XIII

ТАТІЩЕВО1

Під голим небом. — До тяжких скорострілів, потім до мінометів. — Політика між поляками. — Знову лікарська комісія. — Ізоляція свідомих українців і білорусів. — Поліційні бараки. — Замість блощиць, воші. — Віднаходяться знайомі. — Робочі бриґади, як у большевиків. — До ліса в Ідолзі.

Колись був там вишкільний табір і місце вправ для Червоної Армії. Поле, дерева, кілька горбків, посередині площа з кількома дерев'яними бараками, з одного боку кільканадцять невеличких хаток — ось вам і все Татіщево. Сусіднє село називалося Ідолґа, три кілометри звідти, до найближчого міста, Саратова, кілометрів сорок.

Подорозі зустрічали ми вже сформовані реґулярні військові відділи в польських одностроях з 1939 року, зброї не було часу дуже приглядатися, кріси виглядали не большевицькі. Сюди вже від довшого часу стягалися поляки з усіх усюдів СССР, тут формувалася славна пізніше «П'ята Дивізія», переважно з вишколених уже вояків, крім того зорганізовано «Запасний Осередок» (Осьродек Запасови) для рекрутів.

Зайшли ми на площу. Ніде поміститися, бараки вже повні, хатки зайняли офіцери. Нам показали частину площі, там ми звалилися з ніг просто під голим небом і так перележали два дні. Аж тепер почала виходити з тіла втома і заграли нап'яті досі нерви. Їсти не багато краще, як у большевиків, стільки всього, що м'ясо часом у зупі плаває. Казали, що воно коняче або верблюже. Не дуже там роздумували хлопці над його походженням — коняче воно чи собаче, але м'ясо, а його досі не було.

Приходили до нас на розмови інші, що прибули давнішими транспортами, заходили часом і офіцери розпитувати за своїми знайомими. Вже знали ми, що на еміґрації створився польський уряд генерала Сікорського, що цей уряд заключив якусь умову з большевиками й у висліді тієї умови формується польська армія. Відомості дуже скупенькі, та до того часу ми нічого не знади, сиділи, як віхоть у чоботі.

По двох днях розібрали нас до різних частин. Мене ще з п'ятьома приділено до першої компанії, тяжких скорострілів. Комендант компанії поручник Сєнкевіч, високий молодий бльондин, самий вибрав собі нас, хлопців ростом невеликих, зате густих і плечистих. Людина він гірше собаки, з душі ненавидів українців, як і його іменник, письменник Сєнкевіч, що поганив у своїх повістях козаків. З українців узято туди ще Демидюка з Волині та Онуфрія Іваськова зо Станиславівщини. Це ті, що відразу виявили себе українцями, було ще шість інших, що притаїлися. Натура в Іваськова весела і жартівлива, незле йому було з поляками, хоч і немилосердно він з них кепкував, та робив це жартами і не дуже вони на нього сердилися. Зате я гарячився в кожній справі і ладен був іти на ножі, тому немало лиха зазнав. Полякам тепер повідростали роги, забули, що в кишках пси марша грають, а босі ноги в онучі позавивані, про «Львуф і Вільно» говорили, як про свій Краків чи Варшаву.

Щодня вранці виганяли нас з шатер на збірку. Після того, хто босий — вертався до шатра, а в кого на ногах щось подібне до черевиків, — ішов на вправи поза табір. За два роки з моїх військових черевиків лишилася тільки частина шкіри зверху, один білорус видовбав мені кориткуваті дерев'яні підошви до того і так я ходив на роботу в лісі, доки й те не розлетілося і я босакував, загорнувши під зиму ноги в онучі. Показую це своє «взуття» Сєнкевічеві, а він удає, що не чує, ще й кричить, щоб швидше йти. Всадили мені на плечі важенну підставу до тяжкого скоростріла, ледве доніс я її на поле. На моє щастя переходив попри нас якийсь капітан. Не дивлячись на те, що не він нашим командиром, звернувся я до нього зо скаргою, як до старшого ранґою, і він, не знаючи, що я українець, казав мені вернутися до табору.

Хто залишився в шатрі, тих вишколювали теоретично. Приносили до шатра скоростріл, розбирали його і назад складали, наоливлювали й училися, як ним орудувати. Коли по кількох днях перенесли мене до ґранатометної частини, те саме робили ми в шатрі з ґранатометами.

Покищо всі ходили босі й обдерті, аж сміх дивитися на таке військо. Говорили, що прийдуть добрі військові черевики від англійців, коли це буде, не знати, тим часом роздали трохи дерев'яників та й на тому стало. Одного дня пустив хтось чутку, що прийшов перший «транспорт з Англії». Невже? Що привезли? П'ять тисяч молотків. Навіщо? Щоб вибити собі з голови англійські черевики.

В офіцерів справа ліпша, їм не бракувало нічого, хіба в перших днях. Деякі хлопці ходили до них рубати дрова й підглядали, скільки і якого добра дістають офіцери.

Щоправда, були вже в нас гроші. Ще в військовій набірній комісії кожний дістав по п'ятсот рублів, мало вони придалися, не було ані чого, ані де щось за них купити. Жодної кантини для війська ще не зорганізували, поза табір виходити не вільно, все ж таїки дехто ухитрявся продиратися до колгоспів в околиці і приносив звідти трохи харчів, будьте купуючи за рублі, будьте міняючи за свої лахи. В одного найшлася ще добра сорочка, другий ходив босий, зберігаючи черевики, тепер усі це без жалю міняли на харчі в надії, що таки колись ця «армія» дістане якийсь виряд.

В тих перших днях дехто з українців утік з військового табору і сховався в сусідніх колгоспах. Що з ними сталося — не знаю.

Польське командування не мало що багато робити. Хто був там головним комендантом, не знаю і сьогодні, командиром П'ятої Дивізії спершу був генерал Пєховіч, його місце, вже поза границями СССР, зайняв генерал Сулік. З інших генералів запам'ятав я собі назвища Пашкевіча і Борути-Спєховіча.

Наразі кожен думав тільки про те, щоб якнайшвидше вирватися з большевії і до того єдиний шлях ішов через військо. Не без того, щоб серед поляків не відходила «політика». Не згадуючи вже про україножерні і протибілоруські настрої, що інколи переходилли в шал ненависти, самі поляки не жили між собою в згоді. Спочатку видавалося, що владу тримають прихильники режиму Пілсудського і Ридза-Сміґлого. Не було б у тому нічого дивного, за останні роки до війни польський старшинський корпус у його командних верхах старанно вичищено від опозиції. Я там не дуже знав, що говорять між собою генерали чи взагалі вищі старшини, зате не трудно було зорієнтуватися, чим дише мужва. Серед неї дуже багато очікували якоїсь іншої Польщі, може й самі не знали, яка вона повинна бути, тільки щоб не така, як до війни. Виглядало таке, що офіцери обстоюють старий режим, а нижчі чини говорять то про Вітоса, то про Сікорського, тільки не про Мосціцкого ані не про Ридза-Сміґлого. Були й такі, що відмовлялися від служби в війську.

Не зважаючи на те, що всі чимало лиха натерпілися від большевиків, русофільські настрої досить ширилися, в тому змислі, що «нам треба з москалями тримати, разом з ним німця бити, москаль поможе звоювати німця і відбудувати Польщу».

Намножилося всяких канцелярій, полкових і компанійних, і щоб якось виправдати своє існування, вони безугавно списували людей, вели якісь реєстри і допитували при всяких нагодах, часом по кілька разів. Декому так набридли ці мандрівки по канцеляріях, що він пускався на жарти: один і той самий подавався за греко-католика, то знову за православного, то накінець «визнання мойжешовеґо».

Рознеслася чутка, що лікарська комісія наново переглядатиме всіх людей. Відпустили для неї одну стодолу, поставили кілька столів з нетесаних дощок і «комісія» почала урядувати.

Викликали мене до тієї комісії зараз на другий або третій день разом з групою понад п'ятдесят інших, як показалося, самих українців. Не довго там панькалися з нами лікарі, кожному причепили якусь хворобу і просто зі стодоли відводили набік, не позволяли вертатися до шатра, хіба, що хто мав якусь мізерію в вузлику, то йшов під екскортою її забрати. Поляки хотіли відсепарувати небажаний собі чи малонадійний елемент, не мали до того покищо якогось претексту і лякалися, що потім буде запізно, от і вигадали цю «комісію».

Стоїмо ми так, дожидаємо своєї черги і жартуємо. Скрізь тільки українська мова, по-польськи говорили ми лише до поляків, між собою вживали тільки української мови, як розговірної. Маю на думці тих, що не крилися зо своєю українською національністю, бо були такі, що таїли своє українство зо страху, щоб не викинули їх з війська і не віддали большевикам.

Кличуть і мене. Такий самий я виголоднілий, як інші, але будова в мене широка, кість груба, плечі — як двері, а груди — як бочка. Оглядають мене на всі боки — ніяк хвороби пришити.

— Що вам бракує? — питається один у білому халаті.

— Два боханці білого хліба на день — відповідаю під загальний сміх.

— Ви може боксер по професії?

— Моє діло не боксерське, — господарське.

— Де ж ви виросли такий кремезний?

— Де ж би, як не в себе, на господарці?

— І там такі м'язи виробили?

— Якби ви стільки січки кожного дня нарізали, що я, то й вам такі повиростали б.

Сміються всі, і лікарі, і «хворі».

Ще раз обстукують, пошепотіли щось між собою.

— Ви маєте хворе серце, не надаєтеся до чинної військової служби.

Серце в мене, як дзвін, кожен з них міг би мені його позавидувати.

— У мене справді серце часом болить, з іншої причини. Я хворію на таку хворобу, що називається українська національність, і будь я поляком, напевно мене сюди не кликали б.

Мовчать, ні пари з уст. Кажуть підходити черговому, я вийшов надвір.

Півтора кілометра від буди, де урядувала «лікарська комісія», стояло шість довжелезних бараків, туди відводили всіх, хто перейшов «комісію». Бараки — от як бараки, та ще й большевицькі. Всередині брудно, діри світяться скрізь, вітер гуляє. Нема печі, попід стінами довгі ряди пріч на сім поверхів заввишки. Зараз я видряпався на найвищий поверх і там розташувався, зо мною група українців. В такому бараку — я попав до бараку число 2 — могло поміститися чотириста осіб. Коли я туди прийшов, було нас не більше п'ятдесятки, потім кожного дня все свіжі прибували, назганяли туди не менше тисячки, нікуди й боком обернутися.

Барак цей називали «поліційним», тому, що було між нами около сорок польських поліцистів, ще рештки темносиніх уніформів теліпалися на них, в кого штани, а в кого блюза. З невідомої ближче причини відмовилися вони від служби і їх запроторили туди разом з нами. Дивилися ми на них з підозрінням, кожен знав, що в Польщі, за малими вийнятками, найгірша зволоч сиділа саме у поліції. Чи не навмисне підослали їх сюди, довідуватися, яким духом у нас віє? Самі ж вони заявляли себе прихильниками «людової Польщі», що не хочуть воювати за старий режим, говорили, що не добровільно сюди прийшли, відставили їх большевики разом з іншими. Мабуть передали куті меду. Та ж кожному відомо, що большевики якраз поліцистів, як підпору «буржуазного ладу», найбільше переслідували, звідки ж така любов у них до большевиків? Та Бог з ними, нехай воюють собі, або й ні, у нас свої клопоти.

В бараку тиснява, це ж не жарти — тисяча людей, з-поміж того шістсот українців, решта поляки. Білоруси скупчилися переважно в шостому бараці. Нема начальства, нема й порядку. Ніхто нами не цікавиться, раз на день принесуть зупу, чи пак зафарбовану воду, кинуть по одній хлібині на дванадцять душ і так за одним присідом вечеря з обідом. Навколо стоїть сторожа, ходити вільно тільки від бараку до бараку і до великих викопаних у полі «лятрин». Нема води, щоб помитися, ледве на питво вистачає. На превелике диво нема блощиць. Зате вошей — найрізнороднішого ґатунку й калібру — наче з цілої «батьківщини світового пролетаріяту» позлазилися і даремна з ними боротьба, не витовчеш рукою.

Сяк-так наладнали ми «начальство» самі між собою. Когось там обрали комендантом, йому до помочі додали бриґадирів — все за совєтським зразком, до якого ми звикли за два роки — по одному від кожної п'ятдесятки. Нема жодних апелів, ніхто не лічить, скільки хліба видавати, як десь там записали нас на початку в канцелярії, заки сюди відставили, так і тримаються того стану. Вже кільканадцять утекли до колгоспів, а ми далі на них хліб «фасуємо».

На сьомій прічі зібралося саме українське товариство. Назвища повилітали меті з голови по стільки роках. Крім нас шістьох з компанії тяжких скорострілів віднайшов я там знову односельчанина Федька Голуба, борода йому виросла за цей час майже до пояса, виглядав, як справжній московський мужик. З інших були: Михайло Батіг з Золочівщини, Сарабун десь з-під Чорткова, Андрій Пшик теж з Поділля, Штикало й Самчук з околиць Львова. Чимало було теж волинських хлопців, як Бажаман, Кудра, Йоц та інші. Бажаман наладнав собі обмінну торгівлю з колгоспами й обдирав нас немилосердно, не дивився, товариш це чи чужий, мимо всього ми й тому раді були, це наш одинокий контакт зо «світом».

І поет між нами знайшовся. Михайло Стельмах з Золочівщини складав собі якісь вірші, не дуже мудрі, все ж давали вони розвагу в сумному житті. Зложив він пісню «На Сибірі вітер віє», залюбки її співали.

З більш освічених людей між нами пам'ятаю тільки одного, пізнішого поручника, Петра Шавеля. Може й більше було, небезпечно признаватися, то й тихо сиділи.

Найбільше заприязнився я з молодим хлопцем зо Станіславівщини, Іван Плоскодняк називався. Вояком він ніколи не був, большевики арештували його, як багато молодих українців, вивезли на Сибір і тепер, коли прийшла амнестія для колишніх польських громадян, доставили його до польської військової комісії. Лежав він біля мене на прічі і деякий час ми нічого з собою не говорили, найшла на мене хандра, ввесь світ немилий мені видавався, не відзивався я до своїх сусідів ні з-ліва, ні з-права. Якось раз зайшла в мене суперечка з Плоскодняком — тоді я й назвище його довідався — він добре відгризався, бистрий був хлопець і гострий на язик, сподобався мені і ми подружили з собою. При тій нагоді в сусідові з другої сторони пізнав я земляка з Турівки коло Скалата, доброго мого знайомого і товариша з військової служби ще з-перед війни, Павла Мартинюка. Так його біда прибила в цій «країні щасливого життя», що не то я, але рідна мати його не пізнала б. На заслання кинули його десь коло Уфи, може й закляк би там, якби не відставили до війська.

Тиждень за тижнем минав, життя ні трохи не кращало, хіба те, що зупу замість один раз, давали тепер два рази на день. Наспіло вже постачання з Англії, вояки подіставали добрі черевики, одяги й плащі, увесь добрий військовий виряд. Ми бачили те з наших бараків і тільки слинку ковтали, дивлячись на свої позавивані в шмати ноги. Вояки ходили по їжу до кухні, подзвонюючи новенькими їдунками, а мене злість розпирала на згадку, що навіть ложки в мене немає, що за їдунку в мене бляшана пушка з якогось шміру. Ще в таборі праці на Волині знайшов її, шість разів або й більше варив у ній кип'яток, два роки мандрувала вона зо мною і все одно смерділа шміром. В інших ще гірше, дехто набирав зупу в гарбузи, а дехто і в капелюхи.

Минув ще місяць і почало нами інтересуватися польське начальство. З'являвся дижурний польський старшина, подивився сюди й туди, пішов геть без слова. Одного ранку прийшов плютоновий. Всі лежали на прічах, кому хотілося б вставати в лютий мороз? Плютоновий постояв хвилину, оглянувся навколо та й каже:

— Ви, панове, спіть собі — (це до групи поліцисітів) — а ви, барани, вставати! — (Це до нас).

Гей, як почули це «барани», кожен лап за дерев'яник, чи що там імав під рукою, та в «пана плютонового»! Заки проскочив крізь двері, обірвав скілька разів, решта тільки задудніла по дверях.

Прислали когось іншого, що вів себе більш пристойно, і почали формувати з нас робочі бриґади, зовсім, як большевики. Ходили ми до ліса, около вісім верстов, там одні пиляли дрова, а другі носили на плечах до табору, щоб було чим варити їсти для дивізії. Зима ще й не почалася добре, а мороз, аж тріщить, та й сніги випали вище колін, тяжко бродити по снігу, що витопчеш стежину, то вітер задме. Та й їсти більше не давали. Від дешевої рибки не побіжиш стрибки, — як нас годували, таку й роботу діставали.

Походили ми тиждень до роботи і почалася маркірація. Поміркували поляки, що не далеко зайдуть таким способом, вже не казали носити дров на плечах, звідкись узяли санки з конем, а групу 180 чоловік перевели на постійне до села Ідолґа, щоб не шляпати кожного дня до лісу й назад з Татіщева.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] В розділі про Татіщево використано теж інформації від Михайла Фурика.