XI

ЗА УРАЛОМ

Впоперек України. — Поїзд з дівчатами в Харкові. — Переїжджаємо Дон. — Через Казань до Свердловської области. — «Зона заключенных». — Івґіль. — Ані жити, ані здохнути. — Ловимо колоди в річці. — Геть політруків і політвиховників! — Клопіт з власним «начальством». З мосту його та в воду! — Білоруси в таборі. — Війна з блощицями й комарями. — Прогульки по лісі. — Пригода з ведмедем. — Дівчина з-над Волги. — Здобуваю приятеля Іцика. — Іде зима.

Майже цілу добу проспав, прокинувся, як під'їжджали до Києва. Поїзд зупинився по лівій стороні Дніпра і не багато можна бачити крізь двері. Боже мій! Скільки мріяв я про те, щоб побачити золотоверхий Київ, матір городів українських, а тепер проїжджаю попри нього в неволі і тільки огорожу на станції та церковні вежі на обрії бачу. І жаль за серце тисне, і новий дух вступає, зневіру геть проганяє. Жити хочеться, жити для України, для народу українського, через якого обкрадену столицю переїжджаємо.

Двері розкрили, заборонили сходити на землю, дали хліба й води. Бачимо, стоять кияни, бідно зодягнені, переважно жінки. Є й чоловіки, старші, по сороківці. Всі думають, що ми поляки, коли ж почули українську мову з вагонів, сердечно нас жаліли. Їм говорили, що як тільки «визволено» Західню Україну й Білорусію, усіх українських і білоруських бранців випущено на волю. Хто й шматок хліба кидає, хоч і в них не переливається, кричать до охорони щоб пускати нас на волю, це ж бо «свої» люди. Господи, як мило слухати, що нарід наш український заступається за нами, синами своїми, що їх ніколи не бачив, не знав і за поляків уважав!

За годину змінили льокомотиву, закрили двері в вагонах і повезли на схід. Їхали ми шіснадцять днів і шіснадцять ночей, їсти скільки, щоб не здохнути — одного дня кусень чорного хліба і сушена риба, другого теж хліб і на відміну грудку цукру. Ні краплини води, жодної рідини, зупи, чаю чи кави. Нінащо гримати в двері й питва якогось домагатися, ніхто не цікавився, навіть не рахують, чи не втік хто подорозі.

Поїзд сунувся, як гусільниця, безконечно довго вистоював по станціях, шибував сюди й туди, робив місце для воєнних транспортів. Часом удалося до тиснутися до вікна, зирнути, як виглядає наша Україна. Побачив небагато, пам'ятаю що подорозі до Харкова з лівої сторони залізничної лінії тягнулися величезні молоді садки. Здовж залізничного шляху большевики наборзі поставили щось ніби дерев'яні вежі, ніби будки, обсерваційні пункти з напрямленими в небо скорострілами проти літаків.

До Харкова поїзду не впустили, спинили на підміській станції, чи може на передмісті. Заїхав другий поїзд і станув зараз на сусідніх рейках. Повні вагони дівчат з Західньої України, самі молоденькі, нижче двадцяти років. У вагоні, напроти мене, їхали дівчата з львівської тюрми і ми з ними перегукувалися. Дуже добре трималися дівчата, ще й мене підбадьорували, казали, що всі ще напевно вернемося в Україну.

Минуло п'ятнадцять років і в мене цей образ, як живий, перед очима. Молодесенькі дівчата, майже діти, цвіт і краса українського народу, по-геройськи зносили свою долю і скільки разів червяк сумніву підточував у мене серце, я згадував про них, про їх глибоку віру в свій край і свій нарід, сам себе соромився і з новим завзяттям ставав на прю з лихом.

З Харкова поїзд завернув на північ і їхав швидше, за добу заїхали ми до Вороніжа. Переїздили через Дон і я конче хотів поглянути на ту річку, стільки ж разів співав про Україну «від Сяну до Дону». Чомусь в моїй уяві Дон уважався чистою, широкою річкою з бистротечним струмом між зеленими берегами. Тут же виглядав він на калабаню, що з неї розливається каламутний потік по пасовищі, куди худоба йде пити воду і лишає по собі сліди в болоті. Не зробив на мене враження.

На якомусь більшому залізничному двірці гучномовці заповідали відхід поїздів до різних станцій, я з того запам'ятав собі місто Казань, куди й ми поїхали. Досить довго там стояли, сказалось, конвой не знав, що робити з нами, не було точного спрямування, куди нас і вести. Як воєнні полонені належали ми до юрисдикції війська і берегли нас червоноармійці, тільки їх командир подобав на енкаведиста. Коли ми заїхали на станцію в Казані, командир транспорту пішов до «воєнкомату» розвідатися, куди направити наш поїзд, бійці сказали нам, що їдемо до Свердловської области.

Свердловськ лежить по другій стороні Уральських гір, я їх не бачив, правдоподібно переїхали ми через них вночі. Краєвид тут сумний — степ і зрідка кущі, не видно більшої деревини. Перший і одинокий раз дозволено нам вийти й напитися води. Стали ми в чистому полі, недалеко було озерце і туди випускали нас по черзі з вагонів. Кожен нахлептався води досхочу і набрав, у що хто мав, потім промивали очі, ноги, дехто мився цілий, тяжко передати розкіш, що її принесла струдженому тілові зимна вода. Часу небагато, все йшло наспіх.

Скоро почалися ліси, щораз густіші, і незабаром в'їхали ми зовсім у лісистий край, куди оком не кинути — ліси й ліси. Ніхто не знав, куди їдемо, в нікого спитатися. Переїжджали ми через якесь велике місто, видно було купи вугілля, мабуть якийсь промисловий осередок. Здовж залізничного насипу щораз частіше табори рабської праці. Звичайно лежали в віддалі одного-двох кілометрів від залізниці, — широкі квадратові площі з бараками, навколо дротяні засіки, на рогах вартівничі будки — подекуди робітники складали дерево або копали рови майже коло самого залізничного шляху. Хоч як були ми обдерті, виголоджені й завошивлені, але те, що ми побачили, це були не люди, це людоподібні звірі. Годі уявити собі більш нещасні створіння і мороз за шкурою пробігав на думку, що може незадовго і ми такими станемо. Жаль мені зробилося тих нещасних, може й українці, брати наші між ними? Кинув я їм крізь віконце дві пачечки «курашок» і зараз же пожалів, побачивши, як кинулися вони на них з бійкою, частуючи себе стусанами і не перебираючи в лайці.

За день, а може за два, заїхали ми зовсім у лісову гущу. По обидвох сторонах залізничих рейок стояли таблиці, кожна на величезних палях, і на них великими літерами написано «Зона заключенных» та ще щось під тим, не встиг перечитати. Величезні табори, кожен на яких 15-20 тисяч людей, як можна б оком оцінити, тепер уже майже сусідували з собою, рідко траплялося проїхати п'ять кілометрів, де не було б таборового селища. Тут інший край, інший закон, кожен це відразу відчув, неначе з повітрям вдихнув. Наш конвой, що їхав у такому ж, як і ми, вагоні, роззброєно, охорону перейняли місцеві енкаведисти і щось у роді міліції, як пізніше я довідався, з самих таки «заключенных», що відбули вже свій «строк» і мусіли на постійно тут поселитися, або що їх звільнено перед часом за добру поведінку і вірну службу.

Поїзд заїхав на самий кінець лінії, дальше вже рейки не йшли. Конвоєнти розказували нам, що цей шлях збудували самі в'язні, працю біля нього почали в 1937 році і ще й досі його продовжують, кудись на північ. Місцевість куди нас завезли, називалася Івґіль. Про неї говорили, як про місто, може тому, що була там залізнична станція, бо крім трьох будинків і хаток для охорони не бачив я ніяких вільних осель, самі табори в'язнів. Висіли ми з вагонів не в самому «місті», трохи віддалік, і тут недалеко стояв призначений для нас табір. Це було щось жахливе і тяжко повірити, що жили там люди. А жили таки справді, спорожнили його для нас, зробили місце для нового транспорту .

На протоптаній землі стояло кільканадцять полотняних шатер, подертих і полатаних зверху — гола земля. Стомлені довгою їздою всі прагнули відпочинку, нехай би і в собаїчій буді, та на цей вид здригнулися всі. Щось і наша сторожа поміркувала собі, казала вийти звідти й повезла якого пів кілометра дальше до нового «табору». Такий самий він, як і попередній, все ж принаймні дерев'яні прічі були, по дві в кожному шатрі, а навколо шатер наші попередники наносили листя з лісу і зробили загату до половини шатра.

Настали препогані часи. Їсти так, щоб ні жити, ні здохнути. Вранці юшка, де зерно за зерном навперейми гонить, один хліб на дванадцятеро і з тим до роботи. Ввечері, крім такої ж юшки, часом суха риба, інколи й кип'яток. Робота важенна. Десь у лісі в'язні рубали дерево і скидали в річку, воно спливало вниз і наш табір переловлював колоди, витягав з річки, сортував і перевозив до залізничної станції. Ловили дерево довгими гаками, чіпляли ланцюги і мотор підтягав це на міст, п'ятнадцять метрів заввишки. Нанизу провізорично вимірювали кубатуру і значили колоди червоною крейдою, нагорі сортували.

Норми встановлено дуже високі і ніхто не спромігся їх виконати, хоч і пробували спочатку, всі сили напружували. Авже ж, не на те, щоб начальству приподобатися, думалося хліба більше заробити. Швидко це кинули і довгий час оставалися на нормальній харчовій пайці. Більше виробили чи менше — пайки нам не зменшали і кожен робив, як за напасть, щоб якось день проминув.

Не довго ждали на наслідки голодування. Насамперед прийшла куряча сліпота, що тільки вечір настане — не видно, хоч в око стрель. Потім з'явилася пухлина, дехто розпух, що й пізнати годі, і тепер зрозуміли ми слова наших конвоїрів, що «вам добре тут буде, от-так-о будете виглядати», при чому показували руками, як заокругляться наші лиця й животи. Ми справді виглядали «от-так-о» і від того вигляду було три чверти до смерти. Хворими ніхто не турбувався, хочеш — живи, а ні — то й помирай. Ніякої лікарської опіки, що й казати про шпиталь. Десь мав він бути в «місті», призначений лише для охорони. І як це не дивно, ніхто не вмер. Правда, все це люди молоді і здорові, вояки в цвіті свого віку, та хто знає, як було б, якби довелося довше там побути.

Терпець урвався, коли приставили нам політрука, знову на «перевиховання». Політрук трапився і цим разом жид, розказував небилиці про щасливе життя в Совєтському Союзі, батьківщині трудящих, про всі ті блага, що ждуть нас після того, як будемо звільнені. Це просто насміх над нашою недолею і не встиг ще політрук закінчити своєї промови, як ухопили його до середини і там, серед лайки й прокльонів так йому нам'яли боків, що ледве живим вирвало його начальство. Відразу запротестували ми, щоб і духом політруківським не пахло. Ми — не громадяни Совєтського Союзу і не в'язні, ми військові полонені і хоч нам не признають таких прав, що належаться воєнним бранцям, хоч тяжко мусимо працювати і в жалюгідних умовах жити, та мусить якась межа в тому бути і перш усього — не хочемо бачити в себе ніяких політруків і політвиховників.

Жида забрали і вже більше не бачили ми ані його, ані іншого «виховника».

Недоля зближує людей і я, що до того часу тримався осторонь від поляків, тепер заприязнився з двома. Томковіч і Вєрушевскі, обидва капралі, родом десь з центральної Польщі, хлопці добрі і приязно ставилися до укранїців, самі шукали нашого товариства. Звідкись роздобули вони досить велику мапу Совєтського Союзу і не одну годину провели ми над нею в балачках, куди б краще тікати з полону, якби німці зайшли в глибину Совдепії. Не виходило інакше, хіба на схід, до Індії або через Персію. Дорога далека, та чомусь здавалося нам, що менше її бережуть, як европейської частини СССР.

Томковіча і Верушевського просунули ми на оціночників кубатори виловленого з води дерева. Сиділи вони під містком, де підтягалися колоди догори, і там записували на табличках кількість вивантаженого дерева. Писарі з них удалися на диво, шахрували большевиків, як могли і вміли, кожній бриґаді приписували проценти до норми, скоро прибавлено нам хліба і були дні, колій й по кілограмові на голову перепадало. Одним словом — «жити стало краще, жити стало веселіше».

Вийшов клопіт з нашим власним начальством. За начальника приставили нам білоруса Лічека, вже була мова про нього. Сильно вислуговувася він большевикам, а в большевиків служба одна — доносити на своїх товаришів. Не було чого такого надзвичайного доносити, ніхто не збирався тікати, конспірації, хоч би й хотів, не міг робити, от хіба те, що тут і там підманули начальство, щоб наповнити живота. Лічек підглядав за нами і кожну дурницю доносив до начальства. Якийсь час ми це терпіли, а потім набридло — конче треба його позбутися. Коли стояв він на містку, поляк Висоцкі ніби ненароком пошпотався і пхнув його вниз, а вслід за ним полетіла тяженна колода. На один волосок попри нього шубовснула в воду і так урятувався він від смерти, потовкся тільки і зараз большевики забрали його до свого шпиталю. Нового коменданта вже не настановляли, самим казали обрати і ми знову поставили якогось білоруса. Хлопець він добрий і товариш гарний, скінчилися клопоти з власним «начальством».

Читачі може завважили, як часто виступали в нас білоруси, як бриґадири, ланкові чи коменданти таборів. Причина та, що серед нас справді багато було білорусів, а далі, дуже багато поляків, що хоч кілька слів уміли сказати по-російськи, білоруськи чи українськи, теж подавали себе за білорусів. По-третє, білоруський елемент був найбільш податливий на большевицьку пропаґанду, найбільше між ними було таких, що танцювали під большевицьку дудку і тому найзручніше було большевикам добирати собі з-поміж них співробітників. Але були й добрі хлопці і треба сказати, що вони переважали.

За якийсь час звикли до того паршивого життя, одне тільки спокою не давало — мільйони блощиць у прічах. Душили їх пригорщами, обливали дошки кип'ячою водою — нічого не помагало. Ледве ліг чоловік, зморений цілоденною працею, і ще добре очей не заплющив, як цілими стадами облазили його блощиці, тяли й рубали і не було на те ніякої ради. Були щоправда вийнятки, що нічого собі з того не робили, хропіли, аж вітер у шатрі свистів, але більшість мучилася, вставали з дощок і куняли, стоячи, до ранку.

Вдень, на відміну, комарі ссали кров. Цілі рої їх літали в повітрі, вся робота стала б, якби не дали нам сіток на голову. Спереду сітки, ззаду полотно на голові, з різних шмат пошили ми собі рукавиці і так боронилися проти тієї єгипетської язви. Все одно знаходили комарі способи, щоб добратися до тіла, кусали так болюче й в'їдливо, що опухи ніколи не щезали, тільки в одному місці підгоїлися, нові в другому з'ялялися.

Було ясне, що не перетримаємо зими в шатрах, і комендант табору, на вид людина несогірша — не дошкулював, але й помогти не міг — виділив дві бриґади і казав ставити хати на зиму з грубих соснових бервен. Діло пішло з охотою і досить скоро збудовано дві великі хати, дуже примітивним способом, коби стіни й дах, на середину час буде пізніше. До тих хат я та ще кілька скрадалися кожного вечора, рятуючися від блощиць. Якби зловили, заперли б у карцер, ми пильнувалися і скоро світ виповзали назад до шатер, підкріпившися кількома годинами благодійного сну.

Відколи Томковіч і Вєрушевскі почали записувати фальшиві норми, ставало більше часу і ми волочилися по лісі подвох чи потрьох, збирали ягоди, їх росло тут багато і всякого ґатунку — і зривали горіхи. Найсмачніші горіхи називалися «феброві», родилися на подібних до сосен деревах. Я звичайно ходив з Василем Дубницьким зо Станиславівщини і раз на таких мандрівках наскочив я на ведмедя. Здоровенний «вуйко», на мій зріст заввишки, сивої шерсти, свояв на віддалі яких п'ятнадцяти метрів, непорушними очима глядів на мене, тільки чесав землю одною ногою. Зо страху я задубів, потім на задгузь відступив кілька кроків і як дав драпака, то аж на дереві біля Василя перевів трішки дух.

Ловили й рибу в річці. Гачки з дроту, вудка з мотузка, річка велерибна — рибину за рибиною тягнули з води і там же й пекли її на вогні. Не дуже смакувало, бракувало соли.

Раз зустрів я дівчину в лісі, ягоди збирала. Була вона з німецьких колоністів, що жили над Волгою від майже двох сотень літ, коли ж почалася війна, вивезено їх звідти й розселено по Сибірі. Не знав я того, від неї щойно довідався, що тут недалечко живе їх кілька родин, харчуються рибою, ягодами і всяким корінням, турбуються як зиму перебути. Дівчина говорила по-російськи, я по-українськи і якось ми з собою розумілися. Сухої нитки на большевиках не лишила, бо й що ж більше могли їй заподіяти? Вирвали її з рідного села, загнали в далекий Сибір між вовків і ведмедів, гірше, як у тюрму.

Несподівано під кінець літа здобув я собі приятеля. По другому боці річки лежала звинена в клуб залізна линва. Бог знає, хто її там поставив, нагло чомусь запотребував її комендант табору. Найближчий міст — кілометрів з п'ятнадцять, на другий бік їздили ми звичайно човником. Линва тяжка, до транспорту линви потрібно шестеро людей, ледве чи видержав би човник цей тягар. Для заохоти начальник обіцяв за перевезення линви записати цілоденну норму. Зголосилася шістка, між ними один жидок, ніхто не знав його назвища, кликали його Іциком. За стерничого сів Вітюк з Тернополя, що жив над ставом і вмів правити човном.

Річка не дуже широка, зате глибока й повновода, посередині глибина доходила до кільканадцяти метрів. Щотільки випливли ми на середину, човен спохитнувся і ми бомкнули в воду, аж забулькотіло. Всі скоро доплили до берега, я один забарився і бачу, що на березі сміються, аж на черева лягають. Думав, що з мене. Оглянувся і я, а мій Іцик бідолаха, то пірне, то вирине на хвилину, руками замахає і знову пірне, вода зносить його на глибину. Жаль стало жида, підплив я до нього і підштовхуючи його до берега витягнув на сухе. З того часу Іцик, де тільки мене стрінув, кричав за мною «ти мой спасітєль». Доля розлучила нас небавом, а потім знову звела, вже в новій польській армії, і де б не побачив він мене, в Палестині, в Єгипті чи в Італії, вітав мене тими словами «ти мой спасітєль». Хотів дати мені триста рублів — звідки в нього скільки грошей узялося? — ніяково було брати гроші, я відмовився. Може живе десь Іцик у світі, розказує жидам про гірке наше життя в Совєтському Союзі та й про «спасітєля» свого згадує.

Сиділи так у глухому куті, відрізані від світа й людей, здавалося, сам Бог на небі забув про нас. За ввесь цей час ніхто ані листа не написав, ані вістки від родини не дістав, ні разу не бачили газети, не знали, який день тижня. Якесь отупіння огортало, збайдужіння до долі, єдина журба — як зиму зустрічати, бо сонце сідало щораз нижче і в повітрі повіяло холодом.