VI

ЖИТИНЬ

В казармах К.О.П.1 — Втекло сімсот. — Робота при автостраді. — Лист додому. — Відвідини брата. — Ще раз гості з Богданівки. — Організуємо хор. — «Ми йдем за Вкраїну воювати!» — Повторюємо концерт. — Большевицькі пропозиції. — Мрії про втечу. — Закопаний у сніг жид. — Тридцять тікає в бочці. — Хитрість і одчайдушність утікачів.

В транспорті около тисячки людей виїхав я одного дня з Шепетівки. Виглядало, що не знають, що з нами робити, бо найперше завезли нас до Здолбунова, звідти до Дубна, а звідти до Рівного. За містом стояв великий млин, тепер з нього зробили приміщення для воєнних бранців, туди й ми заїхали. І без того навезли туди багато війська, а тепер так сутужно, що й ногою ніде ступити. Пересидівши отак чотири-п'ять днів, кажуть збиратися, пішки підемо. Холодок пробіг мені за спиною, невже ж знову почнеться смертний похід, як з Гусятина до Шепетівки?

Оказується, дорога нас чекає коротка. Яких тринадцять кілометрів від Рівного на схід лежить місцевість Житинь. До війни стояв там залогою батальйон К. О. П., недавно що викінчили для цього нові казарми і там большевики влаштували нам табір. По дорозі до Житиня розкинулося кільканадцять хаток, вийшли звідти люди дивитися на нас, скористався з того мій земляк, Гриць Бобик, замішався між них і втік. Пощастило хлопцеві. І радію, але й сумно, тепер уже осталися тільки ми два з Федьком Голубом.

Зайшли ми до Житиня, кожен притьмом кинувся шукати собі ліпшого місця. Знайшли якісь сінники з соломою, почався бій за них, перемогли ті, хто менше втомлений. Був там невеличкий магазин, що якимсь чином зацілів досі, туди в мирному часі здавали вояки цивільний одяг, переодягалися в військові однострої. Миттю все розхапали, достався й мені куценький сивий піджачок, заховав, може придасться.

Зараз таки першої ночі втекло майже сімсот полонених. Не знати, яка їх стрінула доля, чи щасливо додому дійшли, одначе вранці не стало до рахунку сімсот душ. Затривожені большевики обставили нас густіше кордоном сторожі й почали обносити огорожею з колючого дроту, чотири метри заввишки, потрійним рядом.

— І навіщо ви ставите це, — питаємося, — хіба ж ми не ваші люди тепер? Хіба ж не визволили ви нас? От краще пускайте додому перепочити, самі зголосимося служити в Красній Армії.

— Не для вас ставимо, — одказують большевики, — ви й так тут довго не будете, сюди прийдуть «ахвіцера».

Просимося, може пустять додому. Один волинець зараз тут недалеко проживав, хату його голим оком видно, щодня жінка їсти приносить. Хоч як просився — не пустили.

Поставили потрійну загороду, на рогах дерев'яні вежі з скорострілами, поміж дротами пустили собак, а тоді кажуть:

— Додому вам захотілося, зволоч ви фашистовская? Єті «ахвіцера», — це ви і довго ще пождете, заки звідси вийдете. Найперше треба вам навчитися жити в Совєтському Союзі.

Моїй групі припала на нічліг велика світлиця з кам'яною долівкою. Зимно кості кліщами ламає, а вранці зриватися до роботи. Большевики задумали протягнути автостраду від Перемишля до Києва і на нашу долю прийшло обробляти її частину від Рівного до давньої границі.

Ледве кілька тижнів минуло, від коли закінчилася ця дивна війна, а вже з кожним днем наладнувалося життя. Ходила пошта, декому пощастило зв'язатися з ріднею через цивільних людей з околиці. Вдалося й мені вислати листа. За десятника в мене був українець з Волині, колись завзятий комуніст, большевиків з одвертими руками вітав, а тепер цей комуністичний хміль геть йому вивітрів з голови. Людина він по вдачі добряча, попросив я його, щоб згодився подати свою адресу для листа від мого батька і так зловив контакт з родиною. Приходили листи й відразу до табору, та що з того, рідко хто їх дістав. Часто й не знав про те нічого, часом большевики тільки показали листа та й сховали. Працюй, мовляв, заслужи, тоді й листа достанеш.

Незабаром приїхав до мене на побачення брат Іван. Старший за мене на кілька років, еміґрував до Арґентіни, коли ж узяли мене до війська і батько остався самий на господарці, спровадив його з Арґентіни назад. Їхав він туди таким самим українським хлопцем, як десятки інших у селі, вернувся запеклим большевиком, комуністичним фанатиком. В той час ми багато вже знали про комуну, не тільки з книжок і з часописів, бо жили близько границі і хоч як густо обставили її з обидвох боків, здавалося — ні птах не пролетить, ні заєць не проскочить, — а все таки якісь вістки з того боку доходили, сумні й невеселі. Всіляко переконував я його про ворожість комуни до українського народу, та й інші давали йому різні докази, — захиталася в його віра в большевизм, але не зламалася зовсім.

Побачив я брата здалеку, вертаючися з роботи. Большевики побачень не давали, допускали тільки подачі, найперше обшукавши їх добре. А мені конче хотілося поговорити з братом, щоб постарався для мене цивільний одяг. Я тоді ще думав про втечу, без цивільного одягу — ні кроком ступити, відразу зловлять. Навіть до своєї залі не заскочив я, тут таки при воротях залишився, може вдасться бодай кількома словами перекинутися. Стоїмо отак на віддалі тридцять кроків від себе і перегукуємося понад вартового, що лається, говорити забороняє, та що вдіє, коли не слухаємо, не буде ж за це стріляти, а від брами не вільно йому відступитися.

Зморився брат дорогою, більше йшов, як їхав, на мій вид за дротами жаль ухопив його за серце коліна в нього підламалися І він упав на землю зомлілий. Стояв коло нього старий Голуб, батько мого товариша недолі, Федька. Федь дуже подався в полоні, схуд, як хорт, счорнів і похилився, довга йому виросла борода, виглядав старіше за свого батька. Поки старий Голуб бідькався біля мого брата, большевики під'їхали автомашиною й відвезли його до шпиталю в Рівному. Хоч як я клопотався, щоб бодай на п'ять хвилин дозволили поговорити з ним, до канцелярії бігав, знайомих писарів прохав вставитися за мною, начальство благав — даремна справа.

Енкаведисти забрали мішки від Івана і від старого Голуба до перегляду. Все, що було в середині, порізали, забрали цивільний одяг — Іван самий здогадався його принести — одна тільки вишивана сорочка врятувалася, сховав її перед завидющим оком енкаведівських собак мій приятель Бойко, що працював у канцелярії і був при тому, як переглядали подачу.

Ще один раз перед Різдвом відвідав мене брат, приїхав з сестрою Голуба. Не міг мені дати знати, що жде за огорожею, крутився біля воріт, чи не побачить де мене, а може побачу я його. І справді, хоч я вже й не сподівався вдруге відвідин, припадково заглянув його крізь браму. Вдалося мені тим разом дістати побачення через Олексу Бойка, українця, що працював у канцелярії. Десь недалеко з цих околиць походив він, батьки його жили коло Здолбунова. За мирних часів він учився в хліборобській школі в Варшаві, а тепер попав у полон, цілий день працював разом зо мною, копаючи рови чи відгортаючи сніг, по роботі кликали його помагати в канцелярії, бо знав він крім української й польської ще й московську мову. Через знайомих йому в канцелярії енкаведистів випросив він, щоб дали мені побачення. Начальник згодився впустити брата на чверть години до моєї кімнати, при тому вже й сестра Голуба ввійшла. Перед тим дуже докладно їх обшукали й забрали до ревізії всю передачу.

Як уже згадано, мій Голуб дуже подався в полоні, годі й пізнати в ньому молодого хлопця з-перед війни. Правда, ми голодні, жерли нас воші, тяжко працювали, але, коли приїхав хтось з родини, треба вухо догори підняти, не завдавати їм ще більшого жалю. Сестра Голуба, побачивши знужденнілого свого брата, не видержала, навзрид заплакала, за нею вже й мій брат обтирав сльози. Щоб їм піддати якось духа, я випростувався, щільно защіпив свій піджак під саму шию, щоб не видно решток подертої і брудної сорочки, всякі баляси точив, щоб веселіше. Не вдалося це мені. Якраз принесли трохи сорочок, роздати між тих, що найбільше обдерлися. Цілими тижнями домагалися ми того, все надаремно, і треба було, щоб саме під час побачення принесли. Я й не знав про те, втішений братом і зайнятий розмовою. Підійшли до мене товариші, щоб я здав свою стару сорочку в заміну за нову і тоді вийшло на яву, що в мене під блюзою з сорочки тільки комір лишився, решту з'їли бруд і воші. Побачив це брат і ще дужче заплакав, годі стримати його жаль і розпач.

Наше побачення затягнулося довше. Хлопці обступили начальника й завели з ним політику, зачалася гаряча дискусія, він забув за нас і спам'ятався аж за пів години. Наговорився я досхочу й порадував собі душу, що живе ще моя родина, Богу дякувати, і пам'ятає про мене. Я ж молодий ще і здоровий, колись мине це лихо — вернуся додому і заживемо вкупі, хоч не багато, зате щасливо.

В кімнаті, де я ночував, стояла в куті дерев'яна сцена. Майже кожного вечора йшли бійки за те, щоб приміститися там спати, на дошках не так холодом тягнуло, як з цементової підлоги. Дивлюся так на неї і пригадую таку ж саму сцену в читальні нашого села. Там ми хором співали, аматорські вистави ставили, гарно й весело було, і ще недавно так, а вже далеко здається. І прийшла мені до голови думка, чи не вдалося б і тут хору зібрати? Може хоч піснею розважимося в недолі. Розпитуюся за співаками — є багато, в хорах співали, знають різні пісні, голоси в них непогані, та одна біда — нема дириґента. Випав цей обов'язок на мене. Дириґентом я ніколи не був, дириґентського знання в мене нема, тільки всього, що голос добрий, густий бас був у мене, в хорі співав довго і трохи познайомився з тим ділом.

Які б то пісні заспівати? Якісь такі, щоб і самих себе на дусі підтримати, а може й до сумління тих українців добратися, що в большевицьких шинелях роблять службу навколо нас. По нараді рішаємося на початок на три пісні: «Єднайтесь, діти України», «Ой, видно село, розлоге село» і «Реве та стогне Дніпр широкий». Співається там про Україну, цікаво, як будуть того слухати українські вояки-большевики?

Почалися проби. Щовечора, після роботи, хоч утома по тілі розлягається і живіт з голоду бурчить — співаємо. Швидко довідався про те начальник, задоволений тим, заохочує, щоб швидше «концерт давати». І коли прийшов день нашого виступу, вся заля вщерть виповнилася слухачами, найперше полоненими українцями, а потім поляками і большевицькими «бійцями». Успіх величезний, ми й самі не сподівалися, що тих кілька простеньких пісень справить на людях таке враження. Коли пролунали слова «ми йдем за Вкраїну воювати!» -- большевицькі «бійці» плескали в долоні, аж у вухах лящало, тупотіли ногами і не кричали, а просто ревіли, щоб ще раз проспівати ту пісню.

Казали нам повторити концерт за тиждень, не всі вміщалися в залі, а кожному хотілося послухати. Та тільки тут уже почалися лукаві інтриґи. Невідомо, чи поляки підставили нам ногу — їм дуже не подобався підбір патріотичних пісень, де мова про Україну — а може енкаведисти хотіли поставити свого чоловіка, досить того, що з'явився кандидат на дириґента. Зняли бучу поляки. На першій пробі після концерту почали кричати, щоб замість мене поставити дириґентом Зборовського. Зборовський родом десь зо Станиславівщини, співав у нашому хорі і зовсім не ліпший був від мене, зате в нього добрі взаємини з большевицькою командою табору, не хотілося мені з ним суперничати, ще й краще для мене, в большевиків не дуже то здорово висуватися наперед. Добровільно відступив я йому своє місце, концерт за тиждень ми повторили й зібрали не менш гучні оплески, як за першим разом.

Якось раз, незадовго після другого нашого концерту, закликав мене до канцелярії начальник таборового НКВД. І це й те, як живеться, а чого бракує, нарешті — до справи. Навіщо нам марнувати свій час у таборі, коли ми до кращої роботи здібні? Чи не хотів би я, та ще й інші, звільнитися від того життя? Всміхається дружелюбно, ще й оком підморгує. Нічого легшого. От він найперше звільнить від роботи мене й кільканадцять найліпших хористів, дістанемо ліпші харчі й кращі умовини буття. За цей час вивчимо десяток-два гарних українських пісень, а після того поїдемо в об'їздку по цілому Совєтському Союзі. Будемо виступати по різних містах, навпереміжку співати й виголошу вати промови на мітінґах з подякою для Сталіна і для Червоної Армії за те, що визволили нас, західніх українців, від панської неволі в Польщі.

Та й падлющий народ, ці енкаведисти, от яку штуку вигадав! Дуже хочеться вирватися з табору, але аж злякався я, почувши ту пропозицію. Кривити душею? Вихваляти катів нашого народу? Ні, може й добрий хліб, та не для мене він.

Годі відмовитися ясно, бо ж ми в їхніх руках, що захочуть, те й зроблять з нами. Хіба виправдуватися, що це мені не під силу, що я от собі звичайний співак з сільського хору, куди вже там до виступів перед широкою публікою, та й товаришів треба спитатись.

А потім порадилися ми, що нема чого панькатися з большевиками, що ж більше нам можуть зробити? Життя забрати? Воно й так гірше собачого. Ні, не поїдемо нікуди і нема за що хвальби нести в світ, хіба мусіли б говорити правду, як нам живеться, як то «визволили» нас, за дроти вкинули, з родинами розлучили. Про таке «визволення» можемо говорити — визволили від хліба й сала, від рідних хат і від наших родин.

Страшенно лютували політруки, почувши нашу відповідь, кляли нас соковитою московською лайкою, «хвашистами» називали і присягалися, що ніколи не побачимо волі.

Серед такого життя минуло п'ятнадцяте грудня. Кожен день нетерпляче ми рахували, з тугою вижидали тієї дати, нам же ж давно заповіджено, що тоді почнуть звільняти з полону. Не можна скоріше, не полічили всіх, дороги й мости ще не направлені, відносини ще не впорядковані, то це то те на перешкоді і спочатку це видавалося правдоподібне. Як не як, це ж війна йшла, не празник або весілля, не можна ж на другий день людей випускати.

Минула ця довгождана дата — ні слуху про звільнення. Несміливо розпитуємося в начальства.

— А вам чого «додому»? В Совєтському Союзі — де живете, там ваш дім. Тут ваша хата, тут і жити будете.

І без того гірко, а ще сумніше стало.

Не диво, що кожен мріяв про втечу. Найдивовижніші способи вишукували й не одному справді вдалося перехитрити чуйність енкаведистів. Найбільше втікали так, що зодягалися по-цивільному, наверх накидали військовий плащ і так ішли до роботи. По дорозі, коли траплялася догідна хвиля або коли надійшла групка цивільних людей — скидав плащ на першого з краю товариша, замішався між людей та й пиши пропало. Спершу большевики були безрадні, а далі взялися на спосіб. Не ставало до числа при перевірці — беруть першого стрічного цивільного й замикають разом з нами. Всіми силами старалися ми унеможливити перевірку, мішалися в рядах, гукали й кричали, нераз дві години тягнулося це на морозі, в той спосіб хотіли ми дати можність товаришам якнайдалі відбитися від табору.

Найупертіше тікав один жид, адвокат з Галичини. Закопували його в сніг і там він нераз кілька годин лежав, доки не скінчилася робота і ми відмаршували до табору. Тоді вилазив з-під снігу і драла! Не вдалося, зловили. Так він шість разів пробував і завжди невдахою лишався, а потім таки втік. Большевики швидко покмітилися на тих хитрощах, відводили нас кілометр-два, лишаючи засідку в рівчаку. Настала тиша, закопаному в снігу здавалося, що всі вже далеко, тоді він вилазив зо свого леговища — і просто в руки енкаведистам!

Багато галасу вчинила втеча тридцяти чоловік у бочці з людським гноєм. Один дядько з околиці дістав дозвіл чистити відхідники, вивозив собі те на поле, як гній. Кожного вечора заїжджав він з величезною продовгастою бочкою на чотирьох колесах, за хліб і сало полонені помагали йому наповняти бочку, після чого дядько повагом від'їжджав. Вартові «бійці» загулювали носи й відвертали голови, пропускали дядька, нікому й у голову не заходило заглянути, що він там везе. Мусили це підглянути якісь комбінатори й домовилися з дядьком, щоб він час-до-часу наповняв свою бочку не людськими відходами, тільки живими людьми. Біля тридцятки втекли таким способом і хто зна, як довго це ще тягнулося б, якби не знайшовся донощик, що розкрив усе перед НКВД. Дядька арештували, а коли на його місце прийшов інший, енкаведисти так ревно заглядали в смердючу бочку, що ніхто не наважувався більше на цей риск.

В тому самому часі знову кілька втікло подібним способом. Інший дядько приїздив забирати всякі кухонні відпадки.Знайшлися такі, що лягали на спід візка, дядько присипав їх усяким сміттям і так перевозив через браму. У возочку могла зміститися тільки одна особа, цей спосіб утечі був повільніший, скористало з нього не більше п'яти чоловік. Урвалося й те, коли всипалася справа з бочкою — «бійці» проколювали сміття штиками.

Трьома наворотами втекло по чотири-п'ять з потребника. Оподалік від казарми, на огородженому подвір'ї, стояла шопа з відхідниками. На раз входило туди не більше п'ятнадцять-двадцять чоло вік. Скористалися вони з того, що задня стіна майже притикала до дротяної огорожі, підважили дошку в стіні, перервали дроти і якимсь незрозумілим чудом удалося їм просунутися попід потрійну загорожу колючого дроту, помимо собак і вартових на вежах. Потім хтось зо сторожі завважив порвані дроти за потребником — пропав і цей спосіб.

Менше щасливо закінчилися спроби втікати, прикрившися білими сінниками на снігу. Траплялися смільчаки, що під ослоною ночі надягали на себе сінники — в казармі було доволі порядних сінників з доброго білого полотна, ще з часів, коли квартирував там К.О.П. — і так пересувалися під дротами. Діло мусіло йти дуже поволі, кожної хвилі рискували, що або занюхають собаки, або наткнеться на них патруля, що ходила поміж огорожами. Туга за волею така велика, а життя в таборі таке паршиве, що не одному смерть здавалася миліша від тієї нужди. Трьом удалося пролізти. Одного зловила собака і вартові закололи його штиками, там таки на місці, в сіннику, ще одного підгледіла сторожа й застрілила з вартовоЇ будки.

В двох випадках втеча пішла зухвалим і одчайдушним просто способом.

На подвір'я часто в'їжджали енкаведівські авта. Хто б не їхав і скільки разів на день — мусів переходити контролю в брамі. І от у моменті, коли вартовий перевіряв пасажирів в авті, серед білого дня й на очах соток людей, підскочив ззаду до авта один українець, заліз під нього й учепився якось руками. За хвилю авто рушило й повезло його в напрямі на Рівне, по дорозі він пустився й упав на шлях, авто поїхало далі, він підвівся й утік.

Ще один українець утік найбільш сміливим способом. Довший час обсервував він, як відбувається перевірка людей перед брамою, коли вертаються вони, відгорнувши сніг з дороги. Люди стоять скулені й померзлі, біля них один-два бійці. За хвилю виходить з канцелярії енкаведист з папером та олівцем в руках, перелічить людей, запише щось і або крикне, щоб ішли до середини, або тільки головою кивне, сам же або вернеться до канцелярії, або відразу йде до мешкань сторожі за огорожею.

Ото одного вечора привели таку партію відгортачів снігу. Стійковий у брамі дав криком знак, що вернулися люди до провірки. Швидким кроком надійшов енкаведист з папером і олівцем, полічив людей, махнув рукою, щоб ішли на подвір'я, і пішов у напрямі енкаведівськх квартир. Ще не переволіклися люди через браму — з'являється другий енкаведист до провірки. Заки вияснилася справа — одчайдух щез у пітьмі, погоня з нічим вернулася, піймала облизня.

Звідки взяв він енкаведівський однострій? Хіба що дістав від котрогось з бійців-українців, були між ними такі, що жаліли нас, вдавалися в розмови й виправдувалися військовим наказом, а то всіх додому пустили б, якби від них це залежало.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] К.О.П. — скорочене з Корпус Охорони Поґраніча, польська кордонна сторожа.