I

В РІДНОМУ СЕЛІ

Звідки пішла назва Богданівка. — Положення й опис села. — Економічні відносини. — Еміґрація. — Дядько Федір Козій, його політична робота і смерть. — Сільські священики й інтеліґенти. — Підпілля в Богданівці. — Леґальна робота в рамах Фронту Національної Єдности. — Пацифікація.

Здовж залізничого шляху Львів — Тернопіль — Підволочиська, трохи на північ від Скалата, розкинулося село Богданівка. Там я народився, пережив свої дитячі та юнацькі роки і хоч ось уже майже двадцять літ химерна доля кидає мене по світі — ніколи не можу його забути.

Колись, перед триста роками, стояв тут табір Богдана Хмельницького, коли йшов він походом на Львів і Замостя. Пізніше поселилися тут люди — місце для оселі зручне — звідти й пішла назва «Богданівка». Ще одне село в тих околицях, Хмелиська, теж і назву і початок свій узяло від Хмельниччини.

Богданівка — село середньої величини, хоч як на галицькі відносини, можна б його назвати великим. Вісімсот хат, чи як це урядово називалося «нумерів», давали захист трьом тисячам душ, а в тому, до часу першої світової війни, всього три поляки та й то зукраїнщені. Щойно коли настала Польща, розпарцелювали двір, спровадили около сотні мазурів-колоністів і поселили їх під селом, назвавши оселю «Футор», згодом там зробили окрему громаду.

Селом протікала річка, «Бойків Потік» називали її, колись мав жити в селі господар, Бойко на ім'я, за ним і річка назву взяла. Випливала вона недалеко нашого господарства, чотириста метрів за городом, плила серединою Богданівки, а потім селом Камінка, попри Розсохватець, через Супрунівку до Підволочиськ і там вливалася до Збруча.

З лівого боку річки тягнулися широкі сіножаті, а позатим обабіч неї, частинно на горбах, а трохи в кітловині, простягалася Богданівка. Ділилася вона на різні «кути» й «кінці», кожен з окремою назвою. Коли дивитися на село від сторони станції, найперше бачили б ми «Куток», у напрямі на Клебанівку. Звідси йшла «Йоржова Долина», десь давно жив там жид Йорж, і слід за ним загув, а назва лишилася. Звідси вже зачиналася середина села, з великою мурованою і критою бляхою церквою та чотироклясовою школою, потім її перебудували на сьомиклясівку. Недалеко красувався Народній Дім, що його спільними силами поставили мешканці села, головно за ініціятивою молоді, на місце колишньої коршми. А там ішли «Селиська» і «Залуже» — кількадесят забудовань за річкою, — на горбі видно «Витківці», там жила моя родина. Глянути вниз — видно долину «Ваннівці», господарств там обмаль, тільки камінь і пісок звідти возили. По лівій стороні — «Долини» з каменоломами твердого і м'якого каміння, господарств там зовсім мало. Кінчалося село великою «Долиною Загірняка» з каменоломами, що тягнулися аж ген до ліса. Ліс розлогий, лучився з лісами сусідніх сіл.

В своїй мандрівці по світі — а чимало стежок по ньому я протоптав — бачив я не одне село. В холодному Сибірі, на розпечених пісках пустині, в співучій Італії, в багатій Канаді. Але нераз стає мені перед очима Богданівка. Чистий, літній день, неділя, радісно несеться в повітрі голос дзвонів, пшениці на полях хиляться під вітром, хати біліють у садах. Краса — аж за серце хватає. Яка ж вона тепер, моя рідна Богданівка, і чи доведеться мені раз бодай ще глянути на неї, дихнути повітрям рідних піль?

Люди в селі — ні бідні, ні багаті. Переважали господарства десятьморґові, около третина села жили на менших, а траплялися навіть п'ятдесят і шістдесятморґові. Сіяли головно пшеницю, земля товста, подільська, родила добре. Недармо кажуть, що «на Поділлю хліб на кіллю, а ковбасами хлів загороджений». Садів давнішими часами малувато, доки хтось не натрапив на добру породу дерев, що надавалася до тамошнього клімату, тоді сади скрізь розвелися, не було ні одного господарства без саду. Добра була теж околиця на меди, чимало людей кохалося в бджолах, пасічники мали навіть свою кооперативу.

Всеньке село — статечні господарі й хлібороби, всі жили з землі і з праці на ній, інших зарібків не було. Був щоправда в селі млин, спершу водний над річкою, а потім більший, паровий, але обслугували його власник з родиною, не ставало місця для найманої праці. Доки стояв у селі двір, провадив горільню, де курилася горілка. Давніше була цегельня, за моєї пам'яти цегли вже не виробляли, не виплачувалося, краще купувати готову. Трохи зарібків давали каменоломи й ліс, та не багато, переважно кожен працював там стільки, що на потреби власного господарства.

З покоління в покоління жили ось так богданівчани, хоч і дуків-багатирів не видавали, все ж таки достаток був і хліба нікому не бракувало. Сиділи міцно на землі і хоч щороку менше її на душу, трималися й не покидали рідного краю. Еміґрації майже не було. Ще перед першою світовою війною кілька родин еміґрували до Бразілії, давно те діялось, з оповідання тільки знаю. Після війни кілька виїхали до Арґентіни, а одна родина на острів Кубу. Один, Іван Дробот, продав усе, що мав, і переселився до Боснії. Непосидющий це дух, бував колись в Америці, вернувся й пропустив зароблені гроші, а тепер живе ще може десь у Боснії, якщо перебув воєнну завірюху. Аж коли розпарцельовано двір і коли наїхали в село мазури, тісніше стало людям жити, около шістдесят родин еміґрували до Канади і ЗДА.

Батько мій, Василь, знаний у селі, як людина, що мала трохи освіти і якої заінтересування виходили поза справи власного господарства. Він був помічний при земельних помірах і в зв'язку з тим мав різні справи в громадському уряді, частенько виїздив до повітового міста. Любив почитати книжку й газету, одначе політика не дуже його спочатку цікавила, щойно «пацифікація» зробила перелім у його душі й переродила на гарячого українського патріота.

Зате наймолодший його брат, мій дядько Федір, став душею національної справи в селі. Був дяком, провадив аматорський гурток у селі і мав багато книжок. Під його впливом виростали перші юнаки, що на них пізніше лягли всі тягарі національно-політичної роботи не тільки в нашому селі, але і в довкільних селищах. Коли відродилася українська державність над Дніпром, дядько Федір не втерпів, перекрався через границю і вступив до гетьманського війська. Два рази відсилали його звідти, як «австріяка», цебто громадянина австрійської держави. А на третій раз пішов і вже не вернувся, була чутка, що загинув у бою десь коло Вінниці. Коли відходив, узяв мене, малого ще, на руки, наказував пам'ятати про Україну, працювати для неї, коли виросту. Стільки літ, а досі ще бринять мені в ушах його слова, так і до самої смерти будуть мене супроводжати.

За моєї пам'яти священиком у селі був о. Вояковський, дуже старенька людина. Не знаю добре, але здається мені, що це він батько відомого о. Миколи Вояковського, знаного церковного й національного українського діяча, пізнішого адміністратора української греко-католицької Церкви на скитальщині в Німеччині. Після нього прийшов о. Володимир Стецюк, не знаю, що з ним сталося, одні кажуть, що забили його бандерівці, інші приписують йому смерть з німецької руки.

Видала Богданівка не мало освічених людей, що покінчили школи в Тернополі, у Львові, а навіть десь за границею, і пішли в світ. Пам'ятаю двох братів Вересюків, Петра й Івана, обидва інженери, померли десь у часі другої світової війни. Старший, Петро, навідувався часом до Богданівки. Інших, зо старшого покоління, не знаю, натомість багато моїх ровесників або трохи старших чи молодших за мене хлопців і дівчат училися в школах в Тернополі й у Львові. У вільний від науки час, на свята й літні вакації, приїжджали вони до дому, до села, і там разом з місцевою молоддю працювали на культурному й політичному полі. Під їхнім впливом село переродилося, мов не те стало.

Зацікавлення політичними справами більшало не то що з року в рік, але й з місяця на місяць. З давніших партій діяли в селі радикали, небагато їх, всього кілька старших господарів, передплачували свій часопис «Громадський Голос». Коло священика гуртувалося кілька людей з симпатіями до УНДО.1 Та й стільки всього, глибоко в сільську гущу політика не заходила.

На початку тридцятих років завважилася зміна. Хтось приносив до села «Сурму».2 Ніхто не знав, звідки вона бралася, а кожен жадібно втягав у себе кожне її слово, передавав часопис далі. Читав я її часто і робила вона на мене велике враження. Не кінчалося на таємному читанні «Сурми», вслід за тим зачалися тайні сходини в гуртах, розмови на революційні теми, звичайна підпільно-пропаґандивна робота в селі. Мене до тієї роботи притягнула зв'язкова дівчина з нашого села, що ходила до школи в Підволочиськах. Одного разу приїхала ровером на моє подвір'я і забрала мене на таємні сходини. В хаті, де жив Павло Палій, зібралися ми в неосвітленій кімнаті і так почалася моя конспіративна робота. Не один ще раз збиралися ми то в цій то в тій хаті, а приходили не самі тільки молоді хлопці й дівчата, бували й старші віком люди, як от Степан Д., людина освічена, сотник української армії.

Нашим провідником уважався Павло Палій. Батько його був православним священиком в Америці, присилав звідти гроші на життя для своїх синів. Молодший брат Павла, Микола, студіював щось у Римі, від нього діставали ми цікаві листи, перечитували їх гуртом на голос.

Проста наша робота. Сходини, гуртові читання, розмови на політичні теми, вербування нових людей до організації. Крім того звідусіль стягали ми зброю, такий прийшов наказ «з-гори». Один такий сховок у льоху, штудерно підмурований, щоб непомітно для чужого ока, стояв під моєю опікою, і там зберігалися: дев'ять крісів, один тяжкий скоростріл ще з українсько-польської війни, около п'ятдесятки ручних ґранатів, уже польських, трохи стрілива і два револьвери. Все те мусів я тримати в порядку, що якийсь час чистити й наоливлювати. Були ще й інші сховки, я про них не знав, це належало до провідника.

Павло Палій прийшов до переконання, що сама підпільна боротьба не вистачає. Не всіх людей можна й потрібно до неї притягати, тільки самі вибранці можуть в ній бути чинні, а до ширшої маси нема способу дібратися. Правда, читалися часописи в читальні, відбувалися доповіді й дискусії, часом приїжджав хтось чужий — все те мусіло триматися рамок культурної роботи, коли політика заторкувалася, відразу ставала небезпека, що польська влада розв'яже товариство. Палій продумував над тим, як би то використати для націоналістичної роботи котрусь з леґальних політичних українських партій. Кудись їздив, з кимсь переписувався і нарешті сказав нам, що треба заложити в селі партію Фронт Національної Єдности для назверхньої політичної роботи, бо вона ще найбільше дає можливостей для націоналістів. Як закладати, то закладати, не нашого це розуму діло, Палій у нас голова і він за те відповідає. Виписали газету «Батьківщина» зо Львова, спровадили статути, відбули збори і заложили відділ партії, обравши Палія на голову, Михайла П. секретарем, а мене на скарбника.

Тепер робота пішла подвійним шляхом: наверху — через ФНЄ, а під землею — через ОУН. І тут і там сиділи одні й ті самі люди. Не знаю, чи було це відоме в проводах обидвох організацій. Вже пізніше довідався я, що ФНЄ і ОУН ворогували між собою. Нам те в селі не перешкоджало. От тільки й те лихо, що Палієві поліція заборонила два роки жити в селі, занадто швендявся він в околиці, вітер робив, людей організував. Перенісся він до Тернополя, до нього часом їздили, а інколи він крадьки доїжджав до села. Загинув десь за большевиків.

До пожвавлення політичного життя в Богданівці дуже причинилася «пацифікація». Можна сказати, що не будь «пацифікації», політичний розвиток спинився б на яких п'ять літ. Багато успіхів у нашій організаційній роботі, леґальній і нелеґальній, завдячували ми освідомленню селян, що його принесли польські нагаї і катування. В самому селі Богданівці не було саботажів, бо двір уже не існував, не було ні стирт, ні фільварків, щоб палити. Зате навколо з усіх сіл майже щовечора високо під небо била заграва пожеж. У нас хтось підтяв телеграфічні стовпи і від тоді село мусіло давати по шістдесят вартівників кожної ночі.

«Пацифікація» прийшла нагло, ми її в селі не сподівалися, бо, як сказано, підпалів у Богданівці не було. Я орав тоді в полі, маленька дівчинка прибігла мене остерегти, щоб не вертався я додому, бо в селі поліція. Поліцисти мали список людей, кого бити, і мій батько теж був на списку, та мав час сховатися і переждати лихо в сіні. Батько мій, хоч свідомий українець та часом називав себе по-старосвітському «русином», остерігав нас перед нелеґальщиною. Після «пацифікації» — як не той став. Ніколи інакше не називав себе, як українцем, поляків зненавидів з цілого серця, а до мене говорив: «Сину, роби, як знаєш, щоб добре було для України, а я, хоч старий, тобі поможу».

В нашому селі «пацифікація» захопила тільки частину, взяла сорок підвод з села й поїхала дальше. Поліція й польські улани били людей уже не по списках, а без розбору, кого лише стрінули на вулиці чи застали в хаті. Били навіть за те, що люди говорили «Слава Ісусу Христу», казали їм вітатися по-польськи, «нєх бендзє похвальони Єзус Христус». В сусідньому селі Терпилівці заїхав відділ кавалерії, обступив село і найперше зажадав двісті вісімдесят кірців3 вівса для коней. Люди притьмом позносили, гадаючи, що на тій контрибуції обійдеться. А щойно тоді почалося катування. Недалеко села стояла фіґура на честь Пілсудського. Хтось запаскудив її фарбами і ніби за те улани били людей. На ділі це була польська провокація, самі поляки обмастили фіґуру, бачив це свідок Петро Сичак з того села, що стояв недалеко від фіґури зо своєю дівчиною і бачив «стржельців»4 при тій роботі.

Там то й пісню люди склали про «пацифікацію» і довгенько потім її співали, ще до самої війни:

Браття українці, скажу вам нівроку
Яка була сумна вістка тридцятого року.
Браття українці, що будем робили,
А вже наше село рідне кругом обступили.
Браття українці, треба утікати,
Летить конем польський улан, щоб нас здоганяти.
Там то били, били, там то дали муки,
Там то вкрили плечі й спину черешневі буки
Там то били, били, — тіло обімліло,
Якби були чужі люди били, було б не боліло.
А то брати наші сталися катами,
Обрівняли людські плечі зверху нагаями.

Натяк на те, що коли улани потомилися биттям людей, казали одним других бити, а хто не хотів, тому всипали подвійно. Більшість відмовлялася, але були такі, що рятували власну шкуру, б'ючи своїх братів.

Коли нове життя збудилося в Карпатській Україні — селом неначе електричний струм потряс. Не ставало терпцю ждати на газети, що й спізнялися нераз, заки дійшли з далекого Львова до сільської пошти. Виринула думка, щоб купити радієвий апарат, а це не абищо в той час, у Польщі радіоапарати дорогі, та ще й коли взяти, що село вбоге на гроші. Але що нам ціна проти того, що кожного дня можна чути голос Срібної Землі! Зійшлися збори і рішили — купити. Гроші склали самі молоді люди, деякі старші господарі не від того, щоб послухати, але от якби то обійшлося без витрат з власної кишені! Тоді поїхали ми до Тернополя і закупили радіоапарат найсильніший і найдорожчий, що його могли знайти в тому місті. Поставили його в читальні і все село збігалося туди слухати вісток з Карпатської України. Хто не дав грошей — тому дозволено слухати лише знадвору, крізь відкрите вікно. До кількох днів — кожен просився, щоб допустити його «до спілки». Склали грошей стільки, що не лише апарат сплатили, але ще й сто п'ятдесят золотих для бібліотеки в читальні осталося.

В недалекому містечку Нове Село, в збаразькому повіті, жив українець-студент, що вчився в школах у Празі. Саме тоді він перекрався через границю побувати трохи вдома і незабаром назад мав вертатися до Карпатської України. Зв'язкова дівчина передала мені кличку до нього і я одного дня відвідав його, аж горючи з цікавости, послухати про Карпатську Україну з уст самовидця. Кілька годин переговорили ми так, ціле пополудне, і все ще здавалося мені мало. До болю хотілося кинути все й поспішати на поміч, так і говорилося про те між хлопцями в селі, що може Організація пішле свої бойові відділи за Карпати.

Та колесо життя обернулося в інший бік.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Українське Національно-Демократичне Об'єднання.

[2] Орган Української Військової Організації.

[3] Один корець — около сто кілограмів.

[4] Польська парамілітарна організація.