XV

ДО ТУРКЕСТАНУ

Назад до бараків. — Большевики й поляки на зміну аґітують до своїх армій. — Купіль і гарячка. — Українець-лейтенант відраджує від Червоної Армії. — Поляки беруть наймитів до обозу. — Нарешті в дорогу! — Червінка серед цивільних. — Проміняв за хліб останню пам'ятку, вишивану сорочку. — Минаємо Ташкент.

Бараки тим часом опустіли, майже всіх забрали до війська, пішла навіть група поліцистів. В бараку напроти нашого осталося яка сотня хлопців, а в нашому стан зменшився до шестисот. Самі українці-галичани, всього-навсього тридцять хлопців з Волині, один жид, торговщик з Перемишля і — навдивовижу — один-одинокий поляк, старший віком адвокат Шумський з Кракова, в ранзі поручника. Чомусь він не міг погодитися зо своїми поляками, ввесь час тримався коло нас і лаяв поляків за їх дурну протиукраїнську політику, що до нічого не довела, тільки прибавила Польщі ворогів.

За той час змінилася постава польського командування до українців. Може такі вказівки прийшли з польського уряду в Лондоні, а може самі доглупалися, що коли будуть робити різниці між українськими й польськими громадянами Польщі, большевики не випустять їм усіх людей з таборів. Досить того, що тепер навпереміну кожного дня приходили до нас то поляки, то большевики, одні й другі аґітували, щоб вступати до їхнього війська.

— Товариші українці, давайте підемо до Красної Армії, «защищать родіну» і бити ґерманца, сукиного сина!

— Колєдзи україньци, ви громадяни Польщі, ваш обов'язок служити в польській армії де ви вже були, спільно з нами битися проти спільного нашого ворога!

А наш брат слухав одних і других і нікуди не йшов. З москалів ми глузували, як то вони визволили нас від хліба й сала, від наших жінок і батьків, звичайно така аґітація кінчалася лайкою, кидали в большевиків, що було під рукою, вони втікали, обсипавши нас матюками, а за два-три дні ті самі чи інші знову приходили, якби нічого ніколи не було, і все зачиналося наново.

Розум казав причепитися до поляків, бо це одинокий спосіб вирватися з «совєтського раю». Коби лише за границю, а там — побачимо. Одначе все в нас бунтувалося проти поляків, здавна накипіла ненависть, підсичена чванькуватою поведінкою поляків, переливалася тепер через береги. Військо вже від'їхало кудись на південь, десь аж під перську чи індійську границю, лишилася тільки сторожа, щоб нас пильнувати. Хоч прийшли англійські однострої і ввесь військовий виряд, ми з того нічого не дістали, далі ходили в своїх фуфайках і з онучами на ногах замість черевиків. Їсти давали нам раз на день і ми так охляли, як ніколи перед тим у большевиків.

До того ще задумали вигубити нас іншим способом. Одного дня з'явилося щось ніби лікарсько-санітарна комісія. Нікого не оглядала, казала написати на бараку крейдою «тифус», хоч не було між нами ні одного тифозника, і наказала всіх вести до лазні для відвошивлення. Спершу всі тому зраділи, були ж такі, що від літа навіть помитися добре не мали як. Радість скоро зникла, коли ми ближче познайомилися з тією «купіллю». Зайшли ми до довжелезного бараку. Зимно, зуб на зуба скаче, в одному куті залізна пічка, тепло від неї йде може на яких два метри, а далі вода льодом замерзає. Там мали ми роздягнутися й перейти до купальні за стіною, поки ми будемо вимиватися, переведуть дезинфекцію наших лахів у парі.

Власне, про купіль і говорити не приходилося. Було трохи зимної води в мисках, от стільки, щоб очі промити. Справилися ми миттю, бо й не було біля чого баритися, і так перестояли голі в бараку майже чотири години. Хто дотиснувся ближче до пічки, тому з грудей ішла пара, а на плечах застигав мороз, а хто подальше — той з обох боків льодовою корою покрився б, якби не скакав і не вимахував руками, доки стало сили. Коли нарешті принесли одяг з пари, дехто зубами дзвонив у лихоманці.

Після тієї купелі половина лягла у гарячці. І мови не було, щоб якийсь лікар приходив, або щоб давали якісь ліки проти гарячки. Полякам це на руку, вони найрадше хотіли б, щоб ми там усі виздихали. Коли ж за кілька днів знову прийшли кликати до купелі, прогнали ми їх від порога.

— Ще раз нас так викупають, тоді одна нам дорога, просто з лазні на цвинтар.

Може й пішли б ми до війська, та в тім то й річ, що не кликали нас до армії, як реґулярних вояків, хотіли зробити з нас наймитів при конях і обозах. Якраз уже сформувалися обози, прийшли коні й вози, треба людей до обслуги — пригадали собі про нас. Мали б ми ходити в військових одностроях — авже ж не таких, як реґулярне військо, того й не крили перед нами — належати до військової юрисдикції, тільки не носити зброї і бути на стані військових робітників.

Голод різав кишки, гарячка душила горло — хіба відразу на той світ пишися. Злість на поляків стискала за серце, були вже думки, ліпше до большевицької Червоної Армії, там бодай кріса будемо в руках тримати.

Недалеко на залізничній станції стояла якась большевицька військова частина. Порадилися ми, щоб вислати туди двох делеґатів, ануж знайдуть якихсь українців між червсдаоармійцями, можи щось ближче довідаємося про наше положення, а може й раду добру дістанемо. На делеґата пішов жвавий хлопець, Іван Лукіяновський, що з душі не любив поляків. Йому пощастило знайти якогось лейтенанта українця і цей радив нам таки не йти до большевицького війська.

Аґітація не вгавала і зачала давати свої наслідки. Половина не витримала холоду й голоду, в надії на картопляну зупу найнялася служити в польських обозах. Називали їх «бараболяниками». Осталося нас несповна три сотні. Розмістилися ми по менших будках, де жили передтим польські офіцери, все там тепліше, як у бараку, де вітер гуляє, як по степу. Я лежав хворий у гарячці, стільки в мене лікування, що один з наших хлопців-санітарів мав термометер і два рази на день міряв мені гарячку, так якби це щось могло помогти.

Хтось приніс вістку, що в сусідньому селі є велика пекарня, часом потребують там робітників і платять за роботу білим хлібом. Зібрав я рештки сил і пішов. Яким чином потрапив я цілий день двигати тяжкі міхи з мукою, ніколи того не зрозумію. Дотримав якось до вечора і приніс з собою великий білий хліб на три кілограми і стільки мав користи, що подивився на нього, поклав біля себе і знепритомнів. Гарячка звалила.

Прийшов до себе, коли вже нас виганяли до поїзду. До недалекої станції підійшли ми пішки і там завантажилися в вагони. Для нас відведено чотири товарні, далі йшло кілька вагонів з цивільними, головно жінки й діти. Майже всі воїни хворіли на червінку і тільки поїзд пристанув, вискакували з вагонів за потребою. Біда прогнала сором, молоді жінки й дівчата нічого собі з нас не робили.

Їсти в них не було, большевики цивільними не цікавилися, харчі видавалися тільки для війська. Тому, коли в Саратові покликали нас по хліб, пішли всі, навіть ті, що ледве ногами волочили з хвороби, бо це мусіло вистачати і для нас, і для цивільних на цілу дорогу. В величезному магазині хліб видавав тільки один чоловік і йому не сила було втримати порядку, міліції там не було і не мав він ніяких помічників. Поки передні відбирали кожен по боханцеві хліба, по боках і з-заду тягнули, скільки влізло. До того ще два спритняги, Сарабун і Стельмах, якимсь способом дібралися до другої частини магазину, де службу тримав якийсь червоноармієць. Як це вони зробили, це їхня справа, але притащили до вагонів кілька міхів цукру й муки. Негайно це розділено на маленькі порційки для кожного, щоб не знайшла ревізія. Ревізія справді прийшла, не дуже шукала, та й не багато знайшла б, бо що ж це тих кілька міхів на цілий виголоднілий поїзд?

Не знаю, чи хвороба в мені переломилася, чи може свідомість, що їдемо кудись, може до ліпших відносин, так на мене вплинула, досить того, що покинула мене гарячка. Тільки ослаб я дуже, не знати, чи ноги мене носіили, чи я їх волочив, їхали ми ввесь час степом, поїзд ішов швидко, не такою черепахою, як з Баранович на Урал. Минали ми величезне озеро, виглядало, як море. Аральське озеро, сказав хтось, і згадав я, що колись карався тут на засланні Тарас Шевченко. Доля дала мені побачити і Дніпро, і Дін, і Київ — хоч здалеку — а тепер занесла мене на місце, де терпів наш Великий Кобзар.

На одній зо станцій бачили ми групку жінок. Були між ними й українки, їх сюди переселили давно ще, за колективізації. Боже мій, скільки світа з'їхав я по Совдепії, і на Уралі, і над Волгою, і тут, в Казакстані — скрізь знаходив українських жінок!

Верталося здоров'я, а разом з тим і голод. Хліб, що дістали в Саратові, давно вже поїли, не стало сліду і з того, що хлопці зорганізували в большевицькому магазині, а їсти хочеться, страх, як хочеться. Невідомо, як довго ще будемо їхати. Кажуть, недовго вже, але їсти нема що, а живіт бурчить. Мав я гарну вишивану сорочку, що мені принесла сестра на побачення, не носив я її, на пам'ятку тримав, щоб подивитися час-до-часу, край свій рідний згадати. Хотів проміняти за хліб в українки на станції, давала тільки половину, більше не мала. Пожалів, не дав українці і мусів пізніше віддати московці за четвертину, бо голод просто розум відбирав.

Ставало щораз тепліше, а коли минули Ташкент — навіть гаряче, хоч рахувалася ще зима. Нарешті, після трьох чи чотирьох днів тієї подорожі заїхали ми до місцевості Джалабад, там було збірне місце для нашої П'ятої Дивізії.