V

З НИЖНЕВА ДО ШЕПЕТІВКИ

Збірний пункт для бранців. — Алярм у ночі. — Вплав через Дністер. — Знову зловили. — Пішком до Бучача. — Нічліг під стиртами. — Поїздом з Чорткова до Гусятина. — Невдала втеча з вагону. — Інші щасливіші. Переходимо Збруч. — Похід смерти. — Переходовий табір у Шепетівці. — Реєструють. — Обіцянки волі для українців і білорусів. — Розвантаження табору.

Зігнали нас на якесь збірне місце недалеко від станції. Оточили нас густо вартові з крісами, за ними танки й націлені скоростріли. Тиснява така, що й рушитися годі, хто лежить, а хто сидить, ходити нема місця. Там застали ми вже кілька тисяч давніше зловлених бранців і тепер усі ждали, що буде з ними.

Підходили якісь цивільні люди до кордону стійкових, чи не пізнають когось зо своїх рідних, дехто й їсти подати хотів. Нікого большевики близько не пускали, але де кордон рідший, там можна перегукуватися з людьми. Якісь жінки плачуть, може й справді пізнали своїх родичів. Просимо, щоб подавали нас за своїх синів чи братів, може вблагають большевиків, щоб пустили на волю. Кільком, що дійсно з тих сторін, вдалося тоді вирватися з полону.

Розглядався і я цікаво, а ще цікавіше зглядалися інші на мене, через мій проклятий дивовижний стрій. Незабаром повіки обважніли і я приляг, щоб заснути. Довкола мене покотом лежали вояки, в більшості українці, знайшовся знову ввесь наш гурт, трьом тільки пощастило втекти.

Скільки проспав — не знаю. Прокинувся від густої пальби, знову стріляли десь у довкільних лісах. Скоростріли теркотіли дуже близько і серед того счинилася страшенна паніка. Хтось крикнув, що большевики навмисне зігнали нас на купу, щоб вистріляти. Прожогом кидаються до річки, ніхто не дивиться, вміє він плавати, чи ні, коби швидше до води. Побіг і я, чую, кулі свищуть мені навздогін, вже не тільки з лісу б'ють, і большевики по втікачах стріляють. Біжу ще прудкіше і щастя моє, що в тому моменті добіг до берега. Присів за невеличким горбком, що хоч малий та все таки давав якийсь захист від куль. А в річці — несамовиті речі. Ніч темна і не видно далеко, бачу тільки, як перевертається там клубовище людей, бовтається в воді. Не до сміху мені, та вид більше смішний, як страшний і це мені привертає холодну кров. Трохи йдучи, а трохи пливучи, добився я до другого берега. Пусто, невідомо, де поділися ті люди, що в річку скочили, неначе під землю закопалися. Хіба не потопилися всі?

Недалеко залізничий міст, підбіг я туди сховатися, може будуть перешукувати беріг. Знайшов там ще одного вояка, обидва мерзнемо, зубами з холоду клацаємо. Діймаве зимно, я ввесь мокрий, починає трясти лихоманка. Ні, не видержу, закостенію до ранку, треба пройтися.

Стояли там якісь хати, думаю, може дозволять перебути кілька годин у теплі. Підходжу — стайню видно, чути віддихи, ого! Тут більше таких, як я.

Тим часом большевики заточили широке півколо і, щораз його звужуючи, перли облавою до Дністра. Всіх до одного переловили. Коли розвиднілося, пізнав я свого односельчанина Бобика, поверталися й ті, що пустилися в ліси, казали, стріляють звідти, нікого до себе не пускають.

Пригнали нас на старе місце, ще густіше сторожею обставили, тепер уже й від річки вартові пильнували. Нічого не говорили, байдуже стерегли, не давали ні їсти, ні пити. Питаємося, чого нас тримають, ми українці, ми нічого не винні, не поляки ми, тільки українці силою мобілізовані.

— Підете додому, не турбуйтеся, — кажуть большевики, — на все час прийде.

І їсти і пити хочеться, не знати, що більше дошкуляє, чи голод, чи спрага. Тільки курити не бракує, придався тютюн з Монастириськ.

Три дні і три ночі тримали нас так під голим небом, а потім казали ладитися з дорогу і голодних та помучених погнали в напрямі на Бучач. Ішли ми нога за ногою, як на власних похоронах. По боках большевики зо штиками, ззаду авта й танки, охорона сильна, щоб не втекли, та ледве чи кому тоді втікати хотілося, кожен думав, щоб попоїсти й відпочити.

Рушили ми під вечір, ішли цілу ніч і цілий день, аж на другий день смерком наблизилися до Бучача. По дорозі трапилася пригода, що трохи що життя не коштувала багатьох з нас. Рознеслася чутка, що десь недалеко відділ польських «стржельців» у силі п'ятсот чоловік напав на якусь большевицьку частину. Хто може й хоче провірювати вістки в такий час? Один сказав, другий повторив, а третій уже й повірив. Розлютовані большевики хотіли з помсти постріляти полонених, підкотили танки і от-от буде по нас. Тільки чудом не дійшло до катастрофи, в останній хвилині пригнався на танкові якийсь вищий большевицький старшина — мабуть хтось дав йому знати про те — і стримав різню. Цікаво, що голодних нас і потомлених така байдужість огорнула, що не дуже й лякалися думки про смерть.

Зайшли до якогось фільварку і там спинилися на відпочинок. Перший раз за три дні дали нам їсти. Зарізали кілька корів і зварили юшку, м'яса там не дошукатися з тих корів, одначе животворне тепло розлялося по шлунку і до серця вступила надія. Вивели нас на стерню під стиртами і там ми зробили собі нічліг. Деякі вигадливі хлопці зарилися глибоко в стирти і так спаслися від полону, большевики вправді кололи солому штиками вранці перед відмаршом, та не змогли їх досягти.

Сформували з нас колону — і на Борщів. Дорога далека, зате відпочили ми за ніч, підкріпилися їжею, ішли вже скоріше. До міста нас не впустили, знову ночували під голим небом а потім ні з цього ні з того, замість до Борщева, завернули нас назад, до Чорткова. Тут мали ми всідати на вантажний поїзд. По дорозі кільканадцять хлопців висмикнулися між хатами, большевики пустили за ними кілька куль, нічого їм не вдіяли і так знову кілька щасливців знайшлися на волі. Решту всадили до поїзду і незабаром рушив він на Гусятин. Довжелезний поїзд тягнувся крутим вужем, машина сопіла, запихкувалася, ледве волочила вагони за собою. Стиснули нас, як оселедців у бочці, в деяких вагонах навіть дверей закрити не можна, поставили там сторожу. Крім того сторожа стояла на східцях, на плятформах і навіть на дахах вагонів. В одному місці прийшлося їхати під доволі стрімку гору. Стане льокомотива, не може витягнути поїзду, по кілька разів розганяється і назад вертається. А по боках дебри і хащі — знову кільканадцять хлопців вистрибнули і зникли між кущами, якось нікого куля не поцілила, щастя мали. Все ще чути стріли в лісах, а часи такі, що за добрі чоботи життям можна пострадати.

Вже близько Гусятин. Згадав я, що звідти не далеко до мого повітового міста Скалата, може б і мені вдалося втекти? Ввесь час продумував над тим, коби лише вискочити, напевно зайду, хоч голоден, знову большевики їсти не дають, тільки нашого харчу, що люди яблука по дорозі до вагонів кидали. Вилупив я дошку в підлозі вагону, тільки поїзд зупинився на станції — крізь діру і давай ногам знати! Добре думав, та помилився в орієнтації. Чомусь здавалося мені, що станція праворуч, отже я метнувся ліворуч і напоровся носом на купу большевицьких вояків та енкаведистів. Витягнули нагани, почали стріляти, зо страху поліз я назад до діри.

З такими самими думками і в інших вагонах носилися, бо нараз з кількох боків залунали стріли. Теж за втікачами, що вирвалися крізь діри в підлозі. Кільком удалося втекти, трьох ранили в ногу, вони все таки втекли, тільки одного вбито.

Висіли ми з поїзду, відійшли трохи набік, казали нам чекати, чомусь не хотіли того самого дня переводити через Збруч. Думали мабуть, що людей одчай вхопить і кинуться тікати, не дивлячись на стріли і смерть.

Стоїмо так, оточені сторожею, дожидаємо ночі. Підходять якісь люди, приглядаються нам, вартові не дуже лаються, можна поговорити. Бачу, в одних цікавість в очах, в других милосердя. Даю знак одному хлопцеві, щоб кинув мені шапку — побоявся він. Підсуваюся на самий край колони, хапаю якусь жінку за руку і прошу відвести мене бодай двадцять кроків, ніби то я разом з нею прийшов. Жінка пручається, боїться, знову поринаю в середину колони.

Щастя всміхнулося моєму односельчанинові Вересюкові. Поміг йому якийсь дядько, рискував своїм життям. Непомітно приніс в'язку хмизу й поклав на краю колони, Вересюк завдав собі те ріщя на плечі і спокійною ходою відійшов, неначе з ліса додому, а за ним дядько, прикриваючи його від большевиків. Ішли так далеченько, ще доброго пів кілометра бачив я їх на дорозі, большевики не спокмітилися.

Знову відвели нас на якийсь хутір зя містом, були там стайні й господарські будинки, обнесені високим муром. Нарколо вартували большевики, в брамі теж кілька «бойців» поставили і мимо того вдалося втекти Павлові Ц.. Після двократної невдачі, хвилево покинула мене охота до втечі, я замінявся з Павлом за одяг, давши йому мої лахи і надівши його однострій. Принесли йому більше щастя, як мені, ще того самого вечора втік він, при моїй помочі. Якийсь дядько привів поїти коней у кориті. В порозумінні з одним хлопцем з місцевої служби сполошили ми коней, Павло кинувся ніби їх ловити, схопив одного за уздечку, на очах усіх большевиків вивів його за ворота і там щез.

В надвечір'я большевики вишикували нас у колони й повели за Збруч. І тут і там — українська земля, і тут і там — один і той самий нарід, а все ж жаль стиснув за серце, якби в далеку чужину я вибірався, край свій рідний покидав. З одного боку хати якісь веселіші, видно життя, людей, рух, а з другого — мертвецький спокій, знищені будинки, напів розвалені хати, не видно вночі, живе в них хто, чи ні.

Ще кілька кроків і покинули ми Галичину. Колись, перед двадцяти роками проходили сюдою наші батьки і старші брати, та як же ж інакший був їхній похід! Вони йшли озброєні, на бій з ворогом, з надією в серці, що «вернуться ще тії стрільці січовії, задрижить тоді Варшава!» Тепер чорт узяв Варшаву, ми знову переходимо Збруч, але в чужих уніформах, без зброї в руках і без надії в душах...

Ішли так поволі, нога за ногою, в сумних думах затоплені, в нікого нема охоти на розмову. Невідомо, куди простуємо, казали, ніби до Кам'янця Подільського. Те тільки пам'ятаю, що дорога вела попід якісь доволі високі горби, звідки добували вапно. Голод знову шарпає в кишках, від Гусятина ні рісочки в уста не вклав, багато людей знемагали, вибиваючися з сил. По одному, а то й по двох-трьох падали з утоми. «Бойці» підштовхували й підгукували, щоб далі йти, не багато це помагало, декому справді вже й кроком трудно ступити. Коли впали два-три, залишався з ними боєць, заждати, аж підведуться. По якомусь часі бойці вертали самі. Питали ми за товаришами.

— В колгоспі осталися, — відповідали, — до сил прийдуть, наздоженуть.

Виглядало це імовірно і не одному приходила охота на такий же колгосп. Раптом хтось сказав, а може проговорився котрийсь з бойців, що знеможених добивали по дорозі, кололи штиками, щоб не чути стрілів. Одних це обурило, других ще більше приголомшило, а всі докупи рештки сил збирали, одні других підтримували, щоб не впасти на шляху.

Дощ пустився цебром, іти ще тяжче, не йдемо, як черепахи сунемося і на двечір підходимо під якесь місто. Може й Кам'янець Подільський, годі довідатися, бойці мовчать. З голоду й утоми ніхто вже не може йти, сотнями сідаємо на дорогу й кричимо.

— Добивайте нас, не сила йти далі, хай тут усьому буде кінець!

Заметушилися большевики, бачуть, не багато толку з погроз, люди, як закам'янілі, на все байдужі. Звідкись приїхали дві-три автомашини і цілу ніч возили бранців. Перші всідали ті, в кого вистачало сил, щоб підвестися на ноги й учепитися за авто, більшість безвладно лежала на землі, на болоті серед шляху, большевики не дозволяли висунутися за рів, на поле, де росли якісь буряки. Над раном холод ще дуже потиснув, дзвонили мій зубами й тиснулися один до другого, щоб тепліше. Авта зникли, нас знову сформували в похідну колону і знову погнали пішки, тепер у зовсім противний бік — до Шепетівки.

Довго буду пам'ятати цей марш до Шепетівки. Помимо охлялости не покинула мене цікавість дивитися на новий, незнаний край. Все виглядає бідне й голодне, ніде не видно молоді — самі старі. До нас їх не допускали і говорити забороняли, а що впильнувати такої маси людей — трудно, вдавалося часом перекинутися кількома словами. Дивилися на нас, звичайно як на поляків, і дуже дивувалися, почувши українську мову. Якась стара жінка заплакала.

— Ми думали, що ви колись прийдете з Західньої України нас визволяти, а ви самі он як попали, — з жалем говорила.

Здається, нема бідніших людей на світі, коли глянути на них. І все ж знайшлися милосердні душі, помагали, чим могли. Одна жінка крадьки вийняла кусень хліба з-під поли, кинулася на нього ціла юрба, з рук собі видирали, як голодні собаки, ледве чи й по кришці досталося. Раз і мені впало щастя вхопити за хліб, та ще добре не зловив я його, як звідусіль вишарпували, з-поміж пальців вищипували, мало що в жмені лишилося. Та й тим поділився я з односельчанином Голубом і з Петром з сусіднього села Терпелівки. В нього зрушилося сумління, витягнув з кишені консерву, що якимсь дивом досі в нього збереглася, дав нам по ложці і це нас трохи підкріпило.

За дві неділі назбиралося в Шепетівці двадцять вісім тисяч бранців, тепер уже більшість поляків. Їсти давали дуже скупо — один хліб на дванадцятеро, раз на день зупу, а краще — воду, черпак юшки, дві галушки та й ті розплилися. Приносили її в відрах і не знати, як до неї братися, нема ні ложок, ні мисок. З подвір'я визбирали ми всі лопухи, де який був більший листок, робили з нього то ложку, то черпальце.

Табір у Шепетівці — переходовий. Що наїде трохи більше людей, зараз розвантажують. Вивозили поїздами кудись на роботи, одних у напрямі на Київ, других до шахтів у Кривому Розі. Не минуло кілька днів — назад їх побачили ми між собою. Чому? Занадто цікавилися ними місцеві люди, розпитувалися звідки, як їм жилося і т. д. Довідувалися при тому, що хоч як бідно жили наші люди в жебрацькій Польщі, все ж краще, як у большевиків. Не подобалося це большевицькій владі і вона загадала відвезти їх назад за давну польську границю.

Кожного заносили у список: як називається, яка освіта, точна адреса, чи має свояків за границею, а головне — якої національности. Пустили чутку, що найпізніше 15 грудня всі українці, білоруси й жиди підуть до додому, в полоні залишаться тільки поляки. Тоді деякі поляки, що знали українську мову, подавали себе за українців, думали, що й їх звільнять. Даремна надія. Коли за якийсь час почали ми домагатися, щоб нарешті випускали, як обіцяли, сказано нам, що при реєстрації ми добровільно підписалися на списках, що будемо два роки працювати для Совєтського Союзу. Мине два роки, тоді й підемо.