Х

ЗНОВУ ВІЙНА

Залізні галушки з літака. — Невже війна? — Все потратило голови. — Частину вантажать у вагони, решта в розтіч. — Дралую до ліса. — Нема бойового духа в червоноармійців. — Тікають політруки. — Чути гомін бою. — Злука з партизанами. — Роззброюємо большевиків. — До Костополя. — Одні на Полісся, другі на Білорусь. — Будемо голосити революцію в Росії. — Перехід через Прип'ять. — Під Барановичами. — Між большевицьким молотом і німецьким ковадлом. — Поїзд з полоненими. — Звідки вийшов, туди й пішов.

Одного разу верталися ми з денної шихти. Скоро закінчили роботу, могла бути яка 4 або 5 година пополудні, стояло літо, дні довгі, сподівалися ми, що й час відпочати буде і може з цивільними робітниками побалакаємо. Десь далеко загудів літак. Ніхто на те не зважав, літаки там кружляли часто і кожен звик до їх гуркоту. Та щось інакше він тим разом летить, низько спускається нам понад голови, пільот рукою помахує — все так швидко діється, що не встигли ми розчолопати, що і як, а вже за секунду цей же самий літак б'є скорострілом по большевиках. Завернув півколом — нова серія з тяжкого скоростріла, кулі великі, як шершені, скоростріл цокотить, чути, як кулі лускають по камінні. В один мент на всіх упав неописаний жах — де хто стояв, там кинувся на землю, приляг ниць, один суне голову під коліна, другий закриває руками. Хвилина-дві і вже нема літака, кружляє над лісом, близько, ввесь час його видно і ввесь час чеше скорострілом. Посхапувалися ми на ноги, сторожа з ляку потратила голови, не знає, що казати, чи тікати нам у ліс, чи лягати на землю. Та й слухати її вже ніхто не хоче, скрізь паніка, гармидер, кожен щось інше кричить, все поставало всуміш — бійці, полонені, робочі батальйони і цивільні робітники...

Один кричить — «війна!» Другий — «німці б'ють!» Третій — «спасайся, хто може!» В усьому чути страх і видно безрадність.

Зайшов і мені холод у п'яти, проте я скоро прийшов до себе, все те я вже пережив у перших днях польсько-німецької війни, не новина воно мені. Ось прийшла хвиля, коли треба тікати, як жалко, що не було часу дістати від дівчат документів і одягу! Ну, Бог з ними, і так дам собі раду.

Сюди й туди кидаю очима, куди б легше дати драла. І чи це так мені здається, чи справді деякі з цивільних робітників що між бійцями вештаються, сіють між ними паніку і підбурюють проти большевиків? «Революція в Росії», — кричать, — «в Рівному визволено в'язнів, — шістдесят тисяч на волю вийшли», «большевиків б'ють», «німець іде — кінець комуні буде», — різну всячину вигукують, трудно дочути в тому гармидері.

Минає перший страх і хоч безладдя ще далі, та вже з'явився начальник, кричить, щоб полонені сідали в вагони, зараз будемо від'їжджати. В долину відведено відногу залізничої лінії, сюдою під'їздили поїзди, щоб каміння на них вантажити, і завжди стояло кільканадцять порожніх вагонів. Тепер казали нам туди вантажитися і в тій суматосі багато, почувши команду начальника, подалися до вагонів. Та не всі, щонайменше половина пустилася тікати на всі чотири вітри. Найперше тікали ті, що довше тут працювали і мали вже час обізнатися з околицею. Наша партія прийшла недавно, перед кількома тижнями, і з неї найбільше полізло в вагони.

Ну, гадаю собі, їдьте здорові, мені туди не дорога. Ноги за пояс і, користаючи з того, що ще не вщухла паніка, чкурнув до ліса, куди ближче. Ліс високий, на скраю підшитий кущами, і я там приляг та дивлюся, що буде далі. Застав уже з десяток таких як я, лежимо тихенько, не важимося покищо заходити в глибину ліса, там десь стоїть військо. Коби до смерку діждати, а коли ніч западе — якнайдальше від Янової Долини!

Вже вагони повні людей, машина під парою, — але стоїть, не їде. То тут, то там вискакують з вагонів і хильцем біжать до ліса, бійці нічого на те, хоч неможливо, щоб не бачили, видно все, як на долоні. Нема вже нікого в каменоломі, на площі довкола табору зібралося кілька сотень війська, чути накази, хоч невиразно. Якось ніхто не ладиться воювати, не займає бойових позицій, не шукає прикриття лісу — щось, якби всі якнайшвидше хотіли здаватися в полон, дехто вже зброю на купу скидає. І всі стоять на місці. Окремі люди висмикуються стежинками в сторону ліса по протилежній від нас стороні, видно їх добре, самі старшини й політруки, непевно почулися між вояцькою масою.

З-за дерев висунулося кілька хлопців з малим скорострілом, пустили коротку серію, вбили одного політрука. Решта завернула в інший бік, до війська не вертається, з другого боку хоче добігти до ліса. Партизани? Націоналісти? Щось зашвидко. А може війна вже довше, а ми нічого не знали? Кричали ж у натовпі, що вже четвертий день б'є німець москаля.

Літак відлетів, успокоїлося вже, а всі далі на місці стоять, ніхто не йде до ліса і ніхто з ліса не виходить до залізниці. І поїзд не рушає, хоч машина парою пихкає. І, здається, всі чекають, що ось зараз вийдуть з ліса німці і тоді вся справа розв'язана. Дехто з бійців вже й пояси скидають, до кишені ховають. Притихли і хлопці з другої сторони лісу, за деревами поховалися, не видно їх мабуть з долини, ми їх добре бачимо зо свого становища. Пошепки порозуміваємося між собою, всі ми в кущах українці, нема між нами ні одного поляка ані білоруса.

—Давайте хлопці, — кажу — проскочимо й ми на той кінець ліса, може приймуть нас до товариства. Що буде, то буде, гірше смерти не буде, а може піджаримо трохи «товаришів» за всю біду, що в полоні зазнали.

Нагло — сухий тріскіт скоростріла. Спершу далеко, дедалі все ближче й голосніше, десь з південного заходу. Може німці? Може ось зараз, за годину, за хвилину скінчиться наша недоля, пропаде разом з проклятими большевиками? Мабуть і большевики сподіваються, що німці близько, думають здаватися. Бий їх лиха морока, щоб вони згоріли!

Постріли ввесь час торохкотять, не підсуваються ближче, неначе на місці стали, тільки густіші, вже й глухий гук гармат доноситься. Десь іде бій, недалеко, коли скоростріли чути. Ну, коли в усіх большевиків така охота до війни, як у тих, що в долині, не багато буде німцям з ними роботи.

Довжіють тіні дерев, западає присмерк. Поміж деревами й кущами обережно просуваємося до партизанів, застаємо там уже кількох наших, що підсунулися з другої сторони, тепер уся наша група злучилася, є нас разом двадцять чотири — вісім місцевих хлопців і шіснадцять полонених. Приймають нас радо, знають, що ми українці з польської армії. Зброю мають польську — скоростріл, кріси й ґранати — дістаємо зброю і ми, большевицьку вже, скрізь її понакидувано на полі під лісом.

Стемнілося. Що ж нам робити тут, посередині між німцями й большевиками? Кажуть хлопці, на всі боки купи большевицького війська в лісі, з нашого боку сама піхота, покидали зброю під деревами і так стоять. По другій стороні долини на лісових полянах і по дорогах стоять танки. Багато їх, тяжко порахувати, і не знати, який там бойовий дух. Тут зараз близько кілька сотень, не займають бойових позицій, але й зброї не кидають.

Пустилися ми глибше в ліс, натрапили на відділ большевиків. Наставили на нього скоростріла — та що вдіяла б нас горстка, якби большевики захотіли битися? Висилаємо двох — одного з місцевих і одного з бранців — большевики підпускають їх зовсім близько, байдужі, не стріляють. Кличемо, щоб здавалися. Німці вже недалеко, тільки що їх не видно, цілий ліс оточений, а в лісі ми, партизани. В Росії революція, нема за кого воювати, все валиться. Нічого від них не хочемо, нехай складуть зброю й ідуть куди завгодно.

Ще й говорити ми не скінчили, а вже частина почала кидати зброю під дерева, де хто стояв. Дехто відчіпае ремінь від кріса, кріс кидає, ремінь ховає. Темно, хоч згори ще ясніє небо, трудно полічити, чи багато нас, тих «партизанів».

Спам'ятався командир, кричить, щоб не кидати зброї. Тут і там схиляється боєць назад по неї. Тоді від нас команда — всю зброю на купу і відступити набік, інакше вогонь!

Не багато вдіяв би цей наш «вогонь», та большевикам страх не хочеться воювати, скидають на купу кріси, баґнети й автомати, іншої зброї не мали. Кажемо їм відступити на край ліса, туди зараз підійдуть німці. Зброї для нас забагато, позабирали ми автомати і стріливо, решту лишили під деревами.

Ще того самого вечора без одного пострілу роззброїли ми два такі відділи. Скрізь одне й те саме — валиться «совєтськая власть», в Росії революція, німці наступають, шкода даремно кров проливати. Бог його знає, скільки ще обдурила б большевиків кучка наших «партизанів», більше не натрапили ми на ніяку військову частину. Це й добре, бо хіба не будемо брати в полон цілої армії з одним скорострілом і кільканадцяти автоматами. Скоріше чи пізніше стрінули б опір і пропали б по перших стрілах.

Відбилися ми так досить глибоко в ліс, посідали на галявині під деревами, радимося, що нам робити. Мошонюк каже пробиратися до нього на Полісся, там він сховає нас у болотах, що не то німці чи большевики, але й самий дідько нас не знайде. А перейде фронт, успокоїться трохи, тоді кожен піде додому. Що інше могли ми вигадати? Як розвидниться, німці почнуть прочищувати ліс і ми опинимося між двома вогнями. Хіба справді майнути на Полісся і пересидіти в болотах? Біда, дороги не знаємо, навмання прийдеться блукати по лісах.

Місцеві хлопці пропонують провести, вони чудово знають ці околиці аж до Костополя, а там якось розпитаємося. Як іти, то йти, навіть не відпочивали, щоб часу не гаяти. Цілу ніч били догами, мало ходженими дорогами пробиралися, натомилися, що й сказати тяжко, до того голодні. Сонце високо вже викотилося на небо, як провідники вирішили, що недалеко Костопіль. Нема чого показуватися нам у містечку, там напевно большевики. Припічнемо десь, обминаючи місто, з'їмо, що вдасться в добрих людей дістати, і далі, на північ.

В якомусь сільці перепочили ми дві години, добре попоїли в людей, простягнули кості на пахучій траві. Гарно так, ліс шумить, пахощі пливуть повітрям, небо тихо синіє — довіку так лежав би на землі українській.

Пора б нам розлучатися. Ми з Мошонюком — на північний захід, хлопці-партизани — назад. Перед тим ще раз воєнна нарада і тоді вирішено, що нічого нам іти до Мошонюка. В нього жінка й родина, та й чоловік він бідний, хоч і добряга, як нам звалитися йому на голову, чим нас прогодує? Ні, нехай він краще сам вертається додому, а нам молодим море по коліна! Попремо большевикам на тили й будемо сіяти неспокій між людьми. Сподобалася ця думка і нашим «партизанам», уже й вони не хочуть вертатися, з нами підуть. Підемо всі разом далі на північ, між білорусів, у напрямі на Барановичі. По селах будемо говорити, що в Совєтському Союзі революція, треба бити комісарів, їсти большевикам не давати, з худобою в ліси тікати. Війна буде коротка, німці вже доброго чосу завдають большевикам, все тріщить і валиться. Та й ми самі вірили в скорий кінець, не думали так довго «рейдувати».

Кінець справді прийшов скоро, тільки не війні, а нам. І зовсім для нас несподіваний.

Набрали ми хліба в торби, поховали автомати під одежу — ідемо на Барановичі. Проситься Мошонюк, з нами йти хоче, кричимо, щоб ішов геть, а то поб'ємо старого, його місце біля жінки й дітей, а не з нами, шибайголовами. Розсталися ми з ним зараз за Костополем і там я востаннє його бачив, не знаю, яка його дальша доля.

Іти гурмою незручно, всякому підозріло, куди стільки молодих людей у воєнний час простує. Поділилися ми на дві групи, одна йде за другою так, щоб не стратити себе з очей. Ідемо вже сміліше, розпитуємося в людей, де стоять большевики. Повно їх скрізь — піхоти, танків, артилерії — але можна їх обминути. Якось нам пощастило, бо тільки один раз під лісом на танкістів натрапили, дуже близенько, не дальше двісті метрів, та мабуть не бачили вони нас і ми тихенько просунулися.

Кого тільки стрінемо на дорозі, кожному своєї пісні співаємо — про революцію в Москві і кінець «совєтської власті». Одні мовчать недовірливо, другі теж мовчать, хоч очі їм світяться, а треті раді б щось більше почути, та що ми їм можемо сказати? Ось почекайте кілька днів, побачите, що большевиків чорт візьме, німець прийде і прожене це падло!

Ввесь день ідемо ще по давній польській теритоторії, давня Совдепія зачинається десь там за Прип'яттю. Завтра туди прийдемо, цікаво, як приймуть нас тамошні люди?

Важкувато буде перейти через Прип'ять. Річка, кажуть, велика й широка, мости напевно бережені, це ж війна. Надиво нам проскочили через неї так, що й самі не счулися. Вийшли на тракт, що до моста, і завагалися. Темно вже, по обидвох кінцях моста сторожа понад усякий сумнів стоїть, большевики навіть у мирний час мостів берегли, що й казати тепер, коли війна. Трактом сунеться великий рух, люди йдуть сюди й туди, візками їдуть, хоч уже ніч запала. Військових транспортів і колон не видно, може їдуть залізничим шляхом.

Підходимо під міст, замішавшися між людей. Є «громозводи»,1 два стоять, сперлися на поруччя, похнюпили голови, навіть не дивляться, хто їде. Серце молотом б'ється, якби спинили — треба стріляти. Та ні, і голови не підводять. Неймовірне! Війна вже кілька днів і фронт тут недалеко, німці бомблять мости щодня, а тут по два «громозводи» з кожного боку та й нічим не цікавляться! Що ж, Бог з ними, нам аби на другий бік.

Міст уже за нами. Дороги не знаємо, провідника нема. Одне певне — не можна йти битим шляхом, неодмінно зустріли б або маршову колону, або бодай військову контролю. Кажуть люди, тут недалеко залізничий шлях на Барановичі, нам треба йти здовж шляху, не занадто близько, він теж напевно бережений.

Була вже п'ята година перед вечором, коли підходили ми до залізничої станції в Барановичах. Спинились на хвилину подумати, як далі йти, бо коли цілим гуртом з'явимося на станції чи в місті, неможливо, щоб не зачепила нас міліція або якась військова стежа. Перед нами рівнина, чисте поле, з лівої сторони кілька хаток і якась деревина виростає то тут, то там. Все видно, як на тарілці. На станції стоять два довгі поїзди, щось наче транспор-ти війська, а може полонених? Не видно здалека.

І тоді скоїлося щось страшне. Ще заки встигли ми обмінятися думками, посідавши потомлені оподалік від залізничого шляху, з-заду за нами, з лісів, звідки ми якраз виринули, почулася стрілянина. Спершу переривано, дедалі щораз густіше, реґулярний крісовий і скорострільний вогонь. Звідкись узялися німці, якась частина вискочила з лісів, підійшовши швидким маршем на Барановичі. Ще хвиля-дві, і большевики від сторони міста теж відкриють вогонь, а тоді нещасна наша доля між двома бойовими лініями. Огорнув нас жах, німці б'ють щораз дужче, нема куди сховатися, щоб тобі рівчак який, або купина! Єдине, що лишилося, це хильцем бігти до міста попри залізничий насип, що принаймні з одного боку трохи охороняв від куль. Може добіжимо ще, заки спам'ятаються большевикіи.

Гей, як чкурнули ми, наче нам хто крила до ніг пришив! Майже два дні й ночі без більшого відпочинку мандрували, здавалося, до краю з сил вибилися, а коли кулі попри вуха свищуть, звідкись і сила взялася. Прибігли ми на станцію, ввесь час під німецьким вогнем, на щастя всі цілі й здорові. На станції рух і паніка, ніхто на нас не дивиться і не розпитує, що це за кумпанія сюди забрила, кожен зайнятий собою. Чути якусь команду, якої ніхто не слухає. Прилягли ми трохи до землі, щоб зловити дух. Треба зараз же тікати, ще заки зачнуть придивлятися, що це за гольтіпаки прибігли.

Ще заки підвелися ми до дальшого бігу — налетіли німецькі літаки і вмлівіч ціла станція перемінилася в румовища й безладну мішанину розбитих вагонів і людських трупів. Рванув я без пам'яти ліворуч від станції, там бачив, якась бічна лінія від неї закрутом відбігала, в віддалі якого пів кілометра стояв поїзд з транспортом польських полонених. Що сталося з моїми товаришами — не знаю, ніколи їх уже не бачив. Кілька хвилин бігли ще поруч мене два, а потім уже тільки я один добіг до залізничої бічниці.

Лежу, задиханий, ледве дух переводжу. Літаків уже нема, тільки німці знову підсуваються, над станцією підноситься курява і чути зойки, притишені віддаллю. З другого боку станції під'їжджає поїзд, у товарних вагонах двері відкриті з обох сторін, вискакують з них червоноармійці і формуються в бойову лінію. Поїзд вертається і незабаром знову підвозить підкріплення для большевиків. Бій іде понад станцією, коло мене трохи безпечніше. За мною кілька хат, перестрашені не то міщани, не то селяни обкинули мене злющим оком, не впускають. Підсуваюся назад під залізничий насип, там ще найбезпечніше.

Поїзд з полоненими стоїть недалеко, не видно большевицької охорони, мабуть поховалися зо страху. Двері від вагонів відкриті, виглядають крізь них полонені, час від часу хтось вискочить з вагону, перебіжить здовж поїзду і вскочить у другий вагон. А бій іде далі, чути вже й гармати. Сюди, хоч навколо голе поле, хіба припадкове яка куля заблукається...

З тяжким серцем рішився я долучитися до транспорту полонених. Не бачив для себе інакшого виходу: втікати нікуди, куди б не пустився — чи з німецького, чи з большевицького боку підстрілять, як зайця. Може під охороною ночі вдалося б відбитися подальше від Баранович, але до вечора ще далеко. Та й куди піду, сам, у чужій країні? Автомата в мене вже нема, мусів кинути, добігаючи до станції, з утоми ледве на ногах держуся, одне тільки бажання в мене — спати, а там, хай і небо валиться, тільки спати і спати!

Скинув я з себе фуфайку, в самій сорочці остався, підсунувся до першого з краю вагону, вітаюся і прошу впустити. Впускають без слова, дають мені якийсь старий військовий плащ. В вагоні чути переважно польську мову, часом долітають білоруські й українські слова. Не розпитуюся, хто вони і звідки їдуть, за хвилину вискакую й біжу до іншого вагону, там уже приймають мене, як одного зо своїх, з того самого транспорту, що захотів замінити собі дальше товариство подорожі й перебрався до іншого вагону.

Без одного слова простягнувся я в кутку, накрив голову шинелею і примостився до сну.

От так то, Михайле, думаю собі, гуляв ти по волі, вдихав вільний вітер волинських піль і лісів, вкривала тебе синява українського неба вдень і густа темінь вночі — аж захотілося тобі робити революцію в Росії і так забрив ти туди, звідки й вийшов, назад до транспорту воєнних бранців. Що собі наварив, те й пий, небоже!

Серед тих думок запав я в сон. Тяжко сказати, як довго я спав. Немов крізь мряку доносилися до моєї свідомости постріли, потім поїзд рушив, бо ще якийсь час, перевертаючися з боку на бік, здавалося мені, що колише мене ритмічний рух коліс. Постріли не вгавали, виглядає, що їдемо здовж бойової лінії, а я спав далі, розплющити очей не міг з утоми.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Громозводами називали в нас большевицькі стійки в гострокінчастих шапках і зо штиками на крісах.