II

У ВІЙСЬКУ

Військова служба в Ловічу. — Українці в полку. — Легше верблюдові крізь вухо голки, як українцеві в підстаршини пролізти. — Стаю «цельовнічим» у протитанковій артилерії. — Арешти в Радучу. — Поворот до села. — Панахида по полк. Коновальцеві. — В сільському арешті. — Військові вправи з хлопцями.

В 1936 році взяли мене до польського війська і приділили до 10 полку піхоти в містечку Ловіч, недалеко від Варшави. Служило там багато українців, можна сказати, що третина цілого полку — самі українці. Через те трохи відрадніше ставало між своїми, бо хоч ніби в польському війську заказано було зневажати вояків іншої національности чи релігії, та не всі підстаршини того притримувалися, траплялися між ними правдиві собаки, що дошкулювали українцям де і як тільки могли. Підстаршин-українців не було зовсім у моїй частині, чув я лише про одного капраля в восьмій компанії. Щоправда служили там на контрактах деякі підстаршини колишньої української наддніпрянської армії, одначе зовсім не приставали з вояками-українцями і неначе таїли своє українство, може лякалися втратити службу. Я знав одного сержанта й одного плютонового, а може їх було більше. З-поміж старшин був один капітан-українець з армії Головного Отамана Симона Петлюри. Хоч дуже рідко, все ж таки часом заговорив до нас по-українськи. Навіть заохочував нас співати українських пісень. Звичайно співали ми їх, ідучи в неділю до церкви. Приїздив до Ловіча український військовий капелян і щонеділі правив Службу Божу, от тоді ми на все горло виспівували в марші до церкви і назад до казарми, аж луна містом ішла.

Вісімнадцять місяців прослужив я в Ловічі і все продумував, якби то пропхатися до якогось спеціяльного вишколу. Нелегка то справа для українця, якого поляки найрадше заставили б чистити коней або офіцерські чоботи. Я бо думав собі, що коли вже мушу стратити два роки свого життя в війську, та ще й чужому, то вже нехай би навчився чогось, хто його знає, чи для України це колись не придасться. А стільки всячини можна там навчитися! Обслуга тяжких скорострілів, телефонічні апарати і служба зв'язку, щось там і біля радіоапаратів майстрували, або бодай до артилерії достатися.

Хоч і не мав я ані більшої освіти ані технічної підготови, зате охота до науки в мене велика і я протискався, де міг, на всякі курси. Так удалося мені пройти вишкіл легкої й тяжкої піхотної зброї, а також побував я на курсах протипожежної оборони і на науці в т. зв. хемічній компанії, а накінець достався до батерій протитанкових гармат, швидко там зробили мене «цельовнічим», годі сказати мені, як це по-українськи називається, не мав я щастя в українському війську служити, хоч завжди про те мріяв. Так і до останку простим стрільцем залишився, хоч і як хотілося бодай капралем стати, щоб якийсь чин з війська винести. В силах я почувався, своє військове діло знав добре, коли відбувалися дивізійні вправи в гострому стрілянні, я зайняв перше місце в цілій дивізії, бувши з усім готовий до восьми секунд. Та що ж, прийшлося виходити з війська без жодної «шаржі», мав бодай те задоволення, що часу цілком не змарнував і засвоїв собі стільки військового знання, що за тих умовин було можливе.

В часі моєї військової служби сталася погана пригода. З другої сторони Варшави, коли їхати від Ловіча, відмірено досить великий шмат землі в місцевості Радуч і влаштовано там поліґон для військових вправ. Щороку їздили туди на вправи частини з різних полків, на зміну. Влітку 1937 року арештовано там трьох українців — двох стрільців і одного капраля — всіх з 10 полку піхоти в Ловічі. Говорили, що діставали вони поштою нелеґальну націоналістичну літературу, хтось про те доніс, пошту їм переловили і впали при тій нагоді на слід тайної української організації в війську. Той капраль був родом з Львівщини, дуже здібна людина, здобув першу льокату в підстаршинській школі. Що сталося з ним — не знаю, ніколи вже більше про нього не чув.

Це сталося в Радучу. А коли прийшла про те вістка до Ловіча, застрілився поручник-українець, з колишньої армії Головного Отамана Петлюри. На власні очі бачив це я, якраз тоді тримав варту біля офіцерського касина. Вийшло кілька старшин, між ними цей українець. Щось жваво й весело розмовляли між собою, всі виглядали в доброму настрої. В одному моменті сказав він — я чув ці слова — «досить такого життя» і пустив собі кулю в лоб.

Потім говорено, що цей поручник мав якесь відношення до тайної української націоналістичної організації і коли довідався про арешти в Радучу, застрілився з непевности, чи видержать хлопці тортури і його не засиплять. Чи правда це — не скажу. Такі були поголоски в нашому полку.

Відслуживши свого півтора року, недовго побував я в рідному селі, бо вже в місяці березні 1938 року покликали мене додатково, докінчувати службу. Там довідався я про трагічну смерть полк. Євгена Коновальця в Роттердамі. Всі свідомі українці в польському війську глибоко переживали цю подію і боліло нас дуже, що не маємо змоги віддати останньої пошани поляглому Вождеві, навіть панахиди відправити не могли.

Тільки вернувся я до села, зібрав своїх хлопців і пішов до священика просити відправити панахиду. Не хотів спершу, навіть досить грубо до нас поставився, але село стало за нами і мусів. Дівчата виплели вінки, з паперу поробили гарні прикраси, нарід щільно виповнив церкву і коли пронеслася жалібна пісня «Со святими упокой», не одному груди стрясалися від стримуваного ридання.

Тим часом над'їхала польська поліція і чатувала при виході. В кого побачила чорну перепаску на рукаві — зараз на допит. Забрали майже всіх хлопців, що повдягалися в цей день на чорно і тримали почесну сторожу, виструнчившися, біля катафальку в церкві. Кожного питалися, по кім жалоба. Один казав, що по дівчині, бо покинула його, другий — по матері, що тому десять років померла і так жартами збували поляків. Ще більше їх те роз'юшило і тримали нас у сільському арешті по два, а декого й по три тижні.

Скучно нам не було, товариство веселе, а дівчата про нас не забували, кожного вечора після праці приносили їсти, виварювали та випікали всякі смашні речі й ласощі — одна вареники, друга голубці, третя сало несе, як це в тій пісні співається, що

Ой, вийду я серед села
Серед села стану,
Одна мила несе пиріг,
А друга сметану.

Можна б і довше посидіти під крилами такої опіки. А все те дівчата організували, що разом з нами ввесь час працювали в селі. Одна з них вийшла заміж за поляка, що був комендантом організації «стржельців». Хоч і поляка мала за чоловіка, але народу свого не покинула і далі з нами співпрацювала.

Почав я вчити хлопців у селі військового діла. Хто в війську служив, той знав, та були такі, що їх до війська не кликали, а бодай початкові основи військового знання в Організації кожен мусів мати, така була вимога нашого організаційного проводу і мені доручено навчити інших того, що сам знав. Три місяці ми вчилися так, використовуючи вільні від праці хвилі. Науки не припиняли ми взимі, майже кожного вечора далеко в поле снігами ходили, щоб окритися перед цікавими очима. Кожен старався, як міг, щоб якнайбільше навчитися. Багато з них пізніше, вже в війну, мали нагоду доповнити свою науку і зо зброєю в руці стати на захист України.