III

ВІЙНА

Мобілізація. — До німецької границі. — Відворот без бою. — Ідемо, куди очі несуть. — Попри Львів до Золочева. — Формують батальйони з недобитків. — Українці збираються докупи. — З казарми до цегельні. — Постій у Городилові. — Повне безладдя. — Німецькі нальоти. — Застрілили німкеню-пільотку. — Дівчина Стефка намовляє залишитися. — Шикують нові сотні. — І я стаю «сотником». — Гатимо річку, щоб спинити танки. — Зникли старшини. — Вистріляти українців! — В дальшу дорогу.

В серпні 1939 року знову покликали мене до війська. Про війну говорилося багато, писалося про те в газетах і всі сподівалися її скоріше чи пізніше, та не думали, що станеться це так швидко. Забрали нас тридцять сім з села ще на кілька тижнів, заки проголошено загальну мобілізацію, і так я знову опинився в своєму 10 полку піхоти в Ловічі. Коли почалися воєнні дії 1 вересня 1939 року, наша батерія протитанкових гармат стояла недалеко німецької границі від сторони Східніх Прус. Вимаршували ми туди на який день перед війною, та не довелося дійти до границі. По цілоденному марші розтаборилися ми на нічліг. Наша батарея станула на подвір'ї якогось заможного господаря, казали, що це був німець. Над ранком збудив нас гул літаків, що надлетіли з півночі, низько над землю спускалися й обстрілювали зо скорострілів дороги й ліски, де порозміщувалися невеликі військові частини, скидали теж менші бомби на містки. Якось щасливо обминули нашу батарею, ні один стріл не впав на неї.

Ше добре не почалася війна, не встигли ми й воєнного пороху понюхати та побачити, як німець виглядає, а вже наші офіцери потратили голови, ніхто не знав, що йому робити. Командир нашої батерії, пор. Аташевський, наказав відворот у сторону Варшави. Як почали ми цей відворот до Варшави, так і не счулися, як аж за Львовом опинилися.

Стільки нас учили в війську, як то має вести себе вояк у часі війни, а тут війна прийшла і вся наука з вітром полетіла, без одного стрілу, не бачивши навіть ворога, ввесь час ми відступали. З одного боку ми, українці в польському війську, раділи, що пропадає наш ворог, а з другого не знали, що діяти і як себе вести. Воювати за Польщу нікому не хотілося, але й до німця переходити ніхто не збирався добровільно, пам'ятали, як німці прогандлювали Карпатську Україну і не було до них симпатій. Найкраще б, якби німці розторощили Польщу і всі ми щасливо видісталися до звичайного нашого життя, а що дальше буде, про те вже будуть думати мудріші за нас.

Різні думки верзлися в голові в часі маршу, в перших днях ще дуже обережно вели себе українці й не говорили про те голосно. В моїй батареї було нас усього три, крім мене ще Фіялко й Шевчук, обидва з міста Тернополя.

Варшаву лишили ми на боці, минали міста і навіть містечка, старалися маршувати вночі, а вдень відпочивати, криючись по лісках. Зараз першого дня обстріляли нас літаки в ліску, більше на пострах, як на шкоду, обійшлося якось без жертв. Їсти не було що, харчових запасів з собою ми не мали, польові кухні десь поділися, їли те, що вдалося по дорозі купити в дядьків, а найбільше — голодували.

Перші три дні наша батарея відступала в сякому-такому порядку. А потім згубився десь наш командир Аташевський. Його місце зайняв якийсь резервіст. За Варшавою настав повний безпорядок, полишили ми гармати, вози й коні на ласку Божу, кожен ішов, куди очі несуть, тримаючись напряму на схід. Перемішалися з собою недобитки різних полків, але в тому часі ще були між нами старшини. Тільки резервові, професійні щезли, як дим.

Почали збиратися українці докупи. Між поляками давалися чути розмови, що українці зрадники, не хочуть воювати, треба їх вигубити. Смішно слухати того від тих патріотів, що воювали за свою Польщу ногами, тікаючи від ворога якнайдальше. Все ж таки обережність наказувала матися на поготівлі до оборони.

Так дійшли ми до Львова, німців ще там не було. Саме місто обминули, передмістя тільки заторкнули, через якийсь цвинтар переходили, здається, чи не Личаківський. Якби так хтось спинив нас тоді й запитався: люди, куди ж ви йдете? Де ваша ціль і що ви думаєте робити з собою? — ніхто б не вмів дати відповіді. Стояти на місці не можна, бо німці зловлять і заберуть у полон, отже треба йти. А куди? Перед себе, та й стільки!

На битому шляху за Львовом стояли якісь офіцери. Переймали маршуючі групи і спрямовували їх на Золочів, там збірний пункт для всіх і там наново будуть нас переформовувати в реґулярні частини. Всі збиралися в якійсь великій казармі, а була там збиранина всяких родів зброї, що повтікали з різних фронтів. На хвилю стало спокійніше, з'явилися польові кухні, видавали нам харчі. Звідкись офіцери взялися, заметушилися військові писарі й заносили нас у списки. Мали формувати нові батальйони й відсилали до Львова, де наче б то устабілізувалася вже бойова лінія фронту.

Записувався кожний, бо мусів. Але коли відчитували списки — десь люди погубилися. Відчитують назвище — ніхто не відзивається. Який біс може перевірити, чи є той вояк на подвір'ї казарми? Тим більше, що ніхто не стояв на місці, ввесь час рух, одні приходять, другі відходять. Скільки разів відчитували моє назвище — я мовчав і так робило багато українців. Тут уже було їх багато, певніше почувалися на своїй землі, скрізь лунала українська мова. Звідкись роздобули жовто-блакитні відзнаки й скривали їх під полою на всякий випадок, може прийдеться їх витягнути наверх і так з польського війська зробити українське. З уст до уст передавалося, щоб говорити по-українськи, а в більшому гурті — співати, щоб таким чином відшукувати себе й триматися вкупі.

В одному моменті, коли я стояв у величезній залі з Міняйлом з Іванівки коло Теребовлі, побачили ми якогось типа в військовій уніформі, що дивився на нас і підсміхався. Потім присіупив і показав якусь чи то газету, чи то летючку в польській мові, де була стаття, щоб українці не билися за Польщу, здавалися німцям у полон. Показав та й пішов. Хтось сказав, що це певно німецький шпиг. В тім часі щонебудь підозріле хтось сказав або зробив — зараз його закричали шпигом і було це дуже небезпечне, розлючені поляки могли вбити на місці. Варти в брамі не ставили, кожен міг приходити й виходити. Заходили між нас і цивільні люди, між ними якісь молоді українці, вдавалися в розмови з нами і підтримували на дусі. Все говорилося обережно і тільки натяками — інакше небезпечно.

В безладній купі вояцтва годі було встановити якусь одну лінію для українців, та й хто міг це зробити? Старшин українських не було, а підпільний провід не міг явно за те братися. Кожен робив, як йому диктував його власний розум. Я залишився в Золочеві, але були такі українці, що зголосилися до новоформованих батальйонів, між ними сімнадцять моїх односельчан і сусідів з поблизьких сіл. Називалося, що це наново твориться 52 полк піхоти, стаціонований перед війною в Золочеві. Відійшли вони на захід і аж по кількох роках довідався я, що попалися в німецький полон.

Гармидер великий, та діло йшло швидко. Кілька годин усього простояли ми в казармі, далися чути літаки — казали нам вийти за місто. Сховалися ми в якійсь цегельні і ледве встигли туди зайти, як посипалися бомби на казарму і на залізничу станцію. Не довго і в цегельні побували, незручно, місця нема. Відмаршували до села Городилова, три кілометри на північ від Золочева. Село невелике, втопилося в масі вояцтва, що звідусіль туди збіглося, а переважно самі українці, рідко де почути польську мову.

Повний хаос, ніхто не знає, куди йти, що робити, кого слухати. Офіцерів нема, на тисячі стрільців усього три знайшлися, та й ті впилися до безтями, лежали на возі в якогось господаря. На подвір'ї в голови читальні «Просвіти» поставлено кухню, щось там варили їсти, дуже мало того виходило на особу.

Покищо вояки кожної сотні намагалися триматися вкупі, хоч не було вже такого військового порядку, як повинен бути. Це піддало думку кільком офіцерам, що прийшли туди пізніше, щоб формувати з них повні сотні, доповняти недобитками з інших частин і відправляти на фронт. Збирали їх при нагоді видачі харчів з кухні, бо їсти хотів кожен і до кухні прийти мусів. Дехто з поляків голосився самий, крім того почитували якісь списки. Українці в більшості не відзивалися. Можливо, що котрий менше свідомий обізвався, або просто без надуми відгукнувся, почувши своє назвище. Знаю приклад мого односельчанина, Павла Царика що в такий спосіб попався до новосформованої сотні, а потім спам'ятався, позадкував до городу і замішався в ту групу, де і я стояв.

Скільки таких сотень сформували й відправили, тяжко мені сказати. На городі, де я стояв, вишикували їх дві і зараз вони відмаршували, говорено, на Львів. Чи дійшли вони туди, чи по дорозі їх перейняли і розброїли — не скажу. Таких сотень було більше, йшли переважно самі поляки. Українці лишалися на місці, українська мова гомоніла щораз сміливіше, щораз голосніше відзивалася українська пісня.

За два дні, що простояли ми в Городилові, кілька разів з'являлися на небі німецькі літаки. Шкоди від них великої не було, мабуть бачили, що ця безладна купа нікому вже не може бути небезпечна. Але один літак спустився занизько і його випадково зістрілили. В літаку була молода німкеня, може вісімнадцять літ. Допитував її польський майор і коли спитався, чи не шкода їй молодого життя, сказала вона, що їй шкода тільки тих бомб, що їх не вспіла поскидати на польські голови. Там її застрілено, але того я не бачив, повторюю за другими. Інший знову літак тільки вдавав, що мусить сісти на землю, коли ж підбігли до нього поляки — скосив їх скорострілом і піднявся в повітря.

Рух ішов увесь час, одні сотні відмаршували, а на їх місце насунуло ще більше втікачів. Я швендявся по всьому селі, познайомився з місцевими українцями, гарні були люди, тільки біда на них упала, що якраз їхнє село вибрало собі військо на постій. В одній хаті запізнав я дівчину, Стефка їй на ім'я, дуже свідома українка. Книжки в неї були, показувала мені велику історію України. Заходив я туди часто, годували мене, як рідного, дівчина вистарала мені цивільний одяг і намовляла лишитися в селі. Яким інакшим шляхом пішла б моя доля, якби я її тоді послухав!

Поки там творилися нові сотні, я крутився по селі, може б чогось довідатися. Вже згадував я, що офіцерів було мало. На початку були тільки три п'яні, потім час до часу з'являлися якісь і знову кудись зникали. Може відходили в новими сотнями, а може просто — тікали. Найдовше залишилися один майор, один сотник, і три молоді поручники. Ні одного назвища не пам'ятаю, з інших були вони полків. Увесь час чинили вони рух, розсилали кудись гінців на конях, посилали якісь інформації, то збирали їх від інших місцевостей, ніхто не знав пощо це і навіщо — от, щоб бездільно не сидіти. Вістові в них — українці, то й переказували нам усе, що знали, а все те торби січки не варте. Добре мені залишився в пам'яті вістовий Чорній, веселий хлопець, здорово кепкував з тієї роботи, при цьому й ми посміялися.

На короткий час став і я «сотником», завдяки ... чирякові на руці. Носив я руку на перев'язці й не міг виконувати ніякої роботи. Крутився біля офіцерів, ходив кудись робити звіди, спиняв прохожих для перевірки, контролював переїздні вози й інше нікому непотрібне діло робив. Офіцери зміркували, що з мене був би добрий командир, і коли знову сформували кілька сотень, одну з них приділили до мене і зробили мене «сотником» над нею. Призначено нам відмаршувати до якогось невідомого вже мені з назви села на північний схід від Золочева і там, під ліском, загатити річку, щоб розлилася по сіножаті й унеможливила переїзд танками. Трохи дивно мені, як це так, що німецькі танки маємо спиняти від сходу, а не з заходу, від сторони Львова. Що ж, не дуже там хотілося думати серед такого розладдя, а кажуть іти — підемо.

Найперше копали землю самі вояки. З-часта налітали літаки і ми мусіли переривати роботу, скриватися в ліску. Пригнав я цивільних людей з села до роботи — вони теж українці, і їх шкода. З того всього казав я їм іти додому, нехай спасають життя, може придасться ще для України. Велика радість настала, коли я крикнув: «Дядьки, гайда додому, життя рятуйте!» Не знали люди, як мені дякувати.

Показалося, що річка заглибока, щоб її загатити. Пошпортали ми ще трохи в землі, потім відкликав мене якийсь старшина військовим знаком, а ми тому й раді, вернулися до Городилова.

Коли йшли ми над річку, зліва і зправа забезпечували нас якісь відділи, що їх ми не бачили. А в лісі стояла артилерія і звідти давалася чути густа стрілянина. Стріляли на большевиків, а ми про те нічого ще не знали.

Ще один відділ вийшов з Городилова і це вже останній. Хотіли й мене прилучити до походу, давши мені пару великих коней з возом везти таборове майно. Ледве я викрутився від того. Не хотілося воювати, до того з кіньми тяжко від нальотів рятуватися, сам чоловік то в рівчак скочить, то в воду шубовсьне, куди вже мені там з кіньми воловодитися!

Видано наказ покинути Городилів. Зайшли ми під якісь військові магазини в Золочеві і там дозброєно всіх, хто кинув зброю, щоб легше втікати. Тільки половина нас ішла при зброї, решта голіруч. Тепер видавали кожному кріса і по двісті п'ятдесят набоїв, хлопці хватали, скільки могли. Бо в Золочеві з'явилося більше поляків і знову давалися чути погрози, що українці зрадили Польщу, на гілляку з ними, або вистріляти як собак! Щоправда не так то легко перевести ці слова в діло, українців багато, вони озброєні, не перерізати їх, як баранів. Та хто знає, що буде завтра або післязавтра. Можемо наткнутися на якусь більшу польську частину і тоді справді зо сліпої помсти сипнули б по нас кулями. Кого тільки міг, заохочував я до зброї, бо що варта вояк без неї? Такого й баба поб'є.

Вперше тоді почув я, що большевики перейшли границю. Ніхто не знав, що саме на речі, дехто з поляків говорив, що большевики йдуть їм на допомогу, спільно будуть бити німців. Вірити тому чи ні? Хто його знає, може нова біда суне?