XII

ЇДЕМО ДО ВІЙСЬКА

Вістка про виїзд. — Покидаємо Івґіль. — З'являється стара охорона. — Торопіймо двері в вагонах. — «Революція, бий охорону!» — З залізниці на вузькоторівку, потім на корабель. — Нарада бійців і порада для мене. — Збірний пункт в Бузулуці. — Большевики підманюють до «Красної Армії» — Військова комісія. — Без ескорти до Татіщева.

Одного ранку вийшли ми на роботу, як звичайно. Охоти до праці чортма, на норми і так не зважаємо, як удастся підшахрувати, то добре, а не вдасться, то й обійдеться. Плентаємося нога за ногою, щоб день минув.

Того дня нашої бриґади пильнував молодий боєць, українець з Київщини, мало з нами говорив, тільки по очах пізнати, що жалів нас. Тут він відбув своїх вісім літ заслання, його щоправда, звільнили, та додому вернутися не дозволили, підписав він контракт на службу при охороні в'язнів і так коротав свій вік. Оглядаючися набоки, чи, бува, зайві уші не почують, таємничо сказав, що недовго вже нам тут сидіти, виїдемо незабаром, може дуже скоро, будемо мати «зовсім іншу роботу» і одним буде там добре, а другим зле. Та й більш нічого, хоч і як ми просили.

І без того робити не хочеться, а тепер дорешти охота відпала, стільки й мови, коли й куди поїдемо, чи правду казав боєць і як випаде його ворожба. А справдилася вона скоріше, якби хто думав. Ще того самого пополудня стягнули нас з роботи, казали зібрати свої речі, що хто мав — поїдемо. Куди? Не знають. Виїдемо звідси, по дорозі покажеться.

Ну як там буде далі, Господь святий знає, добре, що вирвемося з цього проклятого місця, подохли б узимі, що вже за плечима. Дехто висуває здогад — чи не до війська? Які ж то вояки з нас були б, попухлі зголоду, напів сліпі, розслаблені каліки, не зазнав би німець од нас страху.

Зігнали нас на поляну в лісі, під'їхав туди вантажний поїзд і почали ми всідати, по 70-80 до одного вагону. Тісно, не то що сісти нема де, а й дихати нічим. З'явилися й наші бійці, що привезли нас сюди, вже ліпше зодягнені й озброєні, і тоді довідалися ми, чому покидаємо Івґіль. Коли їх роззброєно і приміщено в бараку, пробували вони нав'язати контакт зо своєю командою. Та як знайти її в війні, де фронт кожного дня міняється? Телефонували до Москви кожного дня, майже всі свої гроші витратили на телефони. Хто хотів слухати в Москві, що ладилася до евакуації, якогось лейтенанта з-за Уралу? Німці під боком, дзвенять вікна від гарматніх розривів, усе тікає, дехто продумує, якби до німця достатися, а от якийсь лейтенант з ескорти польських полонених завертає голову своїми дурницями. Лаялися на нього в телефоні, до ста чортів посилали. Скоро не було до кого говорити в Москві, не давали вже телефонічної сполуки. Довідалися вони, що уряд та всяка інша «советская власть» повтікали до Куйбишева — давай дзвонити до Куйбишева. Нарешті натрапили на когось, що не мав іншого діла в Куйбишеві, і він казав їм виїхати звідти та відвезти нас до перегляду польської військової комісії.

Довідавшися, що їдемо до війська, набралися ми відваги і на найближчій станції домагалися, щоб відкрити двері й відбити дошки з вікон, — нема чим дихати, душимося. Ніхто на те не зважає, а ми, не довго думаючи, давай ламати двері в нашому вагоні й розбивати віконце нагорі. Поїзд якраз підкотився до якоїсь станції, їх тут густо, біля кожного табору здовж шляху, поїзд ішов поволі і щораз приставав. Почули в інших вагонах наш грюкіт, давай собі двері ламати. А все те на очах «заключенных», що не знають, чи від смерти боронимося, чи революція починається. Купа їх стоїть на станції, щось там направляли. Хтось крикнув — революція, бий охорону! «Заключенні» кинулися демолювати станцію, затріщали плоти й стіни, а з вагонів увесь час несамовитий вереск і грюкіт. Наша охорона аж похрипла, ніхто її не чує і не розуміє. Тоді почали стріляти. Спочатку з крісів, а потім і зо скорострілів, по нас бити не наважувалися, стріляли вгору і в землю, на пострах. І це не помогло, в вагонах далі гудить і гримить. Швидко вивезли поїзд на поле і там стали. Прийшов до нас начальник охорони просити, щоб ми бодай на станціях тихо сиділи, а коли поїзд рушить, тоді не тільки вікна й двері, але й дах чи стіни ламаймо.

В той час уже розбито двері в усіх вагонах, геть їх потрощили й повикидали, стало вільніше дихати і все заспокоїлося. І тоді я захворів. Уже всідаючи до вагону, чув я, що недобре щось коїться зо мною, ослаблений і лихоманка трясе. Тепер же ж, після нервової відпруги, зовсім мене розібрало і я колодою звалився в куті. Як крізь мряку пригадую, що їхали ми два дні і дві ночі, найперше звичайною залізницею, потім вузькоторівкою ще півтора дня, а все густими, дрімучими лісами. За цілий цей час дали нам їсти один раз по кусневі хліба. З поїзду можна вже висідати і в одному місті трохи запаслися ми харчами. Трапився якийсь большевицький старшина з воєнкомату, обскочили його хлопці-білоруси, як же ж то, німця бити їдемо і голодних нас везуть! Казав нам видати 280 хлібів, усе, що було в підручному магазині. Багато розбіглися по місті, принесли звідти всячини, один раків, другий добрий кусень швайцарського сиру. А коли поїзд рушив — забракло около сорок, не встигли вернутися. Може долучили їх до іншого транспорту, а може там і залишилися.

Доїхали ми так до якоїсь досить великої річки і там пересілися на корабель. Пароплав доволі чистий і гарний, призначений для пасажирів, не для транспорту вантажу, були в ньому незле умебльовані й вигідні кабіни. Я все ще ослаблений, але вже ходжу, пам'ятаю, ввесь час плили ми вниз річки, за водою. На другому дні плавби викликав мене один з бійців і завів на самий низ корабля, де лежало вугілля. Зібралися там усі бійці, що не мали служби нагорі, сидів і командир між ними, не було тільки начальника транспорту, що хоч теж українець, та енкаведист, чортова душа, не довіряли йому.

Радилися вони, що далі робити, бо вже наближалися до місця, куди мали нас доставити, приїдемо туди завтра. Мене притягнули, як представника полонених українців. Ми маємо йти до війська, їм же наказано зголоситися в іншому місці.

— Яке ж з нас військо буде — кажу їм — погляньте, самі каліки, не кріси нам носити, хіба підпиратися ними, як палицями.

— Все одно до війська вас заберуть, іде війна і людей потрібно. І от що ви майте на увазі. Поляків одразу возьмуть до польських частин, а вас, українців і білорусів, намовлятимуть до нашого, совєтського війська. Поженуть вас иа фронт, як стоїте, погинете, як руді миші. Краще вже до поляків, там бодай відгодують вас, відпічнете і може перевишкіл якийсь перейдете. На те потрібно щонайменше три місяці, і хто знає, що за цей час станеться з радянською владою, може чортові в зуби піде.

— А ви, що з вами буде?

— Нами не турбуйтеся. Не з тих, щоб здорові голови в біду заганяти. Розбредемося по колгоспах і будемо дожидати німців. А ви про те мовчіть. Ми хотіли остерегти вас, українців і білорусів, шкода вашого молодого життя, щоб за большевиків його віддати.

Подякував я гарно бійцям, обіцяв обережно говорити про те з товаришами, послухаємо їхньої ради.

Ось так наші брати, такі як і ми українці, тільки ми в подертих польських, а вони в полатаних большевицьких уніформах, журилися нашою долею. Одна в нас думка й одне в нас серце, як один наш нарід український. На часті пошматований, кордонами поділений і все те не витримує перед силою братньої крови, що ламає всі перешкоди, прагне єдности.

В навечір'я другого дня причалили ми до берега. Висіли в чистому полі, ніякої пристані там не було, всього кілька кам'яних плит на низькому березі. Пішки пішли до недалекого містечка, а може передмістя більшого міста, зайшли під якусь велику казарму і там зустріла нас польська військова комісія в товаристві кількох большевицьких старшин, що облесно всміхалися й заговорювали масненькими словами. Наші бійці здали нас у нові руки, попрощалися з нами і таки з-під воріт вернулися, не в місто пішли, а в поле, шукати колгоспів.

Великі казарми стояли порожні, осталося там не більше тридцяти чоловік з попереднього якогось транспорту. Сказалося, що ми приїхали останні. Надворі жовтень уже стояв, амнестію для колишніх польських громадян проголошено ще 12 серпня, польська військова комісія, що перебирала тут від большевиків полонених, довгенько вже урядувала, майже кінчала свою працю. Хтось казав, що не дуже це далеко від Москви, хоча ніхто не знав, як саме. На думку одних — вісімдесять кілометрів, інші цю цифру підбільшували. Так само не було точно відомо, як називається поблизьке місто. Місцевість, де примістилася комісія, називалася Бузулук, чи Базалук, якась подібна до татарської назви.

Трохи скріпилися ми на силах, бо на кораблі вже варили нам їсти і тут теж на привітання нагодували та казали йти спати. На другий деінь покликали нас перед військову комісію. Обидві комісії, польська й большевицька, урядували на тому самому коридорі в казармі. Ще заки нас туди повели, забігали до нас большевики під різними претекстами, усміхаючись любенько та розбалакуючи про всякі речі, якби на світі зовсім не було війни і якби ми не пересиділи більше двох років по большевицьких каторжних таборах і якби все те можна за годину забути. Десь перед пополуднем зайшли до нас один большевик і один поляк. Перший заповів, що зараз відбудеться військовий перегляд, всі українці, білоруси і «євреї» мають іти до «Красної Армії», поляки підуть до польської. Дивимося на поляка, що він на те скаже, — мовчить.

Вийшли ми на коридор і всі лавою поперли до польської комісії, хоч поляків у нашій групі малувато, а щодо «євреїв», то тільки два, один, знайомий нам уже Іцик з Рівного, і ще другий, кремезний присадкуватий жид з Перемишля, всі кликали його Мошком. Отож тільки цей Мошко та знаний уже з давнішого оповідання донощик Лічек пішли направо до кімнати, де урядувала комісія «Красної Армії». Большевики люті, як купа чортів, вони сподівалися, що українці й білоруси з ненависти до поляків виберуть большевицьку армію.

Не любов ані приязнь загнала нас до поляків. Було нам, як тому Савці, що нема йому долі ні на печі, ні на лавці — на печі печуть, на лавці січуть. Іти до большевиків — значило фронт до двох тижнів і майже певна смерть. А коли б Господь дав кому зберегти своє життя, навіки треба лишатися в цій країні рабства й неволі. За радою бійців-українців на кораблі вибрали ми польське військо, з думкою, що звідти до фронту далека дорога. Найперше мусять це військо зібрати докупи, зорганізувати якось, зодягнути, відгодувати й озброїти, потім перевишколити. Та й хто зна, коли й де будемо воювати, може вирвемося з большевицького раю, хай і до пекла, коли б дальше від большевиків.

В кімнаті стояло кілька столів, за ними сиділи члени польської військової комісії, найстарший ранґою підполковник, мабуть голова комісії. Сам перегляд ішов дуже коротко. Лікар ставив кілька звичайних запитів, навіть не мав часу обстукати грудей. Занесли в реєстр ім'я й назвище, в якому роді зброї і в котрому полку служив, чи мав якийсь військовий ступень і скільки кожному літ. Небагато й могли завдаватися з нами, всі ми більше надавалися до шпиталю, як до казарми.

За кілька годин перепустили так усі чотири сотні з мого транспорту і ще того самого вечора відправили до поїзду. По коридорах і на подвір'ї крутилися большевики, ні одним словом не відзивалися, люто блискали очима з-під лоба.

Не їхала вже з нами большевицька ескорта. Для внутрішнього порядку комендантом транспорту призначено когось з нас самих, а відвозив вас на місце котрийсь з членів комісії. Поїзд їхав швидко, не вистоював уже годинами на станціях і другого дня вранці приїхали ми до Татіщева. Власне, не до самого Татіщева, а висіли на станції в якомусь селі і звідти помаршували на місце. Всі йшли легко і з надією на краще, не знаючи, що попали з дощу під ринву і що не раз зазнаємо ще, по чому ківш лиха.