ДОРОГИЙ ЧИТАЧУ!

Вашій цінній увазі подається друге видання твору Зиновія Книша «За чужу справу».

Перше побачило світ 1958-го року, коли «За чужу справу» окремою книжкою випустило Націоналістичне Видавництво в Европі, що міститься в Парижі. Але ще перед тим, довший час відносна праця Зиновія Книша друкувалася підвалами на сторінках часопису «Українське Слово» (теж Париж). Отже, фактично було ще й, так би мовити, перевидання.

Але не це, останнє, я маю на увазі. Хочу сказати про ті видання, яких годі будь-кому порахувати і які ... друком не виходять.

Наприклад, я маю одного знайомого в Бразілії — віднедавна блискучого оповідача. Його тепер охоче скрізь та всюди запрошують, а там завжди намовляють «утнути» щось цікаве. І він, без найменшого вагання, починає свій виклад. Слухаючи його бесіди, пізнаєш розділ за розділом книжки Зиновія Книша «За чужу справу». Ненароком потрапивши на один такий виступ, я попросив свого знайомого лише про одне — надалі з більшою повагою ставитися до міжнароднього авторського права, тобто зазначати на початку або в кінці своїх розповідей імена Зиновія Книша і провідної постаті книжки — Михайла Козія.

Маю враження, що охочих переповідати цей твір, поза одним моїм знайомим, є значно більше. Може й дехто з вас натрапляв уже на них, скажімо, при довгих подорожах пароплавом або потягом? А то теж своєрідні видання, тільки в характері живого слова. Скільки їх вже є і скільки ще буде?

Однак, повторюю, того всього взяти в рахубу — нікому не під силу, тому погодьмося, що перед нами таки друге видання, як то зазначено на титульній сторінці. А вищенаведене — лише свідчить про надзвичайну популярність справді видатного доробку Зиновія Книша «За чужу справу».

* * * * * * *

У нас досить часто вступні статті до книг і книжок пишуть за найлегшою методою: перекажуть своїми словами зміст твору, зроблять два-три зауваження до нього, а затим сміливо ставлять крапку та власне прізвище. Коли б я, чи хто інший захотів би стати на подібний шлях відносно книжки «За чужу справу», то довелося б ... переписати її від початку й до кінця. В ній — безліч подій, а так само безліч яскравих психологічних моментів і щось тут випустити — просто неможливо. Кожна ж подія, кожний психологічний момент подані з найбільшою ощадністю словесного матеріялу, але завжди барвистим та багатомовним малюнком.

Тому, що саме там написано, читачеві краще довідатися безпосередньо з книжки. А про що в ній іде мова, вичерпну відповідь дає піднаголовок: «Розповідь Михайла Козія з села Богданівка, повіт Скалат, його пригоди в большевицькому полоні й у польській армії генерала Андерса».

Цілий твір побудовано на конкретному матеріялі, з наведенням дійсних учасників подій, з поданням правдивих місцевостей. В часі — він охоплює собою 1939-1946 рр.; в просторі — Галичину, Східню Україну, Азійську частину СССР, Близький Схід, Італію; історичне тло — друга світова війна.

Увібрати все це в одну книжку середнього розміру — є великою проблемою. Візьміть, до прикладу, розділ XVII «Через Іран до Іраку». Ось його піднаголовки: «Шпитальний вагон. Приїзд до Красноводська. Останній допит в НКВД. На перському березі. Етапами до Конакіну. Ще раз зустріч з большевиками. «У Багдаді, славнім місті». Військовий табір на пустині. Муштра, вправи, курси. По червінці — малярія. Голодівка. На місце большевицького НКВД — польська «двійка». Польська пропаґанда серед війська. «Не дами Львова». Жіночі відділи в війську. Коли вишлють на фронт?»

Щоб тільки про це написати, потрібно окремого та ще й грубенького видання, автор же приділив усьому тому тільки неповних 12 сторінок! І матеріял в такому сконденсованому вигляді нічого не втратив, швидше багато виграв. Мистецтво викладу.

Те, що подано в творі «За чужу справу», найлегше було б переказати в публіцистичній формі. Але тоді вийшло б все дуже прісне, утерте й нецікаве. Тому перед автором стояло важливе питання: — яку обрати форму? І тут на кін вийшов український селянин з Галичини Михайло Козій.

Від імени останнього написано цілу книжку, через його психіку пройшли всі справи й події, висвітлені на задрукованих сторінках. Через те звичайний читач бачить переважно Михайла Козія і майже не помічає письменника Зиновія Книша. В цьому також полягає не абияка майстерність автора, бо він скрізь та в усьому зумів правильно й правдиво дотриматись образу обраного ним головного персонажу.

«За чужу справу» — не тільки гарний літературний твір, що легко читається, а й документ доби подвійного характеру. Підкреслюю визначення подвійного, бо в ньому не тільки занотовано та відтворено дуже багато з того, що мало місце за другої світової війни, а й вияскравлено показано наставлений народу українського, якому під примусом довелося пірнути у вир боротьби «За чужу справу».

Михайло Козій, зберігаючи свої індивідуальні риси, властивості й ознаки, в той же час вийшов незрівняно далеко за вузькі межі власної особи. Він — збірний літературний тип; його прагнення, почування й поступовання — притаманні мільйонам українців з обох боків Збруча. Те, що думав і робив у польському війську галичанин Михайло Козій, те саме думав і робив у советському війську полтавчанин Михайло Козієнко. Українці, незалежно від місцевостей свого народження, однаково хотіли поразки і Польщі і Росії, однаково не хотіли воювати за перемогу того чи другого свого пригноблювача. Що це так, сам Михайло Козій мав змогу нераз переконатися при зустрічах з совєтськими військовиками українського походження, а разом з ним переконується і читач.

Отже, «За чужу справу» — твір не тільки вчорашнього, не тільки сьогоднішнього дня, а ще куди більше — майбутнього. Дослідники, що прийдуть по нас, знайдуть для себе в доробкові Зиновія Книша досить ґрунтовних і вичерпних відповідей на питання, що виникнуть у них при вивченні другої світової війни та участи в ній українців.

Стисло сама війна, тобто самі бої в книзі відтворені так виразно й дохідливо до кожного, що читача охоплює враження, ніби він особисто бере безпосередню участь в баталіях, а не приглядається їм зі сторінок задрукованого паперу. Дозволю тут собі навести два малі уривки:

«Вночі з 11. на 12. травня почалася друга атака на гору Монте Кассіно. Наказ відкрити вогонь прийшов в останній хвилині, на годину перед північчю. І знову заграли гармати, стало ясно, як вдень, голки збирати б можна. В шаленій метушні забувся час і голод, рухи стають автоматичні, не дуже відрізняється гук власних гармат від розриву ворожих стрілен, бо це не гук, а один довгий безперервний рев, якби страшного якогось звір'я з допотопних часів. Ані часу, ані можливости рятувати свою шкуру, все залежить від щастя, обмине тебе куля — живий останешся, а гримне ґраната — ні куска з тебе не лишиться. Люди, немов наввіжені, кидалися від стрілен до гармат, страшно це було і наче без пам'яти діялося. Навколо гримить, як у жахливій буремній ночі. І не знати, коли світати почало, але десь саме, коли займалася зоря, ринули в атаку піхотні батальйони і припинився наш вогонь».

«... Перший бункер здобув українець Михайло Паньковець, родом з села Погорілки коло Сарнів на Волині. Божевільню відважний, не зважаючи на крики й остороги товаришів, підсунувся він під самий бункер і втишив його в'язкою ґранат. Мов очманілий кидався від бункера до бункера, кулі градом летіли повз нього, ні одна не вчепилася...»

Хто любить читати спеціяльно описи боїв — знайде їх в книжці чимало.

Ніяк не можна не наголосити той момент, що «За чужу справу» є також чудовим, я б сказав невсихальним джерелом українського народнього фолкльору, образности, соковитого гумору, що так і плещуть з кожної сторінки книги. Давайте навмання відкриємо кілька з них і подивимося, що там під цим оглядом знайдемо.

Малий дощ приска, як з «дійнички»; лікарі питають ніби хворого, що йому бракує, а він відповідає: «Два боханці білого хліба на день», або вирази: «видасиш грошей кишеню, а не купиш і в жменю», «піхотинець танцює з кащавою, як на весіллі», «Польща — присипана позолотою нужди», «якби підступив ближче — чах по горлі і без пашпорта до неба», «на Поділлю хліб на кіллю, а ковбасами хлів загороджений» ... І такого — повна книжка.

Дорогий Читачу! Ви можете походити з яких завгодно земель України, а «За чужу справу» прочитаєте «за одним віддихом», сприймете цю книжку так, ніби її написано саме про Вас, ніби Ви в ній головний персонаж. Тільки но почавши читати, Ви самі відчуєте, що ця річ — глибоко національна, потім має значення всеукраїнське, що автор передав Вам у руки справді епічний твір.

 

А. Височенко

20-ХІІ-1960 р. Бразілія.