II. РОЗДІЛ

ДАЛЬШИЙ ТЯГ НЕЙМОВІРНИХ
ПРИГОД ҐОРДОНА В ВАРШАВІ

Манія конспірації в поляків. — Фіктивні подружжя і звітні пункти. — На слідах кур'єра з Мадярщини. — Шукаю "язика" в Кракові. — Подвійний риск. — Перші втрати. — Група "Риба" і "Звйонзек Валькі Збройней". — Ґестапівець Фукс в ендецькому підпіллі. — Арештуємо ад'ютанта "Бернарда" і впадаємо на слід ґестапівської руки. — Адам Бачевскі аліяс Абрагам Гаммер і його розвідочний відділ. — "Серум правдомовности" і смерть Кіна. — Їду до Парижа, як польський кур'єр. — Переговори відпоручника ЗВЗ з гавптштурмфірером Шпількером. — Коншахти "Вітолда" з Ґестапо в Радомі. — Всуваємо "Льотте" до ОНР. — Постійна охорона її особи. — Випадок з Вєрою Кудрявцевою. — "Сестра Альфонса" зраджує Льотте. — Замісць убити Льотте, Тадеуш Ціборовскі гине з моїх рук. — Тінь смерти над Льотте. — Суд над Аполонією Станьчик, аліяс "сестрою Альфонсою". — Косимо автоматами всіх трьох убивників Льотте.

Поляків огорнула якась манія конспірації і коли їх не загинуло ще більше, то напевно не через нездарність Ґестапо, тільки хіба через брак рук до стріляння. Літературу кольпортували вони публічно, на очах німців, носили при собі леґітимації приналежности до організації, різні організаційні знаки, перстені з орлом і т. і. Виглядало, що самі роблять усе можливе, щоб себе здеконспірувати й попасти в холодну німецьку машину смерти. Ще можна б зрозуміти те, якщо йдеться про маси, але не вільні від того були і деякі провідники. Говорю про початки польського підпілля в 1940 році.

Недобитки різних перечесаних підпільних груп старалися всякнути в себе інші групи, що ще діяли без більшої перешкоди. Тому, що мої люди були зв'язковими в різних групах, нераз творилася парадоксальна ситуація, що українці відновляли полякам зв'язок і давали можливість причалити до іншого відтинку підпілля. Помимо страху не міг опертися я спокусі, щоб не зберегти деякого архіву з тих часів. Я певний, що перетримав він щасливо катастрофу, що стрінула пізніше Варшаву, може ще колись дістану його до своїх рук. Було б це не без користи і для поляків.

Працю наших розвідників серед польського підпілля дуже облегчували їхні конспіраційні методи. Одною з таких метод було втримування організаційних звітних пунктів при помочі фіктивних подруж. Двоє людей, молодших чи старших, діставали потрібні папері, замешкували в якомусь місці і вдавали подружжя. Це було тільки назовні, позатим вони в переважній більшості лишалися собі далекими, бо нераз перед тим зовсім себе не знали. Отож на такі квартири заходили кур'єри, приносили й забірали звіти, всякі доручення тощо. Якщо кур'єрові поталанило втриматися довший час без арешту, він поневолі заходив у ближче відношення з там подружжям, його мусіли сусіди вважати добрим знайомим, щоб оправдані були часті відвідини. Там то, попри строго кур'єрську роботу, якщо кур'єр був зручний, міг розвідатися багато дечого потрібного для ОУН. Там обговорювалися всякі події з польського організаційного життя, нераз і звичайні сплетні, звідти діставали ми відомості про всякі задуми й акцію поляків у цілому світі. Дещо з того було готове, дещо прихопилося докомбіновувати з відомостями з інших джерел.

Інколи попасти можна було на слід справді важних для нас справ. Наприклад, один з наших кур'єрів здавав звіт у квартирі такого конспіративного подружжя. Тим часом зайшов туди якийсь польський полковник з кимсь там на стрічу. Кур'єр не міг вийти, його тримали в сусідній кімнаті. Помимо того, що розмова полковника з невідомим осібняком відбувалася притишеним голосом, витончений слух розвідчика зловив декілька фраґментів розмови. Йшлося про важного кур'єра польського підпілля, що недавно прийшов до Варшави, а тепер мав вертатися назад, до Мадярщини покищо, потім далі. В той час Мадярщина, хоч ішла на німецькому мотузку, але полякам багато помагала. Туди тікали поляки з Г.Ґ. і з України, там діставали гроші, одяг, папері й можливості транспорту далі, до польських центрів за границю. Це нас менше цікавило, важніше було те, що з різних польських недобитків мадяри формували табори на Закарпатті, а з них боївки, при помочі яких винищували українських активістів. У своїй засліпленій ненависті до українців багато поляків давалися вживати на це ганебне діло. В якомусь відношенні до тієї справи мав стояти і цей кур'єр, та тільки розвідчикові не вдалося докладно підслухати, він запам'ятав адресу квартири в Кракові і прізвище конспіративного подружжя, що там жило, не дочувши клички та інших важних подробиць.

Ясно, що цього кур'єра конче нам треба переймити. Це повинно було діятися так, що справу передати організаційним контактом і вже хтось тим заопікувався б. Але з підслуханої розмови можна було віднести враження, що виїзд має наступити от-от і що вже нема часу на нормальні організаційні контакти. Тому то я рішився поїхати до Кракова самий і полагодити це особисто на власну руку.

Не було в мене якогось пляну, та тим я не журився. Давно вже переконався я, що в моїй праці важніші не пляни, але інстинкт, сміливість і певність себе, що в останній нераз хвилині поможуть використати ситуацію.

Віднайшов я в Кракові кам'яницю й мешкання, задзвонив — вийшла якась молода жінка, питається дуже ввічливо, чого мені треба. Сказав я, що хочу бачитися з паном Ковальським. Це було придумане прізвище і знав я, яку дістану відповідь, та йшлося про те, щоб якось зав'язатися в розмову. І от почалася вияснювальна розмова на тему цього "пана Ковальського". Ніби то я з Вильни, приїхав у родинних справах до Кракова, тут десь, ще з-перед війни, мав жити мій дядько. Хотів би його відшукати, а не маю в Кракові знайомих. Ще в Варшаві присівся до мене в поїзді цей "пан Ковальський", подав мені якраз цю адресу, де він наче б то мав жити, обіцяв мені допомогти в турботах, а до часу, доки не віднайду свого дядька, можу тут у нього жити. Розпрощалися ми з ним на двірці в Кракові, казав мені найперше зайти до "Айнвонер Мельдеамту"1 за інформаціями і забрав до себе дві мої невеликі валізки, — все моє скромне парубоцьке майно.

Розказую я ото свою історію про "пана Ковальського", а тут уже зібралося навколо мене душ з п'ять поляків, посадовили мене за стіл, якась бабуня подала чай і все мугикала під носом: "як можна бути таким дурним?" Хоч це мало відноситися до мене, але в дивному збігові обставин можна це було стосувати навпаки. Ось так я опинився в чужому місті без речей, без грошей і, що найважніше, без документів, які наче б то залишилися в валізці. Як на те, Ґестапо в тому часі посилило темпо "лапанок" по вулицях Кракова.

Коли я розказую подрібніше цю історію, то не на те, щоб вона особливо цікава була, або якісь надзвичайні пригоди зв'язані були з нею. Це дуже простенька історія і, може, сотні таких самих у тому часі могло притрапитися людям. Але ось тут є важна зв'язкова підпільна квартира, з'являється туди зовсім незнайома людина, без ніякої клички, без рекомендації, без документів — і його туди приймають, ще й пропонують перебути кілька днів, доки не затихнуть "лапанки". Просто неймовірно, які випадки легкодушности траплялися в польському підпіллі, я й не дивуюся, що платило воно за те такими великими жертвами. Природньо, що я спершу не пояснював собі того ані милосердям ані добросердечністю. Я думав, що попалася оце людина в важне місце, не можна її випустити з-під обсервації, доки не перевіриться, що це за птиця, чи загнав її туди сліпий припадок, чи рафінована хитрість ворога.

Спав я на долівці в коридорі, бо й не було де. Господиня запропонувала мені вигладити одяг і я постарався, щоб у кишені залишився кусник польської підпільної газети. Щоправда знайшов я його опісля в тому самому місці, але більш як певно мої кишені мусіли перешукувати і його там завважити. Поведінка моїх господарів стала ще сердечніша. Жив я там кілька днів, увесь час "шукав дядька". За мною — як мені здавалося — слідкували, я вдавав, що роблю якісь контакти в місті, просто підходячи до першої-ліпшої стрічної людини і запитуючи її чи то про вулицю чи про кіно і виконуючи при пращанні рухи, що здалеку могли виглядати на обмін матеріялами. За той час поробив я кілька дуже важних помічень. Хоч і не вдалося мені попасти на слід кур'єра до Мадярщини, але започаткувалася там історія, що згодом дала в мої руки на якийсь час повну контролю польсько-мадярських зв'язків. Це відбулося вже в Варшаві, куди я, виїжджаючи, дав бабусі свою конспіративну адресу в польському підпіллі, запрошуючи її родину при нагоді мене відвідати, щоб я міг відплатитися їм за гостинність.

Моя праця ставала щораз тяжча й більш небезпечна. Польське підпілля переорганізовувалося краще, з другого боку вдосконалювалися теж методи Ґестапо. Дедалі все тяжче було розшифровувати розвідчиків німецької поліції та конфідентів, а це ж одна з найважніших передумов успіху нашої праці. Нашим завданням було збірати відомості з польського підпілля. Стягати інформації всі, якнайбільше їх, а з того з особливою увагою виловлювати все, що відноситься до українців. Це неможливо осягнути шляхом зовнішньої обсервації і розвідки, тому ми мусіли влізти в середину підпілля. А раз туди зайшли, не можна "валяти дурака" і хитро-мудро невеликим коштом ті інформації діставати, бо така гра не довго тривала б, нас моментально розконспірували б і ліквідували б. Тому ми мусіли виконувати таку саму працю і таким самим способом, як і самі польські підпільники. При тому риск для нас був подвійний: і від Ґестапо і від поляків. Я з подивом згадую своїх товаришів з того часу, що не вагалися жити в подвійній конспірації і в страшному напнятті нервів сумлінно виконували організаційні доручення.

Як було згадано, розвідочна праця серед поляків на початку була тільки частиною моїх завдань. Але, що дальше в ліс, то більше дров. З часом я так застряг у неї, що ніяк мені було вести всього і тоді наступив розподіл функції з тим, що я повністю віддався розвідці в польському підпіллі. Хоч я й намагався не грузнути в дрібній щоденній конспіративній роботі і це мені по більшій частині вдавалося, та все таки не без того, щоб не тратити часу і на просту роботу, бо в підпіллі так, що сьогодні ви командантом, а завтра, коли обірветься зв'язок, мусите й до найпростішого діла братися. Все таки вдавалося мені влаштовуватися так, щоб я плавав десь під "верхами" конспірації, а в глибинну щоденну працю йшли люди з мойого відділу. Довгий час обійшлося зовсім без втрат, завдяки нашій до найбільших меж обережності. Коли наші люди йшли на більш небезпечні стрічі або мусіли виконувати якесь діло, вони діставали від ОУН охорону, часто і не знаючи про те. А це знову комплікувало справу, забирало час і вимагало більше людей. Одначе це необхідне. Просунутися в підпілля чужого народу — нелегка справа, і коли впаде одна така людина, ви не маєте певности, чи вам на її місце вдасться підсунути другу і чи та друга зможе заступити свого попередника. Тому кожної вже діючої там людини треба подвійно берегти.

Та ось по якомусь часі почалися втрати. Наразі з німецької сторони. Прийшло це після того, коли польське підпілля вступило в другу фазу своєї реорганізації і на місце безлічі дрібних груп викристалізувалося кілька більших одиниць. Всього я, звичайно, ані не міг знати, ані не в силі спам'ятати, але ось що залишилося в моїй пам'яті.

З групи "Риба", що її заложив та очолював генерал Карашевіч-Токаржевскі,2 постає ЗВЗ.3 Швидко Карашевіч-Токаржевскі десь зник і тоді провід там перебрав полковник Ровецкі.

Організацію "Польска Жиє" провадив Генрик Боруцкі-Чарни, вище згадувалися мої з ним зв'язки.

Елементи "народової демократії" гуртувалися в своїй окремій групі, а провадив її ніхто інший, тільки гавптштурмфірер4 — Фукс, шеф Ґестапо в місті Радом. Коли я говорю, що цю групу провадив Фукс, не хочу тим сказати, що він був її головою чи командантом цілої організації. Але він загніздився в ній при помочі довірених людей, що їх згодом назбірався цілий гурт, і при їхній допомозі мав величезний і в деяких справах навіть вирішальний вплив на поставу цілої організації. Про те ще буде мова. Це був один величезний скандал, що про нього не скоро поляки довідалися. Члени тієї групи були дуже ідейні й жертвенні, та навіщо здалося їхнє палке патріотичне захоплення, коли керівником їхніх конспіративних зусиль був німець, старшина Ґестапо. На ту групу наткнувся я з двох сторін. Звернув мені на неї увагу керівник одної з польських розвідочних груп, що сам потім за те наложив головою, а також пролізла туди одна з наших найкращих і йайзручніших розвідниць. Ось про цю справу хотів би я розказати кількома словами, бо саме ця група завдала нам найтяжчі втрати, як німецькими так і польськими руками.

Не знаю, хто був командантом тієї групи на місто Варшаву. Найбільшим достойником уважався там "Бернард", людина в половині тридцятих років, високий, стрункий білявець. Жив він близько площі Збавіцєля, чи не на Мокотовській вулиці. За ад'ютанта в нього був молодий хлопець, біля двадцятки, здається, що називався Ґловацкі або Ґолембйовскі, жив при вулиці Свєнтокржиській, у тій самій кам'яниці його батьки тримали бакалійну крамницю. Як показалося пізніше, він стояв у зв'язках з Ґестапо і працював на два боки. Коли польська контррозвідка набрала підозріння щодо його особи, чи впала на слід його ґестапівських зв'язків, — видано наказ його арештувати і я був одним з групи, що мала виконати арешт. При таких арештах, якщо не йшли вони в уніформах польської поліції, звичайно вживалася німецька мова. Це здезорієнтувало Ґловацкого, він зовсім серйозно взяв нас за німців і безлично радив нам залишити його в спокою, бо завтра й так мусітимемо його звільнити, ще й вибачитися перед ним. А що це не поділало на нас і він таки мусів іти, при пращанні з батьком залишив номер телефону, куди дзвонити й просити помочі. Яке ж було наше здивування, коли показалося, що цей номер відноситься до канцелярії команданта Ґестапо в Радомі!

Якимсь чином попав я в зв'язок з однією польською розвідочною групою. На її чолі мав стояти полковник Адам Бачевскі, син відомого фабриканта горілок зо Львова. Зразу ані мені самому, ані нікому з нас не вдалося попасти з ним у безпосередній контакт, я незабаром почав набирати переконання, що або цей Бачевскі зовсім не існує, або контактується тільки з однією особою, своїм заступником, і його руками веде діло. Отож цей відділ організував виключно військових старшин і творив з них "Другий Відділ".5 Про мене було відомо, що я мав військовий ступінь поручника в останній війні і так якось завели мене до Бачевского на стрічу. Стріча відбувалася на передмісті Прага, якась мала вуличка біля вулиці Тарґової. Після вступної розмови заприсяжено мене там котрийсь уже з черги раз і тоді я дістав ступінь капітана6 розвідки. Людина, з якою я говорив і яка мала бути полковником Бачевским, була вже стара, я давав їй так з сімдесят років. Вже через те виглядало мені неймовірне, щоб це був Бачевскі, бо мусів би він бути значно молодшим. Зросту дещо пригорбленого і трохи кривав на ногу. Авже ж, все це могло бути тільки зручне маскування розвідчика: і вік, і горб, і кривий хід. Я пустив у рух усі пружини, щоб ближче довідатися і про нього і про його відділ. Бо хоч він займався тільки чисто військовою розвідкою, але всяка розвідка має те до себе, що там зазублюються безліч різних справ і ніколи невідомо, чи не попаде вона на якийсь важний слід, а одним з тих могла бути і наша участь у польському підпільному русі. По якомусь часі довідався я, що знають його під прізвищем Абрагам Гаммер, одна версія говорила, що був він якимсь урядовцем у фабриці горілок Бачевского, а друга, що по фаху він інженер-електрик. Це друге було правдоподібніше, мав я нагоду в розмовах з ним ствердити, що він справді знається на електро-техніці. До того, не був би шефом контр-розвідочної групи тип, що розвозив горілки в фабриці.

Сітка того Гаммера, людини дуже спритної й інтеліґентної, розтягалася далеко поза Варшаву, мав він безпосередні контакти з поляками поза межами Польщі, з його доручення їздив я самий один раз за границю. А було це так.

В групі Гаммера-Бачевского працювали люди, що водночас мали зв'язки з іншими організаціями, тільки приділено їх Гаммерові для розвідних цілей. Він сам говорив, що організує "другий відділ" безпосередньо для лондонського уряду, незалежно від решти польського підпілля. Може хвалився, а може затирав так сліди. Як воно справді було, трудно розгадати, Гаммер був дуже підзорлива людина і в розмові з ним вимагалася надзвичайна обережність.

Трапилося таке, що один з його групи попав у підозріння. Називався мабуть Мар'ян Кін,7 за прізвище я непевний, пам'ятаю лише, що це був або залізничник або трамвайник, як не фольксдойч, то жид, у кожному разі не чистокровний поляк. Мешкав десь на Празі коло цвинтаря. Його піддали строгій обсервації, та вона нічого не виказала. Вже мали зняти з нього ту обсервацію, коли він знову чимсь проговорився і Гаммер наказав групі Ґордона його арештувати й привести на конспіративну квартиру. Допитував його самий Гаммер, Ґордон і ще два поляки охороняли мешкання. Кін до нічого не признавався і вперто заперечував якінебудь свої контакти з німцями, ввесь час переконував про свою невинність. Його не били і не чинили над ним ніякого насилля, але на другий або третій день прийшов за кличкою якийсь чоловік і дав Кінові укол. На ампулці було написано "скополяміне", казали, що це якесь серум для провірки правдомовности, хоч і дуже шкідливе на здоров'я. Того чоловіка титулували майором, мав він бути військовим лікарем. Після укола Кін звісив голову і геть чисто охляв, не міг навіть довшого речення склеїти, тому й питання йому ставили так, щоб відповідав коротко, по більшості "так" або "ні". Але Кін і далі не признавався, заперечував свою співпрацю з німцями. Якщо це справді було серум правдомовности, то виходило, що Кін невинен. Проте Гаммер не хотів випустити його на волю, запізно було на оправдання. Закликав якихсь типів, ті вивезли його до ліску "На Пальмірах" і там застрілили. Ще й досі холодок пробігає мені за шкурою, коли згадаю про те, але казав Гаммер, що де дрова рубають, там тріски падуть, краще хай один підозрілий гине, як через нього мали б наражати кількадесять добрих поляків.

Бо Кін був якоюсь центральною особою в цілому колі зв'язків. В його руках збігалися далекі зв'язкові лінії, між ними одна йшла аж до Парижа, кудою Бачевскі доставляв свої рапорти по дорозі в Еспанію. Тепер ці зв'язки швидко мусіли позмінювати і Гаммер-Бачевскі взявся за те негайно. Куди й кого він висилав, не знаю, але на мене впав його вибір у поїздці до Парижа. Правдоподібно тому, що в мене була добра німецька мова, багато разів брали мене через неї за родовитого німця, а крім того вмів я трохи по-франпузьки, хоч слабо, але вистачало для того, щоб обмінятися кличками й передати повідомлення.

Гаммер доставив мені папері на дорогу, мав я їхати, як німець, у якійсь службовій справі. Папері мусіли бути або автентичні, або знаменито підроблені, я проїхав гладко впоперек Німеччини в вагоні для німців, ніхто мене не зачепив.

Зв'язок ішов до якоїсь короткої вулиці біля Ґар де Ліон. Жив там якийсь тип, що дуже подабав на жида, а може це був і француз, вони всі мені видавалися якісь подібні до себе. Після обміну устною кличкою, — якоюсь дуже простенькою — я вже її забув, стільки тих кличок пересунулося через мою голову — подав я зв'язковому вирізку з газети Фелькішер Беобахтер, виміром приблизно 3х6 сантиметрів, де було повідомлення про смерть якогось вояка. Він видобув звідкись цілу сторінку тої самої газети, де була дірка, до якої докладно пасував мій вирізок. Це мабуть була властива контактна кличка, двоступневої системи. Щойно після того мав я йому передати устно вивчене напам'ять недовге повідомлення, якого зміст був мені цілком незрозумілий. Зв'язковий передав мені пакетик з якимись забавками для дітей, яких призначення було мені невідоме, але напевно не був це звичайний дарунок, бо бачив я пізніше, як Гаммер відломав стінку від моделика авта величиною приблизно 15х10х7 сантиметрів, в якій були різні дірки і через ті дірки читав він оголошення в якихсь газетах.

В Парижі не був я навіть одної повної доби, мусів негайно найближчим поїздом вертатися до Варшави, хоч як дуже хотілося мені побути бодай два дні в тому чудовому місті.

Гаммер мав якусь слабість до мене, кілька разів оберігав я його на якихсь важних, як казав він, стрічах. Від нього першого довідався я про підозрілий характер організації ОНР (ендецької), мусів він своєю думкою ділитися ще й з іншими підпільниками і це припечатало його долю. Одного зимового дня вбив його атентатчик з ОНР — так Ґестапо польськими руками зліквідувало небезпечну для себе людину. По його смерті я зовсім утратив зв'язок з його групою і не знаю навіть, чи існувала вона дальше.

Тимчасом удалося нам загніздитися в самому ОНР при помочі нашої подруги, назвім її В. В. Була це студентка правничого факультету варшавського університету. Перфектно володіла кількома европейськими мовами, по-німецьки говорила чудово і тому дали ми їй документи на прізвище Льотте Ґаблер. Серед поляків користувалася вона офіційно документами на прізвище Зофія Ляховіч. Швидко вдалося їй здобути довір'я і вона стала зв'язковою до різних осередків ОНР. Від неї приходили надзвичайно цікаві звіти, ми почали підозрівати німецьку руку в керівництві тої організації. Крім того через Льотте впали ми на слід польського Азефа в ній, якогось прокурора Вітолда, забув уже, яким він користувався прізвищем, походив мабуть з Білого Стоку. Він був одним з керівників ОНР або керівником однієї більшої групи ОНР і нав'язав контакт з гавтштурмфірером Фуксом. На вищому політичному щаблі не було розмов чи поважніших домовлень поміж німцями і поляками і пізніше поляки тим чванилися, що в них нема Квіслінґів.8 Може це й правда, та в дуже великій мірі не тому, щоб не бракувало між поляками зрадницького елементу, якого завжди і в кожному народі можна знайти, як більше тому, що на початках самі німці не хотіли ніякої злагоди з поляками. Вони скажено зненавиділи поляків за їхній опір гітлерівській експансії, яким вони спровокували альянтську інтервенцію і в висліді світову війну, найрадше стерли б усю Польщу з лиця землі. Коли ж командир варшавської військової окупаційної округи, генерал Блясковіц, пробував на власну руку виступити з ініціятивою якогось порозуміння з поляками, бо так диктував розум, — попав у неласку, його негайно стягнули і він потонув у забутті. Про якісь переговори з поляками німці почали думати щойно тоді, коли на сході обернулося проти них воєнне щастя, а тоді вже було запізно, німецька програна стала очевидна для кожного і поляки на ніяку злагоду з німцями не потребували вже йти. Одначе в перших початках після розгрому Польщі, якби в німецьких керівних колах переважала думка йти на таку саму політику супроти поляків, як супроти французів, бельґійців чи голляндців — вони безсумніву знайшли б собі партнерів між поляками. Я глибоко в тому переконаний, бо сидів між поляками майже від самих початків організування резистансу, отже серед найбільш непримирно і бойово супроти німців наставленого елементу, добре знаю їхні тодішні настрої та еволюцію поглядів.

Коли "на горі" стояла справа так, що обидві сторони відмовлялися шукати наближення до себе, це ще не значить, що таких спроб не було внизу. Я сам був далеким і мимовільним свідком однієї з таких спроб. Організація ЗВЗ у Варшаві вислала до Ґестапо свойого офіцера з якимись пропозиціями. Він зайшов просто туди і сказав, що хоче бачитися з гавптштурмфірером Шпількером, що був головою "зондеркоммандо".9 Йому він одверто представився, як делеґат польського підпілля, що хотіло б увійти з ним, а через нього далі в якесь порозуміння з німцями і пропонував для обидвох сторін стрічу за містом, без зброї, для вступних розмов. Шпількер згодився прийти зо своїм заступником, у цивільному одягові, але озброєні, а поляки — як хочуть, можуть мати при собі зброю, або й ні, це тільки від них залежить. В часі переговорів і два дні пізніше їх ніхто не буде арештувати.

Зустріч відбулася в умовленому часі і на визначеному місці. Я належав до охорони з польської сторони, бачив здалеку німців і поляків, але не міг довідатися, про що вони говорили і які були висліди розмови, знаю тільки, що до порозуміння не дійшло. Мабуть Ґестапо поставилося занадто твердо.

Не повезло німцям в одному випадку, — поставили вони на свойому в другому. Такі самі розмови, як у Варшаві, велися теж у Радомі, де з німецького боку виступав гавтштурмфірер Фукс, а з польського — Вітолд. Організація "народової демократії", якої ідеологом був Роман Дмовскі, завжди уважалася антинімецькою і прихильницею порозуміння з москалями коштом українців. Як не дивно, але саме з представником тієї "народової демократії", Вітолдом, найскоріше німці договорилися. Причина та, що мали вони одну спільну плятформу, що на ній сходилася їхня ідеологія, а це ненависть до жидів. Домовлення з Вітолдом і його групою ішло найперше в площині винищування жидів. Коли почалася нагінка на жидів, сепарація їх від арійського населення по ґеттах, а потім і фізична ліквідація, жиди пробували всяких засобів рятунку. Тяжче було жидам старим, прозраджував їх сам вигляд, але багато молодих жидівок, а головно жидівських дітей поховалися серед польського населення, на те жиди не жаліли грошей і мали чим платити. Тисячі й тисячі тих жидів випололи німці, використовуючи до того членів ОНР.

Від того зачалася "співпраця". Коли вже обидві сторони трохи з собою зжилися і коли вже ця приязнь скріпилася спільним братерством зброї супроти жидівських жертов, Фукс почав навертати цей апарат у сторону винищування комуністів. І знову, для польського ОНР це була чесна справа — летіли голови польських комуністів.10

Трагічне в тому, що велика більшість членів ОНР належала до високопатріотичних і жертвенних людей, не мала поняття про ті махінації своєї верхівки, давалася вживати знаряддям до нищення польськими руками жидів, комуністів, українців і самих таки поляків, що були невигідні німцям або німецьким підголоскам з оточення Вітолда.

Що ж мала ОНР з тієї спілки? Найперше тільки гроші на свою діяльність, різні дрібні облегчення, залізні листи для яких двох десятків своїх членів. Низи організації не були вільні від переслідування і терпіли нарівні з іншими.

Від того зачалося. В міру того, як затіснювалася "співпраця", Фукс висував обіцянки політичної натури. Правдоподібно мусів він покликатися на якісь вищі німецькі інстанції, бо не може мені поміститися в голові, щоб Вітолд та інші головачі з ОНР були настільки легковірні і здавалися на слова мерзенного ґестапівського катюги, хоч і був він керівником слідчої поліції на цілий радомський дистрикт. Фукс обіцював відбудову Польщі на етнографічних границях після війни. Щоправда, поляки мусять погодитися з утратою давних своїх територій на заході, зате дістануть щедру рекомпенсату українськими, білоруськими й литовськими землями. Ясно, що в тій повоєнній Польщі першу скрипку мали грати люди типу Вітолда і Ко., отже вони, хоч самі називалися "народовими демократами", ревно визбирували відомості про польські "демоліберальні" середовища та постачали їх Фуксові.11

Багато різних інформацій про що групу діставали ми через Льотте, що працювала в тій організації і виконувала нормальні свої завдання в ОНР. А що для нас вона була дуже цінна, рішено призначити їй спеціяльну охорону. Покищо охорона діяла тільки тоді, коли вона ходила кудись на стрічі чи з дорученнями ОНР. По деякому часі завважено, що крім нашої охорони снується за нею інша "тінь", невідомо тільки, чи свідома ця "тінь" нашої опіки над Льотте. Після того я самий пішов одного разу з охороною на одну й стрічу з якимсь важним оенерівцем, здається, це був самий "Бернард". Стріча відбулася в одній малій каварні на Старому Місті і не мала в собі нічого надзвичайного. Хіба те, що заанґажований там був цілий ланцюг охорони: я охороняв Льотте, яка про те нічого не знала, а мене охороняли наші хлопці, хоч я їх не міг завважити. Коли скінчилася стріча з Льотте і вона розійшлася з підпільником, замітив я, що за Льотте слідкує якась жінка. Діло в тому, що ніхто не знав, де Льотте проживає, ми хотіли зберегти її і витягнути з ОНР, вона могла віддати більші послуги на вищому щаблі розвідки, ішлося про те, щоб розв'язатися без підозріння. Сама вона була дуже інтеліґентна, сильна і заправлена в спортах, свого часу викликувала загальний подив їздою на лещатах у Закопаному. Постійно носила при собі набитий пістоль.

Льотте ішла Краківським Передмістям, дуже повільною ходою. Я знав, куди вона простує, швиденько перебіг їй дорогу, щоб надійти з противного боку. Жінка все ще йшла за Льотте. За всяку ціну треба її було збити з дороги, щоб не вислідкувала вона тайної квартири, де жила Льотте. Хоч було ясне, що раз уже ходять назирцем за нею, нема можности законспірувати її так, що квартири не віднайдено. Не було відомо, з чийого боку за нею слідкують, чи це польська контррозвідка якоїсь з груп, чи конфіденти Ґестапо.

Не міг я під наглістю хвилі видумати чогось більш путнього. Підступив до тієї жінки, представився їй коротко по-німецьки, як "Поліцай!".12 Казав зайти до брами кам'яниці, щоб її вилеґітимувати. Думка була, що це якась дурна баба, я буду читати леґітимацію з п'ять хвилин, ставити якісь питання, а потім відпущу її, бо за цей час Льотте згубиться в юрбі. Одначе показалося, що не була це "дурна баба". В першому моменті не спам'яталася й відрухово подала мені свою карту ідентичности, але в тій же секунді завважила польського поліциста, що стояв недалечко, почала до нього кричати, щоб мене заарештував за напасть. Надбігає поліцист, бачу, береться витягати пістоль з кобура. Моментально витягаю свій пістоль і кричу до поліциста: "Цурік! Ґестапо!".13 Тоді поліцист залишив думку про пістоль, та не залишив думки про мене, витягнув свиставку й засвистів на поміч. Де не взялися кілька польських та один німецький поліцист, з порядкової поліції, т. зв. шупо.14 Наварив я пива і заліз у халепу, як тепер з неї вибратися? Вияснюю шуповцеві, що полька арештована і прошу завести нас обидвоє до німецької поліції, там справа виясниться. Ці шуповці не відзначаються надто великою бистротою. Замісць вилеґітимувати мене, він повірив, здаючися на мою добру німецьку мову, нагнав польських поліцистів і в трійку ми всіли до трамваю. Товкмачу шуцовцеві, що ця жінка дуже небезпечна, він не спускає з неї очей, а я на перехресті вулиць Свєнтокржиської і Нови Свят вискакую з трамваю на повному бігові і до сьогодні дивуюся, що нічого мені тоді не сталося. Та не мав я іншого виходу.

Моя втеча не врятувала польки, поліцист пустив вправді за мною кілька куль, але тримав її міцно і волів відвезти її, як пускатися в погоню за мною. В мене в кишені лишився й документ, з якого виходило, що називається вона Вєра Кудрявцева, років 30. З прізвища — московка, та в той час кожний мав такі документи, які для нього вигідніші. Я розвідувався пізніше в сторожа її кам'яниці. Отже Ґестапо таки віднайшло її квартиру при вулиці Ноаковского, — мусіла сипати, — знайшли там якісь речі і склад літератури, пропало через те багато поляків. Ніхто тому не дивувався, бо це був хліб насущний у тих грізних часах.

Випадок з Вєрою Кудрявцевою наробив трохи шуму в підпільній Варшаві. Мусів у неї бути важний архів, або знала вона більше, як можна було сподіватися, бо арешти сипалися не тільки серед ОНР, а й серед інших груп. Можливо, що були вони вже давніше підготовлені і щойно тепер Ґестапо приступило до акції. Тоді впали перші наші хлопці — пропали, як камінь у річку.

Мусіли ми взятися до самооборони і прочистити конфідентів, що ставали нам на п'яти. Були познаки, що не тільки впали ті два хлопці, як перша наша жертва, але що саме з кол ОНР починають добиратися до нашої сітки. Дуже можливо, що впали вони на слід завдяки Ґестапо, що через свого гавптштурмфірера постачало їм деяких інформацій. Так чи інакше, небезпека смертельна й оборона вимагається негайна. Почалася вона від збільшеної і скріпленої охорони наших людей у сітці ОНР, а в першу чергу Льотте. Тільки завважено, що слідкує хтось за ними — збити їх зо сліду. Найпростіше в той спосіб, що зачати з ним бійку. Хто її перший зачинає, має перевагу над заскоченим противником, за той час сліджений чоловік відійде і заки "тінь" спам'ятається, можна самому зникнути. Але й поляки не були з патиків і часто-густо та метода не поплачувалася, нераз наш чоловік більше самий набрав, як встиг надавати. Тоді пішов наказ — пускати в рух пістолі. І так у тому часі група ОНР наражена була на удари з трьох сторін: косили її самі поляки, що не мали до неї довір'я, нищили її арештами німці, били її і ми у власній обороні. За одну тільки Льотте пострадало сімнадцять її членів. Але самої Льотте на превеликий жаль охоронити нам не вдалося. Кінець її дуже трагічний і до сьогодні в мене докори сумління, чи й не моя частина вини в тому через брак рішучости.

Прийшов час, що Льотте не могла вже справно працювати в підпіллі. Вона була заміжня, народився їй синок і в тому промежутку часу годі було бігати на стрічі, зв'язки тощо. Перестала ходити на стрічі з поляками, майже не виходила з хати, ми перли на неї, щоб виїхала з Варшави. Та ж не можна ввесь час сидіти в хаті, конче треба кудись вийти, а це небезпечно. Хоч вона дістала безреченцеву відпустку, але ми затримали для неї охорону аж до хвилі, коли вона виїде. Та тільки чомусь цей виїзд відтягався з дня на день. А тікати їй було конечно, як можна пізнати з ось таких випадків з останніх хвиль її організаційної діяльности.

В розвідочній секції ОНР працювала монахиня з ордену Сестер Пассійонаток, сестра Альфонса, на прізвище Аполонія Станьчик, літ п'ятдесят. З нею стояла в зв'язку Льотте, а з другого боку мала теж контакт з вище згаданим провокатором Вітолдом, через якого втратило життя чимало польських патріотів. Крім того знало Льотте ще доволі багато поляків, що стрічалися з нею в біжучих контактах, але майже всіх їх перебила наша охорона. Ішла якась скажена боротьба за Льотте: конче хотіли її знищити деякі кола з ОНР хоч і не дуже ясно було, за що, бо інформації Льотте, для нас важні, не тягнули в ОНР людських жертов, — з другого боку ми її запекло боронили і клали собі вже не тільки за обов'язок, але і за амбіцію — не дати її ляхам! Як же, щоб ми нашу товаришку, що кинула для нашої справи щасливе й вигідне життя, лишили на поталу? Ні, ніколи цьому не бути!

І прийшов час, коли про неї чули багато, та майже ніхто не знав її особисто, не мали її фотознімки і не знали мешкання. Одною з тих, що знали Льотте, була сестра Альфонса. Жила вона в "Алеї на Шкарпі" і Льотте заходила туди без попереднього умовлення. Одного зимового ранку зайшла туди Льотте за ділом. Коли мені донесено, що Льотте пішла до сестри Альфонси, мене щось наче торкнуло під серцем і я долучився особисто до охорони. Бачу, виходить з кам'яниці Льотте, не сама, тільки з монахинею, старшою худенькою жінкою, що вела її під руку. Нікого на вулиці нема, з другого боку стоїть ще один наш чоловік, не видно його, та я знав, де він. Порозмовляли яких п'ять хвилин з Альфонсою, Льотте пішла в напрямі до своєї квартири. Щойно тоді з'явився на вулиці якийсь підозрілий тип, що йшов спішним кроком у тому самому напрямі. Положення було таке: іде Льотте, біля 50 кроків за нею цей тип, яких 50 кроків за ним — я, а майже на п'ятах за мною — моя охорона. З Алеї на Шкарпі ведуть цементові сходи догори. В моменті, коли Льотте вступала на сходи, тип приспішив кроку, почав майже бігти. З віддалі яких 10-15 кроків сягнув до кишені, — щось блиснуло в руці. Не було коли надумуватися, я витягнув свого кольта і випалив два рази. Хоч я добре стріляв, але зимний піт виступив на мене — це ж була віддаль яких 70 кроків, я міг не поцілити, а тоді пропала Льотте! Але я поцілив, підкошений поляк упав, невистрілений пістоль лежав коло нього. Хутко витягнув я документи йому з кишені — якийсь Тадеуш Ціборовскі, всього двадцять літ.

Думав я, може другий пістоль у кишені, але крім документів знайшов там тільки... вервицю! Отже була це релігійна людина, хоч її релігійні переконання не стояли перешкодою, щоб убивати жінку. Це характерне для поляків, що вони завжди вміють погодити своє сумління з національними потребами і тут не одного могли б від них навчитися критики методів нашої революційної боротьби.

Спішитися треба було подвійно. Хоч у Варшаві стріли на вулиці — буденна річ і ніхто ними так дуже не переймався, все ж таки не було сенсу залишатися на місці. Та куди важніший виявився другий момент. Зайнятий Ціборовским глипнув я набік і побачив ще одного типа в віддалі якої пів сотні кроків. Значить, Ціборовскі не був один. Напевно не один, десь мусіла бути його охорона, ніколи один бойовик не ходив "на роботу". Цей тип пустився втікати, як тільки впали стріли. Був він доволі далеко, одначе не задалеко, щоб я його не достав. Та я не мав певности, чи має він якесь відношення до Ціборовского. Може це звичайний прохожий, що тікає зо страху? Мабуть охорона не лишила б так на вулиці свого товариша, це певно якийсь припадковий тип, що драпував зо страху. Вагався я стріляти, ану ж це неповинна людина? Це була непростима помилка, що може коштувала життя Льотте. Я дався звести сантиментам, а в цій безпощадній боротьбі треба бути твердшим від каменя. Показалося, що це таки був спільник Ціборовского, одинока людина, крім Альфонси, що бачила і знала Льотте! Альфонса показала Льотте їм обидвом, що приглядалися десь з укриття, тому вона й вийшла з Льотте аж на вулицю і так довго затримувала її розмовою, чого ніколи перед тим не робила. До сьогодні переслідує мене думка про цю мою помилку. Та не була вона остання.

Кілька днів пізніше ішов я до Льотте. На розі вулиць Коперніка і Конопчинських бачу, стоять три підозрілі типи, зовсім виглядають на польських підпільників. По вулицях Варшави я здебільшого мусів ходити з руками в кишенях і тримати в кожній руці відбезпечений пістоль. Кожного дня вправлявся я вихвачувати нагло пістолі з кишень — частина секунди в таких справах могла рішати про життя. Дійшов я до такої вправи, що стріляв, як ковбої в кінах. Тому то я й не дуже боявся тої боївки, зо своїх пістолів я міг кожної хвилі створити вогненну запору. Не дуже тоді я й звертав на них увагу.

В хаті Льотте не було, мала вернутися за яких десять хвилин, я бавився з її маленьким синком. Щось мене неначе штовхнуло вийти подивитися, що роблять ті три типи. Стояли вони на одному розі, я на другому, між нам віддаль ширини вулиці. Аж тут надійшла Льотте, побачила мене і перейшла зовсім байдуже. Дивлюся на типів і здається мені, що вони переморгуються, немов радяться, що їм робити, мабуть заваджала їм моя приявність. Якби котрий з них зробив найменший рух, наприклад, сягнув до кишені за хустиною, я був би подіравив їх на решето. Але вони стояли тихо, а що в тих часах кожен чоловік у Варшаві виглядав підозріло, самий їхній вигляд не міг бути мені оправданням, щоб їх вистріляти. І це була друга помилка, що привела до втрати життя Льотте.

Сторожем у тій кам'яниці був якийсь Чеслав Ґроно. Нічого не можна було про нього довідатися ближче, але він стояв на послугах польської організації. Отож дібратися до мешкання Льотте — нелегка справа, вона мала в хаті добру зброю і вміла нею орудувати. Сама майже нікуди не виходила, а впускала до хати тільки на умовлений знак і на попередження телефоном. Але час до часу вивозила сина в візочку на свіже повітря в малому городці за кам'яницею. Польська боївка чатувала десь на неї прихована так, що годі її помітити. Два чи три дні після того, пам'ятаю, що це був день 11 лютого, точно о дванадцятій годині задвонив я до Льотте, умовитися на стрічу. Льотте вийшла привезти сина з городчика. В тій хвилині сторож зрадив її боївкарям і вони грянули на неї, як вводила візочок до сіней. Били по ній автоматами так, що не встигла й крикнути. Вулицею переходили якісь німецькі вояки і вбігли до сіней на відгук стрілів. Якби не сторож, що змилив їх, сказавши, що це Ґестапо застрілило якусь жидівку, були б вони схопили атентатчиків, — а так їм удалося втекти. Десять хвилин пізніш приїхав я на стрічу і, побачивши збіговище перед кам'яницею, здогадався, що вже по всьому. Жаль стиснув мені серце, — хоч як берегли ми Льотте, таки не зберегли її від трагічного кінця, постигла її доля, під якої ударами в тому часі впало вже чимало наших друзів ...

Ми робили шалені зусилля, щоб зловити справників її вбивства, та як віднайти незнаних людей у цьому величезному людському вулику? Одиноке, що нам удалося, це притягнути до відповідальности Аполонію Станьчик, цебто сестру Альфонсу, що видала полякам Льотте, показавши її боївкарям на вулиці. Ми довідалися, що негайно після атентату покинула вона свою конспіративну квартиру і перейшла жити до манастиря Пассійонаток на Мокотові. Переодягнені в однострої польських поліцистів заїхали ми до манастиря і там її заарештували. На превелике наше диво ніхто не ставив спротиву, не пробував боронитися чи вияснювати, всі неначе знали, що це не задармо. Відставлено її до Революційного Трибуналу, він засудив її на смерть і присуд того самого дня виконано.

Пожнив'я смерти Льотте було жахливе. Дістала вона несподіваних, хоч може і небажаних местників. Як відомо, Льотте послугувалася двома назвищами: Льотте Ґаблер і Зофія Ляховіч. В свойому мешканні приголосилася вона на назвище Ґаблер. Ґестапо, не роздумуючи довго і не завдаючи собі труду устійнити ближче, хто саме ця жертва, проголосило, що за вбивство німецької жінки відповідають польські заложники. На другий день розстріляно сімдесят заложників поблизу того місця. Та на тому не кінець. Сторож Ґроно, що мав відвагу помогти викінчити боївкарям одну жінку, показався далеко не такий відважний, коли взяло його в свій млин Ґестапо. Він сипав наліво і направо, кого тільки знав. Кількасот поляків віддав він у руки Ґестапо, більшість з них звідти ніколи живими не вийшли.

Для нас з того мала потіха. Що нас обходила розправа між німцями й поляками? Це їхнє діло, а наше — зловити вбивників нашої товаришки. Довгий час не мали ми щастя, хоч удалося устійнити, що це були ті самі три типи, про яких я згадував вище. Я дуже добре запам'ятав їх собі, мій опис потверджено мозольними розпитуваннями серед сусідів.

І знову несподівано прийшов нам з поміччю припадок. Яких шість місяців пізніше їхав я автом ще з одним нашим чоловіком через площу Наполеона. Глипнувши набік, завважив я на хіднику тих трьох типів, що стояли на розі вулиці К. день перед атентатом, пізнав їх уже в тій хвилині, коли моє авто їх минало. Миттю скрутив я на вулицю Свєнтокржиську, помінявся з товаришем за місця, і завернув назад на площу Наполеона. Три типи стояли на тому самому місці, до них прилучився ще якийсь четвертий, в однострої пожежника. Порівнявшися з ними, сипнув я серію з автомата і скосив усіх. Товариш дав ґазу і ми втекли, ще заки прохожі спам'яталися. Бодай та сумна потіха по смерті Льотте! З насолодою поставив би їх я перед суд ОУН, та годі було мріяти про те, щоб цілу боївку з трьох людей схопити непомітно й поставити перед трибунал.

Дійшло до нашого відома, що один з посередніх справників убивства Льотте живе при вулиці Вільній. Переодягнені знову за польських поліцистів поїхали ми туди втрійку, та нікого в кімнаті не застали. При трусі знайшли ми на парапеті вікна знадвору коробку від сірників, а в ній цілу картотеку членів якоїсь підпільної групи. На маленьких картонках списані були назвища, псевда й адреси, все те були працівники кооперативи "Вспульнота інтересуф", около п'ятдесят. Картотека нам не цікава, але ми взяли її і при одній нагоді всунули в трамваї в кишеню якомусь ґестапівцеві. До того часу ми ніразу не мішалися в криваві розплати між німцями й поляками, не наша це справа і не наше завдання. Доволі з нас турботи, щоб власну шкуру зберегти, а щораз частіше починали вже й наші люди падати. Але якась ненависть огорнула нас до всього, що найменше відношення мало до смерти Льотте і ми готові були до ноги вибити всіх, хто хочби й далеку вину мав у тому вчинку.15

 

------------------------------------------------------------------------

[1] Уряд приголошування мешканців.

[2] Здається мені, що це той самий, що був командантом Львівської Військової Округи (Д. О. К. VI.) Запеклий україножер, колишній командир польської підмоги, що прийшла на поміч обложеному Львові в 1918 році, він патронував різним протиукраїнським організаціям у Польщі. Мабуть відзивалася в ньому кров ренеґата, бо деякі члени його родини признавалися до українства. (— прим Ґордона).

[3] Звойнзек Валькі Збройней. Ґордон, що ввесь час перебував переважно в бойових і менше в політичних колах, зовсім природньо не цілком добре орієнтувався в політичній організації польського підпілля. ЗВЗ, або як його тоді поляки коротко називали "Зет", була організація чисто військова, зав'язок підпільної армії, що пізніше переродилася в Армію Крайову. Політичними справами на початку завідував т. зв. ПКП (Політични Комітет Порозумєвавчи), куди командант Зет-у входив нарівні з представниками політичних груп. Першим командантом Зет-у справді був генерал Карашевіч-Токаржевскі. його пізніше призначено керівником тайних польських військових організацій у Львові, що тоді вже також прибрали назву ЗВЗ. При переході границі арештували його большевики. Наступником його в Варшаві став полковник Ровецкі, псевдо Ґрот, піднесений до ступня генерала. (— прим. автора)

[4] Сотник, капітан.

[5] Другий Відділ Генерального Штабу, організованого в Польщі на французький зразок, занімався розвідкою і контррозвідкою.

[6] Капітан = сотник.

[7] Kuehn.

[8] Квіслінґ — провідник норвезької партії порозуміння з німцями. Його повішено після війни і його ім'я стало синонімом коляборанства з німцями в часі другої світової війни. (— прим. автора)

[9] Спеціяльна група для поборювання польського руху спротиву.

[10] Чув я по радіо, вже після війни, що в тій справі відбувалася в Польщі низка судових процесів. Поляки судили членів ОНР за протижидівську діяльність до спілки з німцями, а також і за винищування комуністичного підпілля. (— прим. Ґордона).

[11] В 1946 році, вже далеко після прогнання німців з Польщі, чув я в польському радіо з Варшави різні закиди членам ОНР з часів варшавського повстання. Їх відділи, по-цивільному, тільки з перепасками на раменах де був орел і напис ОНР, мали вільність рухів серед німців, діставали від них їжу, різні клички на вільний перехід, навіть амуніцію. Безперечно, в тому дуже багато большевицької пропаґанди і брехні з ненависти до ОНР, але — нема диму без вогню. З власного досвіду знаю, що багато членів ОНР таки співпрацювали з німцями проти інших своїх земляків. (— прим. Ґордона).

[12] Поліція!

[13] Назад! Ґестапо!

[14] Шуцполіцай.

[15] Боруцкі-Чарни розказував мені пізніше, що німці вигубили всіх з тієї картотеки, за вийнятком одного-одніського. Був це старший чоловік, уже по п'ятдесятці, і він одинокий з цілої групи арештованих зберіг гідну поставу супроти німців. "Я поляк, — говорив він — "і ціль мойого життя — боротьба за Польщу. Проти німців я тому, що знищили вони мою батьківщину. До підпілля я належав, даремно того випиратися. Ви можете мене вбити, але ніхто й ніщо не заставить мене зрадити тайну". Його спокійні слова на тлі постави інших співв'язнів, що скомліли й нераз плачучи благали ласки й дарування життя, так здивували німців, що слідчий, якийсь д-р Ган (Гагн) поклепав його по плечах і казав випустити на волю, бо німці, мовляв, теж уміють шанувати чесних ворогів. (— прим. Ґордона).