XIV

ІДОЛҐА

На вільних квартирах. — Приглядаюся москалям. — Купелі в «банях». — Кіно. — Український полк у селі. — Розмови про Захід. — Похід мобілізованих. — Чутки про німецькі звірства. — Свят-вечір серед москалів. — Зникло релігійне життя в селі.

Казали нам розміщуватися по селі, де кому вдасться. Люди радо нас приймали взаміну за дрова з лісу, — не мали чим палити, їхня «совєтськая власть» не дуже то журилася, мерзнуть вони, чи ні, а тепер, за війни, то й зовсім дров не давали.

Ідемо ми так селом з Голубом і розглядаємося, яку б вибрати хату. Шукаємо, щоб велика й гарна, напевно всередині буде тепліше, погріємося. На нещастя помилилися ми в рахунках і дуже зле трапили. Хата зверху виглядала краще від інших, а всередині — пожалься Господи! Неначе одна велика стодола, не поділена на кімнати, в одному кінці кілька дощок замість підлоги, а в другому сира земля, в куті стоїть одиноке ліжко, а під стіною широченна піч, де могла ночувати ціла родина. За ногу до ліжка прив'язана коза. В хаті якась старша жінка, молода дівчина — літ сімнадцять — побринькує на ґітарі та двоє малих дівчат.

Думали ми, що вони всі помістяться на печі, а нам відступлять ліжко. Тим часом на ліжко поклали вони двоє дітей, а нам казали лягати на підлозі, так таки просто на дошках, хоч би тобі в'язку сіна або соломи, нічого під голову. От таке то щасливе життя в «батьківщині всіх трудящих», не то що не бачив я такої нужди в нас, у Галичині, але й зроду не чув про таке.

Стомлений працею в лісі, заснув я на дошках. Голуб примостився біля кози, каже, коза тепла, бодай з одного боку загріє. І вночі, чую, клене, на чому світ стоїть — коза обпаскудила, геть бороду обляла. Еге, Голубе, загріла коза, чого хотів, те й маєш!

Після такої першої ночі стали ми продумувати, якби то перебратися на інше місце. Набравши добрі в'язки дров на плечі, вертаємося ми ввечері з лісу. По дорозі переймає нас якась жінка, запрошує до хати, чи не шукаємо ми квартири? В неї є місце, прийме нас обидвох за дрова. Голуб попер відразу, вже й дрова на подвір'я складає.

— Пожди чоловіче, — кажу йому, — ще й не бачив ти, як всередині, і що це за люди. Та й з попередньою нашою господинею треба якось по-людськи розстатися.

Заходимо. В хаті куди краще, скрізь дерев'яна підлога, є дві кімнати і кухня, посередині, як звичайно, величезна піч. Виглядає чисто. Двоє старих людей — це батько й мати, Гласов їхнє прізвище. Син десь на війні, тут його жінка Прасковія, по-нашому Параска, з двома дітьми, і сестра її Ліда, учителька. Договорилися ми, що тут дістанемо квартиру, але спати мусимо на землі, нема стільки ліжок.

Треба якнайшвидше розв'язатися на старому місці. Недалечко жив капраль Зварич, українець з-під Львова. Вступаємо до нього й умовляємося, щоб за кілька хвилин зайшов до нас і лаяв по-польськи, кричав, скільки вистане сил, і казав нам звідти забиратися.

Прийшов Зварич, ми поставали на струнко, руки «по швам». А Зварич кричить, аж підскакує, жінки нічого не розуміють.

— Поганий, кажуть — ваш командир. «Руґаєтся», як на худобу кричить.

— Це він злий, що ми так далеко живемо, йому незручно по нас приходити. Мусимо перенестися на якусь ближчу квартиру.

— Так ви покидаєте нас?

— Мусимо. Чули ж самі, як «руґав» командир.

Тільки що посідали ми в новій квартирі, жінки кажуть скидати наші лахи. Ніяково перекидаємося поглядами з Голубом.

— Воші з вас капають. Це в Совєтському Союзі не новина, але ми їх у себе не потребуємо. Скидайте мерщій, парити будемо.

— Та як же ж, голі останемося, чи як? В нас нічого більше нема.

— А що ж це за військо, що тільки одна сорочка на хребті?

— За те хіба «совєтській власті» подякувати. Так доробилися за два роки, що все своє потратили, а нового не придбали.

Дали нам тим часом якісь старі штани, накинули на плечі верети. В хаті вже напалено, приємне тепло розходиться по тілі. Наші лахи всадили в пару — там у деяких хатах щось таке, як невеличка парня — а коли це обсохло, воші справді позникали.

Полягали ми спати на підлозі, хоч твердо, та тепло. На ліжку під одною стіною — Ліда, під другою — Параня. Хоч нам і не в голові якісь пустощі, але стара майже цілу ніч не спала, наслухувала крізь відхилені двері, чи, бува, нові квартиранти до дівчат не добіраються.

Перший раз у своєму житті перебував я серед москалів. Люди — як люди, та куди їм до наших українців! В тому самому селі жило кільканадцять українських родин, вивезених сюди давніше, коли «розкуркулювали» Україну. Дехто з наших хлопців улаштувався в них на квартирі, я часом заходив туди і різниця зразу ж кидалася ввічі. Передусім — гостинність і привітність а далі — чистота. Коли мої господарі поїхали одного разу за чимсь до міста, їхні дочки дали нам їсти. Не багато, бо й самим їм не переливалося, все ж таки більше, як те, що діставали ми з нашої польової кухні. Несподівано вернулися старі, скоріше, як думалося. Стара позбирала нам з-під носа миски з недоїдженою стравою, ще й нагримала на дочку, що змилосердилася над дідами. Я такий був здивований і в той же час збентежений, що слова застрягли мені в горлі. Бо можна бути скупим і жаліти другій людині кусника хліба, але ж це нечуване, щоб відбирати те, що ми вже почали їсти! Не знаю, чи в усій Україні, яка вона велика й широка, знайшлася б така українська хата, де посадили б людину за стіл, поставили перед нею миску, а потім відбирали. Може тому й насунула в Україну всяка шантрапа, використовуючи гостинну вдачу нашого народу.

На подвір'ї коло деяких хат стояли невеличкі будки, от так, якби одна кімната під дахом. Сказали мені, це парня, «баня» по їхньому, на чотири-п'ять хат припадало по одній. Закортіло мені випарити тіло, бо вже й забув, коли купався, ще вліті, в річці за Уралом. Повели мене туди Параня й Ліда. Ввійшли ми до середини, дівчата зачинили двері і без слова почали роздягатися. Я стою ні в цих, ні в тих, не знаю, що робити і що казати, соромно мені між дівчатами, а вони сміються.

— Ти чому не роздягаєшся?

— То як же це я, ось тут разом з вами маю паритися?

— А ти гадав, що ми будемо мерзнути на дворі і чекати на тебе?

— Так соромно же ж...

— Ти, Міша, хороший парень, та дурний же ти, їй-Богу!..

— ... ?

— ... нема чого соромитися, все село так робить, не будемо ж строїти по дві бані, одну для чоловіків і другу для жінок.

А щоб їм хрін, тим москалям! Хто чував таке, щоб дівчата разом з хлодцями парилися в одній бані? Коли б розказав я про те в своєму селі, не повірили б, бреше сучий син, сказали б, нахваляється. А от у москалів це, як довідався я пізніше, звичайна річ. Нема в них сорому, та й годі.

В селі стояла якась артилерійська частина, мабуть цілий полк. Майже самі українці з Полтавщини, гарно так по-українськи говорили, аж приємно послухати. Не любили москалів та й не жаліли їх, тягли з колхозу, скільки могли, щоб прохарчуватися. Дивно, що серед війни, коли військо потрібне на фронті, тримали їх тут, в далекому запіллі. Пізніше довідався я, що полк був на фронті, а коли українці почали масово здаватися в полон, стягнули їх з бойової лінії й відвели аж сюди, тут їх або переформовувати будуть, мішаючи з іншими, або переведуть в робочі батальйони. З командиром їхнім познайомився я в кіні. Було в селі кіно, час до часу висвітлювали там фільми, головно, пропаґандивні, хоч попадалися часом інші. Найперше йшли цивільні люди, потім їх виганяли з «залі» — це було щось наче велика стодола — і впускали червоноармійців. Одного вечора хотів я залишитися на другій фільмі з Паранею, говорено, що тоді для війська привезли якусь гарну річ. Всі вийшли з залі, тільки ми обоє притаїлися в кутку. Ввійшов командир, обкинув оком залю.

— Виходьте, тепер будуть світлити фільму тільки для війська.

Показую йому свою обдерту польську шинелю.

— Ти поляк?

— Ні, українець, тільки в польському війську. Зацікавився мною, поклепав по плечах і дозволив нам залишитися. Пізніше нераз ще мав я нагоду перекинутися з ним кількома словами, дуже гарна людина був він, по самій вдачі пізнати в ньому українця.

Село кацапське, не любило тих вояків-українців. Чоловіків у селі не було, хіба зовсім старі, вже нездатні до війська, або ще замолоді, щоб їх мобілізувати. Тільки голова колгоспу, декілька енкаведистів, що мали там якусь службу в будинку поштового уряду — решта самі жінки. Вони часто запивалися самогонкою, шлялися по вулицях групками по п'ять-шість та обсипали прокльонами українців, що не хочуть іти на фронт «защищать родіну», тільки об'їдають їх тут, добро всяке з колгоспу розтягають. З українців прокльони перекидалися на «совєтськую власть», часто чути було крики в селі, що «давольно воювать», «давайте нам чоловіків додому!» Бракувало тільки, щоб похапали баби коцюби в руки й пішли робити революцію.

До нашої квартири заходили інколи голова колгоспу з дочкою, гарненькою дівчиною літ сімнадцять, і старший від енкаведистів. Їх цікавило життя в Західній Україні і взагалі на Заході. Розказував я щиру правду, нічого не придавав, але й нічого не таїв. З національного боку жилося нам у Польщі дуже зле, поляки ненавиділи українців і переслідували їх, пакостями всякими жити не давали. Здавалося теж нам, що біда в Польщі велика. Але коли ми побачили тутешнє життя, то наші сільські гаразди здавалися нам небом, правдивим раєм. Там принаймні міг кожен мати те, що заробив, не було такого голоду й жебрацтва, що його тут повно в Совєтському Союзі на кожному кроці.

Жодної аґітації я не розводив, і не в думці те було, от ставили мені питання, а я говорив, що знав і що бачив. Слухали тільки й головами кивали, та видно було, що вірили і що робило де на них враження.

Війна вже йшла пів року. Тут, здалеку від фронту, все ще йшла мобілізація, та тільки інакше, як у Польщі. Людей призивали до війська, чи окремо, чи оголошеннями, того не знаю, бо наше село вже було змобілізоване. Здатні до війська чоловіки мали зголоситися в визначеному для них місці, а йшли вони туди пішки. Майже кожного дня переходила через село група кількадесят людей, що з клунками на плечах і з кийками в руках мандрувавали багато кілометрів, від села до села. Кожна група мала маршовий наказ, а харчувалася подорозі в колгоспах. Відбувалося це так, що голова колгоспу або корову зарізав і кожному давав по шматкові сирого м'яса, або розділяв по пригорщі каші чи по кілька картопель. Де і як собі це люди варили, йе його діло. А вони розходилися по хатах ночувати і там розносили з собою воші. Відмовити ночівлі не вільно — такий наказ з сільради. Заходили вони і до нашої хати, що в порівнянні з іншими московськими хатами була значно чистіша, принаймні вошей не мала, всі вигублено.

— От, бачиш, Міша, ти іншої культури чоловік, може й не знав, що стільки вошей у Совєтському Союзі, — говорили мені дівчата.

Страшенно було їм цікаве почули щось про німців, про Захід, чи правда, що німці виколюють очі? Обрізають язики? Добивають ранених? Таке їм говорили в аґітпунктах подорозі, щоб не здаватися в полон. Я там самий не багато знав про німців, але це були очевидні нісенітниці, тож я їх заспокоював, як міг.

— Люди добрі, — кажу їм, що там на фронті діється, не скажу, бо сам його не багато бачив, та тільки одне знайте — вже гірше ніде не може бути, як тут у вас, у Совєтському Союзі.

Слухала Параня Гласкова і плакала зо страху за чоловіка, що воював десь ра фронті. Потішав я її, як умів, що коли її чоловік не дурний, то кине своє «ружйо» в рівчак і дасть драпака до німців. Так воно мабуть і сталося, бо незабаром прийшли до неї енкаведисти списувати якесь слідство, розпитувалися про чоловіка.

Прийшло Різдво. На латинські свята видали нам по кусневі ковбаси і хліб трохи біліший, а що в селі, в нашій робочій колоні, не було ані одного поляка, свята ці пройшли без якогось ліпшого настрою. Коли ж діждалися ми Свят-вечора 1942 року — першого від трьох майже літ, що його в напів-вільному стані проводили — зійшовся нас десяток хлопців у моїй квартирі та й не було чим свят відзначити. Хтось роздобув рибу, поклали ми її на чорний хліб, поділилися тим, як проскурою, помолилися Богу і згадали про рідних своїх у далекій вітчизні. Сумно було спочатку, та молодість швидко прогнала чорні думи і коли ми заколядували «Бог предвічний», а потім «Нова радість стала» — всі повеселішали і почали жартувати.

Наші господарі здивовано приглядалися. Коляди української зроду вони не чули, сподобався їм наш спів, а ми дули на всі груди, щоб аж до неба йшло! Дівчата нічого не знали про Різдво, релігія їх зовсім не цікавила, не тому, щоб аґітацію там безбожницьку хто провадив, але просто релігія й церковне життя кудись щезло, ані про те не чули. В селі церкви не було, чи згоріла, чи розібрали її, не вмію сказати, не бачив я там ані церкви, ані жодного будинку, щоб подобав на неї.

Після того господарі подали інакшими очима дивитися на нас, подобрішали наче. Стара показала мені Христове Розп'яття, вирізане в стіні і закрите дошками. В них ще збереглися спогади церковного життя, але молодь уже зовсім без Бога виросла. Хоч — не знаю, правда це, чи ні, так мені розказували — якісь молоді матері приносили потайки христити дітей до польського військового капеляна.

Три тижні, а може й довше перебули ми в тому селі. А потім нагло відкликали нас назад до табору в Татіщеві і знову замкнули в тих самих бараках, звідки перед місяцем почали ми ходити на роботу в лісі.