VIII

СОСИНКИ

Виїзд з Житиня. — Трагічна втеча восьми. — Бриґади й бриґадири. — Праця за норму і на акорд. — Обман хлібом. — «Бриґада ледарів». — Чистка на жидівських спекулянтів. — Вістка про смерть батька. — Приїзд сестри Варварки. — Несподівана ласка начальника табору. — Його відвідини в нашому селі. — Поворот білорусів з Кривого Рогу. — Копаємо пісок у Білій Криниці. — Виїзди до Рівного. — Ворожба циганки. — Буча під роздільнею хліба. — Першого травня в Рівному. — Похорони комуніста й арешт української студентки. — Безконвойні бриґади.

20 квітня вибрали нас триста чоловік з житинського табору, завантажили на авта і довезли шосою в напрямі на Корець. Недалеко їхали, всього чотири кілометри. Розглядаємося — щось ніби хутір, розкиданих кілька хаток, посередині велике господарство, куркуль якийсь, мабуть. Були там чотири господарські будинки, може клуні, може сушарні тютюну, обведені дротами, як у Житині, вже й вартові були поставлені, все готове на наш приїзд.

Щодня працювали ми при дорозі, обставлені вартовими зо штиками. Вирівнювали землю, товкли каміння, підготовляли шлях під заливання асфальтом.

В скорому часі після нашого приїзду на цей хутір — місцевість називалася Сосинки — втекло вісім людей. Просунулися попід дроти, майже в білий день, зараз після повороту з роботи. Вдарено в алярм і пустили за ними величезну погоню: авта, коні, навіть танки. Всього двом вдалося втекти, решту зловили і навіть не підводили назад до табору, на місці закололи штиками.

Нас поділено на бриґади по 45 чоловік кожна. Бриґадиром у мене був Лабановський, поляк з Білорусі, дуже свинуватої натури людина, підлещувався таборовій адміністрації і вдавав з себе комуніста. Дуже дошкулював українцям, не поминав ні однієї нагоди, щоб або донос на нас подати, або в інший спосіб підставити ногу. Кілька разів і мені пропонували місце бриґадира, я завжди відмовлявся, бачив, що бриґадир не тільки мусить пильнувати виконання норми й підганяти своїх товаришів, часто кликали бриґадирів на якісь наради і там вимагали від них, щоб вони слідкували за своїми товаришами, доносили, хто з нас «фашист» і «ворог Совєтського Союза» — одним словом, бриґадир мусів бути не тільки наставником при праці, але й донощиком на своїх товаришів. І хоч обіцювали мені всякі привілеї й полегші, я таки волів бути собі звичайним бранцем- робітником і мати чисте сумління супроти моїх товаришів та супроти себе самого.

Порядок праці встановлено так, що вийшло щось посереднє між денною нормою і роботою «на акорд». Найбільше працювали ми при товченні каміння. Було там кілька машин для тієї мети, вони далеко не вистачали і решта намагалася ручними молотками Команда проголосила, що за кожний протовчений кубічний метер дає 400 грамів хліба: хто протовче два метри, дістане вісімсот, а хто пів метра — тільки двісті грамів і т. д. в такій пропорції. Голод крутив нам кишки і від того, що постійно недоїдали, а теж і від праці на вільному повітрі і напочатку кинулися ми до праці з великим завзяттям, підманювала нас надія заробити трохи хліба й заспокоїти голод. Вимахував і я молотком. Не йшло мені це діло, ніколи в житті не робив того, здавалося, що й четвертини метра не втовчу, але перед очима рисувалися оті прокляті «грами» хліба — мушу заробити бодай на додаткову порцію.

Біля канцелярії поставили большевики велику таблицю і кожного дня виписували на ній, скільки котра бриґада проробила. Коло кожної бриґади ставили знак, залежно від кількости проробленої праці: найперше літак, потім автомашина, кінь, ровер, корова і на самому кінці черепаха.

Робимо так один день, другий, ба й третій, піт струмками спливає — що за лихо, ніяк не можна заробити більше, як 400 грамів хліба, якраз стільки, скільки встановлено засадничої денної рації. Потиснули ми ще більше, а ввечері при підрахунку — знову 400 грамів! На другий день ми потомилися, не дотягнули й половини — і знову 400 грамів увечері.

— Хлопці, — кажу — дармо нам витрачати сили і здоров'я, бо тут у Совєтському Союзі не молоток робить на камінні, тільки олівець у канцелярії. Давайте, пустимо трохи, бо так чи так голодні будемо, може бодай відпічнем.

Вранці вже тільки вдаємо, що робимо, дивимося, щоб час зійшов. А ввечері — 400 грамів хліба.

— Отож маєте, хлопці, Совєтський Союз. Робиш норму — голоден, не робиш — теж голоден, на якого чорта нам з сил вибиватися?

Вже нічого не робимо. Мій бриґадир Лабановський доносить, що я і сам не працюю, ще й других бунтую. І без того покмітили большевики по інших бриґадах, що поділася кудись охота до праді, — давай скликати нас на майдан, грозити, що ми «вороги Совєтського Союзу», фашисти і саботажники, працювати не хочемо, а в Советському Союзі — «кто не работаєт, тот не кушаєт».

Нічого не помагає. Навіщо голодувати в праці, коли й не працюючи голод терпиш?

Беруться большевики на інший спосіб. Проголошують, що така то й така бриґада виробила 200% норми, ось зате для неї нагорода, вдвоє більше їсти дістане. Хто завтра виробить стільки ж, так само дістане.

Всі бачили, що ця бриґада ні трохи більше від інших не робила, а може й менше, або приписали їй помилково в канцелярії, або навмисне дурять людей большевики. Ану, що буде на другий день?

Другого вечора знову кричать на майдані, що якась інша бриґада перевиконала норму й дістала нагороду. А вчорашня бриґада вже втратила ласку. Вибрані бриґади нагороджувалися не додатковими харчами з магазину, їм збільшали пайки за рахунок інших бриґад, обриваючи і так скупі приділи. Це ще більше огірчувало, люди вже на голос ремствували і ще менше працювали.

Бачуть большевики — нема як змусити людей до роботи. Кілька днів лишили нас у спокою, а потім знову вигнали на майдан, щось нове задумують. Проголошують, що зараз буде сформована «бриґада ледарів». Туди підуть усі, хто найменше працював і хто других бунтував, це самі «вороги народа» і тут їм буде кінець: або вироблять свою роботу, а ні — поздихають з голоду. Викликають різні прізвища, кажуть виходити на середину майдану. Чую, кличуть і мене. Ого, і я заслужився!

Зібрали нас чоловік двадцять п'ять, три білоруси, решта самі українці. Одного з білорусів, Іван Зайко називався, дали нам за бриґадира, накричали на нас, нагрозили всякими карами, виставили на сміх перед усіми зібраними і гайда до роботи!

Не пустили на шлях, замкнули за огорожею, автами підвозять каміння, частину з того меле машина, решту мали б ми потовкти молотками. Посідали ми на тому камінні, нікому й думка про роботу не приходить, трохи говоримо, трохи жартуємо, а трохи муравлі поза спиною бігають, мабуть буде халепа ввечері. Та все одне, раз постановили не працювати, — не будемо! І наш бриґадир з нами тримає, теж не працює, ні одним словом не підганяє. Побалакує собі з «бойцями», незлі хлопці, їм важно, щоб ми не повтікали, а чи зробили ми роботу — не їхнє діло. А то траплялися часом такі, переважно москалі, що грозили штиками і гнали до праці.

Прийшов вечір, усіх кличуть на майдан і знову кажуть нам станути посередині. Поставали ми, поспускавши вуха вниз — тут нам зараз і буде! Неодмінно в карцер посадять, ще й постити доведеться.

Вийшов політрук, відхрюкнувся і зачав горлати промову.

— Глядіть на них, на ту «бриґаду ледарів», — показує на нас пальцем, а нам легенький холодок по спині пробігає, — казали про них, що це «вороги народу», робити не хочуть, Совєтський Союз підривають. А знаєте ви, що зробили вони сьогодні? На триста процент норму перевиконали! Честь їм за те і слава! Дістануть подвійний пайок хліба і ще й кашу перед обідом. І так ви всі повинні робити, брати собі з них приклад. Знайте, що ми вміємо нагороджувати за добру працю, але й безжалісно будемо карати за ледарство і саботаж у роботі. Так дивіться ж, щоб завтра всі ви зрівнялися з цією передовою бриґадою, а то горе вам!

Що це, на глум він нас бере? Та ж кожен бачив, що ціла наша бриґада або натовкла разом докупи два метри каміння за цілий день, або й того ні. Але дають хліб. Значить — ось тобі Совєтський Союз! Лежнем перебули цілий день, наїлися ще й похвалу дістали, давніше ж наробилися, що й спину годі ввечері випростувати, та й голодні ходили.

Перебув я в тій бриґаді ще кілька тижнів, майже аж до самого кінця нашого перебування в Сосинках, і ніколи ані перед тим, ані потім за ввесь час большевицької неволі не велося мені так добре. Нічого, але то нічого ми не робили, вешталися по подвір'ї, часом везли нас кудись дальше на шлях, так ми вижидали, щоб минув день, а все за нами норма перевиконана. Досьогодні не знаю, чи хтось у канцелярії жарти собі пускав і приписував нам чужу роботу, чи большевики мусіли виказуватися перед своїм начальством, що не всі бранці ледащо, є між ними і зразкові бриґади і за таку зразкову бриґаду вибрали собі нас.

Інша справа, що в такому безладді трудно визнатися, хто справді скільки випрацював. Усією роботою завідували жиди, на пальцях можна було полічити інших людей, решта всі — і в таборових канцеляріях, і на роботі при шляху — самі жиди. Хоч не залежало нам на тому, щоб шлях збудовано скоро чи добре, але нераз не знати, чи сміятися чи плакати над такою господаркою. Щоранку висипляться жиди з Рівного здовж шляху, цей інженер, той мірничий, третій майстер, а решта десятники. Все тому, щоб мало робити і добрі гроші заробляти. Не диво, що робота не йшла, були місця, що їх по кілька разів мусіли переробляти й заливати асфальтом. Раз налетіла якась контроля. Настав страх між усіми жидівськими «інженерами» і «майстрами», та й не дарма, частину їх арештували і погнали кудись на Сибір, інших прогнали і відтоді на керівних місцях при роботі почали з'являтися інші люди, жидів помітно помаліло.

Швидко прийшов кінець і на наших жидів у канцеляріях. Так допекли вони своїм товаришам-полоненим, що до смерти всі будемо те пам'ятати. Цькували на нас адміністрацію, обкрадали з харчів, зневажливо і з погордою ставилися до нас, неначе самого Сталіна за ноги впіймали. Звідкись узявся новий командир табору, молодий українець з Київщини, чи не Коваленко називався. При якійсь нагоді приймав він скарги і тоді вийшли на яву жидівські махінації в канцелярії. На другий день жидів як мітлою вимело, всіх прогнав до робочих бриґад, на їх місце взяв інших, між ними багато українців. Не було серед нас хлопців з більшою освітою, не одному досить трудно совати пером по папері, зате були вони справедливіші й людяніші до своїх товаришів, рятували їх при всякій нагоді, не доносили, на норми зважали, не розкрадали харчів.

Настав час, коли ми щораз менше думали про втечу. Большевики перевірили наші адреси, — тих, чиї родини зосталися по їхній стороні — і заповіли, що за втечу кожного відповідатиме його родина, проженуть з господарства і посадять за дроти. Через те не дуже охота бралася до втечі, хоч як усіх воля манила, — сонце сміялося, зелена трава кликала до себе, пахощі лісу млосно під серцем лоскотали — сильно надоїдало сидіти в полоні.

В Сосинках сталась болюча для мене подія — помер мій батько. Дістав я про те вістку листом через свого десятника, а потім приїхала до мене в відвідини сестра Варварка. Не могла дістати дозволу на побачення: в брамі табору відсилали її до місцевої команди табору в Сосинках. Та вона не з тих, що дають себе водити за ніс. Спробувала в Рівному — нічого з того, в Сосинках — навіть до команди не пускають, тоді вона вхопила вартового «бойца» в брамі, гепнула ним об землю разом з його «ружйом і штиком» на втіху юрби полонених, що приглядалися тому з подвір'я, і ввірвалася до середини. «Боєц» схопився на рівні ноги і не знав, що робити, чи кинутися за нею, чи берегти входової брами. Між тим оточило її стіною кілька сотень бранців — це було вже по роботі — щоб дати можливість нам хоч трохи поговорити, всі бо сподівалися, що зараз радбіжить більше сторожі й проженуть її назад за браму.

І тоді я перший раз за дев'ять місяців заплакав з горя. Ані не жалів за батьком — смерть звільнила його від большевицького «щастя», — ані не думав про себе, тільки дивився на молоденьку свою сестричку (їй усього п'ятнадцять літ минуло), що сама сиротою лишилася на світі в страшному большевицькому житті, і думки різали мені мізок: яка її нещасної доля буде? Нізвідки порятунку, ніде притулитися, батько помер, а брат за дротами...

Побачив це командир табору крізь вікно своєї канцелярії і підійшов до нас. Швидко прощаємося, ще раз падаємо собі в обійми, бо вже певно проженуть її за браму. На превелику нашу радість, командир не то що дозволив їй залишатися зо мною до вечора, ще й порадив їй піднайти собі нічліг в одній з близьких хат, він скаже взяти її на свій харчовий стан і видасть для неї харчі господарям на цілий місяць, кожного дня по праці досхочу може собі говорити зо мною. Коли це дочули інші в'язні — аж роти з дива пороззявляли. Ось тут за воротами жде понад сорок жінок, переважно білорусок, деякі з них уже тиждень чекають, щоб здалеку бодай своїх рідних побачити і рукою їм привіт передати, ні одна з них навіть короткого побачення не могла допроситися, говорити з ними не хотіли, а мене ось таке щастя стрінуло. Посиділа сестра в Сосинках тиждень, ще й довше хотіла, місяць цілий використати, я сам порадив їй вертатися додому, нічого їй робити в цьому місці смутку і розпачу. А потім довідався я, що начальник табору приїжджав до нашого села, сестра різала кури й годувала його до сита, щоб облегшити мені долю, та все просила, щоб випустив мене на волю. Як це зробити? Не має права. А ось іншого когось на моє місце підсунути, коли б хтось утік, помер або нових людей привели. Щось він там їй обіцяв, щоб не відбирати надії, хоч справді не міг мене звільнити, хіба примкнув би око на втечу.

Сестра Варварка вродлива була дівчина, всім сподобалася, а найбільше начальникові. Може торкнуло його щось в енкаведівській душі, струна якась приглушена обізвалася, коли побачив дівчину-українку, в гарній народній ноші, в вишиваній сорочці, жупанику, з намистом і коралями на шиї, голова вся в стрічках... Він же ж українського роду, та й назвище його українське, а в НКВД для москалів служить.

Одного дня привели до нас нову партію полонених, душ понад чотириста, майже самі білоруси, що найлегше піддавалися большевицькій пропаґанді. Кілька місяців працювали вони в шахтах у Кривому Розі і там їм, порівнюючи з нами, велося добре. Мали майже такі самі харчі, як інші робітники, користувалися різними вольностями, нагляду великого не було, тільки «перевиховання» ішло приспішеним темпом, політруки перевиконували свою норму. За роботу їм платили рублями, дехто заощадив собі незлі гроші. Невідомо, чи надокучило большевикам «перевиховання», чи муха сіла на ніс командирові тієї групи, або інша якась большевицька примха встругнула їм таку штуку — ні з цього ні з того завантажили їх до вагонів і привезли до нас. Спочатку думали вони, що тільки на інше місце праці переїхали, все ж інше лишиться по-старому — і відношення до них, і умовини праці, і платня за роботу. Розчарування прийшло швидше, як могли сподіватися. Нінащо не здалися похвали Сталінові і Совєтському Союзові за «веселе і щасливе життя» в «батьківщині всіх трудящих». Від першого зараз дня кинули їх між воші, що гризли нас дев'ять місяців, і загнали до такої самої роботи. Підняли білоруси крик, заносили протести, до коменданта домагалися. Ще їм це вийшло на гірше, «бойци» взяли їх собі на око і доброго перцю підсипали при роботі. На протести — більша норма праці, не помагає — до карцеру! Не минув і тиждень і в наших білорусів зайшла переміна, поділися кудись бундючність і захоплення батьківщиною світового пролетаріяту, похнюпили голови, поспускали носи, охляли на дусі ще гірше нас, що ось уже майже рік розкошувалися «визволенням».

Часом возили нас далеко поза звичайне наше місце праці, пам'ятаю частенько їздили ми копати пісок до Білої Криниці, казали, є туди около тридцять кілометрів. Воно ніби то нічого, переїхатись кудись, все якась зміна, перериває монотонію життя, та лихо в тому, що в часі такої їзди мусіли ми сидіти на дні автомашини зігнувшися, щоб не глядіти на дорогу, а над головами стояли «бойци» з наїженими баґнетами і готовими до стрілу рушницями.

Доволі часто їздили ми на роботи до самого міста Рівного, працювали при тій самій автостраді, що переходила через місто. Все трохи цікавіше в місті, побачити можна когось, почути якісь новинки, бо хоч і забороняли людям з нами говорити, але як можуть кілька бойців устерегти кількасот в'язнів? От так, на показ більше, загородили одним дротом місце, де ми працювали, і стримували рух хідниками, казали обминати нас іншими вулицями, та не могли заборонити ходити тим людям, що жили в тому місці вулиці. Та й бійці траплялися більше людяні, прижмуреним оком дивилися на наші розмови з вільними людьми

Якось раз підступила до нас циганка, ворожити, яка кого жде доля. Воно кожен цікавий, що стелиться перед ним у майбутньому, а вже найбільше всякі забобони чіпляються людини в заперті. Циганка сиділа збоку, від нас по-одному до неї підходили і вона ворожила з руки, діставала за те по рублеві від голови. Рубель для в'язня — гроші великі, от я й почав відмовляти хлопців, щоб не витрачувалися на циганські теревені, відома ж річ — бреше циганка, що прийде на язик, тумана пускає, щоб виманити гроші. Зачула де вража баба і взяла мене на око. Намовляє, щоб і я послухав ворожби, нічого за те в мене не візьме. Спочатку я обганявся, як від мухи, а потім таки спокусила клята личина і можна собі уявити мій сором, коли я не тільки дався намовити на ворожбу, ще й п'ять карбованців витягнула від мене. Виворожила мені, що не скоро я побачу волю, ще два роки буду так товктися за дротами, хіба, що якийсь білявий, в якого руках спочиває моя доля, випустив би мене скоріше. І до сьогодні не знаю, хто це той білявець, бо і Сталін, і його земляк Берія чорніші від чортів.

Згадав я про хліб, що краще видати на нього карбованця, як циганці за ворожбу. Власне, не така то легка справа достати хліба, навіть, як були гроші. Купити на вільному ринку в місті не можна, хліб видавався за чергою, нема часу стояти пів дня в хвості під хлібною крамницею. Тільки часом, коли боєць трапився добряча душа, взяв пару рублів і звідкись роздобув кілька хлібів. Звідки їх приносив, це його тайна, нам важно, що був хліб.

Кілька днів працювали ми біля хлібороздаточного пункту. В дверях прорубана діра, що засувалася дошками з середини, і десь так коло десятої години вранці починали роздавати хліб. Народу стоїть тьма-тьменна, самі тримають порядок у черзі, не видно ні бойців, ні міліції. Та що з того, відчинять вікно, видадуть сотню хлібів та й знову засувають, тисячка людей вертається додому з нічим. Бачив я, що якийсь старесенький дідусь усе один з перших стояв за чергою. Виводили нас інколи на роботу вже о третій годині ранку і ніколи не було так, щоб я його не застав уже на місці. Туди йому приносили чаю чи зупи і там він терпеливо ждав, щоб дістати свою хлібину. Там счинилася одного дня авантюра і я дав до неї початок.

Працюємо ми, як звичайно, доходить уже десята година, зараз будуть відчиняти вікно, почнуть видавати хліб. В вікні показується жидок, це він видає хліб, за ним, бачу, другий жидок подає йому хліб з полиці. Люди заворушилися, кожен цікавий, скільки хліба сьогодні, чи вистане до його місця в черзі. Коли це з хати напроти виходить заспаний жид у халаті, навіть не зодягнений ще, так і видно, що просто зо своїх бебехів підвівся. Безлично минає чергу, суне під саме віконце, звідти видають йому здоровенний хлібище. Люди лаються, кажуть йому йти дозаду, вони ж тут від ранку чекають, від досвіта ще. Нічого собі з того жид не робить, якби не до нього говорили. А мене аж підносить, лопата в руках дрижить.

— Товаришу, — кажу до вартового бійця, — дозвольте зробити порядок.

Вартовим стояв українець, гарний молодий хлопець, дуже добра людина.

— Нічого я тобі не можу дозволити. Я ось іду на другий кінець поглянути, як там іде діло, то й бачити не буду, що тут робиться.

Відвернувся й пішов. Не встиг ще жид хліба під паху встромити, як підскочив я до нього. Сам не знаю, звідки сила взялася, відобрав хліб, а самого його повітрям переніс на кінець черги. Жид кричить, пручається, досталося йому скілька буханців попід ребра. Люди дякують мені, хвалять, що справедливо зробив. Чує жид, що я по-українськи говорю і розпустив свій писок:

— Ей, ти, фашист, ти не думай, що тут Україна, тут наша совєтська вдасть!

Верещить жид, на цілу губу, назбігалося з пів сотні інших жидів — страх, як багато їх у Рівному! — кинулися до мене, бити хочуть. Та тут станули в моїй обороні всі, хто тільки був на вулиці, і полонені з нашої бриґади, і цивільні люди. Несамовитий крик жидів не вгаває, а бійці — їх два біля нашої бриґади — ні вусом не моргнуть. Та й нема десь міліції. Осмілило це людей, прогнали жидів, ще й боки їм нам'яли. Когось жиди пізніше привели на слідство, бійці підтвердили, що жид сунув до вікна поза черогю, обурені люди самі з ним зробили порядок, все на щастя скінчилося добре для мене.

Іншим разом підсунулися ми з роботою до крамниці, де продавали горілку. Хліба в місті нема, а горілки — скільки душа запрагне, коби карбованців вистачило. Повитрушували ми з кишеїнь, що хто мав, купили тієї горілки, понапивалися з горя, як браги, рачки сунулися по дорозі, пропала робота того дня.

Вигнали нас до праці і на першого травня. Велике це свято в СССР, сподівалися ми, що будемо спочивати. Кажуть нам, свято для добрих громадян Совєтського Союза, не для таких фашистівських ледащо, як ми. Щоправда, було тієї роботи стільки, що кіт наплакав, більше дивилися ми на параду, недалеко був парк, що за польських часів називався «Парк ім. Йосипа Пілсудського», а тепер перейменовано його на «Парк ім. Тараса Шевченка» і там ішла першотравнева парада. Наше місце праці яких двісті метрів, підсунулися ми ближче, бійці не спиняли.

Найперше ішов похід. Сама жидова, висипалося все, що було в Рівному, ще й з близьких містечок настягали. Несли червоні прапори і захриплими жидівськими голосами співали українських пісень, аж слухати жаль. Накінці промаршував відділ війська, не багато, може три сотні. Дивувалися ми, що першотравнева парада сполучилася тут з маніфестаційними похоронами якогось комуніста, що його поляки вбили ще перед двадцяти роками, Дунда називався він. Похований був десь у кутку на міському цвинтарі, тепер його, як «жертву фашистівського терору», вийняли звідти і зробили йому парадні похорони, висипали могилу в парку ще й пам'ятник поставили. Військо дало сальву в повітря — з почестями ховали.

А з другого боку парку, не зважаючи на похорони, ішла інша програма. Поставили там трибуну, співав якийсь український хор, чути було пісню «Птичий хор» і ця весела пісня аж ніяк не підходила під похоронну атмосферу. Потім виступала дівчина з промовою, казали, студентка якась. Я став навшпиньки, натягав шию, як журавель, щоб почути, що вона говорить, тільки п'яте-почерез-десяте захопив, і здавалося мені, що вона не дуже прихильно говорила про большевиків. І таки так мусіло бути, бо ще не зійшла вона з трибуни, як там її й арештували. Казали, забрали теж і дириґента хору, обидвом закидали демонстрацію проти совєтської влади.

Містом нераз водили арештованих большевиків, часом старшин. В білий день і на людських очах ішли вони зо скованими руками, і я дивувався, чому большевики не роблять того тихцем, щоб люди не бачили, бо все воно не добре свідчить про «совєтськую власть», коли вона власних своїх офіцерів, нехай і звичайних лейтенантів, арештовує. Годі було довідатися, защо їх брали, одні за пиятику, а дехто шептав, що «за політику», за те, що з місцевими українськими людьми говорили критично про «совєтськую власть».

Щораз більше формували большевики т. зв. безконвойних бриґад. Сторожа тільки відводила таку бриґаду на визначене їй місце праці і потім назад до табору. Нагляд над роботою і над виконанням норми мали самі бриґадири і стало трохи вільніше. За якийсь час дістався і я до такої безконвойної бриґади, водили нас до роботи з другої сторони міста. Можна зустрічатися з вільними людьми, заходити до хат, коли дозволять, коби тільки зробив свою роботу на вдоволення начальства. Заходив я до однієї такої української хати, була там дівчина Марія, до неї приходила товаришка-сусідка і ми обидва з Голубом розважалися розмовою. Часом заставали ми там якогось енкаведиста, що залицявся до Марії, — нічого нам не казав. Довідалися ми там, що ще восени підпустили большевики пропаґанду між молоддю, щоб їхали на якісь там спеціяльні курси до Криму. Зголосилося кілька сотень, пропали, вивезли їх з Криму, таку вістку привезли кілька втікачів, що їм удалося вирватися.

Блукаючи так за містом, віднайшов я могилу Василя Тютюнника, колись начального командира Наддніпрянської Армії, що помер від тифу в Рівному, в грудні 1919 року. Стояла вона на цвинтарі, загороджена ланцюгами на кам'яних стовпах, посередині пам'ятник з хрестом, на ньому фотознимка і тризуб. Пролежав так тут український командир двадцять літ, та большевики і мертвим спокою не дають, тільки й ждати, коли знищать могилу, свідка воєнної слави українського народу.