IV

ШЛЯХ НА ПІВДЕНЬ

Ідемо на Бережани. — Божевільний капітан і його заслужений кінець. — Марш, чи похоронна процесія. — Фабрика тютюну в Монастириськах. — Алярм у Нижневі. — Смерть української дівчини. — Вогонь по большевиках! — Ночівля в таємничій хаті. — Виглядаю, як опудало. — На розвідку до Нижнева. — Ще сипнути бобу большевикам! — Пригода біля моста. — Розбиваємося на групки. — Віднаходимося в полоні.

Ще далеко до полудня вийшли ми з Золочена. Казали нам, що йдемо в напрямі на Бережани. Ішли ми так кілька годин, їсти хочеться, кухню десь чорт узяв, тільки й з'їмо, що по дорозі в дядьків купимо, та як його нагодувати таку силу людей?

Десь коло третьої години наткнулися на лісничівку на скраю лісу, горіла вона, поцілена з літака. Де не взялися літаки, сипнули скорострілами і ми кинулися в ліс. Не йшли вже далі, відпочивали, ждучи ночі. Користи з того відпочинку мало, голод шарпає кишки, спати не можна, бо хоч і знеможені — напружені нерви проганяють сон.

Як тільки смерклося — далі в дорогу, все в напрямі на південь. Бережани лишилися по лівій руці і загалом намагалися обминати більші місцевості. Около дев'ятої години вранці, пам'ятаю, вмаршували ми в якесь село. З однієї хати вийшла господиня, почула, що говоримо по-українськи, змилосердилася і винесла гладун1 молока. Наливала молоко в горнятко і, кому ближче, той міг вискочити з маршу та й хлепнути трохи. В одному моменті прискакав на коні якийсь капітан і серед лайки періщив батогом чи нагайкою тих, що пили молоко. Цей божевільний тип знайомий нам уже, він провадив окремо свою скорострільну сотню і на віддалі якого пів кілометра перед селом окопав її при дорозі, з лівої сторони. Коли надійшов наш відділ, стрінув нас прокльонами й погрозами, що переб'є нас до ноги, бо не хочемо воювати за Польщу. Нас тим не злякав. Ті, що йшли в перших чвірках, відгрозили, що коли б тільки один стріл упав — всіх викінчимо, бо стріляти теж уміємо і є нас більше. Зм'як він тоді й вернувся до свого відділу, а оце знову бісився, розливаючи молоко, ніхто не розумів, навіщо він це робить, з божевілля чи з ненависти до українців. Швидко посягла його кара за нелюдську поведінку, не далі як три кілометри за селом побачив я його вбитого при дорозі. Хтось сказав, що вбив його німецький шпиг — все йшло тоді на рахунок тих невидимих «німецьких шпигів». Катюзі по заслузі, подумали собі, ніхто не спинився, щоб його поховати.

Ішли ми дуже поволі, більшість ледве ноги за собою волочили з перевтоми і з голоду, виглядало це не на марш військової колони, скоріше на якусь похоронну процесію. Зараз після полудня підійшли ми під фабрику тютюну в якійсь місцевості, мабуть чи не в Монастириськах. Вийшов управитель фабрики й дозволив брати тютюну, скільки захочемо, бо й так большевики все загарбають. Зчинилося тоді дивне видовище, людська захланність проявилася в цілій своїй наготі. Вояки випорожнювали наплечники, хлібники, навіть ґазові маски — де тільки могли, втискали тютюн і цигарки.

Брали того більше, як потребували, не могли пізніше донести і викидали по дорозі, добрий кусень шляху між Монастириськами і Нижневом вкритий був тютюном і цигарками. Я бачив, як люди виповняли наплечники махоркою, щоб зараз же викинути її і зробити місце на ліпший тютюн, і так по кілька разів то спорожняли, то наповнювали їх, при тому штовхали один другого і жадібно з-під рук тютюн вихапували, хоча вистачило б його і на втроє стільки, що нас. Мене взяла огида, взяв я пачку тютюну та й стільки. Буду могти — куплю колись, а ні — обійдуся.

Не доходячи до Нижнева, я геть вибився з сил. Два тижні майже не спав, цілий час у дорозі, їсти або їв або й ні, не мився і не переодягався та не роззувався. Ноги в черевиках розпухли, шкіра чисто облізла, ходив я, як по дротяній щітці. Товариші підтримували мене на ходу, доки могли. Показалися бані церкви в Нижневі — там визначена збірка для нас, недалеко вже, а ніяк нема сили дійти. Лишили мене при дорозі, щоб я трохи відпочив і потім доволікся якось на збірне місце. Пролежав я кілька годин і замість відпочати, ще дужче знеміг, навіть не міг піднятися на ноги. Надійшов якийсь санітар, говорив до мене по-польськи, та здавалося мені, що він українець, по милосердних його словах, навіть сльози станули йому в очах. Помогти мені не міг, не мав коло себе перев'язочного матеріялу, конче казав мені заштикульгати до церкви, там він зробить мені перев'язку.

Дорогою ввесь час ішли вояки, час-до-часу їхали військові вози, траплялися й авта. Ніхто не хотів підвезти, хоч як я просився, в цей час кожен дбав про свою шкуру. Пробував я вчепитися котрогось воза — зіштовхнули. Зібрав я рештки сил, скинув черевики і якось придибав до церкви. Там знайшов своїх товаришів з маршу, вони розквартирувалися в одній стодолі й узяли мене між себе. Хотів я помити собі ноги, щоб перев'язати їх і бути здатним до дальшого маршу — не довелося. Ще й не промочив їх добре — алярм загув. Офіцерів уже тоді не було між нами ні одного, а коли й був хто, то в уніформах простих стрільців і не признавався до свого чину. Ще до Нижнева дійшли три, що я їх бачив, і тут вони перебралися в цивільні одяги й один по другому, хильцем, майже на моїх очах, висмикнулися з хати і зникнули десь у містечку. Невідомо, хто взявся тоді командувати тією вояцькою масою і хто просурмив алярм — кожен відрухово кинувся займати якнайближче і якнайліпше бойове становище.

Хтось крикнув — большевики йдуть! Гадаю собі — тут мені й амінь! Втікати не можу, живим не дамся, краще вже тут полягти. Не був я до того часу між большевиками, та добре знав про них з книжок і з української преси. До того жив я поблизько большевицької границі і пам'ятав, як у голодному 1933 році вивозили людей по другому боці Збруча, а щоб на галицький бік не чутно зойків і криків, поставили духову оркестру від сторони границі, ввесь час пригравала вона марші й гопаки.

Тим часом мої товариші відбігли з рештою вояків подалися за місто. Не то що не до бігу було м'ені, я й іти не міг, там таки залишився, встиг таки переодягнутися в якісь неймовірно драні лахи, що винесла мені одна милосердна жінка. Не помогло, над'їхали большевики, залапали кількох, що не встигли вибігти з містечка, та й мене взяли, не поміг мій цивільний «одяг».

Ще того самого вечора в цілій околиці чути було густу стрілянину, на південь від міста таки добрий бій ішов, як я пізніше довідався, це був один з найбільших боїв, що відбулися між утікаючим польським розбитим військом і наступаючими большевиками. Ось як розказував мені пізніше про те покійний вже тепер мій товариш Михайло Грабчак —

* * * * * * *

«Наші позиції лежали на південь від міста Нижнева, обаполи битого шляху. По правій стороні досить густо розсіялися хати, а по лівій — горби й поля, десь-не-десь хата. Бачимо, ідуть шляхом большевицькі частини, без порядку, танки помішані з піхотою і з возами. Недалеко від Нижнева захватили большевики кінний табір нашої частини, декому пощастило втекти до ліса, та немало большевики побили й поранили. Дехто бачив це з наших позицій на горбі. Потім усе затихло, большевики йшли вже безпечно, не охороняючи свого маршу.

З однієї хати праворуч нас вийшла ціла українська родина: чоловік, жінка й молода дівчина в гарній вишиваній сорочці. Бачимо, танк під'їжджає під хату, вихиляється з нього голова большевика, бачимо його самого, закарлючений у нього ніс, на жида подобає, хоч ледве чи жид сидів би в танку. Щось заговорив до людей, відповіла йому дівчина, підступила наперед. Большевик закляв і стрілив у дівчину з револьвера, вона впала. Ні, не може це бути вояк, жоден вояк у світі до безборонної дівчини не стрілить, це якась большевицька комісарська морда! Така лють нас вхопила на цей вид, що ми наче на команду посіяли вогнем. Перша почала наша група, почули це інші, долучилися й собі, настала пекельна пальба. Большевиків це заскочило неприготованимн, счинилася паніка, кинулися в розтіч, ховалися в ровах і за танками, деякі просто себе бігли, не зважаючи на стріли. А ми б'ємо і б'ємо! Доброго хльору дали тоді большевикам!

Тривало це може пів години. Бачимо, підсувається друга колона, обережно вже, бойовим порядком, напереді танки, між танками похилені піхотинці — вдарили вогнем по нас. Нічого не вдіяли, ми добре закриті. Відбиваємося цільно, знову багато большевиків скосили, мусіли вони відступити. Чують большевики — не просте діло, гладко не піде. Підкотили гармати і пражать нам по головах. Відступаємо і ми трохи за гору, де менше шкоди від гарматнього вогню, далі не здаємося.

Большевики пустилися на хитрощі. Підослали делеґацію з білим прапором на переговори, між ними видно польського майора. Просить він скласти зброю, не будемо ж з цілою армією большевицькою воювати, ввесь опір безцільний, шкода дармо проливати кров. Не бачив я тієї сцени, — був свідком того, як скидали зброю на купу. Поніс і я з товаришами. Довкола большевики з націленими крісами, пильнують, щоб кожен склав свою зброю. Все йде мовчки, чути тільки дзвенкіт металю. Нагло якийсь голос заверещав:

— Хлопці, не будьте дурні, не здавайте зброї!

Счинилося замішання й дезорієнтація, одні далі скидають кріси на купу, другі знову їх хватають у тій юрбі, що перемішалися вже з большевиками, не знають вони, що робити. Заки це вияснилося і втихомирилося, я з товаришами вхопили по крісові і скочили в недалекий ліс.

Пізніше большевики не хотіли повірити, що не було між нами старшин, що команду тримали там підстаршини і прості стрільці. А майор-парляментарій показався перебраним большевиком.

Відбігли ми трохи в ліс, щоб набрати духу й подумати, що далі чинити. Зібралася нас рівно дванадцятка, все або з давніх часів знайомі, або такі, що подружили з собою в переживаннях останніх днів. Між ними три мої односельчани: Павло Ц., Василь В. і Гриць Б., а також сусід з недалекого села, студент Д. Тяжчу зброю поховали ми тим часом у кущах, для власної оборони залишили пістолі та по дві-три ґранати. Ще досить ясно надворі, користаємо, щоб відбитися трохи від головного шляху.

Натрапили ми на якісь хати. Казав я хлопцям зайти до першої з краю клуні і там перепочити, виставивши варту для охорони, я тим часом піду до хати на розвідку. Входжу — на стіні портрети Шевченка і Франка. Веселіше на серці, свої люди і свідомі українці. В хаті тільки жінка в середніх літах, в кутку сидить якийсь чоловік.

Чемно вітаюся по-українськи, прошу щось з'їсти, проголоднівся з товаришами в марші. За все заплатимо. Всі ми українці, мобілізовані до польського війська.

— Ви тепер усі по-українськи навчилися говорити, — відповідає жінка.

Радість б'є їй з лиця, тішиться, що большевики поляків прогнали, свободу принесли.

— Хоч не всі поляки лихі, — додає, — ось цей чоловік сусід мій, кравець, він поляк, та людина добряча.

Зводжу розмову на діло. Їсти хочемо, одяги військові на цивільні поміняти.

Сказала жінка, одяг поміняє тільки мені одному, трохи пізніше, як посутеніє. Дала горнятко кислого молока, грошей не хотіла.

Незручно одверто говорити з нею при полякові, — нема іншої ради. Каже вона, сама тут живе, а це потім показалося неправда, мала вона чоловіка і двох дорослих синів, пішли вони полювати на окремих вояків, що чи то від частин своїх відбилися, чи додому вже верталися.

Бачу, подобрішала молодиця, каже мені ночувати в хаті, постелить мені на долівці, бо сподобала собі мене, як рідного брата. Пропозиція мені не всмак. В часі відвороту чули ми про випадок, коли ціла група пропала, заночувавши в хаті, баби сокирами голови порубали. Правда це, чи вигадки, хто його знає, та не один таки направду без сліду щез. Наші селяни ненавиділи поляків і навіть не дуже вірили, коли вояк говорив по-українськи, думали, українцями прикидаються. По селах роззброювали вояків бойові відділи ОУН, вони ніякого лиха не чинили, тільки забирали зброю, людей проганяли в свояси.

Відмовляюся ґречно, щоб не вразити гостинности господині, не хочу робити їй клопоту у хаті. Веде мене на горище, простелила якусь плахту. Все таки не довіряю, пересунувся попри стріху на другий кінець горища і там зарився в сіні.

Не спиться мені. Чути стріли по лісах, навіть попри хату свищуть заблукані кулі. Гаряче мені в грубому військовому однострої, ще й у сіні заритому. Годинника не мав, по зорях зорієнтуватися заваджала стріха, та десь так на мою думку коло півночі прийшли три чоловіки. По голосах їх полічив. Шукали мене на тому місці, де господиня постелила.

— Нема, — шепче один, — подівся кудись, може геть пішов.

Ото, думаю, як добре, що місце змінив!

Досить довго ще шукали мене в сіні, не зайшли в кінець, де я сховався. Зійшли наниз, ходили попри хату якийсь час і перешіптувалися з собою. До мене долітали тільки окремі слова, видавалося мені, що це чоловік господині та їхні два сини. Над ранком зникли, а зараз після того зайшов до хати Павло Ц., питаючись за мною, тоді я вже безпечно зліз з горища і тоді жінка дала мені цивільне одіння. Переодягався я в темній коморі і не бачив, які то шати вдягаю на себе. Шапка — тільки з боків обруч, без дна, волосся зверху видно, штани якісь старосвітські, грубі, білі з вишиваним клинцем спереду і наче з генеральськими лямпасами по боках. Черевики пороззявляли рота, один більше від другого, в білому полотняному піджаку бракує пів правої поли — все підперезане дрантивим пояском. Як побачили мене хлопці в цьому елеґантному строєві, сміялися, аж за черево хапалися. Виглядав я не то як опудало на горобці, не то як дурний Стецько з комедії на сцені.

Дехто з хлопців теж роздобули цивільні одяги в сусідніх хатах, один навіть досить добре зодягнувся. Позичив я в одного одяг такий, щоб дуже в очі не впадав і обидва ми з Павлом Ц. пішли до Нижнева на розвідку, решта ждала в лісі на наш поворот.

Як тільки розвиднілося добре і бачили ми, що вже ходять люди по дорозі, пішли й ми. Большевики всіх пускали до міста, не видно сторожі. Мій товариш надавався добре до розвідки, балакучий, з кожним у розмову вдавався, навіть з большевиками балакав. Цікавило нас головно, що буде з тими українцями, що в польській армії. Не сміли одверто говорити, з боків заходили, на здогад буряків, щоб дали капусти.

Кажуть большевики — всі додому підуть, «картошку рить», вже скінчилася панська неволя, всім свобода настала.

Оце добре, гадаємо собі.

— А чи не треба «пропусків» — питаємося.

— На чорта їм пропусків, хай ідуть, як стоять.

Припадково стрінув на вулиці поляка з мого села. Хоч і поляк він, та такий, що замість «здоровась Марія» «Богородице Діво» говорить, залюбки вживає нашої мови. Аж з-під румунської границі вертався, хотів дістатися на другий бік, не пустили румуни, границю тільки старшинам відкрили, поза тим декого тільки перепускали, простих вояків проганяли. Отак ішов він явно в військовому однострою, ніхто його не спиняв, так і далі помандрував. Намовляв і мене, — я хотів триматися товаришів.

Вернулися ми назад до хлопців і вчинили раду. Думки поділені. Д. радив, щоб розбитися на групки по двох-трьох і так передиратися додому, так і легше і безпечніше. Інші воліли б триматися гурту, небезпечно ще по лісах, стріли чути, напасти можуть. Найліпше пройти большевикам на тили, тоді побачимо, як краще, чи йти гуртом чи розбритися.

Перед тим ще хотіли ми залишити большевикам добру згадку про нас. Підтягнувши з ліса ско-ростріли, підсунулися ми ровами і, криючись за залізничим насипом, підлізли майже під середину їхніх становищ. Неймовірно, як необережно вели себе большевики, навіть варти добре не розставили, мабуть зовсім безпечно почувалися, помимо гарячого вчорашнього дня. Гей, як заложили ми свіжі стрічки в скоростріли, як сипнули горохом по большевиках! Посхапувалися вони спросоння, а ми все січемо й січемо! Чути якусь команду, та хто хоче слухати її в страху? Червоноармійці кленуть, одні тікають, другі на землю лягають.

Нічого нам баритися, вистріляли, що мали, і втекли. Аж тоді большевики спам'яталися і довго ще стріляли, говорили люди пізніше, що в тій суматосі постріляли самі своїх.

Таке було наше пращання з большевиками. Не брали ми з собою вже ні крісів, ні скорострілів, там їх полишали в рівчаках.

Настав день. Нам треба переправитися на другий бік Дністра. Та ба! Річка широка й глибока, не всі вміють плавати та й як мокрому між люди іти? Першому стрічному большевикові підозріло стане, чому через міст не йшли, плавма переправлялися.

Розглядаємося над берегом. Трохи оподалік видно міст, через нього йде битий шлях. З одного й другого боку мосту — вартові, цивільні люди з червоними перепасками на раменах, нема військових большевиків. Може спробувати? Пристаємо за горбком, я йду наперед, зайти в розмову з вартівником і розвідатися, чи можна пройти міст, коли ж «пропуск» потрібний, то — де його можна дістати.

Вартовий — хлопець молодий. Вже після перших слів бачу, один з тих, що зразу ставали на службу большевикам. Навіть кріс у нього московський, не польський. Кажу йому, що я українець з-під Тернополя, на роботі в цих околицях був, додому хотів би вернутися.

Мої слова говорять одне, а чудернацький одяг — друге, аж кричить, що це брехня. Стійковий гукнув:

— Руки вгору! Будеш у команді про те говорити.

Не на такого натрапив. Ще заки він спам'ятався, зацідив я йому п'ястуком у зуби, в одній хвилі накрився він ногами. Викрутив я йому кріса з рук і кинув у річку, ще кілька добрих копняків дав на спомин і пустився навтіки. Все діялося так швидко, що вартовий по другій стороні моста не бачив. Правда, річка там широка і міст довгий.

Таки не перейдемо Дністра гуртом. Забагато нас, трудно, треба поділитися. За товариша дістав я свого односельчанина Павла Ц. Вийшли ми з лісу. Трапилися якісь люди, питаємося, де найзручніше перейти річку. Кажуть, броду тут близько нема, вода скрізь глибока, по берегах ходять большевики. Нам слід би минути місто Нижнів і спробувати переплисти Дністер понижче.

Рада може й добра, та що ж, не довелося скористати. Лише ввійшли ми між якісь хати, здається було це передмістя Нижнева — звідусіль обскочили нас большевики».

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Великий глиняний горнець.