IX

МАНДРІВКА ПО ТАБОРАХ ВОЛИНІ

(Тудорів — Воронуха — Гоща — Червона Руда — Янова Долина). Тудорів. — На контролю до кухні. — Воронуха. — Гостюємо в селян. — Пригода в «колхозі». — Хто до Підволочиськ, а я до Гощі. — Звідти до Червоної Руди. — Праця при лісорубні. — Як я здавав свою «норму». — Великдень у лісі. — Стріча з націоналістами. — Большевики вивезли ціле село. — Пустельник, чи підпільник? — Фабрика дикти в Межиріччі. — Янова Долина. — Робота в каменоломах. — Військо в лісах. — Залицяння до дівчат. — Совєтські робочі батальйони. — Аґітую між українцями.

З початком осени підвезли нас дальше по тій самій дорозі, до села Тудорова. В полі селяни копали картоплю, мусів це бути кінець вересня.

В трьох великих бараках розмістилися три сотні з гаком бранців. Колись там були стайні, а тепер з ласки батька Сталіна зроблено з них житла для людей. Як звичайно, поділено всіх на бриґади, — з того три безконвойні, решта під караулом, — і далі кожного дня гнали до роботи при дорозі. Мене приділено до бриґади під конвоєм, на щастя конвоїри показалися незлі люди, не надто заганяли до роботи, часом і в село дозволяли піти, ніби купити «курашки». Так називалося стебло з тютюну, порізане на махорку. Щораз котромусь забракло «курашки» — є нагода піти між ілюдей. Ходив і я, цікаво приглядався місцевим людям, перший раз у житті зіткнувся з ними зблизька, всяку нагоду використовував, щоб побалакати. В більшості це свідомі українці, гарно до нас відносилися, хоч і «галичанами» називали. Не чув я про комуністів між ними, казали, був один такий, що колись комунізував трохи, большевики назначили його «народнім суддею» чи як там вони це називали. Не довго втішався він своїм чином, мабуть прозрів з комунізму і большевики кудись його вивезли. Багато з-поміж селян служили колись в українській, чи як вони казали в «петлюрівській» армії, щиро згадували ті часи і з охотою мені про те розказували, а я кожне слово на обидва вуха ловив і до ранку слухав би, якби не ждала на мене бриґада.

В селі большевики вже зорганізували комсомол, роздали зброю молодим хлопцям, що робили службу, як міліція. За нами пильно слідкували, видно діяла вже большевицька пропаґанда, що ми — вороги народу, недобитки «панської Польщі», а й без того кожен у селі ненавидів Польщу з душі і це відбивалося часом і на бранцях. Одного вечора міліція зловила поляка Бурака з нашої бриґади. Вже хотіли відвести його до арешту, на його щастя ми побачили це і відрятували, повідбирали кріси в підростків та прогнали їх. На диво, ніхто не робив ніякого слідства і справа затихла.

Сильно дошкуляв голод. Наробиться чоловік на свіжому повітрі, натомиться і зголодніє, здається, коня з копитами з'їв би. А з кухні видадуть юшки якраз стільки, щоб трохи похлептати і ще більше роздражнити голод. Пішла делеґація скаржитися до команди, сказали там, харчів видають доволі, пильнуймо кухарів, голодні не будемо. Воно то й правда, що заки в пана в роті, то в кухаря в животі. Зібралися ми на мітінґ, рішили висилати щодня по одному контрольорові до кухні від кожної бриґади по черзі. Цілий тиждень ходять уже ті контрольори і якось не видко поправи. За тиждень прийшла черга на нашу бриґаду і вислали мене. Найперше пішов я з кухарями до магазину, вибрали звідти харчів на цілий день, а в кухні став я собі в кутку й дивлюся, що то буде, не знати як і звідки зачинати свою контролю. Зварили кухарі м'ясо, виложили на стіл і крутяться по кухні, щось або їм бракує, або заваджає. Еге, панове товариство, це мабуть я вам заваджаю! Один каже мені вийти надвір, принести патиків на вогонь. Ні, не піду, маєте на те своїх помічників і послугачів, мене сюди прислано доглядати, щоб справедливо був зварений і розділений обід. Пошпортали щось кухарі в огні, напустили повну кухню диму. Гризе дим очі, я таки не виходжу. Бачу, щохвилини забігають якісь типки, то з магазину, то від кравців або шевців, то з канцелярії, кожен замовляє собі «добру порційку», навіть дехто з конвоїрів заходив поласувати м'ясом, — на охоті скінчилося. Зближається обідова пора, беруться кухарі інакше до мене. Запрошують — бери та їж, скільки чого хочеш. Думали задобрити мене, щоб я примкнув очі на час роздачі обіду і так мабуть з моїми попередниками робили, нічого дивного, що ніякого пуття з такої контролі не виходило. Не повезло їм і тут, я сказав, що найперше наш обов'язок накормити людей, а там уже побачимо, скільки лишиться для нас.

Приходять бриґади по обід. Кожного дня діставали ми по пів відра зупи на бриґаду і так я й видав, та тільки сьогодні зупа хороша, густа і м'яса багато. Видав я так по пів відра на бриґаду — ледве половину кітлів вичерпали. Давай усі на повторку! Ще раз по пів відра всім і ще в кітлі осталося. Кухарі мовчать, якби могли — живого мене з'їли б.

Того вечора я став героєм дня, стільки й мови, що про мене та про мою «контролю». Мерзенна кучка кухарів з помічниками, різними магазиновими й канцелярійними «функціонаріюшами», безсоромно обкрадала своїх товаришів, самі наїдалися по пельку, а робочий стан навголодь ходив. Для мене самого це несподіванка, разом з іншими гадав я, що заголоджують нас большевики, як попередніми місяцями, нікому й на думку не приходило, що наші власні товариші морили нас голодом.

Пропонують мене на постійного контрольного, буде й мені краще, звільняюся від роботи. Не хотів я прийняти того посту, ніде правди діти, трохи й лячно. Тепер вийшли на яву крадіжки кухарів і вони мені того не забули б, або вбили б колись уночі, або в інший спосіб ногу підставили б. Нехай кожен по черзі робить контролю і пильнує злодійкуватих кухарів, усім буде добре.

Харчування відтоді дуже поправилося, кухарів частинно змінили, другі не наважувалися вже красти, може боялися, що поб'ють їх, коли вже виявився обман і коли б він повторився.

Зима цього року зачалася скоро, в половині листопада випали сніги, забракло палива. Вибрано бриґаду з шіснадцяти чоловік на заготівлю дерева до ліса і я теж знайшовся в тій бриґаді. Разом було нас чотири українці — крім мене ще Голуб та Сичок з Терпелівки і ще один поліщук, Мошонюк називався, старший дядько, неписьменний і сумирний чолов'яга, тримався мене за полу і слухався, як брата. Ще чотири білоруси і вісім поляків — ось і вся бриґада. Заїхали ми автом до невеликої оселі Воронуха, п'ятнадцять кілометрів на північ. Всього чотири-п'ять хат, мав це бути присілок, властиве село розкинулося з другої сторони ліса. Вибрано нас самих таких, що мали свої родини по цей бік. Хто втече — тому вивезуть родину на Сибір.

Норми визначено величезні. День-два спробували ми, чи не виконаємо, показалося, що й конячої сили не вистачило б на те, що й казати про виснажених голодом людей. А потім усі неначе забули про норми, з Тудорова приїжджали вантажні авта й забирали дрова, скільки вдалося нам напиляти. Всі задоволені, ще й довкільні селяни скористали. Один з білорусів, Русак, познайомився з дядьками, напився самогонки та й привіз їх з саньми забирати дрова. Чому не дати? І так большевики заберуть. Щодва-три дні приїжджали дядьки, навантажували повні сані дров, а в нас за те не переводилося ні хліб, ні сало, ні горілка.

Жили ми в приватних хатах, як хто примістився. Я з друзями вибрали собі хату коло вітряка — бо де вітряк, там борошно, а де борошно, там і хліб, а є хліб і вода, то нема голода. Господар поляк, дуже добре говорив по-українськи, невістка в нього гарна і свідома українка. Часто розмовляв я з нею і одного вечора вона, заливаючися сльозами, призналася мені, що НКВД арештувало її сестру. Працювала вона крамаркою в кооперативі, хтось подав донос на неї, прийшли енкаведисти, забрали вночі, три дні тримали в льоху в одній тільки сорочці на зимному цементі, тяжко били й катували, потім вивезли — і слід пропав.

Охорона складалася з українців, їх мало цікавило, куди ми ходимо і що робимо, коби лише було досить дров, як приїдуть автомашини. Зайняли для себе окрему хату і не заваджали нам вештатися по присілку. Жилося можливо, навіть добре, якийсь хлопець пригравав на розтяганій гармонії, часом і конвоїри приходили на танець і так усі розважалися, забували свою біду.

В вільний від роботи час ходив я по хатах. В одній з них жила гарна українська родина, нестара ще жінка, десь так під сороківку, з батьками. Син їх був священиком десь недалеко. Любив я туди заходити, сердечно мене вгощали.

Найкраща хата в селі належала до якогось поляка. Багата родина, син і дочка ходили в місті до школи, потім в університет, тепер війна пригнала їх додому. Випадково зайшов я туди загрітися, представився за поляка, щоб не прогнали. Слово по слові, поставили їсти й пити, запрошували приходити, коли лише захочу. На те в мене принуки не треба, як тільки час дозволяв, забігав я туди, і сам наїдався, ще й других приводив, патріотичні поляки жаліли нас, що тільки в хаті було, на стіл ставили. Майже дня не було, щоб я хоч на часинку туди не заскочив. Коли ж одного вечора — наче інакшим вітром повіяло, косо дивляться, не відзиваються, на питання не відповідають. Що за причина? Постояв я трохи, зачудований, звідки така раптова прохолода, та й пішов. Що ж, гадаю, на милування нема силування.

Не мавши куди дітися, зайшов я до однієї хати, від якої досі тримався здалеку. Називали її в нас «колхозом». Жили там якісь дівчата досить легкої поведінки, до них приходили ще й інші такі ж самі, щовечора сходилася там чимала кумпанія, пили самогон і всяке безобразіє чинили. Світла не бачив я там ніколи, вигідніше їм навпомацьки. Загнав мене туди мороз, сів я в кутку, ніхто на мене не зважає, кожна пара зайнята собою. Один поляк, підхмелившися самогоном, прозрадив мені, що це Бурак, той самий Бурак, що його ми вирвали з рук міліції, підставив мені «свиню» в тій польській родині, набалакавши повну торбу брехні, що я український «гайдамака», не одного поляка на сумлінні маю, що німці стріляли до них спереду, а я з такими ж самими українцями з-заду. Ех, як схопив я Бурака на другий день! Голова пішла сторчма в сніг, тільки ноги в повітрі колибалися, а навколо горластий регіт — страх його не любили.

Не довго тривав гнів у тих поляків, уже на другий день прийшла дочка з запросинами, хоч Бурак усяких небилиць нагородив, та вони тому не вірять, а навіть, якщо я й українець, то хіба ж не можуть бути українці порядні люди? Я сквапливо притакував, але не вернулася вже давня сердечність.

Голубові скоїлося лихо. Дівки напоїли його «самогоном» у колхозі і геть чисто обікрали, забрали черевики, шапку, фуфайку, штани, в одній сорочці зоставили. А надворі мороз, аж тріщить. Попрохав я конвоїра, добрий був, змилувався, поїхали ми до табору і там я по знайомстві добув Голубові з магазину новісінькі речі. І довго, думаєте, поносив їх? Вже на другий день прийшов у драних штанах і в подертих шлапаках, проміняв свої за самогон.

— Ех, Голубе, Голубе, — кажу йому, — тут ти й долю свою проп'єш.

— І на якого дідька мені ці речі? Так чи інакше большевики доконають, а от нап'юся — горе своє забуду.

За два тижні відвезли нас до Тудорова, там уже ліквідувався табір, тому й забрали з Воронухи нашу бриґаду. Всіх мали перекинути до Підволочиськ, до праці при віднові тієї самої автостради, що в Красному розгалужувалася — один шлях на Рівне й Шепетівку, другий на Золочів — Тернопіль — Підволочиська. Зайво говорити, як дуже я тим утішився. Підволочиська знаю, як свою кишеню, додому звідти — рукою подати, і на душі веселіше, та й у животі повніше. І що ви скажете, всіх на Підволочиська повезли, а нашу шістнадцятку до Гощі перекинули! Так уже мені мабуть на віку судилося, що коли й усміхнеться доля, зараз же хвостом обернеться.

Заквартирували ми в якійсь давній казармі. Чисто там і охайно, відколи в полоні — ні разу ще так не жили: поверхові ліжка з сінниками, умивальні, всяка вигода. Робота важка й тут. Сніг відгортали, замерзлу землю кайлами лупали, різні земляні роботи на морозі виконували. Тут і Різдво перебули і тут я перший раз дістав поштою посилку з дому, вислали їх вісім до того часу і всі пропали.

В Гощі табір перехідний, ніхто там місця не загрів довго, не сиділи й ми. Два тижні після Різдва переїхали до села Червона Руда, тепер большевики перейменували його на Красна Руда. Місцевість недалеко Клеваня, гарно положена серед височенних, дрімучих лісів, робота там при лісорубці. Замість на бриґади, поділили нас на менші ланки, що складалися звичайно з пари коней і з трійки людей. Завдання ланки — звозити зрубані вже й очищені з гілки сосни на збірне місце, туди під'їздили автомашини й забирали їх на залізничу станцію. Норму і тут встановили величезну — шістдесят «фест-метрів» на ланку. Хто виробить норму — дістане 400 грамів хліба і зупу «з першого кітла». Бог один знає, яка то зупа з «першого кітла», не довелося закоштувати страви з нього, ніхто й половини норми витягнути не міг, у вічному голоді ходили. Білорус Лапуць, що мав у своїй ланці пару великих артилерійських коней, конче хотів виробити норму, допер до того, що за тиждень здохли йому коні.

Ми з Голубом в одній ланці. Жалко нам коней — обидва ми господарські сини — як же ж мучити так бідну тварину для батька Сталіна!

На галявині, куди звозили дрова, відбирав матеріял якийсь цивільний жид, кожен привезений пень значив червоною крейдою. З усіх боків звозять дерево, жид сам один, не може цілого збірного пункту впильнувати, тим більше, що з одного боку дерево підвозили, а з другого безнастанно під'їздили і цей самий жид видавав їм дерево до транспорту на станцію.

Вигострив я кусень заліза і зробив з нього зручне долото. Що тільки обернеться жид, чи до другої ланки піде, чи до автомашини його покличуть, а я мерщій зістругувати червоний знак з дерева. Один і той самий пень по кілька разів здавав. Пильно беріг я свого винаходу, щоб інші ланки не почали мене наслідувати, справа тоді напевно викрилася б і всім досталося б за «саботаж». Коли я так одного дня не знаю вже котрий з черги раз, «доставив на норму» той самий пень, терпла шкура моїм товаришам. Це просто нечуване щастя, що жид не приглядався і не пізнав зіструганих знаків. Зате і коні наші відпочивають, і ми не перетомлені.

З довкільними селянами склалися в нас добрі відносини. За кілька місяців люди до нас звикли, бачили нашу біду, що працюємо тяжко, їсти нема що, навіть голови нікуди приклонити: спали ми під полотняними шатрами на морозі! І досі дивно, як зиму пережили, гріла нас молода кров. У нашій групі переважали українці — галичани й поліщуки. Ні нам на село виходити, ні селянам до нас приходити не вільно, зустрічалися ми крадьки при роботі в лісі, а коли дождали Великодня, селяни зробили між собою збірку харчів, щоб справити нам свята і щоб хоч тим способом відчули ми, що все ж таки на своїй землі і серед свого народу. Назносили пасок, яєць, сира, масла і ковбас — надармо, начальник НКВД, мерзенний катюга-москаль, не дозволив на передачу, ще й викричався на людей, собача віра. До праці погнали, як кожного дня, проте відзначили ми Великдень тим, що зменшили норму на той день, а в лісі ждала нас несподіванка — дівчата винесли свячене. Проклятий енкаведист загнався за чимсь до ліса і заскочив усіх, як угощалися пасками й ковбасою, глянув з-під лоба, воркнув щось крізь зуби, обернувся на п'яті й пішов, може рештки сумління обізвалися в ньому, ані дівчат не займав, ані на нас кари не наклав.

Перший раз у Червоній Руді стрінулися ми з націоналістами — підпільниками. Навідувалися туди якісь молоді хлопці, гарні юнаки років 19-20, аж мило глянути на цю буйну українську молодь незнаної мені досі волинської землі. За якийсь час, коли вже набрали до мене довір'я, запропонували нам поміч в утечі. Зброї в них вдосталь, переб'ють енкаведистів — і нам вільна дорога в світ.

— Хлопці, — кажу їм, — сердечна вам і зо щирої душі дяка за вашу турботу й охоту помогти. Бог мені свідком, як радісно це від вас почути і як тяжко словами подякувати. Але не робіть того тепер. Ми й так могли б утекти, ось просто звідси, з роботи, і згубитися в лісі. Та тільки тоді большевики поженуть на Сибір наші родини. Нас тут вибрали до цієї роботи самих таких, що їхні адреси знають і що мають свої родини з цього боку, під большевиками. Так нам і заповіли, що хто втече, за того возьмуть усіх, батька, матір, братів і сестер, хто лише зостався вдома. Якщо нас тут довше протримають і коли вже ближче буде до війни, всі ми станемо з вами і разом будемо жарити большевицьких псяюхів.

Кілька ще разів намовляли хлопці, щоб тікати з ними в ліси, пустивши вічний сон на большевиків, і таки дуже до того брала кортячка, бо вже всіми боками вилазило нам це «визволення». Тоді ставала мені перед очима молоденька сестра і на саму думку про те, що погнали б її в сибірські сніги, ноги прикипали до землі.

Підпілля мусіло тут бути сильне і заливало большевикам сала за шкуру. Бо однієї ночі нагло обступили вони сусіднє село коло Червоної Руди, двадцять хвилин залишили, щоб зібратися, і до останньої душі вивезли кудись у глибину СССР. Казали, що всього кілька хлопців урятувалося, не ночували тієї ночі дома. Плач дітей і зойки жінок аж до нас чути було, ніхто не знав, що це, довідалися на другий день.

Недалеко від того місця, де ми працювали в лісі, жив пустельник. В цілій околиці знали його, називали «покутником», що на самоті відмовляє свої гріхи. Бачив я того «покутника», розмовляв з ним кілька разів. Годі вгадати, скільки йому років, борода виросла майже до пояса, та чомусь по голосі і по очах видавалося мені, що людина він молода. Говорив дивно якось, розумні слова мішалися в нього з нісенітницями, не розбереш, удає він, чи справді котроїсь клепки в голові йому бракує. Родом він був з села Городилова десь під Рівним, мав бути колись студентом, освіченою людиною. Жив він там під голим небом, розкладав багаття і коли земля нагрілася, розсував жар і спав на теплому попелі. А вночі кудись зникав. Большевики його не чіпали, селяни ним не цікавилися, а в мене чомусь родилося підозріння, чи не вдає він пустельника вдень, а вночі поринає в підпілля?

На один тиждень частину нашої групи перекинули до Межиріччя. Стояла там фабрика дикти, до самої фабрики нас не впускали, заставляли вивантажувати дерево з транспортів і складати його на майдані. За мешкання мали ми невеличкі хатки з дикти, дротів не було, тільки скріплена охорона. Виходити поза місце праці не вільно, зате дозволяли цивільним людям розмовляти з нами. Там я познайомився з одним українським студентом, що частенько до нас заходив і дуже підтримував на дусі. Міцно держіться, хлопці, не падайте духом, — говорив він бувало, — війна вже не за горами, от-от що й почнеться. Згадаєте моє слово, до трьох місяців німець так періщити буде москаля, аж дрантя з нього полетить.

Справдилося його слово, не минули три місяці і над Україною розгорілася нова війна.

З Червоної Руди переїхали ми працювати в каменоломах, десь недалеко де було, не міг добре зорієнтуватися, як везли нас. По лівій стороні річки Горині стояло кільканадцять хаток ще з давніших часів, пізніше большевики поставили ще нові для цивільних робітників, що лупали скелю в долині, і це називалося Янова Долина. Як з назви видно, так її поляки охристили, може інакше давніше називалася, а може зовсім ніякої оселі там не було.

Нам поставили полотняні шатра, нераз діраві, що дощ крізь них протікав і вітер свистів, хоч, щоправда, не ліпше велося нашій охороні, що теж у шатрах ночувала. Ще ніколи не працював я так тяжко. Як норму визначили нам наламати й навантажити шіснадцять тонн каміння, скоріше здохнеш, як норму виконаєш. З іншого боку умовини не злі. Охорона не дуже чіплялася, дротяної загорожі не було, ходили ми майже вільні. І з харчами легше — як у кого грошики були, можна купити білого хліба й масла, небувалі дотепер речі. Командували власні наші бриґадири, у мене за бриґадира став білорус Лічек, загорілий комуніст, що на всі лади восхвалював Совєтський Союз, а сам стільки його й бачив, що в полоні. На другу сторону річки нікого не пускали, день і ніч військова сторожа ходила здовж Горині, цивільні робітники, що приходили з потойбічних сіл, виказувалися перепустками з сільради.

Навколо скрізь густі ліси, розташувалося там багато всілякого війська, щораз якісь частини маршували повз наш табір.

Між цивільними робітниками великий відсоток складали дівчата. Тяжка це робота, не під силу дівочих рук, нелегке видно їх життя, коли шукали праці в каменоломі. До дівчат я завжди охочий і хутко нав'язав з ними добрі взаємини. Довелося посидіти за те два дні в карцері, приловив мене начальник табору на розмові і всадив до арешту, що — мовляв — і сам не працюєш і другим не даєш. А до дівчат заходив я не тому, щоб пустощі мені в голові літали. Всі говорили про близьку війну і я рішився втікати, як тільки вона почнеться, до того потрібно цивільного одягу й документів. Одне й друге дівчата обіцяли роздобути, ще й переховати мене декілька днів, а потім вивести стежками в дальші околиці, де менше війська. Нічого з тих плянів не вийшло, швидко розгорнулися події, що зовсім інакше покерували моєю долею.

Разом з нами — перший раз, відколи я в полоні — працювали совєтські громадяни в т. зв. робочих батальйонах, може спеціяльно для праці сформованих, а може перекинено їх туди з реґулярної військової служби. Ходили в військових одностроях, благеньких і вітром підшитих, мешкали окремо під шатрами, працювали без охорони, ходити їм одинцем заборонено, на роботу приходили і звідти відходили в маршових колонах. Оказалося, що це поголовно майже самі українці, молоді хлопці вже чисто совєтського виховання. Дуже мені кортіло зайти з ними в дискусію про політику, не було якось нагоди, та й вагався я трохи — все ж це «большевики» хто знає, які люди між ними і що з такої розмови вийде.

А далі подумав я, що вже хіба трудно гіршої долі сподіватися, і як тільки наблизилася до них моя бриґада, замішався я в гурт, сів на камені і зачав говорити про якусь таку звичайну собі буденщину. По хвилі — з іншої бочки. Не ждати нам добра від большевиків та й від Совєтського Союзу, не то що нам, полоненим, але і їм, вільним громадянам, он яку долю зготовили, з рідними розлучили, каміння лупати заставили. Не буде нам долі і не прийде нам щастя ані від поляків, ані від москалів, хіба що в самостійній Україні.

Хлопці слухають, сміються, жартами перекидаються, обережно дехто потакує. Це піддало мені сміливости і я на другий день одверто пустився на аґітацію. Вже й декому з них розв'язалися язики, теж почали нарікати на «совєтськую власть» і на своє собаче життя. Вони своєї, а я своєї, про Україну без москалів і без большевиків. Бачу, ловиться рибка на вудочку, дехто про те саме закидає. Невідомо, як закінчилася б ця наша дискусія, якби знову не доглянув мене начальник, на три дні до карцеру встромив за те, що перешкоджаю робітникам працювати. Добрі були хлопці, ніхто не виказав, про що йшла мова і жодної не дістав я додаткової кари.