VII

ЩЕ ЖИТИНЬ

В новому житлі. — Жива газета в потребниках. — Большевики виваблюють офіцерів. — Офіцерське касино на принаду. — Вивізка в невідоме. — Пропав і дідич Федорович. — Штрайк на Різдво. — За коляду до карцеру. — Взаємовідносини між різними національностями в полоні. — Всі жиди «почервоніли». — Звільняють німців. — Нап'яті відносини між поляками й українцями. — Большевики «перевиховують». — Промови політруків. — Мітінґи в кімнатах. — Енкаведист і пляшка з вошима. — Підкоп у пивниці і його невдалий кінець.

Нас перенесли до іншого будинку. Будинків було три, їх називали бльоками, по черзі: перший бльок, другий і третій, а в кожному бльоку по 20-30 величезних кімнат і в кожній кімнаті приміщено по шістдесят людей, поділених на дві робочі бриґади. Надвір після сумерку не випускали, в дверях, кожної кімнати стояв озброєний боєць. Навіть за потребою не вільно вийти, тут зараз на коридорі понаставляли відер і туди мусів кожен полагоджуватися серед невиносного смороду, відра виносили аж вранці.

На якийсь час стало трудніше порозуміватися з іншими бльоками — вдень праця, вночі не вільно виходити з кімнати. Тоді то за центральну інформаційну аґенцію ставали лятрини,1 там ішла «жива газета» — хто втік, кого встромили в карцер, хто дістав листа, а що казав цей десятник чи той енкаведист, все те обговорювалося в гуртах 15-20 чоловік, що на один раз могли там зміститися, і розносилося по всьому таборі.

Були в кімнатах печі, та нічим палити, большевики не давали ні дров ні вугілля. Коли потиснули морози, палили ми кроквами з даху. Три-чотири крокви здирали, лишаючи для підпори тут і там по одній, щоб дах зовсім не завалився. Мало це помагало, не нагрів цей вогонь, хіба око розвеселив.

Користаючи з тієї нужди, задумали большевики ловити офіцерів з-поміж вояцької маси. Офіцерів було досить багато, та не признавалися вони до свого старшинського стажу, мішалися між простих вояків, що знали про те і не видавали їх большевикам. Тільки з самого початку деякі виявляли свій старшинський ступінь, їх зараз же забрали до канцелярійної роботи і на легше життя для заохоти другим, коли ж ця принада не поділала, їх кудись вивезли.

Пустилися большевики на тонкі хитрощі. По цілому таборі проголосили, що офіцерам належиться по закону інакша поведінка, мешкатимуть вони окремо, діставатимуть кращий харч, не обов'язані до чорної роботи. Не зголосився ніхто. Лише кілька хлопців, а між ними і я, спробували подати себе за старшин, щоб вийти надвір погуляти з тих касарняних смородів. Ідемо попри «бойця». Кричить: «Стой! Куди?»

— Ми «офіцера», ідемо пройтися по свіжому повітрі.

— Пожалуста — пропускає.

Раз чи два вдалася ця штука, потім большевики полапалися, завернули ще й у карцер посадили. Карцер містився в темній пивниці, з цементовою долівкою, вкинули туди нас у самих сорочках — ані сісти, ані лягти, а за мало місця, щоб ходити. Посмакувавши карцеру, відпала вже охота подаватися за офіцерів.

А большевицька пропаґанда не вгаває, далі кличуть старшин. В великій кімнаті одного бльоку завели щось наче офіцерське касино. Вступ туди дозволений тільки для старшин, так з охорони, як і з-поміж бранців. Голод так рубав у животі, що дехто подумав:

— Нехай заберуть, нехай замордують, бодай наїмся перед тим досита.

Пішли якісь на пробу. Пускають, запрошують. Люб'язно ведуть себе енкаведисти, самі обслуговують: їж, пий, скільки душа забажає, — хліб, ковбаса, різні м'ясива, горілка, пиво.

Побачила офіцерня, що справді большевики дають їй привілеї, і завагалася. Може большевики хочуть дотримуватися міжнародніх звичаїв відносно полонених старшин? Чомусь не прийшло їм на думку, чому то большевики мали б шанувати міжнароднє право щодо самих тільки старшин, залишаючи інших жити навголодь.

І дехто поласився на «касино». Кілька днів большевики продовжували цю комедію, впускали до касина, покищо не відділили до окремого приміщення, як спочатку обіцювали, казали, що це приготовляється, годі швидко зробити це в тих умовинах. І нагло одного дня заїхали автомашини, викликано всіх тих старшин, що уявнили себе в «касині», завантажили їх на авта і вивезли з табору. Куди — і до сьогодні невідомо. Слід пропав за ними, ніколи більше їх не зустрічав ані про них не чував. Всіх їх було около сімдесят, самі поляки.

На жаль пропав між ними один добрий чоловік. Власне, не то що не був він старшина, навіть у війську ніколи не служив і зовсім припадково дістався до табору. Це був дідич з сусіднього села Камінки, власник фільварку, Іван Федорович. Дуже можливо, що його предки походили з українського роду, він самий уважав себе поляком. Одначе до українців ставився добре, ніколи не чинив нам пакостей у селі, навпаки, ще й стримував розгуканих «стржельців» у їх антиукраїнських розгонах. Заходив до нашої читальні на забави, стане було в дверях, хлопиця на дві голови вищий від найбільшого парубка в селі, і рахує дівчат, що йдуть до середини. Налічить сорок і за всіх платить вступ по золотому від особи.

— Це, щоб я мав з ким танцювати, — каже.

З якоїсь причини не був він здатний до військової служби, не взяли його до війська, хоч і він і його батько досить за тим побивалися.

Навіть до української дівчини він залицявся, знайшов собі в сусідньому селі таку саму високу драбину під пару і заїжджав до неї мотоциклом.

Коли настала війна і Польща розліталася в дребезги, тікав він до Румунії. Не стало йому бензини, в якомусь фільварку по дорозі залишив він авто і пересівся на коня. Так його залапали большевики. Він побачив їх здалеку, зсів з коня і сховав окуляри, щоб не показувати з себе освіченої людини. Зрадив його слід з окулярів на носі — забрали большевики між воєнних бранців. Тут він дуже тяжко працював, накладали на нього багато роботи, бо був він високий, як дзвінниця, і твердий, як мур, аж проситься такого до роботи. Коли ж зачали пускати до касина, пішов і він туди. Якраз трапилося недавно, що приїхав до нього брат — він мав брата священика — і передав йому торбу грошей, за ті гроші водив він людей до касина і вгощав, бувши доброї натури. Там його зарахували до офіцерів і разом з офіцерами забрали.

Прийшло Різдво, найперше латинське. У нашій залі в перевазі поляки, на шістдесят — усього чотири українці і вісім білорусів. Всі разом творили дві робочі бриґади. Нашим бриґадиром був якийсь Мусюк з центральної Польщі, сержант уже по сороківці, вусатий дядько, добре знав московську мову і гарно ставився до українців. У другій бриґаді за старшого поставлено теж поляка, Подлєскі називався, десь під Львовом був за економа в фільварку, людина теж незгірша, не докучав своїм людям..

Отож прийшло Різдво, всіх кличуть до роботи. Дехто йде, дехто ні, ми хочемо солідарно триматися з поляками, не йдемо, святкуємо. Латинські свята короткі, обійшлося без більших авантюр, хіба те, що того дня не дали їсти.

На українські свята всі ми українці й білоруси заявили, що до роботи не підемо, бо в нас рокове свято, Різдво. Зсолідаризувалися з нами поляки, може в відплату за своє Різдво, а більше здається мені тому, що ось трапилася нагода протесту і тре ба її використати, їсти знову не дали. Хоч голодні, горланимо коляди, «Бог Предвічний», «Нова Радість стала» та інші, і поляки підтягають, як уміють, поприходили українці з інших заль і склався досить можливий хор. Влетіли большевики, всіх арештували, вкинули до карцеру. Потримали півтора дня в голоді і в холоді, випустили, а ми знову повідчиняли вікна і коляди вже не співаємо, просто ревемо. Напроти вікна в будці боєць з крісом у руках, давай сипати кулями попри вікно, на пострах. Ще раз прилетіла охорона, тим разом не забрала всіх, та декому таки довелося знову побувати в карцері.

Таким гірким способом відзначили ми Різдво, на злість большевикам.

У Житині, як я вже сказав, переважали поляки. Тут большевики нічого не згадували про реєстрацію по національностям, всіх докупи перемішали — поляків, українців, білорусів, німців і жидів, тих останніх було найменше. Взаємовідносини між окремими національностями спочатку складалися добре. Всі однаково терпіли, всіх однаково давив важкий енкаведівський чобіт. Поляків приголомшила втрата своєї держави в такому швидкому темпі, в кожного долучилися до того ще й особисті турботи й жура про родину, коли ж додати ще тяжку працю і настирливу большевицьку пропаґанду, мало кому хотілося думати про політику і про те, щоб дошкулювати своїм товаришам недолі.

А далі, поляки спочатку вірили, що большевики справді прийшли визволяти українців і білорусів, покищо не втихомирилася ще післявоєнна суматоха, та з кожним днем відносини порядкуються і ми от-от вийдемо на волю. Не один поляк і собі думав при тій нагоді вискочити з табору.

Найбільше заметушилися жиди. Всі, як один, відразу стали найчервонішими комуністами, при всякій нагоді сунулися до начальства, підлещувалися «бойцям» і кляли «панську Польщу». Вони перші почали голоситися до різних помічних функцій в адміністрації табору і швидко на кожному місці, куди не ступити до канцелярії, наткнутися можна на жида. І де їх до біса стільки взялося, адже відомо, що жид боїться війська, як чорт свяченої води. Часом називали їх «хорунжими» або «прапороносцями». Це від того, що звичайно несли вони великі червоні прапори на переді кожної колони при роботі. Ніхто не хотів нести пріпорів, хоч большевики за те карали, голодом мучили, з середини колони витягали людей і тиснули в руки держаки від прапорів, а жиди — навипередки перли, по два або й по три на один прапор. Та час минав і разом з тим в не одного жида остигав запал до комуни, коли побачив, що нінащо це йому не здається, тримають його далі в заперті, як усіх нас, а і з канцелярії почали їх проганяти. Дехто з жидів вернувся назад до робочих бриґад і вже — принаймні назверха — тримав з нами спільний фронт проти комуни.

Було доволі багато німців з західніх околиць Польщі. Вони вели себе дуже спокійно, працювали, як усі інші, трималися окремо і не вмішувалися в загальні таборові справи. Добре і приязно ставилися до українців. Скоро їх почали звільняти, це вже входила в життя умова між Ріббентропом і Молотовим про виміну населення і поворот воєнних бранців додому. Вийшло тоді з ними з табору кілька українців, що подалися за німців, добре жили з родовитими німцями і вони це підтвердили. Подалися кудись на захід.

Дедалі відносини між українцями і поляками почали гіршати. Це нам виходило на некористь, нас менше і поляки, якби хотіли, могли утруднювати нам життя на кожному кроці. Зокрема почалося після того, коли минула дата 15 грудня, визначена початково неначе на звільнення українців, білорусів і жидів, і коли поляки побачили, що нікуди нікого большевики не думають випускати з табору, будь від українець чи поляк. Ще треба сказати, що назагал українці поводилися куди більш достойно в відношенні до большевиків, не вдавали з себе прихильників комуни, не підлещувалися охороні. І тому не дуже пізно прийшов час, коли большевики більше вірили полякам, як українцям, навіть почали їм давати перепустки на вихід поза табір, чого не скоро довелося діждатися українцям. Ще більше осмілилися тоді поляки і коли спочатку тільки кепкували собі з нас, як то нас «визволено», то пізніше дозволяли собі на чинні напасті і бралися до бійки. З кожним днем у таборі ставало все більш нестерпно і не поправилося це до кінця. Взялися ми за самооборону і перша її форма — гуртуватися докупи. Нас порозкидували по різних бриґадах — тут три, там — чотири — самовільно переходити з однієї бриґади до другої забороняли, все ж таки використовували ми до того кожну нагоду. Коли хтось утік з однієї бриґади, на його місце вскакував українець з другої, щоб бути в більшому гурті, легше тоді відгризатися від польської напасти.

Большевики взялися нас «перевиховувати» та «привчати до життя в СССР». Найперше йшлося їм про те, щоб бранці заспокоїлися і не втікали з табору, щоб з розпуки не зважувалися на одчайдушні вчинки. До того шукали вони спільників між самими бранцями. Пам'ятаю одного такого, старшого стрільця Жулковського, високого, як тичка, довготелесого поляка. Знайшли для нього якийсь викрут, щоб не ходити до праці, і він вертівся між нами, відмовляючи від утечі. Треба, мовляв, бути терпеливими, кожен день наближає нас до волі, бо й навіщо тримати нас за дротами? Яка з того кому користь? Тільки що скінчилася війна, все зрушилося з місця, мусить минути якийсь час, заки життя знову попливе своїми рейками, от тоді й на нас пора прийде. Таких аґітаторів напевно було більше. В часі, коли табір у Житині не був ще обнесений дротяною загородою, багато втекло і могло втекти ще більше, якби не повірили словам таких Жулковських і собі на лихо залишилися на місці.

Кожного вечора по роботі збиралися ми на подвір'ї і тоді політрук тримав до нас промову. Хвалив розкішне життя в СССР, що нас чекає після звільнення, як там усякого добра вдосталь, нічого не бракує, скрізь правда і справедливість, одним словом — рай та й годі. Може дехто спочатку цікавий був послухати, що говорить енкаведист, може дехто й правди в тому шукав, та скоро всі мали досить стояння на морозі. Кожен натомився при роботі і волів відпочивати, замість вислухувати блеяння політруків. Щораз частіше давалися чути вигуки насміхів і протестів, а потім навмисне чинили такий гамір, що хоч як верещав політрук, груди собі зривав, поза першими рядами ніхто його не чув.

Тоді вже тільки вряди-годи затримували нас на подвір'ї, зате політруки почали налазити до заль. Стане було політрук посеред кімнати, як на мітінґу, розмахує руками, в розмови й дискусії втягує, а з гурту кидають у нього глумом і дотепами.

— Воно правда, що нас визволили. Не так від буржуазної Польщі, як від хліба й сала...

—Кажете, що в СССР «усього хватить»? Можливо, про інше не знаємо, але от вошей, то хіба на цілий світ вистачило б...

Домагалися ми виходу на волю, бо яке ж це «визволення» за дротами? Показували голі плечі без сорочок, бо їх зжерли бруд і воші, — нам казали, що сорочок у Польщі нема, бо це бідна країна, сорочки нам везуть з Москви, цілі поїзди всякого добра їдуть. Тепер зима, дороги засипано снігами, треба пождати.

Помимо кепкувань, ворожих вигуків і явних та очевидних неуспіхів. своєї пропаґанди політруки з подивугідною терпеливістю продовжував свою роботу. Що б зробити, аби позбутися їх до дідька? Доти думали, доки не придумали.

До нашої залі приділено політруком якогось жида з носом, як ручка від баса. Щовечора приходив він у новенькій шинелі і в добрих чоботях, торочив звичайні свої теревені. Спосіб на нього знайшов лемко Василь Геря. Ми оточили колом енкаведиста й удавали, ніби з цікавістю слухаємо, час до часу хтось питання якесь поставить, то знову в сумнів щось піддасть, щоб виглядало, наче справді заля зацікавилася мітінґом. Тим часом Геря ходив позаду нас і збирав воші до пляшки з пива. Воші лазили по нас, як мухи по стінах, і Геря швиденько назбирав їх добру четвертину пляшки, підсунувся до політрука і висипав увесь свій збір йому на комір шинелі. Видно, як воші розлазяться по шинелі, лізуть за карк, вилазять на обличчя, — далі вдаємо заінтересування, щоб затримати енкаведиста. Зачинають воші свою роботу, політрук чіхається, рукою то за комір, то під паху, то за голову, тримається чортова личина, не втікає.

— Ей, товаришу політрук, та по вас воші лазять...

— Мало нам своїх, ви ще свіжих приносите?..

— Чи не з тих це, шо їх «на всю Європу хватить» в СССР?

Не витримав політрук, — воші розлізлися по тілі і, почувши свіжу кров, вжерлися в енкаведиста, — підбігцем пішов до дверей серед прокльонів на «фашистовскую сволоч».

Стільки його й бачили, до кінця нашого перебування в Житині не насилали нам більше політруків, мабуть стратили надію, щоб нас «перевиховати» в любові до «батьківщини всіх трудящих».

Десь по Різдві задумалася в нас велика втеча. Не пригадую, хто перший вийшов з тим пляном, нагло почала про нього говорити ціла наша заля, дві робочі бриґади. Втеча мала йти підкопом. Під цілим будинком простягалися цементовані пивниці, котрі з них збереглися в ліпшому стані, туди посадили людей, як в інших залях нагорі, в інших повалилися стіни, накидано там повно всякого румовища і ті стояли порожні. Якраз під нашою залею була одна така порожня пивниця, зайти можна до неї з пивничного коридору. Трохи далека це дорога, придумано коротшу, — вирвано дошку з підлогою під однією прічею, зробили діру й туди спускалися вниз.

Копати б потрібно понад двадцять метрів. Від стіни будинку до першої дротяної загорожі — чотири метри, далі ще три ряди дротів у відступі около півтора метра, а потім доріжка і за доріжкою хата. Аж за тією хатою мусів би вийти другий кінець підкопу, щоб не завважила його сторожа з вартівничих будок. За хатою росли дерева, ще далі розкинулося велике село. Якби вилізти з підкопу за хатою, можна сховатися між деревами і навіть якщо б вартові завважили якісь постаті, могли б думати, що це мешканці хаток.

Довго ми копали, майже півтора місяця. Ніччю по черзі злазили вниз, крім того завжди вдень лишався хтось, щоб не було перебою в роботі. Власне, не йшло це легко. Щоранку всіх виганяли на роботу, стягали з ліжок, не дивилися, чи хворий, лишалися тільки ті, в кого гарячка. Гарячку міряли сестри милосердя, було їх там кільканадцять, захопили їх большевики разом з військом, вели вони невеличкий шпиталик, доглядали ранених і хворих. Хтось мабуть договорився з однією сестрою, вона завше лишала когось, що ніби мав гарячку, і він копав діру цілий день.

Звідкись роздобули невеликий залізний ломик і щось якби лопатку, не дуже мудрий струмент, та іншого не мали. Клопіт був, куди дівати землю з підкопу. Через ніч зберігали її в ведрах, вранці якось виносили, найбільше в кишенях.

Все йшло гладко і вже в голові снувалися фантастичні пляни, як то ми й самі повтікаємо й інших випустимо на злість большевикам. Кінець тієї історії вийшов дуже простий. Вже все було готове, підкоп виведено аж поза хатку, надиво добре зберігали копачі напрям. Закінчено роботу під вечір і така взяла нас нетерплячка, що ще тієї самої ночі постановили втікати. Про сон ніхто й не думав, заждали, аж погашено світла, тоді вислано по одному до сусідніх кімнат тихцем побудити декого, щоб тікав разом з нами. Кожен мав іти, як стояв, нічого з собою не брати.

В четвертій кімнаті наш післанець навпомацьки наткнувся на якогось грубого поляка, каже йому вставати й ладитися до втечі. Ледве не схопиться він з прічі, як не підніме репет! Бігцем пустився на подвір'я і залярмував сторожу, що ладиться якась втеча. Показалося, що післанець помилився, не був це поляк, тільки якийсь жид з Перемишля. Збудили його через припадок і так пропала наша праця.

Счинився величезний рух, засвічено електрику, бійці зо штиками влетіли до будинку і, по привичці просто до нашої кімнати, знали нашу бриґаду, як джерело опозиції. Загнали всіх до карцеру, тоді давай допитуватися, що й де, яка втеча. Ніхто нічого не знає, а хто знає — мовчить. Зробили обшук у цілому будинку, відкрили тоді, що дах ледве держиться на кількох кроквах і не знайшли ані підкопу, ані навіть діри в підлозі. Зате показалося, що в інших пивницях хтось теж почав робити підкопи, знайшли ще два розпочаті хідники, може й тому не шукали за нашим. А що найцікавіше, в часі тієї суматохи через наш підкоп утекло кілька людей з іншої бриґади.

Підкоп пізніше відкрили, потримали трохи в карцері, одного довше, другого коротше, за тиждень випустили всіх.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Потребники.