III. РОЗДІЛ

КІНЕЦЬ НЕСАМОВИТИХ ПРИГОД ҐОРДОНА В ВАРШАВІ

Сліпа ненависть поляків до українців. — Вийняток: група "Радло" і її сумний кінець. — Антиукраїнські провокації групи "Вахлярж". — Полковник Сушко відкидає мої відплатні пропозиції. — Хочемо перехопити польську радіостанцію. — Наш наскок на польську конспіративну квартиру. — Документ "IV-Н". — Польські доноси до Ґестапо на українців. — Конференція з англійськими делеґатами і плян спільної акції проти большевиків після війни? — Ліста українців у Варшаві, призначених до ліквідації. — Меґальоманія "поліського пана воєводи" і його несподіваний кінець. — Революційні Суди ОУН у Варшаві. — Поляки висилають мене на інспекцію до Холма. — Десперадо Турскі стріляє в мене на Алеях Єрозолімскіх. — ОУН відтягає мене з Варшави, як розшифрованого. — Перегляд моєї праці в польському підпіллі.

Тут було б на місці кинути трохи світла на темну сторінку польсько-українських взаємовідносин у тому часі. До найбільшого напняття дійшли вони аж за кілька літ, коли то поляки з одної сторони мордували безпосередньо власними руками українців, а з другої вживали до того провокативних методів, щоб напускати на нас німців. Мали до того безліч нагод, бо під фірмою різних фольксдойчів, а то і як звичайні польські працівники різних поліційних відділів у Галичині й на Волині, повтискалися головно як "дольмечери" до Ґестапо. Для нікого не було тайною, що майже всі аґенти політичної поліції у Львові, що працювали в відділі поборювання українського незалежницького руху, перейшли опісля на службу до большевиків, а там і до німців. Про жертви і втрати, що їх ми зазнали від поляків у часі нашої боротьби спершу з большевиками, а потім і з німцями, не я покликаний говорити, зроблять це інші, хоч і мені відомо немало. У самій Варшаві, цебто на терені моєї діяльности, поляки вбили понад сотню українців за те тільки, що були вони українцями. Між іншими вбили теж Голову Українського Допомогового Комітету на місто Варшаву. Який глузд був у тому, нехай вони самі скажуть колись, бо я ніякого добачитися не можу. А це було ще до 1943 року, цебто ще до того часу, коли розшалілася польсько-українська різня.

За ввесь час, коли я крутився біля польського підпілля, не стрінув я ні одного тверезого голосу в українській справі. Аж дивно, як можна бути таким засліпленим у власному нещасті! Я не кажу, що не було зовсім поляків, що на справу польсько-українських взаємин дивилися розумно, напевно десь такі мусіли бути, але серед того найактивнішого бойового елементу, з яким я постійно мав до діла, не знайшов я з них нікого. А знав я їх багато-багато! Щоправда, їх мало що цікавило поза різанням і стрілянням, політикою вони майже зовсім не занімалися, лишали це свому урядові. Політичні їхні погляди відносно українців, якщо взагалі про те можна говорити, не виходили поза різунство.

Пам'ятаю тільки два вийнятки і то з-поміж старших віком людей. Якось так сталося, що я став зв'язковим до них, цебто лучником поміж ними й організаційною верхівкою і свого рода їхнім зверхником. Були це підполковники Конарскі і Бонча-Церклєвіч, піднесені пізніше, вже в підпіллі, до ранґи полковників. Виглядали на чесних людей, в особистому житті дуже симпатичні і глибокої товариської культури люди. Здається були вони "леґіоністами", цебто учасниками леґіонової формації Пілсудського в 1914 році. Часом заходили ми в розмови на політичні теми, що то буде, як відбудується Польща. Нав'язували вони до старої т. зв. ягайлонської концепції, проповідуючи федералізм — але чесний і справедливий, без задніх думок, без шахрайств та обману — в національно-політичній площині, а в соціяльній схилялися до далеко-йдучих реформ, при чому Конарскі в своїх поглядах нераз межував з комунізмом. Ще раз підкреслюю, що це були тільки їхні приватні, принагідно висказувані погляди, а не якась політична програма групи, до якої вони належали.

Тільки одна з відомих мені груп польського підпілля висунула якісь програмові кличі в українській справі, вільні від ненависництва. Це була мініятурна групка "Радло".1 В своїй програмі видвигали вони якісь застарілі гасла в роді "за вашу і нашу вільність" з-перед майже сто років, обіцюючи навіть українцям автономію на наших власних землях. Та й стільки всього в позитивній частині програми. Одинока ця група старалася нав'язувати контакти з українцями, а через те стягнула на себе ненависть решти польського підпілля. Це й було причиною її кінця. Одного разу "Радло" скликало з'їзд своїх провідників з різних міст, мав там бути навіть якийсь представник зо Львова. Якийсь поляк-ендек сипнув справу і Ґестапо виарештувало тридцять делеґатів. Всі загинули.

Мірою польського наставлення до української справи взагалі може послужити такий факт. Організація ЗВЗ покликала до життя т. зв. "групу вахляр". Її членам наказували вступати до Організації Тодт-а,2 голоситися до виїзду в Україну і там робити всілякі саботажі, при чому вину скидати на українців, щоб викликувати супроти них німецькі репресії. Заки справа вийшла наверх, група "Вахляр" встигла вже спровокувати кілька масакр неповинного українського населення.

Ця група розгорнула свою діяльність на ширшу скалю вже після того, як я вийшов з польського підпілля, все ж таки настільки мав я ще знайомостей і зв'язків через інших друзів, що там залишилися, щоб відтворити собі повний образ її диявольського пляну. Напровадили її на ту думку німецькі репресії на поляків за акти терору і саботажів. Як було сказано вище, спочатку ця відплата йшла відрухами, що брали сотні й тисячі жертов насліпо. Пізніше німці зорганізували собі діло з притаманною їм систематичністю. Тримали заложників і за кожного німця стріляли п'ятдесят поляків. Вибирали головно молодняк та інтеліґенцію.

Німецька політика репресій, організації фольксдойчів, прилучення до Райху польських земель і сильної ґерманізації на них дуже затривожили поляків, коли вони переносилися думкою в ті часи, як то вже закінчиться війна і прийде до нововпорядкування спустошених німцями просторів. У поляків не було сумнівів про відбудову польської державности і допомогу в тому альянтів. Але яка це буде Польща — от питання! Нераз був я приявний на різних принагідних чи спеціяльних дискусіях з того приводу і бачив, як гризе поляків червяк упадку "моцарства". Коли Франція потребувала на сході жандарма проти Німеччини після версайського трактату і якийсь час ставила ставку на поляків — вони справді повірили, що Польща, це "моцарство" і від того перевернулося їм у голові. Число населення польської держави доходило вправді до тридцяти мільйонів, але в тому більше як одна третина національних меншин, українців, білорусів, жидів і німців. Пам'ятаю, як за моїх ще студентських часів на академічних вічах захлистувалися поляки "тридцять-мільйоновим моцарством" і домагалися... колоній в Африці! Німецький удар неначе тяжкий обух упав на польські голови. З "тридцять мільйонового моцарства" раптом зробилося "Генерал-Ґубернаторство" з десять мільйонами поляків, яких біологічну силу підкошували німці голодом і терором. Не диво, що полякам холонуло в п'ятах і вони бідкалися, що буде далі. В часі подорожі Сікорского по Америці дали йому зрозуміти, що слабість польської держави мала свою причину теж у надмірному насиченні непольським національно й етнографічно елементом людности і можна було сподіватися територіяльних обкроєнь у післявоєнній стабілізації. Західні кордони поляки мали надію закріпити на рахунок розбитої Німеччини, а на сході треба так ослабити українців німецькими і большевицькими руками, щоб вони, принаймні по Дніпро, ніколи не могли станути на ноги і щоб приявність польської порядкуючої сили показалася там необхідна.

Звідси вийшла ідея групи "Вахляр", що не була сама по собі окремою організацією, тільки одною з форм організаційної діяльности польського підпілля на українських землях. Може й тяжко кому повірити, може б уважав хто цю ідею за хворобливі маячіння божевільних — але поляки над тим цілком серйозно дискутували і багато своїх плянів провели в життя. Сотні й тисячі невинних українців Наддніпрянщини, що ніколи не цікавилися поляками, а якщо знали щось про них, то хіба з большевицької пропаґанди про "задрипану панську Польщу", пострадали своїм життям через польську єхидність. Саботажами на українських землях напускали на нас німців з їхньою засадою "збірної відповідальности". Я мав відомості, як польські робітники й майстри будували мости, а потім самі їх висаджували в повітря і доносили на українських селян. А німці стріляли й палили без розбору — не було чоловіків, вони нищили жінок і дітей.

Знаючи поляків того часу ліпше, як хто інший, бо ж жив я серед них і разом з ними виконував підпільну роботу, я страшенне болів у своїй безпомічності. Мені хотілося відплатитися їм так, щоб ця диявольська акція рікошетом по них відбилася і щоб знайшлися вони в положенні того, що під другим яму копає та сам у неї впадає. А це зробити не так то вже й трудно, просто пустити в рух таку саму "групу вахляр" українськими руками на польських землях. Не знав я тоді, до кого звернутися з тією справою так, щоб обминути посередників і щоб по дорозі вона не розконспірувалася. Не хотів я того робити через свій тодішній нормальний організаційний зв'язок. Переїжджаючи при одній нагоді через Львів, вступив я до полк. Сушка і виклав перед ним свою справу. Полковник Сушко вислухав мене до кінця, а коли я скінчив, він значуче постукав пальцем по лобі і казав, що я вже задовго сиджу між поляками, він мусить звернутися до відповідних чинників, щоб мене звідти забрали. Не знав він, що моя місія в польському підпіллі в тому часі вже скінчилася. Він казав, що ОУН ніколи на такі речі не погодиться і що він навіть не важився б реферувати тієї справи перед ПУН.

А шкода. Я почувався на силах, мавши знайомість польського терену і відносин, мавши вироблених і запрацьованих з собою товаришів, пустити в Польщі не тільки "вахляр", але справжній "електричний вентилятор" і завдати їм такого чосу німецькими руками, щоб вони до десятого покоління проклинали ту злочинну голову, в якій виляглася думка про "вахляр". Правда, міг я робити це на власну руку, але на мені заважила постава полковника Сушка. Хоч мушу признатися, що пізніше нераз жалів я того, коли слухав, як по-варварськи вимордовували поляки українців.3

Само собою, що випадків провокації було більше, про деякі чував я тільки здалеку, а скільки таких, що зовсім про них не знав, аж після війни довідався про деякі з них від інших друзів.

Один з таких випадків, що стався вже доволі пізно, бо в 1942 році, незадовго перед тим, заки вийшов я з польського підпілля, засів мені глибоко в пам'яті і про нього хотів би я тут розказати.

В Варшаві працювало багато польських тайних радіостанцій. Більшість з них були маленькі розмірами, військового типу 20х10х10 сантиментрів і їхній засяг хвиль не йшов далеко. Надані на них передачі перехоплювали поляки в Мадярщині і звідти на сильніших апаратах передавали їх далі, для вжитку польського уряду в Лондоні. Принаймні таке говорили мені ті поляки, що з ними я мав до діла, а було це на початках, ще перед тим, заки Мадярщина цілком злучила свою долю з німцями і разом з ними пішла походом на схід. Але малися теж і сильні апарати, що могли надавати відразу до Лондону і таких потім більшало. Німці багато з них виловлювали своєю ґоніометричною службою в автах, що дуже докладно встановлювала позицію апарату, звідки розходилися хвилі, хоч у великому місті Варшаві це трудніше знайти, як у лісі чи в полі. Мені прийшла до голови думка, що коли німці стільки тих апаратів викривають, чи не варто б піти нам за їхнім прикладом і роздобути щось для нашої Організації. Я почав передумувати над тим і дав теж відповідне доручення своїм хлопцям.

По якомусь часі розвідка донесла мені, що в одному місці має відбутися конспіративне засідання і після того буде радієва трансмісія просто до Лондону. Я постановив ударити в те місце і сконфіскувати радіонадавач.

Для тієї цілі призначено конспіративне приміщення при вулиці Даніловічовскій, номер дому призабув, але його легко віднайти. Вуличка невелика. З лівої сторони, коли входити до неї з Театральної Площі, стояла Палата Бріля — осідок німецької адміністрації, — за нею тюрма для кримінальних злочинців, суд і польська поліція. Квартира містилася з правої сторони вулиці, напроти суду. Була там невеличка крамниця, що продавала головним чином мило, пасту до взуття і тим подібний крам. Крамничний льокаль малий, продавала тільки одна особа, якась тридцятилітня жінка. За склепом ззаду були двері до кімнати, де мало відбутися конспіраційне засідання.

Коротко перед визначеною на стрічу годиною зайшов я до крамниці. Крім власниці застав я там ще якихсь двох покупців, що їх вона швидко відправила, а в міжчасі, один по одному, ввійшли ще два мої люди. До тієї справи мусів я вжити боївку, що не була заанґажована в польському підпіллі, тільки служила нам охороною для різних акцій, лякався я, щоб не зайшов хто знайомий з польських підпільників і не здеконспірував нас.

Продавчиня запитує, чого мені. Роблю невиразну міну й кажу, щоб вона сиділа тихо й не важилася писнути, або давати якісь знаки. Коли послухає — все буде гаразд, коли ж спробує знехтувати моєю порадою — буде зовсім зле для неї. При тому робив я натяки, що зайшов я сюди з доручення "Другого Відділу", цебто польської контррозвідки. Повірила вона в те спочатку, чи ні, — хто може це сказати, — але мабуть своїм виглядом нагнали їй ми страху, бо ввесь час вона тільки потакувала.

Один з наших людей залишився в склепі пильнувати жінки, а я з другим пішов до квартири ззаду. Крім того на вулиці для охорони поставлено по зуби озброєну боївку з трьох людей. Не звертало це на себе уваги, бо перед судом завжди вистоювало повно всяких темних типів, вичікували на розправи за всякі дрібні крадіжки, на побачення і тимподібні справи. Три-чотири типи більше чи менше в тих обставинах не викликали підозріння.

Кімната простора, мало умебльована, стояв якйсь стіл по середині і кілька крісел, під стіною широка отомана. Задня стіна — майже одне велике вікно зо скляними дверима посередині, що виходили на маленький городець, за яким простягалися руїни старого міста. Трудно підібрати краще приміщення на конспіративні сходини, хоч для радіонадач не видавалося воно мені надто мудре, за близьке сусідство урядових будинків і крамниця за дверима не дуже сприяли спокійному радіопередаванню.

Ціллю цього "наїзду" було захопити радіонадавчий апарат. Коли судити по скупому устаткуванні, не було його в кімнаті, правдоподібно мав його принести з собою хтось з тих, що прийдуть пізніше. Нічого, пождемо, терпеливости нам не бракує.

Точно в означеній годині почали сходитися конспіратори, — що п'ять хвилин один. Чоловік, що був у крамниці, пильнував, щоб продавачка не давала остерігаючих знаків, але вона так була застрашена, що тільки відповідала на клички. Цікаво, що ніхто з конспіраторів не здогадався нічого по її розгубленому й застрашеному вигляді. Може вона й повірила моїй брехні про польський "Другий Відділ", але важне — мовчала.

Кожний, хто входив до кімнати, діставав від нас сердечне прийняття. Я далі повторяв свою брехню про "Другий Відділ", та ледве чи хто з них вірив мені, зате буди більш переконливо виглядало їм дуло автомата "Стен-а" в руках мойого товариша. Цей автомат носили ми в футлярі від скрипки. І кожен слухняно підносив руки догори, щоб його обшукати, чи бува не має він зброї при собі. Тільки один мав і дістав за те від мене поза вуха з заввагою, як сміє він порушувати наказ Головної Команди, що забороняє приносити з собою на конспіративні політичні засідання зброю та різні підозрілі матеріяли.

За якої пів години мали ми вже сім людей у кімнаті. Стільки й мало бути, хіба, що несподівано і надпрограмово прийшов би ще хтось. Всі вони тихо стояли лицем до стіни, заложивши руки на спину. Ніхто з них не приніс скриньки з радіоапаратом і я губився в здогадах, що сталося. Або відкликали радіонадачу в останній хвилі, або десь він тут був захований у якійсь скритці, або наша інформація була невірна і ввесь наш труд даремний. Бо й справді, хто ж відбував би засідання в квартирі, звідки мали йти радіонадачі?

Та заки відійти, хотів я ще раз добре перешукати кімнату, до того потрібно тепер більше людей. Не було ради, я мусів залишитися самий у кімнаті, післати товариша на вулицю за допомогою. Він запакував свого "Стен-а" до футляру і вийшов. Стало мені трохи моторошно — самому проти сімох. Хоч і не мали вони зброї, а в кишенях у мене, як завжди, відбезпечені два пістолі.

Сидів я на тапчані під другою стіною, удавав, що переглядаю якусь газету, та ні на мить не спускав з ока моїх конспіраторів. Один з них, як мені здавалося, від самого початку дуже хвилювався. Розглядав нас обох великими очима, давав якісь знаки, хотів щось говорити, щось вияснювати, але мені це було нецікаве, до того ми спішилися дуже, кожна мінута дорога, може принести якусь біду, і я порадив йому, щоб він "затулив кляпу", коли не хоче, щоб ми самі її затулили.

Коли вийшов мій товариш, в моїх примусових гостей-в'язнів мабуть зродилася якась надія, хотіли вони використати момент, що я самий, доки не вернеться товариш. Віддаль між ними і мною — не більше трьох метрів. Нагло тип, що ввесь час вів себе підозріло, блискавкою обернувся і скочив на мене. Але ще швидше вихватив я обидва пістолі і впакував йому кулю в лоб. Згинув на місці. Сталося це так скоро, що конспіратори під стіною тільки стрепенулися — але далі стояли спокійно на місці. На мене впав ляк — неможливо, щоб не почули стрілу в склепі. Але, або нікого там у той час не було, або люди, що в Варшаві звикли до всяких несподіванок і розуміли, що найбезпечніше кожному пильнувати свого носа, вдавали, що нічого не чують.

Тут вернувся мій товариш ще з одним і поки вони стерегли поляків та обшукували кімнату, я повивертав кишені вбитого. Не мав він біля себе ніяких особистих документів, тільки великий записаний папір з наголовком "IV Н" і малого формату нотатник. Паперу читати не ставало часу, але знак "IV Н" мене заінтриґував, такого означення вживала ґестапівська розвідка,4 я на всякий випадок зараз же казав винести ці папері з кімнати та передати одному з хлопців на вулиці, щоб пізніше доставив їх до нашої квартири. Тільки він вийшов, як з крамниці рознісся несамовитий вереск продавачки. Як пізніше виявилося, ввесь час ішов нормальний торг, люди приходили й відходили, руху великого не було, наш чоловік пильно беріг продавачки. В певному моменті його — даймо йому ім'я Федько — змінив іншим, що прийшов з вулиці, назвім його Іваном. Мусіло так статися, бо приявність однієї і тої самої людини в крамниці такий довгий час могла видаватися дивна для покупців. Продавачка не зорієнтувалася в цій зміні, їй здавалося, що охорона зникла або втекла перед чимсь підозрілим і вона вдарила в крик. Якстій влетіли до крамниці німецькі й польські поліписти з другої сторони вулиці, було вже безцільно інтервеніювати нашій охороні. Заки жінка вияснила поліції, про що йдеться, я з товаришем утекли через городець на руїни. Поляки кинулися були теж тікати, але ми загрозили їм пістолями і змусили залишитися в кімнаті біля їхнього мертвого товариша. Не знав я, чи вони тільки тікати хочуть, чи нас здоганяти й ловити, і рішений був їх вистріляти, якби пустилися за мною. Так їх і половили німці.

Найгірше було Іванові, ніяк утекти а крамниці, але скористав він з замішання і неспостережно засунув свій пістоль у якийсь закамарок.

Німці зробили те, що робить кожна поліція в таких випадках. Усіх посадовили в арешт, помешкання перешукали й опечатали. Шістьох "невинних", що були в кімнаті з трупом, затримали на довше і не знаю, що з ними сталося, хоч дещо розказав мені Іван, якого випустили разом з іншими покупцями. Він мав при собі папері, як поляк, жив недалеко від того місця і тлумачився, що зайшов купити пасти до черевиків, аж тут налетіла поліція і не встиг він навіть слова пустити. Виказалося, що працює він на нічній зміні токарем в одній фабриці на Празі, не міг його ніхто обтяжити, бо ніхто з тих людей його не знав. "Бетрібсляйтер"5 фабрики посвідчив за нього, що він добрий робітник-токар, а позатим трохи тумануватий в інших справах — не знав він, що "Іван" був інженером-механіком. Не було підстави ані потреби тримати його в тюрмі, випустили його зараз, але перед тим "для фасону" і "на всякий випадок" так спороли йому зад, що довший час не міг зайняти сидячої позиції. В часі допиту заслухав Іван, що в крамниці знайшли один пістоль — його власний — багато підпільної літератури, а при "шістьох невинних" теж якісь компромітуючі матеріяли.

Ось так і не здобули ми тоді радіонадавчого апарату, марно втратили час і наїлися страху, не кажучи вже про втрату, що її через те зазнало польське підпілля — один убитий, шістьох арештованих, зраджена знаменита конспіративна квартира і сконфіскована нелеґальна література. Не виключене, що арештовані на допитах ще й інших за собою потягнули, я не дуже про те розвідувався, бувши самий там небезпечно замішаний.

Зате в наші руки попала надзвичайно цінна здобич — переловлений конфіденційний звіт до розвідочного відділу Ґестапо. Чи вбитий поляк сам був конфідентом — не можна сказати, хоч схильний я думати, що ні. Також годі прийняти, щоб був він так званим у підпіллі "верблюдом", цебто особою, що несвідомо носить документи конфідента. Його загадкова поведінка в хвилі, коли ми переловили цю групу в кімнаті, скоріше б вказувала на те, що він самий або належав до польської контррозвідки, що переловила цей звіт, або дістав його з польських контррозвідчих кол, щоб принести на те засідання, якому ми перешкодили відбутися. В такому разі він був би чесним поляком, що в такий непотрібний і припадковий спосіб наложив головою з власної вини. Якщо б він спокійно стояв під стіною разом з іншими, ми перешукали б кімнату, не знайшли б радіонадавчого апарату і забралися б у свояси, залишивши їх цілими в кімнаті. А так — і самий поляг і другим зашкодив. Однак через те ми впали на слід предивної історії, я довго вагався, правда це, чи вигадки провокатора, що видумує несотворені речі, щоб задобрити своїх хлібодавців.

Як виходило зо змісту, не був це перший звіт у тій справі, перед тим мусіла вже про ті речі інформувати низка попередніх звітів, що на них цей документ покликувався. А сама історія наче казка з "Тисячі й одної ночі", розгорталася ось так.

На Мадярщину приїхав літаком з Англії якийсь полковник, а з ним один делеґат з англійської партії синдикалістів — ні перед тим ні опісля ніколи не чував я про таку партію в Англії, можливо, що була це якась закодована назва. Англійці привезли пропозиції для організування протибольшевицького руху, що мав би діяти негайно після того, як упаде Німеччина. (Не забуваймо, що все те діялося в 1942 році, ще перед Сталінґрадом!) Англійських делеґатів перепачкували до Польщі, тут вони переговорювали з поляками і з мадярами. Одних і других натискали, щоб до протибольшевицького фронту притягнути конечно українців, а найперше найголовніший і найповажніший у цій боротьбі чинник — Організацію Українських Націоналістів. І поляки і мадяри вперто протиставилися, щоб до тієї справи притягати українців, очорнювали нас і дискредитували, як могли, бо так одним як і другим ішлося про те, щоб поживитися коштом українських земель. Англійці слухали і помахували головами, але замісць — як пропонували поляки — стричків для українських провідників і амнестії для організованих низів, готові були йти на якісь далекойдучі політичні порозуміння і концесії.

Такий був, короткими словами переказаний, сенс перехопленого конфідентського звіту. Роїлося в ньому від усяких назвищ і адрес, замішаних в англійсько-українські переговори. З польської сторони згадувався там бувший львівський воєвода, граф Дунін-Борковскі і Журовскі, фабрикант з Лещкова та його зять, якийсь Білєцкі чи Біліньскі. Останні три мабуть тому, що перебували довший час на українській території і було правдоподібно, що могли мати якісь шляхи зв'язків до українців.

Говорилося там теж про генерала Шептицького, брата нашого митрополита. Генерал Шептицький мав бути головою підпільної організації "Унія", його близькими співпрацівниками якісь: Гоппе, Павловскі, бувший посол Женчиковскі, Брікнер та інші, що їх уже позабував. З тим Павловскім я навіть познайомився був на одному з засідань, куди я прийшов, як делеґат однієї з підпільних груп. Його чомусь не долюблювали в польському підпіллі і, наприклад, граф Дунін-Борковскі не називав його інакше, як "д...а влоска", що я раз самий на власні вуха мав нагоду чути.

Зв'язковим з польського боку до переговорів з українцями в тій справі звіт подавав якось чоловіка на прізвище Заремба-Злотковскі. Не знав я такого, ані про нього не чував.

З українського боку згадував звіт про полк. Андрія Мельника, Голову Проводу Українських Націоналістів та про ще одного члена ПУН, мабуть, якщо собі добре пригадую, Володимира Мартинця, як про ті особи, що до них йшли нитки того англо-польсько-мадярсько-румунського порозуміння. Були й інші імена, але якось так незугарно вплетені в звіт, що виглядало це більше, як донос на них, ніж на фактичну їхню ролю в тих переговорах. Для перевірки справности ОУН можливостей її діяння і швидкости в постачанні інформацій англійська сторона мала ставити низку запитів відносно мостів на Дніпрі, бази підводних човнів в Одесі та інших тимподібних справ.

Що мене в той час дуже цікавило — не було найменшої згадки в цілому документі про організацію Степана Бандери! Або про неї ще мало тоді йнали, або не вважали її ще настільки сильною, щоб, коли звіт правдивий — втягати її в такі комбінації, або, коли звіт фальшивий — стягати на неї більші репресії, вважаючи її менше небезпечною від первісної ОУН.

Само собою, я зараз же зробив точний відпис того документу і передав на свій організаційний зв'язок, ориґінал покищо затримав у себе, думалося, може порівнюючи письмо впаду на його автора.

Довший час не знав я, що думати про ту справу. Правдива вона чи вибрехана — одне певне, що такі звіти йшли до Ґестапо. Я не міг зовсім відкинути думки, що це була на велику міру закроєна польська провокація, щоб нацькувати Ґестапо на українців і спонукати до репресій. Це лежало в польському інтересі, таким способом ослаблювалися українці, а увага Ґестапо діставала ще один терен діяння, розділялася, замісць концентруватися на поляках.

Бувши у Львові, вступив я до митрополита Шептицького, щоб через нього остерегти його брата. Не був я певний, чи митрополит не візьме мене за провокатора, хоч попередніми роками я був у нього два чи три рази в якихсь справах. Він пам'ятав мене і відразу пізнав. Очевидячки, не міг я подати йому джерела моїх інформації і способу, як я до них дійшов, передав йому тільки подробиці про його брата і висказав мою думку, що треба б остерегти його та інші особи, яких назвища й адреси були заподані в звіті, щоб поховалися, бо німці кожної хвилі можуть їх узяти під ключ, і так дивно, що досі ще не взяли.

Митрополит задумався на хвилину і признав, що людей конечно треба остерегти, але відносно свойого брата, не думає він, щоб цей глибше був заанґажований у польському підпіллі. Виглядає це на мішанину правди і фантазії.

До війни дійсно існувало в Польщі якесь підприємство "Унія", здається нафтове, що вертіло ропу десь коло Ясла, а в ньому генерал Шептицький займав якийсь керівний пост. Могла це бути спроба конфідента стягнути підозріння на генерала Шептицького і при тому на деяких інших поляків та українців.

Що далі було з тою справою — не знаю. Покищо Ґестапо за радою конфідента не пішло, зарезервувало собі ці репресії на пізніше.

До сьогодні не сходить мені з голови думка, скільки таких польських доносів мусіло йти до Ґестапо і скільки неповинних українців мусіло впасти їх жертвою. Правдоподібно ніколи не вийде це на яву, хіба, що залишився б у живих хтось з ґестапівських катів і в почутті безкарности розв'язався б йому язик.

Дуже цікаві речі розкрив нам теж і нотатник, що його знайшов я при вбитому полякові. Письмо в нотатнику було інакше від того, яким писаний був конфіденційний звіт. Не міг я устійнити, чиє воно, чи походило з руки вбитого конспіратора, чи писав його хтось інший. Невідоме мені навіть і назвище його, не мав він при собі особистих документів, ледве чи й німцям удалося це ствердити.

В цьому нотатнику була безліч усяких адрес, телефонічних номерів, різних персональних даних. Усе те мусіли ми перевірювати і пожерло це неймовірно багацько часу. Одначе мусіли ми все переконтролювати, найменша дрібниця могла навести нас на важний слід. Між іншими була там і адреса проф. Скрентовича, з заміткою "до ліквідації". Професор Скрентович, літня вже людина, симпатичний сімдесятлітний старичок, до нічого не мішався і нікому ніякого зла не чинив. За що поляки призначили його на заріз — Бог один знає. Якийсь час тримали ми стійкових біля його мешкання, бо ясно було, що якась польська підпільна група хоче зачинати антиукраїнську акцію і нам треба переловити когось з її людей, щоб ближче про ту справу розвідатися.

Другий на черзі був "адвокат Міхал Карпюк" — стільки всього, ні адреси, ні телефону. В Варшаві знав я одного Карпюка, українця, але йому на ім'я Улян. Телефоную до нього зо своєї квартири:

— Не знаєте ви, пане меценасе, адвоката Михайла Карпюка?

— На що вам це?

— Саме попав мені в руки правосильний польський присуд смерти на адвоката "Міхала Карпюка", хотів би замовити квіти на його домовину.

Карпюк жахнувся. Михайло Карток це і є він самий, він має два імена, Михайло — для урядових справ чи в суді чи в професії, а для приятелів і знайомих, він — Улян.

Справа поважна. Питаюся, чи не завважив він, щоб слідкували за ним, а може й тепер стоїть хтось під хатою, хай обережно загляне крізь вікно. Оказується — стоять два типи, тільки не знати, припадок це, чи стійка.

Карпюк жив у готелі при вулиці Пєрацкого (Фоксаль), якраз напроти того місця, де перед восьми роками бойовик ОУН. Мацейко застрілив польського міністра внутрішніх справ, Броніслава Пєрацкого. Ця вулиця неначе спеціяльно побудована для атентатів, повно там городів, закамарків, бічних вуличок, а тепер до всього того ще й руїни прибули.

Порадив я Карпюкові не виходити з хати, а сам підіслав двох людей, щоб "зняли" польських стійкових. Не було певности, чи вони якраз на Карпюка ждуть, можливо, охороняли вони якусь підпільну квартиру або стрічу, тому наказав людям обійтися з ними, як можна найчемніше. Так вони і зробили. Впевнившися, що не видно німців на вулиці, вхопили поляків за обшевку, повідбирали від них пістолі, дали по кілька копняків та прогнали на чотири вітри. А Карпюк спакував валізи і того самого дня під нашою охороною виїхав до Львова.

Ми мали строгий наказ від ОУН не вдаватися в ніякі криваві розрахунки з польським підпіллям у нашій роботі і я того наказу старався якнайточніше притримуватися. Боротьба йшла тільки в площині самооборони, при чому наші жертви були далеко більш дошкульні і болючі, не тому, щоб гинуло нас більше, навпаки, наші втрати і від поляків і від німців у Варшаві були мінімальні, коли брати за скалю порівняння жертви польські. Але втрата від них відчувалася далеко тяжче. Бо на місце кожного впавшого поляка могла станути сотня таких же самих, а може й ліпших, а нам заступити одного поляглого розвідчика іншим — незрівняно трудніше. Звідкіля взяти таких людей, щоб не тільки мали відвагу і зручність, таких серед нас не бракувало, — але і щоб уміли добре володіти польською й німецькою мовами, щоб уміли вчуватися в польське середовище, знали Варшаву і не були полякам підозрілі?

У розрахунках з поляками був один вийняток і не належав він до мене. Це був Революційний Трибунал ОУН у Варшаві. Діяв він рідко, його завданням було судити злочини поляків супроти українців і на одній такій його судовій розправі я був приявний. Це було так, що в часі своєї діяльности наскочив я якось на польський адміністративно-плянувальний відділ. В перших початках не дуже я до нього прив'язував увагу. Там розробляли якісь пляни, ким обсадити різні адміністративні становища, від найвищих до найнижчих, після того, як Польща відзискає незалежність. На мою думку ці пляни були мало реальні, бо ж люди не сиділи спокійно, неначе ждучи в резерві. Щонайвище це могло мати якийсь сенс, якщо йшлося про важні, ключеві становища на самому верху. Але призначати командантів поліційних станиць так, що кандидати про те не мали поняття, а тому не трималися свого місця замешкання, коли багато з них гинуло в акції і на їхнє місце щораз потрібно підставляти нових, — видавалося мені звичайною витратою часу. Одначе були серед поляків люди, що з замилуванням віддавалися тій справі. Їм здавалося, що в той спосіб приспішується здійснення їхньої мрії. Якимсь чином попав я у відношення до такого майбутнього поліського воєводи. Його штаб приміщений при вулиці Брацькій, забув я номер дому, як теж і назвище самого "воєводи". Вже в вересні 1941 року, отже в часі, коли німці стояли на вершинах своїх мілітарних успіхів, він так певний був польської перемоги, а впарі з тим і свого уряду воєводи, що надрукував кілька тисяч летючок до поліського населення, що зачиналося словами: "З ласки Провидіння і Всемогучого Господа Бога та з наказу Найяснішої Речипосполитої Польської сьогоднішнього дня перебрав я владу на цій відвічній польській землі..." і т. д. аж до кінця, де лишив вільне місце на дату. Було б це смішне, якби не обурювало своєю шляхетською бутою, зневагами до українців і закликами до погромництва. Цим "воєводою" зацікавився я докладніше. Якийсь час довелося мені ближче співпрацювати з "паном воєводою" і з того періоду моєї діяльности пам'ятаю таку цікаву й смішну пригоду. Згадую про неї не тому, щоб кидати пляму на польське підпілля, нема в мене того наміру, бо знаю, що кожен підпільний рух має свої світла й тіні. Ніхто не може заперечити полякам ідейности й жертвенности в їхній боротьбі з німцями, найменше це робив би я, як безпосередній учасник і свідок тієї боротьби. Але про ту подію напевно не буде згадано в ніяких польських мемуарах з тих часів, вони будуть старатися її затушкувати, а для нас нема причини прикривати це заслоною таємниці.

Жив у Варшаві кзьондз Ржимелко, відома фіґура, колись леґіоніст, брав участь ще в роззброєнні німців 1918 року, потім мав якесь відношення і до польсько-української війни. Його добре знали в передвоєнній Польщі, біографію його можна було подибати майже в кожному інформативному виданні про сучасних польських політичних і суспільних діячів. Отож тому ксьондзові Ржимелці польська організація передала в депозит запасний скарб, величезну суму 50 тисяч долярів у золоті, дві тисячі п'ятсот золотих двадцятьдолярівок. По якомусь часі показалася потреба зачерпнути з того запасного фонду й організація зажадала від ксьондза Ржимелки видачі частини сум. Тут ксьондз Ржимелка "заграв варіята". Він наче б то добре не зрозумів, був переконаний, що ці гроші дано йому до диспозиції на рятункову акцію для поляків, жертов німецького терору, і він їх видав на різні такі харитативні цілі. Як то, всі, таку колосальну суму, і в такому короткому часі? Так, усі, хіба ж це так багато на такі потреби, що їх викликає німецька окупація?

В відповідальних втаємничених верхах польського підпілля загуло. Давалися чути голоси, щоб Ржимелку поставити під революційний суд за розтрату підпільного майна і післати на лоно Авраама. Чомусь суд у тій справі не зібрався і дехто буркотів під носом, що попри ксьондза Ржимелку замішані там теж інші "аси" і тепер рука руку миє. Дуже з того приводу розкричався "пан воєвода" і хотів на власну руку вимірити ксьондзові справедливість. Здається знали про те "на горі" і примкнули око й вухо, даючи тиху згоду на те, щоб "пан воєвода" перетріпав трохи шкуру ксьондзові. Одначе його наміри сягали дальше.

"Пан воєвода" звернувся до групи Ґордона, щоб узяла вона справу в свої руки. В довірочній розмові радив узяти трьох людей, піти до мешкання Ржимелки — було це десь при вулиці Познанській — насісти гостро на ксьондза, в потребі зв'язати його і не вагатися перед ніякими засобами, щоб видобути від нього сховок з грішми. А коли б ксьондз під молотками спустив духа — не треба тим журитися, вже "пан воєвода" подбає, щоб це відповідно вияснити, відома ж річ, що Ржимелці вже понад шістдесятка, могло йому серце не витримати. Та й нема чого жаліти старого злодія!

Слухаю того і ніяково мені стало, як це так, щоб я замісць польського суду ішов карати ксьондза за його провини проти польської організації? Що мене це обходить? Але витворилася така ситуація, що не міг я відмовитися без підозріння, та й сам був цікавий побачити старого ксьондза та поговорити з ним, а вже знайду якийсь спосіб, щоб вийти з нічим і відбрехатися перед "паном воєводою".

Біля дев'ятої години ввечері на другий день вибрався я в відвідини до ксьондза ще з одним товаришем. Застукали ми — тільки маленька щілка в дверях відкрилася. До середини впустив нас аж після того, коли нагримали ми на нього по-німецьки. А вже всередині призналися ми, що вправді ми з поліції, але не з німецької, ані не з польської "ґранатової", тільки з підпольної. Коли це почув ксьондз — наче осатанів, почервонів з досади, аж посинів, почав верещати; "забирайся мені звідси драбе один з другим!", зловив за тяжкий залізний гачок від печі і давай замахуватися на нас! Хоч йому вже шістдесятка минула, але здоровий, як бугай годований, думав дати собі раду з нами обома. Тут мій товариш холоднокровно вийняв пістоля і покивав ним Ржимелці під носом, а я додав при тому, що ми теж можемо стратити нерви, а тоді вийде для нього халепа. Вид пістоля відразу заспокійливо поділав на нашого господаря. Щось хотів говорити, та ми відсуваємо його з коридора і входимо до другої кімнати, щоб там вільніше поговорити. Ждав нас тут несподіваний вид. На ліжку сиділа молода дівчина, може яких 15 літ, ще майже дитина, голіська, як її мати на світ народила. А на столі порозкидані ласощі, що їх даремно шукати б навіть у варшавських багатіїв: свіжа шинка, ковбаси, риби, різні солодощі, пляшка ориґінальної шотляндської горілки.

Дівчина була напрочуд гарна, хоч видалася мені жидівкою. Я крикнув до неї по-німецьки:

— Що ти тут робиш?

Перелякана дівчина залепетіла:

— Я не жидівка, я тільки мішанка.

— Зодягайся і втікай, але швидко, щоб я вдруге не потребував казати!

Дівчина з поспіхом надягає на себе якісь речі і майже вибігає, стримуючи плач.

А ксьондз Ржимелка мовчить.

— Що вона тут робить? — питаюся його.

— Від німців переховую її, — відказує.

Справді, сховок надзвичайний, ніколи не прийшло б Ґестапові до голови шукати п'ятнадцятилітньої дитини в ксьондза під периною.

— Е, та ксьондз добродій добре серце має, не тільки бідну дитину перед німцями рятує, та ще й по-християнськи її годує, — кепкуємо собі, — давайте, і ми попробуємо того добра.

Налляли ми собі по склянці горілки, випили й закусили, десь і злість поділася, комічне в ситуації переважило.

Питаємося, де гроші, де посвідки, де свідки? Грошей нема, посвідок нема і свідків теж нема. Бачить ксьондз, що не переливки, але й крутити нема як, мовчить, жде, що вийде з тої історії, а звісне діло, що нічого доброго з того вийти не може.

Кажу Ржимелці, що в мене наказ роздобути від нього гроші і звернути організації, а коли б він не підчинився і не віддав решти того, що ще в нього залишилося — коротка справа, куля в лоб, тут таки зараз, на місці. Але я віруюча людина, католик, і не стає мені сумління стріляти священика, хоч би й заслугував він на те. Нехай колись Бог з ним розправиться на Свойому суді. Тому, що за невиконання наказу нам обидвом грозить смерть — ксьондз мусить негайно зникнути з Варшави, подітися кудись на довший час, щоб ми мали оправдання, що не застали його вдома.

Врадуваний Ржимелка пристає на все, дякує нам, запевняє, що зробить, як радимо, а при тому все натякує, що це непорозуміння, що він невинен, тільки часи такі гарячі й нервові, що нема як виправдатися й доказати свою невинність. Трохи вдаємо, що в те віримо, ще раз гостро наказуємо йому втікати, хоч і без того певні, що він зараз щезне з Варшави, де клімат ставав йому дуже докучливий, і виходимо, ледве стримуючи в собі сміх.

Що сталося пізніше з Ржимелкою — не знаю. Не чув більше про нього, а "пан воєвода", якому ми зарапортували, що ксьондз мусів пронюхати письмо носом і втік, теж не мав часу просліджувати тої справи дальше, ми подбали для нього про інше зайняття.

Признався він мені, що до війни був старшиною Корпусу Охорони Поґраніча, дався добре в знаки українцям та застрілив одного українця в часі т. зв. "утечі". Як ці "втечі" виглядали, знав я добре, на самі Зелені Свята 1937 року польські поліцисти застрілили мойого двоюрідного брата, вивівши його з Богослуження в церкві, а в свойому звідомленні написали, що це була "втеча". Не тільки я сам, але понад сотня людей під церквою бачили, що це був морд, стріл у плечі людини, яка стояла на місці.

Поволі вивідався я в "воєводи" про ту справу докладно і він розводив передо мною цілі теорії про нищення українців, як потребу польської державної рації, і жалівся, що поляки, мавши в своїх руках владу, віддавалися забавам у суди, замісць стосувати далеко коротшу процедуру "втеч". Передо мною стало питання, з ким маю до діла: маніяк це, чи злочинець? Про всяке, повідомив я про те Суд ОУН.

Бойовий відділ ОУН заарештував "пана воєводу" і в дві години пізніше зібрався суд, де я виступав, як свідок. Суд складався з трьох зовсім мені незнаних замаскованих людей, крім того був там прокурор та оборонець. Виглядало, що ці два останні — фахові правники. Підсудний боронився тим, що українця він не застрілив, що це були тільки хвастощі, щоб додати собі поваги в очах своїх підвладних, як енерґійної й рішучої людини. Але коли викликано мене на свідка з іншої кімнати, "пан воєвода" з зачудовання неначе води в рот набрав. Відчитано текст його проклямації з закликом до погромів українців, вислухано моїх свідчень. Пам'ятаю, як мене вразила постава оборонця, що вишукував усякі тіні сумніву щодо вини підсудного, мені здавалося тоді, що це проти революційного сумління і що тут справа проста — куля в лоб та й годі!

Після короткої наради суд видав присуд: кара смерти через повішення. Присуд проголошувано досить довго, щось там було про право суду судити злочини супроти українського народу, виконані на українській території, покликування на якісь аналогії з польською судовою практикою, що судила українців за вчинки в часі, коли вони були членами Української Галицької Армії, я мало визнавався на тих правничих закарлючках. В ушах бриніли мені останні слова Голови Трибуналу, коли він дав засудженому десять хвилин, щоб помиритися з Богом, "щоб мав милосердя над його душею, якого не знав підсудний над людиною, що її застрілив, а якої одинокою виною було те, що була українцем на українській землі".

Присуд виконано, тіло вкинено в Вислу. На цій розправі був я до кінця і зробила вона на мене глибоке враження. Я певний, що ні один українець у тих часах, що пострадав життя з польських рук, не переходив через такий суд. Суди, якщо й відбувалися, то заочно, без можности боронитися.

Ще кілька разів мав я стичність з Революційним Трибуналом ОУН, раз виступаючи, як свідок, у справі Аполонії Станьчик за співучасть у вбивстві Льотте, а крім того охороняючи приміщення, де відбувалися судові сесії. Наскільки мені відомо — я про ті речі докладніше не поінформований — суд збирався тільки в справах, загрожених карою смерти. Справи менші, за які могла грозити хіба в'язниця або інші менші кари, відкладалися до інших часів, ми не могли собі дозволити на те, щоб утримувати в'язниці в польській столиці. Вже й так було подиву гідне, що тут у серці Польщі, український суд вимірював справедливість за злочини супроти нашого народу, це була помста долі за польські злодіяння в часі окупації України. Суджено тільки справи не старші, як десять літ, решта вважалася передавненими для компетенції Революційного Трибуналу. Присуди виконувано негайно, тіла або вкидано в Вислу, або підкидувано в ґетті, або закопувано в ліску "На Пальмірах". В кожній справі наперед велося слідство, збіралися докази вини і кілька разів я теж брав участь у слідстві. Незалежно від того мені нераз доводилося мати до діла з людьми, що знущалися над українцями. Тому я й дивувався, що ОУН завдає собі труду втримувати судовий апарат, але разом з тим і поважав ще більше свою Організацію за те. На слід таких польських "героїв" супроти безборонного українського населення попадали ми нераз через нашу розвідку в польському підпіллі. Пам'ятаю таку справу.

Польське підпілля розгулялося в Холмі. Стріляло українців, від деяких, багатших купців, домагалися великих грошових окупів. Підстрілили кількох українців, у тому одного школяра.

Мені вдалося нав'язати контакт з підпіллям у Холмі. Представлено мені двох двадцятилітніх хлопців, один називався Пацкер, другий Сметана, цей останній був сином польського поліциста. Моїм дорученням було дати їм похвалу за відвагу, яку вони виказали в той спосіб, що стріляли з укриття до українців. Я це зробив, як делеґат з Варшави, висказав похвалу і надав відзначення в приявності їхніх провідників, а при тій нагоді запитався місцевого проводу, чи не "визичили б" вони нам до Варшави тих відважних хлопців, нам вони придалися б. Обіцяли, казали написати в потребі умовленого листа.

Не довго барився я з тим листом і подав адресу одної італійки-студентки, що мешкала при вулиці Зєльній. Вона вибралася звідти і ми зайняли її квартиру. Приїхав тільки Пацкер — але без зброї. Дали ми йому їсти й пити, щоб розговорився. Розказував багато цікавих для нас речей, але не все, чого нам було потрібно. Тоді ми відкрили йому, хто ми, і почали зовсім формально допитувати. Це був високий і сильний, хоч молодий віком, здоровило, ми чотири ледве його зв'язали. Нічого не хотів говорити, але коли ми залишили його без їжі два дні — зм'як і почав співати. Казали ми йому написати листа до Сметани під наш диктат, щоб приїздив і привіз пістолі. Він написав, Сметана приїхав і ми його теж арештували. Їхні зізнання не вистачали для суду, тому справа над ними не відбулася. Призналися вони, що застрілили якогось фольксдойча і пару жидів, — це для нас було нецікаве, — вправді стріляли до якихсь українців, але мало це бути тільки на пострах, не вбили їх, легко зранили, без наміру. Суд став на становищі, що за те не міг би видати кари смерти, тому постановив не розглядати справи, казав їм дати научку й пустити на волю. Повезли їх ми вночі в Уяздовський Парк, там прив'язали до дерев, залишивши їм пістолі в кишенях. Показалося потім, що вони таки попалися в руки поліції, вона відставила їх до Люблина, де вони всипали більшу кількість своїх земляків.

Таке закінчення справи з нашого боку принесло нам тільки шкоду, краще було й не зачинати. Бо зрадилася одна з наших дуже добрих квартир і міг лишитися небезпечний слід по мені для розвідки в польському підпіллі.

Пізніше вийшло на яву, що з однієї з тих пістолів підстрілили вони якусь українську дитину в Холмі. Хотіли пограбувати українського купця Думина, але не застали його в хаті, був там тільки якийсь десятилітній хлопчина і вони підстрілили його в черево. Хлопця лікарі врятували, а кулю взяли німці, як речовий доказ. Про те невідомо було трибуналові ОУН у Варшаві, а то зовсім інший був би кінець тієї справи. В Холмі це було доволі голосне свого часу, хоч не знаю я ближче цілої історії, чував тільки про неї пізніше.6

Не завше справи кінчалися для нас корисно. Одного разу трапилася пригода, що вправді не принесла нам шкоди, зате сором. Зловили ми якогось поляка, що носив на руці перстень з тризубом. Його підозрівали, що вештається він серед українців для розвідки, це ще не було провірене і я тимчасом залишив його під сторожею двох хлопців. Наш в'язень на вигляд миршавенький, але показався відважним і багато сильнішим, як на те вказував би його вигляд. В одному моменті, скориставши, що тільки один чоловік лишився біля дверей, а другий порався десь у глибині кімнати, поляк кинувся на сторожу, думаючи, що нападом зненацька збентежить вартового й утече. Обидва впали на землю і там борсалися. Другий хлопець, замісць брати в'язня голіруч і помогти свойому товаришеві, хотів пустити йому кулю в ногу. В хвилині вистрілу обидва на землі якось так зарухалися, що куля попала в нашого сторожа і зранила його легко в зад. В замішанні поляк утік. До сьогодні невідомо мені, хто це був, але думаю, мусів мати доволі на сумлінні відносно українців, коли рискував утечею в такій ситуації. А для нас ще один поганий наслідок — утрата чергової знаменитої квартири і конечність ще більше матися на осторожності, щоб не наткнутися десь у підпіллі на цього втікача.

Ішов місяць за місяцем, я щораз глибше поринай у підпільній праці на два боки. Вже чимало друзів лягло, мене тримало сліпе щастя, при житті. Трудно мені сказати сьогодні, як довго я ще міг би витримати в тій роботі. Читав я десь, що кожен розвідчик на довшу мету стає або морфіністом або кокаїністом, нерви йому не витримують. Яв собі не відчував ані нахилу ані потреби до наркотиків, одначе часами огортала мене справжня втома, здавалося, багато дав би за хвилю повного відпруження й безжурного відпочинку. Та про те не могло бути мови, хіба що прийшлося б зникнути з підпілля і зовсім покинути свою працю. Якимсь інстинктом відчував я, що згущується довкола мене невидна сітка. Наче б то й не видно було познак, але здавалося мені, що помічую дрібні вияви недовір'я, різні випадки неначе провірки моєї поведінка і тим подібні дрібниці, що їх тяжко висказати, їх можна тільки відчувати, а зрозуміти їх гаразд можна тільки тому, хто самий жив у розвідочному підпіллі. Бувши завжди чуйним, я подвоїв засоби обережности. Нікуди не ходив без охорони, міняв мешкання, ішов тільки на важні й найконечніші стрічі. Думалося, переждеться якось, увага підпілля відвернеться від мене до інших справ. Часом приходилося снуватися бічними вуличками, тоді дух мій напнятий був, як стріла на луці, а руки в кишеннях на пістолях кожної хвилі готових до стрілу. Напруження меншало вдень і на людних вулицях, та ніколи не покидало мене зовсім.

Нарешті впав удар. Це було одного гарного літнього дня, в саміське полудне на одній з найбільш рухливих вулиць Варшави. Ішов я вулицею Алеї Єрозолімскє, ззаду за мною мій ад'ютант, що охороняв мене того дня. Наближаюся до рога вулиці Маршалковскої. На вулиці повно прохожих, поляків і німців, ані в гадці мені щось підозріле. І в тій хвилі — перед очима блиск, в ушах гук! В цій сотій частині секунди всверловується в мізок думка — це стріл у мене! Значить — кінець. Так то він виглядає, цей кінець ? Ні болю, ні жалю, нічого не видно й не чути.

Та хоч приголомшена була моя свідомість, руки виконують автоматичні рухи, в яких вправлялися кожного дня, не встиг поляк відскочити, як поцілили його два мої стріли й він упав. По хвилині приходжу до свідомости і чую, що живу, зачинаю помічати, що діється в оточенні. Бачу, люди втікають на всі сторони, тільки якийсь поляк недалеко від мене фільмує цілу сцену. Атентатчик лежить на хіднику, якісь німці ладяться стріляти до нього, чи навіть уже стріляють. В руках тримає він великий німецький пістоль марки парабеллюм, звертає його знову в мій бік, але замісць випалити в мене — пускає собі кулю в лоб. В таких випадках загальна увага спрямована на того, хто лежить підстрілений, користаємо з того обидва і беремо ноги за пояс.

Хоч підпільні люди — без роду й без імени, а таких подій у Варшаві в той час рахувалося по кілька нераз на день, але вістка про них біжить швидко, Довідуюся, що це поручник Юзеф Турскі, своєрідний десперадо, до безтями відважна людина в підпіллі. Мої стріли поцілили його у в'язання ніг, це пересудило втечу і він докінчив сам себе.

Яким чином лишився я в живих після того стрілу просто мені в обличчя, не розумів і не розумію. Але, коли пускають на мене людину, що вживалася тільки в дуже важних справах, значить — мене розшифрували, або мають сильні підозріння до того ступеня, що постановили вбити.

Відкликано мене з дотеперішньої праці, бо дальше перебування в польському підпіллі вже користи не принесло б. Раз упали на мій слід — скоро відріжуть від усяких зв'язків, не то що нічого не досягну, ще й других можу погубити. Конечно ще хотів я побути якийсь час, щоб вислідити, звідки впало на мене підозріння і які зв'язки ще "чисті", щоб безпечно впустити туди інших друзів, одначе мені просто заборонили. Тут не йшлося про рятунок тільки мого життя, бо я перейшов до іншої праці, де смерть теж нераз мені заглядала ввічі, це була просто вимога доцільности. І я скорився.

Окриваючись кілька днів і передаючи все те з моїх зв'язків і відомостей, що могло придатися в праці іншим друзям, мав я час перебігти думкою роки, що їх провів у Варшаві. Дістався я до польського підпілля, як було доручено. Прийшов туди майже голіруч, але завдання своє виконав незле. Просунув за собою ще й інших людей і загніздився так добре, що навіть після мойого відходу або в разі моєї ліквідації справа не вривалася б. Реґулярно постачав для Організації всю підпільну пресу. Доставляв усі відомості з підпільного польського внутрішньо-організаційного життя, що тільки попали в мої руки, а було того немало. Скільки польських фондів через мене було відпроваджено до нашої Організації на ведення української роботи, навіть врахувати не можу. До нашої диспозиції малися різні польські, німецькі та інші фальшиві особисті документи, папері до подорожі тощо. Політичні, адміністраційні і до деякої міри військові пляни поляків, що відносилися до українців та українських земель не були вже для нас повною тайною. Хоч може не всі, але більшість з них була в наших руках. Виловлено кільканадцять злочинців і покарано їх за знущання над українською людністю. Можу сказати, що куди тільки сягало моє коло діяння — ми до останнього дня були поінформовані про все, що там робилося і плянувалося. Певно, були жертви. І з нашого і з польського боку. Але де їх нема? Та ще й у таких грізно-страшних часах. Ми їх не шукали, не наше діло було нищити польське підпілля, навпаки, політична наша рація вимагала, щоб воно завдавало німцям якнайбільше турбот. Та й не було потреби того робити, бо ніхто так не нищив поляків, як вони самі себе, чи то необережністю, чи доносами і провокаціями власних людей. Ледве чи й діпняли б ми того, навіть якби й хотіли. Під нашими ударами падали вони тільки в нашій самообороні. Не забуваймо, що була це війна, не тільки там десь на далеких фронтах, але й тут, скрізь, де тільки жив український нарід і де ступала українська нога. Війна страшна, безпощадна, невидна, націлена на повне знищення нашого народу, не тільки на його політичне поневолення, але й на фізичну екстермінацію. Фанатизм і ненависть поляків до нас нічим не уступали в своїй натузі ненависті до німців. Може тому, що кожен пробує зігнати свою злість на слабшому.

Приглянувся я тоді полякам і пізнав їх з іншої, невідомої мені досі сторінки. Які б вони хиби не мали — смішна бундючність, задерикуватість, жорстокість у відношенні до слабшого противника і плазунство перед сильнішим, легкодушність, ненависть, що засліплює політичний розум, якесь інколи цілковите нерозуміння дійсности — але ніхто їм не може відмовити одного: за свою Польщу готові до найбільших пожертв, кожної хвилини і без вагання. Таких гекатомб сліпих, зовсім непотрібних у більшості випадків жертов, як їх клали поляки в своїй "масовій конспірації" не можна пояснити нічим іншим, тільки до білого розжареним потріотизмом, гарячою любов'ю своєї батьківщини.

Інколи мене поривала їхня стихія і я почувався роздвоєним, як д-р Джекіл і Гайд. Пірнувши в конспіративну атмосферу я не відмовлявся від найбільш небезпечного діла і може живий ще хто з поляків, моїх тодішніх "товаришів зброї", що так їх назву, зо спільної протинімецької дії, що так само згадує про ті часи, як я тепер. Але ось минає хвиля, одна і друга, — і я знову українець, висланий для розвідки своєю Організацією.

Події того часу часами здаються мені такими далекими, як найдавніша історія. Неначе не я самий був актором там на сцені, а тільки читав це з чужих споминів після багато-багато літ. Історія вертається або й не повторяється. В подробицях — так, але в загальних своїх лініях історія наших народів, польського й українського, що від віків живуть поруч себе в сусідстві, не змінялася і мабуть не зміниться. Наскільки сильніші були б обидва наші народи, якби могли жити в розумній приязні і злагоді, спертися плечима об себе і ставити чоло відвічним своїм ворогам. Та чи прийде коли до того, чи вічно тяжіти буде над нами прокляття долі?

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Радло = рало.

[2] Організація Тодт-а, названа так від імени німецького міністра, що її створив і очолював. Після його смерти місце його зайняв Шпер, суджений пізніше у Нірнберґу. Ця організація будувала воєнні споруди та укріплення, на працівників до себе набирала різних ремісників і фахівців, не самих тільки німців. Відома була під скороченою назвою "ОТ" (О-Те). (— прим. Ґордона).

[3] Сама участь поляків у провокуванні німецьких репресій в Україні сьогодні не підлягає вже ніякому сумнівові — тисячі поляків на німецькій службі в Україні служать про те доказом. Ішлося б хіба про те, щоб устійнити тут керуючу руку відповідальних польських політичних чинників.

Правдоподібно та понура історія ніколи не буде висвітлена. Поляки будуть мовчати про неї, хіба що большевики, якщо їм потрібно буде знову колись довести до загострення польсько-українських взаємин, розбовтають цю справу і витягнуть на денне світло аферу "Вахляра".

Цитований вище Степан Корбоньскі згадує про такий один випадок. У Варшаві існувала організація "СОС" ("Сполечна Орґанізація Самооброни"), куди входила двадцятка дрібніших польських конспіративних організацій. Автор подає з них такі: "Побудка" — голова: адвокат Вітолд Росцішевскі, ендек, "Рацлавіце", "Фронт Одродзеня Польскі" (там діяла Коссак-Щуцка, що про неї згадує Ґордон на іншому місці) і "Польскі Звйонзек Вольносці". До президії С. О. С. входив також голова угрупування, що назвало себе "Орґанізація З'єдноченя Словян" — високий, гарний мужчина, смаглявий на лиці, чорноволосий. На одному з засідань "Цивільної Боротьби", запропонував він зорганізувати більшу підземну акцію проти німців, але так, щоб підозріння впало на українців і потягнуло за те на них німецькі репресії. На іншому засіданні, де брав між іншими участь теж керівник ЗВЗ, генерал Ґрот-Ровецкі та полковник Ржепецкі, той самий тип поновно виступив зо своєю пропозицією протиукраїнської провокації.

Пізніше мали викрити, що він стояв у зв'язку з Ґестапо і застрілено його на вулиці Хмєльней, здається зробив це самий Росцішевскі. А потім наречена вбитого голови "Орґанізації З'єдноченя Словян", танцюристка Манівна, з помсти всипала Росцішевского, він пропав у Ґестапо, (гл.: Стефан Корбоньскі — В імєню Ржечипосполітей, ст. 180-184).

Годі вимагати від польського автора, щоб він виводив ці справи на денне світло. Але самий факт, що на засіданнях провідних людей польського підпілля реферувалися і без спротиву слухалися пропозиції на широку скалю закроєної антиукраїнської провокації, промовисто підтверджує інформації Ґордона. Мимоходом, кінці пішли в воду, і автор проєкту і людина, що його на ті засідання ввела, Росцішевскі, — пішли землю гризти. Згадаймо, що Росцішевскі належав до "ендецької" організації і на ім'я називався Вітолд. (— прим. автора).

[4] IV Нахріхтенабтайлюнґ — IV — розвідочний відділ.

[5] Керівник підприємства.

[6] Справа малася так, що одна з польських підпільних організацій зажадала листовне більшого грошового окупу від українських купців у Холмі, Остапа Думина і Богдана Старуха. Обидва купці дали умовлений знак, що годяться на окуп, а про все повідомили поліцію. По гроші зголосився якийсь малий хлопчина, що нічого не знав, йому казали забрати листа якісь люди. Справою зайнялася польська поліція і, самозрозуміло, її затушкувала. Поляки хотіли помститися на українських купцях і післали "бойовца" до їхнього приватного мешкання. Цей "бойовєц" мабуть не дуже був зручний, бо куля з його стрілу пішла поміж ноги купцеві і поцілила хлопця, учня, що якраз тоді вийшов з сусідньої кімнати. Але не була це десятилітня дитина, тільки около 16-літній юнак. Вістка дійшла до Ґордона в перекрученому стані. (— прим. автора).