в боксі ще з-перед війни, зате несподівано дістали ми добровольця, що взявся захищати нашу славу.

Я вже згадував, що тримався нас один жид, торгівець кіньми з Перемишля, здоровенний червонопикий жидюга, плечистий і мускулястий. Дуже він просився виступити в нашому імені на тих боксерських змаганнях. Правду сказати, не було вислати кого іншого, післали його і справді не посоромив він «бараболяників», на кисле яблуко збив варшавяка. Зачалося по всім боксерським правилам, а потім обидва розгарячилися і, не зважаючи на свисток судді, кинулися на себе, як закукурічені півні і наш Мошко так відлупцював поляка, що напів притомним знесли його з поля.

Якогось ранку прали ми білля в річці і наспівували собі стиха українську пісню. З недалекого санітарного бараку вийшов поручник — лікар, зваблений нашим співом, прислухувався якийсь час, коли ж пізнав, що це українська пісня, накинувся на нас мокрим рядном, кричав, щоб розійтися, не вільно співати «руске пйосенкі», хіба польські пісні. Його злобна напасть так мене обурила, що я не втерпів і, не дивлячись на те, що він поручник, гостро йому відрубав. Зараз він казав мені йти за собою до бараку і там хотів звільнити мене з військового стану та відослати до якогось колгоспу. Якось скінчилося на тому, що наразі задовольнився він криком, зате мені ця подія не тільки придбала одного ворога більше, але й поклала фундамент «нелояльности» під усю мою дальшу військову «кар'єру». Іваськів, що скрізь совав свого носа, пронюхав у якійсь канцелярії, що цей лікар-поручник розпитує про мене між людьми й збирає якісь докази, щоб передати мене військовому судові. Перед очима станули мені могилки розстріляних на цвинтарі і від того часу тримався я обережно, чого не покинув аж до кінця війни, був, як той заєць, що спить з одвертими очима.

Напала мене куряча сліпота. Що тільки смеркнеться — на очі мені немов хто чорну хустину накинув, нічого не бачу, шпортаюся за шнурки від шатра, не можу трапити до входу. Пішов я до санітарного бараку і першого, кого там побачив, це мого «приятеля» поручника, що прогнав мене з лайкою. Підглядів я, коли він звідти виходить, і тоді забіг до його джури, в якого вдалося мені випросити по дрібку грану щоденно і за якийсь час сліпота зникла.

Близькість санітарного бараку з його шефом, моїм ворогом, ставала мені щораз прикріша, на моє щастя одного дня прийшли якісь підофіцери, викликували всіх по назвищах і порозділяли по різних полках. Взяли й мене, приділили до 2. компанії 14. батальйону V. Дивізії, разом з Павлом Мартинюком і ще кількома українцями, з яких пам'ятаю Чирського з недалеких від Богданівки Розсохватців, та ще, одного, Тимчишина, що до того часу притаївся й подавався за поляка. Тоді вже позбулися ми большевицьких фуфайок, дістали нові однострої і ввесь новий військовий виряд і так я знову став польським вояком, як на початку війни.

Чотирнадцятий Батальйон розташувався в недалекому селі Сузак, а найближчим нашим сусідом мали ми Тринадцятий Батальйон, розложений у селі Благовіщенка. Село те заложили українці, вивезені в часі колективізації, і назвали його так на пам'ятку того, що виїздили з України на саме Благовіщення. Околиця там суха, дощів мало, багато вітрів, ціле село жило з управи бавовни. Де стояли інші частини нашої дивізії, не знаю і не дуже тим тоді цікавився. Все те піхотні батальйони, з невеличкими відділами легкої артилерії, ґранатометів і тяжких скорострілів. Танків не було зовсім, ані не бачив я їх, ані не чув, щоб про них говорили.

Як не прикро носити чужий однострій, та нема порівняння між англійськими блюзами і большевицькими фуфайками. От коби так замість польського орла український тризуб на шапці; — з якою охотою і з яким завзяттям ішли б ми у бій! Ех, доле, доле! Чи діждемося коли від тебе, щоб у своїх, українських уніформах станути під рідними українськими прапорами?

Велика поправа в харчах. Крім того, що доставляли большевики зо своїх харчових магазинів, діставали ми згущене молоко в консервах, мармоляду й марґарину, що приходили англійськими транспортами через Персію. Та що з того, що більше їсти, коли хвороби не покидають. Червінка, що вже давніше лютувала, тепер поширилася до страшних меж. Сотні вояків лежали на піску, щоб не вертатися до шатер і щораз не виповзати звідти для потреби, і не було на те ніяких ліків, люди або приходили до себе силою відпорности власного організму, або помирали. А хто сяк-так тримався ще на ногах, того ганяли на муштру. Робили всякі військові вправи, часом невеликі маневри, як от здобування гори, обхід ворога з-заду. Часом приглядалися тому большевицькі старшини.

Само собою, всі цікавилися, як довго нам тут ждати, коли й куди кинуть нас на фронт. Тут хтось заслухав кілька слів у військовій канцелярії, там другий чув щось від знайомого офіцера, в іншому місці підслухано уривки розмови і на тій основі витворився в нас неясний образ ситуації, з якого виходило, що большевики не хочуть випустити польських військових формацій з території СССР, настоюють на те, щоб якнайшвидше кинути їх на східній фронт, де вони стояли б під загальним совєтським командуванням. А полякам конче хотілося вирватися якнайскоріше з тих «дружніх» большевицьких обіймів і виїхати на захід, де вони політично залежали б від свого уряду в Лондоні, а на фронті підлягали б спільній начальній команді альянтських військ. Десь у тій справі велися переговори, вони затягалися і над нашими головами ввесь час висів большевицький меч, кожної хвилі могли нас розформувати й інтернувати, бо відома річ, що большевики, як узагалі москалі, нічого собі не роблять з ніяких договорів і зобов'язань.

Тоді виринула думка в польській команді, щоб у крайньому разі пробиватися силою до індійської границі, що мала бути недалеко, коло сімдесят кілометрів, тільки шлях до неї дуже тяжкий, увесь час гористий і неприступним тереном. Казали нам щадити харчі, себто не нам, воякам, тільки магазинам і кухням. Кожного дня мали відкладати якусь частину харчових припасів, щоб на випадок конечности пробою до індійської границі не лишитися зовсім без харчів. Хтось доніс про те большевикам, або інакшим способом довідалися, влетіла ревізія, відкрила замагазиновані харчі і від того дня большевики зменшили видачу харчів, доки не вичерпалися нагромаджені запаси. З другого боку, польська розвідка в терені відкрила, що ми оточені звідусіль сімома совєтськими дивізіями і не маємо ніяких шансів на пробій. Мені якось не дуже видавалося те правдоподібне, щоб у часі, коли німці йшли повним розгоном своєї офенсивіи й підсувалися до Кавказу і Волги, большевики тримали аж сім дивізій на далеких теренах для охорони однієї дивізії польських недобитків і голодоморів.

В міжчасі перекинули мене до новоствореного «штурмового батальйону», що його називали теж «батальйоном смерти». Колись, на фронті, його завданням було іти на перший вогонь у наступі. Тепер велася до того підготова на спеціяльних курсах. Два тижні йшли вже ті курси і я не дуже розумів, навіщо їх для призначених на масакру батальйонів, викладали там про тяжку й моторову зброю та всякі інші речі, корисні для доброго загального військового вишколу, та ледве чи придатні для штурмових частин.

Курсів не докінчили, несподівано прийшов довгожданний момент виїзду. Перші транспорти відійшли 8. серпня 1942 року, на мене прийшла черга аж за два тижні, бо в той час я знову захворів. Ледве вилизався з гарячки в Татіщеві, ще добре до себе не прийшов — вхопила мене червінка.