I. РОЗДІЛ

ДИВНА ІСТОРІЯ ТАДЕЯ ҐОРДОНА

Відрядження до Варшави: 20 чоловік і одна жінка. — Схема праці групи Ґордона. — Ґестапівські конфіденти. — Переловити кур'єра з Вильни! — Як я дістався до польського підпілля? — "Звйонзек Польскіх Нєподлєґлосцьофцуф". — Єхидність д-ра Косіцького. — Стаю зв'язковим до організації "Польська Жиє". — Вина і кара сержанта Щенсного. — Закопаний скарб в Алеї Руж. — Ян Мазуркевіч і його "слічнотка". — Генрик Боруцкі-Чарни, командант організації "Польська Жиє". — Нелеґальні друкарні. — Стріли в конспіративній квартирі. — Смерть ґестапівця Беройтера і німецька відплата в "акції Б." — Польські всипи і ланцюг арештів. — Як загинули всі три друкарні організації "Польска Жиє". — Мене нагороджено орденом. — Арешт Боруцкого, перебраного за жінку. — Його божевільне щастя й утеча з тюрми. — У відділі боротьби з конфідентами. — Система польських підпільних судів. — Спілка ключника Пільніка з Ґестапом і торгівля жидами.

Я перейшов німецько-совєтську границю в місцевості поміж селом Дахнів коло Любачева і Чесановом дня 13 січня 1940 року. Через Люблин і Варшаву, послугуючися документами на назвище Володимир Роґовскі, дібрався я до Кракова, звідки організаційною дорогою попав на вишкільні підпільні курси в Карпатах.

Для нашої групи — двадцять чоловіків і одна жінка — курс закінчився 20 квітня 1940 року. В цьому дні провід Організації призначив мене на команданта бувшої польської столиці Варшави, разом з т. зв. варшавським дистриктом. Я отримав військовий ступінь сотника, трохи грошей, подрібні інструкції про те, що треба робити на новому місці і "щасти Боже!" на дорогу.

Варшавський дистрикт і сама Варшава були на той час чи не найбільш гарячим місцем в Европі. В самій Варшаві жило 1.200.000 мешканців, у тому понад пів мільйона жидів, около 50.000 українців, решта поляки, німці, росіяни і всяка збиранина. Чи не вдвоє стільки людности жило в варшавському дистрикті.

Інструкції, дані мені на дорогу, в пропорції до числа людей, що їх мав я до диспозиції, і мізерної суми грошей, бриніли просто фантастично. Плян нашої праці обговорено досить докладно перед нашим від'їздом.

До нашої діяльности належали головним чином військова й політична розвідка серед німців і поляків.

Військова розвідка полягала на зібранні інформацій про німецькі військові частини, скільки їх, які роди зброї, які пляни. В тому часі була вже надія на близький зудар Німеччини з СССР, ішлося про те, щоб з руху частин окреслити приблизно, коли він почнеться. Стільки, якщо йдеться про німців.

Було важно зорієнтуватися, яких розвідчиків і скільки їх мають на тому терені большевики.

Господарські інформації: сюди належало між іншими зібрати числові дані про сільське господарство в часі окупації, урожаї, стан худоби, дальше про всі фабрики, що на тому терені працювали, все одне, що вони продукували, ґудзики, машини до писання, ліки чи зброю.

Далі йшов транспорт, незвичайно важлива справа: повітряний, залізниці, авта, звичайні кінні вози, стан доріг і мостів.

Довоєнні польські статистичні й економічні публікації показалися майже без значення в тодішньому часі, стільки змін принесла з собою війна. Все те треба було безнастанно перевірювати і доповнювати.

Відділ політичної розвідки поділявся на три частини: 1. що роблять і думають свої, українці, 2. поляки, 3. жиди.

Швидко поляків прийшлося наразі розділити на три групи: 1. т. зв. ендеки, (ОНР, націонал-демократи), 2. АК цебто Армія Крайова, в склад якої на початках входила добра сотня різних підпільних груп, заки остаточно зорганізувалася й оформилася вона на чисто військовій базі, і 3. комуністи, група на початках дуже слаба, що скоро почала рости після вибуху німецько-большевицької війни.1

Треба було зорганізувати і дуже добре законспірувати контррозвідку для власної нашої безпеки, при тому бойову групку для спеціяльних бойових завдань у разі потреби. А потреба ця прийшла дуже швидко.

Не дуже то здавав я собі справу, що з того зможу виконати і як це потраплю зробити, але в усіх нас був запал і охота до праці, — мало думали ми про труднощі й перешкоди.

На місце заїхали без пригод, розгоститися мали де, про те подбали зв'язкові, що жили в Варшаві до нашого приїзду. Ми розмістилися в чотирьох групах: на Алеї Нєподлєґлосці, при вулиці Снядецкіх, Нарбута і Конопчинських. У воєнному часі наш приїзд і побут у великоміському муравлищі нікого не зацікавив, ніхто не звертав уваги на кількох людей, що вели себе спокійно, голодували, як і поляки, зодягнені бідно, частинно навіть у військові польські уніформи. Всі говорили по-польськи дуже добре, половина опанувала варшавський акцент, решта подавалася за "кресовякуф"2 з Виленщини і "Малопольскі".3 Більшість з них були або студенти або вже й абсольвенти варшавських високих шкіл.

Перших кілька тижнів запізнавалися ми з новим середовищем, часто без цілі цілими днями волочилися по величезному місті, тільки частина знала Варшаву справді добре. Я сам був там до війни кілька разів, але короткий час, а крім того перебував у поліційних арештах при вулиці Ясній і в тюрмі на Мокотові.

Місто сильно збите бомбами, румовища усунені лише настільки, щоб уможливити вуличний рух. Самі поляки обрахували, що біля сто тисяч трупів спочиває десь під звалищами.

В початках найбільша небезпека грозила від Ґестапо і тому першим моїм завданням було розвідатися, що робить і як працює ця шановна інституція, що стільки нам пізніше сала залляла за шкуру. Згодом тих небезпек прийшло більше.

До Ґестапо кожного дня сунули довжелезні черги людей, переважно самих поляків, трохи жидів, доки мали ще більшу вільність рухів, а теж і москалі і частина фольксдойчів. Всі ці "інтересенти" в більшості те й робили, що складали доноси про підпільну діяльність поляків. В той час Ґестапо діяло ще несправне, усіх конфідентів заставляло приходити до бюра при Алеї Шуха. Завдяки тому в мене впродовж кількох місяців був уже довгий список з сотнями назвищ і адрес тих людей, що туди зчаста забігали і по всякій правдоподібності були ґестапівськими конфідентами. Такий спосіб контактуватися з конфідентами був дуже недобрий і я просто дивувався необережності чи просто навіть дурноті німців. Це відстрашувало донощиків майбутніх і деконспірувало вже діючих. Через таке публічне рапортування в білий день найбільш примітивна розвідка могла без більшого труду виловити більшість конфідентів. Трохи пізніше Ґестапо спам'яталося і назначувало стрічі конфідентам на законспірованих квартирах.

Ліста підозрілих у конфідентській службі була для нас цінним набутком. Тепер, після стільки літ, думаю, що 90% їх уже не живе, перебили їх поляки або через їхню власну необережність, або через дурноту німців. Все ж таки 10% може ще лишилися при житті і вони далі будуть доносити кожному, хто того потребує, бо така вже вдача кожного донощика. Могли б діяти і для нас, якби нам це було потрібне.

Моя праця йшла наперед, хоч дуже поволі. Я точно відсилав звіти на устійнений організаційний зв'язок.

Якось у половиш травня 1940 року спеціяльний кур'єр ОУН. привіз мені відомість, що в дорозі з Вильни до Варшави їде дуже важний зв'язковий польського підпілля, на назвище Анатоль Лубанов, долучено до того докладний опис його особи та всі його персональні дані. Ця вістка прийшла від команданта ОУН. на Виленщину через Клайпеду (Мемель). Лубанов мав зголоситися в Варшаві при вулиці Маршалківській ч. 62 в осібняка на прізвище Кароль Вненк, що був його друзякою зо шкільної лавки і належав тоді до ЗПН.4 Крім того Лубанов мав якусь складну кличку до місцевих поляків, на основі якої був уповажнений до незнаних ближче нам на той час переговорів, її наша Організація не могла переловити. На схоплення Лубанова покладено мені сильний натиск, бо правдоподібно має він біля себе різні пропозиції чи навіть конкретні інструкції відносно поведінки польського підпілля з українцями. Ішлося там про організацію провокативних виступів на більшу скалю, що мали б українців з одного боку дискредитувати, а з другого виставляти на нищення від большевиків і німців, та невідомо ближче, на чому це мало б полягати.

По моїм обрахункам, десь у тих днях Лубанов повинен уже з'явитися в Варшаві. Розумів я добре, що це справді великої ваги справа, але як за неї братися? Намітив я плян найпростіший, на який міг здобутися. Вибравши двох метких хлопців, подав їм опис особи Лубанова і казав стежити під домом ч. 62 Маршалківської вулиці, чи не заходить туди такий тип. В сінях висіла таблиця з назвищами мешканців кам'яниці і було на ній назвище Кароля Вненка, я сподівався, що Лубанов буде настільки необережний, що зайде туди особисто. Обсервація ішла вже цілий тиждень і не вдалося ствердити, чи такий тип туди заходив. Це ще нічого не доказувало, бо Лубанов міг змилити чуйність стійкових і зайти туди непомітно. Час ішов, а я з виконанням свого завдання стояв на місці. Серед того я рішився на зухвалий крок: пішов самий до Вненка. Не силувався я вибирати якогось мудрого пляну, бо й сам не знав, як довести справу до кінця, та не покидала мене віра, що я таки свого доб'юся.

Отже одного ранку застукав я до дверей Вненка. Відкрила мені якась старша жінка, я сказав їй, що хочу побачитися з паном Каролем Вненком, вона завела мене до сусідньої кімнати, де Вненк ще лежав у ліжку. Була це молода людина, яких 25 літ, тип інтеліґента. Жінка вийшла і Вненк питається, чого мені потрібно. А я давай йому говорити, що в мене діло властиво не до нього самого, тільки до мойого товариша з університету Степана Баторого в Вильні. З цим товаришем, Анатолем Лубановом, розсталися ми біля пів року тому в Вильні. Я тоді виїхав у т. зв. родинних5 справах, а десь який місяць тому в тих самих справах виїхав і він. Ще на тому боці умовилися ми, що стрінемося при кінці квітня в моїх свояків у Кракові, а коли не буде його тоді, то на цій адресі в Варшаві, в його кузена чи приятеля. Я мав би переказати щось до своєї рідні в Вильні, якби Лубанов мав туди вертатися.

Моя польська мова була граматично добра, тільки ніяк не міг я позбутися "кресового" акценту, та це не дуже разило, багато поляків з наших околиць говорили такою ж самою мовою. Хоч я був бідно зодягнений і худий, аж зелений, але мої слова, яким я старався надати характер освіченої людини з добором різних іншомовних виразів, спокій і пряма військова постава зробили враження на Вненка. На згадку про Лубанова він зворушився, потрактував мене цигаркою, від якої я відмовився, тоді налляв самогонки і ми випили по чарці. Лубанова ще тут не було, він теж на нього жде і хотів би бачитися з ним якнайскоріше. Просив розказувати про мої воєнні переживання. Цілий час ішла найзвичайнісінька розмова, ні з мойого ні з його боку ніякого натяку на підпілля.

Я бачив свою невдачу і мусів попрощатися вже з Вненком, а в тому моменті він попросив мене зайти ще раз на днях, може якраз Лубанов надійде.

Ввесь час обсервація мешкання Вненка ішла дуже пильно, тепер мали ми певність, що Лубанов таки мусить зайти. Через неповний тиждень пішов я туди ще раз. Посідали ми собі в глибоких фотелях, господиня принесла самогонки, заправленої какаом і цукром, ми гуторили собі любенько. Горілки передтим не вживав я ніколи, першу чарку в свойому житті випив 2 жовтня 1939 року. Коли я вернувся додому з тюрми восени 1939 року, мої організаційні друзі, прибиті перебігом війни, що наразі нічого нам не давала, а також урадувані тим, що я зберігся при житті, влаштували "попивантус": "Пий, брате, і так усе чорт бере!" З того часу не дивився я вже вовком на чарку, але старався тримати міру. Тут я мусів подвійно уважати, щоб не впитися і не пробалакатися.

Хоч усе здавалося йти найкраще, я все таки був дуже обережний. Не мав при собі ніяких компромітуючих речей, тільки набитий американський пістоль калібру, на европейську міру, 7,65, мав обов'язуючі в Генерал-Ґубернаторстві папері з фотознімкою на назвище Тадеуш Новіцкі, б. поручник піхотного полку, стаціонованого в Вильні. Треба було рахуватися з тим, що контакт з Лубановом уже зловлено, що виявилася неправда моїх слів і могли мене стукнути молотком у голову, заки ще я вспію вихватити пістоль до оборони. Мене могли обшукати непритомного і постарався я мати при собі такі папері, що нічого не зашкодили б, а може б і помогли дібратися, куди треба. Я хотів дістатися в глибину польського підпілля — поверховна розвідка не давала більших результатів.

Та ніхто не збірався мене стукати молотком. Вненк був з Закопаного, я знав добре ту місцевість, перебув там цілі одні вакації. Він знав добре і Вильну, якої знову не знав я, хіба з короткої мандрівки по місті. Щастя хотіло, що короткий час проживав я у Вильні на Россах, при вулиці Староґродзєнській число 8. На тій самій вулиці Вненк мав дівчину, на ім'я Христину, і знову щастя хотіло, що я запам'ятав собі з бачення моїх сусідів, а в тому і Христину. В тому віці дівчата запам'ятував я добре. Це відкрило мені довір'я Вненка. Опис вулиці, деякі подробиці, як згадка про зламане дерево, бузькове гніздо, стрімкий горбок, близькість цвинтаря, — переконали Вненка, що я з Вильни і що говорю правду. А розмова далі йшла про найпростішу буденщину.

Вненк запрошував мене заходити частіше, я приходив і ввесь час плів усякі теревені, виминаючи найменші натяки на політику, навіть на незадоволення з німців чи з большевиків.

Нарешті одного дня Вненк обережно і делікатно дав мені зрозуміти, що я мабуть не даром і не для власної приємности приїхав сюди. Такою ж самою загадковою мовою відказав я, що дуже жалію, що не можу дочекатися Лубанова, хтозна, чи не притрапилося йому яке лихо по дорозі, з того напевно вийде халепа для більше людей. З другого боку, мої обов'язки заставляють мене довше не ждати на Лубанова і вертатися самому до Вильни. В тих часах Вненк почав уже розказувати мені про умовини життя в Г.Ґ., натякнув тепер і на підпілля і пів-жартом, пів-серйозно висловив здогад, чи не підпільний я кур'єр. По деякому ваганні, я, з компліментами на адресу його проникливости, ніби то "признався", але наче б то йому і тільки йому одному. Властиво, кур'єром і "особою" в підпіллі є Лубанов, а я от такий собі звичайний "хлопець до посилок" у Лубанова. Підлягаю тільки йому, тому не маю ніяких зв'язків, ніяких кличок і мушу вертатися. Це — щодо Варшави, бо в інших місцях, куди мене посилали, я своє діло вже зробив. Жаль от, що Лубанов десь пропав, це погано для справи в Варшаві.

Після короткої мовчанки Вненк запропонував мені стрінутися з "інтересними людьми" для інформативних розмов, ось таких, як між нами двома. І так почалися зустрічі.

Та я зовсім нічого не знав про положення в Вильні. Не знав тамошньої організаційної системи, не знав груп, що там діють, ні як вони в підпіллі називаються, невідомо мені було, які там часописи виходять. Було надзвичайно рисковно пускатися на цю авантюру, відразу могли б мене здемаскувати — а в підпіллі пардону нема! Все ж таки я рішився, потішаючи себе, що в цих часах підпілля ще не сцентралізоване, росте воно більше спонтанно, як організовано, багато речей і самим варшавським полякам невідомі і тим можна виправдати з одного боку мою неповну поінформованість і з другого ті небилиці, що їх я був би спочатку змушений городити. Водночас я найпоспішнішою дорогою просив від своєї Організації якихнебудь інформапій про стан польського підпілля у Вильні.

Мабуть Вненк зневірився в можливість приходу Лубанова і постановив замість нього мене представити своїй організації. Мусів правдоподібно за мене заручити і покликатися на те, що я зголосився по всім правилам і кличкам, бо мене далі не дуже вже й розпитували. Заслонюючися основною засадою кожної конспірації — "тримай язик за зубами" — подав я якусь назву групи, до якої належав, якийсь циклостильний часопис, що мав там виходити, кілька загальників про організаційне життя, що могли відноситися так само добре до Вильни, як і до Кракова чи Варшави, ширше розказував про відносини в Виленщині, про що, якщо не помиляюся, було вже писано в деяких польських підпільних виданнях у Варшаві, навіть у писаннях ЗПН. Від тоді більше мене не допитували, з Вненком перестав я стрічатися, передали мене іншому зв'язковому, на ім'я д-р Косіцкі, жив він на Саській Кемпі, при вулиці Посельській ч. 2, якщо не заводить мене пам'ять. Була це дуже цікава людина. По професії музика, ще до війни довший час працював на українських землях у Польщі і з того часу зібрав кількасот народніх пісень Галичини й Волині. Не цікавили його слова, тільки музична сторінка, мелодії й мотиви. Ці українські пісні переробляв він на польський лад і в одній з довгих розмов пояснював мені, яке це має значення для польської державности на західніх українських землях. Він хотів демонструвати польськість тих земель народніми піснями, наче б то польськими, а в дійсності краденими українськими. Казав, що це має більше переконливої сили, як не один політичний меморіял. Я на музиці не розуміюся комплетно, не вмію відрізнити українського мотиву від, скажім, китайського, але мене дуже вдарила єхидність того поляка, що крадіжками з української культури хотів будувати польську державність на українських землях.

Косіцкі передав мене вже за варшавською кличкою далі і так я, вже найправильнішим організаційним шляхом, ліз щораз вище від одного достойника до другого. В короткому часі пізнав я майже цілу групу ЗПН. Була вона невелика, основу її становив т. зв. Корпус Заользяньскі, цебто польські добровольці, що при розпаді Чехословаччини зголосилися відбирати від чехів Заользя. Людський матеріял був дуже добрий та ідейний, але, як у кожній підпільній організації, доволі густо перетиканий конфідентами Ґестапо. Майже всі назвища тих конфідентів знав я з рапортів моєї розвідки, та не моє діло було мішатися в польські внутрішні справи, я пильнував, щоб самому здалеку від них триматися. Гірше було з поляками, бо ті не могли встерегтися перед власними своїми земляками, а тому Ґестапо косило щедре жниво. Поляків ловили вдень і вночі, з того часу постала польська пісенька в Варшаві:

Для полякуф піво, ґржанкі,
В ноц арешти, в дзєнь лапанкі.
А для нємцуф коняк-альяж —
Пржеґра войнен ґлупі малярж.
6

Арешти йшли безперебійно, на доноси і навгадь. Наслідком тих безугавних арештів щораз рвалася організаційна сітка, а крім того сіялося недовір'я між конспіраторами, невідомо, що записувати на рахунок припадку, а що на конто зради. Завжди є схильність перебільшувати впливи зради, на боротьбу з нею витрачається маса енерґії. Ліквідували нераз і Богу духа винних людей, по засаді, що "де дрова рубають — там тріски падуть".

По нитці — до клубка. Дібрався я до самого команданта ЗПН. Називався він д-р Себастіян Хоржевскі, був лікарем у шпиталі при Новоґродзкій ч. 82, сам по собі людина чесна, але дуже амбітний. Його ад'ютанткою була якась "пані Ядвіґа", що мешкала в одній з кам'яниць недалеко палати Бріля. Так поволеньки пізнав я всі тайни тієї групи, всунув до неї декількох наших людей, стараючися, щоб діставали вони головно кур'єрські і зв'язкові становища. Це нам могло придатися. Хоч і небезпечне було, бо раз такий кур'єр попав би в німецькі лабети — чекала його певна смерть. І справді, поляків гинуло дуже багато. Я нераз дивувався, як це так, що я більше уваги присвячую конфідентам і ліпшу маю щодо них розвідку, як вони, а в них же ж було до того більше засобів. Власне через ті часті "всипи" рвалися зв'язки, я лякався, що одного дня знову опинюся без контакту з польським підпіллям і тому старався забезпечитися при помочі власних зв'язкових до різних груп.

А тих груп було багато. Як би там не було добре зорганізоване польське підпілля пізніше, на той час діяло воно дуже хаотично. Щобільше, різні групи вели з собою конкуренційну боротьбу і я нераз не міг опертися враженню, що деяких своїх "отаманів" вичищують вони німецькими руками. Спершу це видавалося мені страшне, а потім — привик. Смерть чигала на нас на кожному кроці, з життям ніхто не рахувався, будь воно й дороге окремій одиниці, гаслом дня було: "поляки мусять гинути, щоб жила Польща". І поляки себе не жаліли, їх підтримувала віра в те, що німці кінець-кінців мусять програти війну, а тоді прийде відродження Польщі і вони, конспіратори, будуть у ньому грати найголовнішу ролю. Доля жорстоко їх розчарувала.

Коли підпільна праця ведеться різними від себе незалежними групами, ворогові тяжче з нею боротися. Куди легше нищити одну, сцентралізовану організацію, не вимагає це такого великого контр-розвідного апарату, не так трудно підсилати туди конфідентів. З другого боку, при наявності більшого числа підпільних груп марнується багато часу, енерґії, грошових засобів і людей, що часто два або й три рази виконують одну й ту саму роботу. Якщо всі ті групи керуються одним центром зза кордону, що переводить поміж ними поділ праці і координує їхню діяльність, тоді такий стан кращий від однієї великої організації. Не знаю, як розв'язали поляки в себе пізніше ту справу, можливо, виявлять це колись спомини керівників їхнього підпілля, якщо залишилися вони в живих. Але вже в тому часі, на печатках, ішли намагання дійти до якогось порозуміння між керівництвами окремо діючих підпільних груп. Поляки вживали для тієї справи технічного терміну — "створити дах для організації".

Десь у липні або в серпні 1940 року призначено мене з рамени організації ЗПН зв'язковим до іншої організації, під назвою "Польска Жиє". Ця остання в тому часі була, — як видається мені, хоч може й помиляюся, — однією з більших і сильніше розгалужених організацій. Її діяльність часто зазублювалася за ЗПН і тому постановили вони стояти з собою в постійному контакті.

Д-р Себастіян Хоржевскі делеґував мене до вступних розмов з організацією "Польска Жиє". Зо сторони тої організації приходило на розмови більше людей, а між ними один бувший сержант, на прізвище Щенсний, ім'я я призабув. Якось раз припадково стрінувся я з тим Щенсним на вулиці. Дуже радий він був з тієї зустрічі, зайшли ми в ближче знайомство і я стрічався з ним частіше, звичайно в каварнях, а раз чи два в його приватній квартирі, десь на Празі. Я виміркував, що він не дуже то вдоволений зо свого становища в "Польска Жиє" і хотів використати моє знакомство, щоб дістатися вище. Від нього витягнув я багато цінних дат про різні особисті справи провідних чинників "Польска Жиє".

При одній з наших зустрічей Щенсний почав розказувати мені про свої геройства з часів оборони Варшави. Завів мене на вулицю Зєльну, де стояла його частина і там, серед руїн — майже ціла вулиця Зєльна лежала в румовищах — показав мені місце, де він сам власноручно застрілив двох українців, вояків польської армії. Вони служили в його відділі, одинокі українці, і він увесь час підозрівав їх у нехіті до польської держави, а в часі боїв вели вони себе так, що Щенсний — як сам розказував — більше часу витрачував на те, щоб їх пильнувати, як на стріляння в німців. Він обвинувачував їх, що вони, замість на німців, стріляли Богові в вікна і тільки марнували стріливо, отож він відвів їх у завулок і заки вони встигли зорієнтуватися в його намірах, постріляв їх з Віс-а.7

Мене взяла така гидь до того мерзенного типа, що так занізащо позбавив життя двох моїх земляків, що я всією силою стримував себе, щоб там таки серед руїн не пустити йому кулю в лоб. Щенсний мабуть очікував від мене похвал, бо коли я мовчав, він допитувався, як я на те задивляюся і чи добре він зробив. Обіцяв я йому, що колись про ті справи ширше поговоримо, як трапиться нагода, цю нагоду постановив я створити йому перед Трибуналом ОУН та відразу домовився з ним про чергову стрічу.

Зійшлися ми, як звичайно, в одній цукорні, і я запропонував йому поїхати до моєї квартири, де маю коньяк і добру перекуску, там собі вигідно і спокійно побалакаємо. Моїм наміром було повезти його на одну з наших квартир при вулиці Нарбута, де справді все дбайливо було приготоване, щоб справити йому прийняття, та не таке, якого сподівався.

Всіли ми на трамвай ч. 9. Щенсний того дня чомусь був обережніший, як звичайно, розмова якось не ліпилася. Нагло, на половині дороги до нашої квартири, біля Уяздовского Парку, Щенсний сказав, що нікуди сьогодні не поїде. Ми висіли з трамваю і я спитався, що сталося. Дістав відповідь, що я йому підозріла птиця. Не знаю, чи це інстинкт обізвався в ньому, чи може справді я необережно в чомусь проговорився, може слово якесь українське вирвалося мені — ми говорили про українців. Власне, найкраще було б нам спокійно розійтися, може підозріння з часом розвіялися б. З двох причин тоді не зробив я того. Найперше, обіцяв я привести його на Суд ОУН, що зібрався вже й чекав на квартирі при вулиці Нарбута. А далі, коли справді в Щенсного зародилося підозріння до мене, яка певність, що він буде його зберігати в собі і не поділиться ним з іншими підпільниками?

Не довго думаючи, вихопив я пістоль, приложив йому до боку і сказав: "Підозріла птиця — це ти. Марш спокійно зо мною, а ні — тут тобі й амінь!" Був це дуже дурний крок з мого боку, бо як можна сподіватися, щоб Щенсний такий шмат дороги йшов спокійно, знаючи, що не добром пахне! Та все те діялося в секундах, що ніколи й роздумувати.

Ще не проговорив я останнього слова, як Щенсний, кремезний тип, на голову вищий за мене, якимсь рухом — як з джіу-джітсу — схватив мене за руку з пістолем і немилосердно її викрутив. Але рівночасно, заки ще нестерпний біль рознісся по м'язах, копнув я його в кістку правої ноги тяжким черевиком з такою силою, що він аж завив з болю. Моєї руки він не випустив, все ж таки натиск настільки звільнився, що я міг повернути трохи дуло пістоля і стрельнути йому в руку. Розторощив йому кість у передрамені. Тоді щойно кинув він мене і пустився навтікача, але при тому другою рукою витягнув зза пояса Віс-а. Щастя для мене, пістоль не був заряджений, цебто, набої були в магазинку, та не було кулі в дулі, а щоб її туди зарядити, не міг він ужити перестріленої руки.

Все те діялося в дуже рухливому місці Варшави, около третьої години після обіда. Юрба майже завжди ставала в обороні того, хто тікає, але врятувати Щенсного не змогла. Завважили його і зловили якісь озброєні німці після короткої погоні, я згубився в натовпі і тільки приглядався, як його схоплено.

Так могла скінчитися вся моя кар'єра в польському підпіллі, але сліпе щастя стануло по моїй стороні, замісць для мене, закінчилася вона для Щенсного.

Про епілог тієї справи довідався я від свойого сусіда-поляка. Називався він Ян Мазуркевіч, літ 56-58, колишній сержант. Спочатку я вистерігався говорити з ним про підпільні справи, та це неможливе в Варшаві на довшу мету, бо кожен день приносив усякі сензації, що силоміць втискалися в розмову. А що пан сержант любили хильнути чарку, то часом у приязній атмосфері не одне цікаве від нього я довідувався, хоч пильно тримався мудрої засади: багато слухати — мало говорити.

День чи два після тієї авантюри зо Щенсним, зійшлися ми знову при чарці і тоді Мазуркевіч доповів мені кінець справи. Тоді не знали ще докладно, яким способом зловлено Щенсного. Були навіть підозріння, чи не зголосився він сам добровільно до німців з помсти за те, що один з підпільників баламутив йому жінку. Засипав він багато своїх товаришів. Заломався дуже швидко, таки того самого дня, як його зловлено, а свідчило про те ось що.

В вересні 1939 року полк, у якому служив Щенсний, закопав на Мокотові, чи не на Алеї Руж, полкову касу і частину депозитів з "Банку Господарства Крайового". Було того кілька мільйонів золотих, хоч не в банкнотах тут справа, тільки в інших дорогоцінностях, бо в тому часі в Генерал-Ґубернаторстві ходила вже інша валюта. Нещастя хотіло, що підпільна група, до якої належали і Щенсний і Мазуркевіч, забіралася відкопувати цей "скарб" якраз тієї ночі, коли зловлено Щенсного. До розкопок призначено около тридцяти людей, перебраних за робітників з газівні, що наче б то мали направляти газопроводи. Звичайно такі роботи відбувалися ніччю і тому вся справа була б природньо виглядала, якби не те лихо, що якраз того пополудня попався Щенсний.

"Робітники" почали копати десь перед північчю. Було їх так багато тому, що не мали вони певности, де саме лежить цей "скарб", і мусіли розкопувати рів на яких п'ятнадцять метрів у довжину алеї. Отже, коли так "робітники" преспокійно копали рів, — заїхала на вантажних автах майже сотня ґестапівців і... казала копати далі.

Чи викопали вони цей "скарб", чи ні, не вмів Мазуркевіч сказати, але кілька ледве "робітників" утекли, решту забрало Ґестапо і при тому сконфіскувало два вантажні авта. А на підставі зізнань Щенсного виарештовано частину персоналу "Банку Ґосподарства Крайовеґо" на розі вулиць Нови Свят і Алеї Єрозолімскі. Дуже жалував Мазуркевіч за одним, що називався Позняк і мав псевдо "Кміціц", працював він у тому банку на якомусь підрядному становищі, чи не портієром, але мала це бути якась корисна в конспірації людина. А так-само допоміг Щенсний зловити одного з найважніших людей у тій організації, на прізвище Кутиля, жив він десь коло вулиці Желязної.

Доля арештованих у Ґестапо — трагічна. Одначе цим разом чомусь не постріляли їх усіх, більшість вивезено до концентраку десь у Німеччині, між ними і того Кутилю, може врятувався хто з них і живе до сьогодні.

Щенсного німці помилували за його "всипи" і вивезли на працю до Німеччини, щоб урятувати його перед помстою підпілля, може живе десь під зміненим прізвищем.

Цікава доля Мазуркевіча. Хоч це й не дуже підходить до теми мойого оповідання, але згадаю про те, щоб насвітлити відносини тієї доби.

Він мав жінку, молодшу за нього на яких двадцять п'ять років. Висока на зріст блондинка, з гарним обличчям, від пояса вгору — доволі гарна, хоч не під мій смак, а вниз — за багато часу описувати її браки. По своїй вдачі — неприємна, відштовхуюча, але старий Мазуркевіч ходив закоханий, як коцур, інакше не відзивався до неї, як "муй аньолку"8 або "моя слічнотко".9 Ці компліменти вдарили бабі до голови і вона почала розглядатися за іншими, що ще ліпше вміли б оцінити її "янгольську красу". Покидати Мазуркевіча їй не хотілося, бо він мав добре влаштоване мешкання, гарні речі, гроші, золото й дорогоцінності, отож хотіла вона так помайструвати діло, щоб послати старого до чорта і загарбати все його добро.

Одного разу зайшов я до Мазуркевіча і не застав його вдома. Жінка мене затримує, мав він ось-ось надійти. Тимчасом гостить мене чаєм і ні з цього ні з того починає нарікати на свою долю, що марно пропадає її молодий вік біля старого чоловіка. Трохи ніяково мені слухати, але з чемности не перебиваю. "Я молода й непогана" — тягне вона далі, "хотілося б пожити" і так далі під цю нуту. Страшенно дурна ситуація, не знати, чи забиратися з хати, чи вдавати дурного. Щось ніби потакую, ніби жартую, але сиджу, як на грані. Та ба! Баба набрала сміливости і слово по слові, без обиняків пропонує мені помогти їй позбутися чоловіка. Вивести його над Вислу, застрілити і хай пливе собі до моря. Це таке просте, правда? Та й ніхто уваги не зверне на те в цих бурхливих часах. За те обіцює нагороду, в золоті і "в натурі". Побий тебе сила Божа, — оце баба, щоб їй хрін! Відпекуюся, що я не вмію стріляти. "Та ж ви були вояком" — каже "слічнотка". "Тому ми й війну програли, що було більше таких вояків, як я".

Якось я відв'язався від того "аньолка", але зараз змінив мешкання і перестав туди заходити. А недовго після того довідався я, що Мазуркевіча всадили до концентраку за чорну торгівлю — про донос постарався "аньолек" — і там він швидко помер. Отак пропав чоловік ні за цапову душу, хоч у підпіллі працював, а що інше йому кінець принесло. "Слічнотка" часу не тратила, я декілька разів стрічав її на вулиці під руку з якимсь польським поліцистом.

Вернімося до організації "Польска Жиє". Я вже згадував, що з нею нав'язав я контакт від імені ЗПН. Команданта "Польска Жиє" називали псевдом "Чарни", але мало хто знав, хіба найближчі його співпрацівники, як цей "Чарни" виглядає, яке його правдиве прізвище. Він умів добре конспіруватися, а це велика прикмета в тих часах. На стрічі з представниками інших організацій ніколи не з'являвся сам, тільки висилав своїх заступників. Найчастіше приходив молодий високий блондин, років під 27, називався Генрик Боруцкі, родом з-під Кельц чи Радома. Був він жонатий і мав одну дитину, жінка не жила в Варшаві, тільки десь на провінції і він туди вряди-годи їздив. Я зацікавився Боруцким і пустив у рух усі можливості моєї розвідки. Найперше мав я підозріння, а воно потім перейшло в певність, що саме він і є тим "Чарним", але не признається до того не так з конспіративних причин, як через те, що боїться втратити авторитет і повагу в організації і в решті польського підпілля, коли рознесеться, що командантом тієї організації така молода людина. А був він дуже амбітний і при тому здібний, на мою думку провідницькими прикметами на багато перевищав інших знаних мені тоді провідних людей у підпільних групах. Про те знали його найближчі співпрацівники і, хоч нераз були вони високо поставлені і на багато старші за нього люди, не старалися його відсунути, щоб самим зайняти його місце. Деяких його співробітників знав я особисто, з прізвищ пам'ятаю якогось Гулєвіча і редакторку органу "Польска Жиє", Зофію Коссак-Щуцку. Чи ідентична вона з особою відомої польської письменниці, не беруся твердити з цілою певністю, бо не знав її до війни, але майже певно видається мені, що це та сама. Її правдиве прізвище по чоловікові, як казали, було Шатковска, чоловік її був польським майором і сидів тоді в німецькому полоні.10

"Польска Жиє" мала три власні друкарні: одну при вулиці Конопчинських, другу на Чернякові, а третю в центрі міста, вулицю вже забув. Всі три добре законспіровані. Перша містилася в якомусь верстаті, друга в підземеллі якогось більшого ґаражу, а третя працювала леґально для німців і поляків, виконуючи водночас тайно все, що було потрібне для організації.

Всі три друкарні працювали на повну пару. Крім організаційного офіціозу "Польска Жив", виходив там ще журнал на німецькій мові для фронтових німців, друкувалися різні німецькі урядові документи, а також порнографічні картки про Гітлера і Муссоліні. Німецькі документи підробляли чудово, можна було їздити ними по всій Европі. Розказувала мені кур'єрка Банда — вона жила в Зофії Коссак-Щуцкої-Шатковскої — що кілька разів їздила на ті документи до Франції і до Мадярщини. Одного тільки не могли підробляти, а це старих польських "доводів особистих", бо вони друкувалися на спеціяльному папері, з одного боку синявої, а з другого рожевої барви. Такого паперу в той час уже не виробляли. Але "Польска Жиє" мала до своєї диспозиції досить велику кількість ориґінальних бланків "доводів особистих", що їх забрала з Державної Друкарні, де вони друкувалися перед війною.

Раз я туди дістався, — забезпечив своїх людей усілякими можливими документами, ще й про запас набрав їх для себе і для ОУН, передавав це Іванові Равликові в Кракові, до якого тоді ішов мій зв'язок.

"Польска Жиє" дістала дуже добрий зв'язок до Ґестапо. Боруцкі мав приятеля, якогось Стефана — це прізвище, не ім'я — намовив його записатися в фольксдойчі і зголоситися до Ґестапо на "дольмечера". Він так і зробив, прийняли його без труду, і від того часу ми діставали до нашої диспозиції багато всяких урядових документів, нічних перепусток і кличок, дозволів перебувати в заборонених місцях тощо. Не без того, що й інформації корисні приходили, а все те дуже облегчувало роботу.

В тому часі польські організації не стосували ще більшого терору в відношенні до німців, за рисковне це було і мало поплатне. Бо в печатках німецька реакція на акти терору була страшенне жорстока, куди гірша, як пізніше, коли цей терор розгорівся на добре. Ще заки я дістався до польського підпілля, десь коло Різдва 1939 року, в містечку Вавері під Варшавою поляки забили двох німців. Ці речі знаю з оповідання інших польських підпільників і не ручаюся за їх автентичність, бо в таких випадках виявляється тенденція перебільшувати, та ще й у поляків. В відплату за те Ґестапо постановило розстріляти триста поляків. Повитягали з хат усіх чоловіків, кого тільки могли знайти в Вавері, а що бракувало ще до повних трьох сотень, затримали поїзд, що йшов з Люблина до Варшави, стягнули з поїзду решту поляків "до рахунку" і всіх там розстріляли. Від тоді стріли до німців наразі притихли.

Але в перших днях вересня 1940 року сталася пригода, що принесла фатальні наслідки для організації "Польска Жиє". Одна з таємних квартир організації містилася недалеко політехніки. За якимись справами перебували того дня в квартирі три члени, люди вже не першої молодости, біля сороківки. Один називався Коляціньскі, був він адміністратором домів при вулиці Нєподлєґлосці, другий якийсь Боґубовіч і ще третій, Едмунд Моровскі. Нещастя хотіло, що до тієї квартири застукали два німпі-ґестапівці, якийсь Беройтер і Отто Шульц. Це був сліпий припадок, обидва ґестапівці не були в службі, не мали наміру нікого арештувати, зайшли туди до знайомих дівчат і переплутали двері. Та члени організації про те не знали. Все було б гаразд, якби зберегли вони спокій і не дали понестися своїм нервам — німці забралися б до дівчат в іншому мешканні і нікому на гадці не було б підозрівати, що це таємна квартира конспіративної організації. На лихо Боґубовіч втратив рівновагу, вихопив з кишені маленький пістоль калібру 6.35 мм. і вистрілив до обох німців. Поцілив Беройтера в шию, куля застрягла йому в стрижневій кості і він через кілька хвилин помер. Ціляв він і Шульцові в шию чи в голову, та замість того потрапив у бороду, маленька кулька посковзнулася по щоці і це врятувало Шульцові життя. Вихватив він свій пістоль, встиг затримати Боґубовіча, Коляціньскі і Моровскі втекли.

І тепер повторилася трагедія польського підпілля: хоч як віддані і жертвенні його члени, хоч нераз до безтями відважні, але раз попалися в руки Ґестапо — не витримували. Тяжко триматися в поліційних лабетах, сам це добре знаю, але ледви чи є ще такий другий нарід, в якого члени підпільної організацій так сипали б наліво і направо, як у поляків. З-поміж відомих мені людей тільки одиниці тримали тайну. Сипав і Боґубовіч. Видав усе, що знав, а знав він багато. Нитки слідчої акції доходили й до мене і Боруцкі порадив мені зникнути на якийсь час з Варшави, та й сам кудись подівся. Не довго це тривало, бо в німців так, що пройде перша лють і вони вже не дуже слідкують — поза випадками тих людей, що на них їм спепіяльно залежить — ждуть знову аж до найближчої акції масових арештів.

Коли після кількох днів ми з Боруцкім знову виринули йа поверхню, багато наших знайомих уже не застали. Арештували д-ра Хоржевского, пропав Косіцкі і Гулєвіч та багато-багато інших, що їх і перелічувати б зайво, попалася теж і кур'єрка Ванда, що жила в Коссак-Щуцкої. Цікаво, що саму Щуцку залишили в спокою. З нею була якась дивна справа, мала шалене щастя, або стояв за нею якийсь протектор. На диво, довший час її не арештували, потім замкнули, випустили, знову арештували і т. д. Командант Чарни-Боруцкі, з яким ми вже тоді подружили, може тому, що були майже однолітки, губився в різних здогадах, а що йдеться тут про жінку, що ще живе десь на Заході — не хочу їх повторяти.

Протиакція німців шаліла жахливо. Блискавично — не тривала довго. Виарештували кілька тисяч людей, рідко кого випустили, частину постріляли а величезну більшість порозсилали по концентраках, де вони погинули. Це називалося в них "Акція Б" (від Беройтер-а).

Боґубовіч подав німцям велику кількість прізвищ, псевд, квартир, описів людей, — на щастя не знав він того, що Стефан працює в Ґестапо для польської організації, таким чином і самий Стефан покищо урятувався й організацію в дечому остеріг.

Коли сяк-так успокоїлося в Варшаві після "акції Б", ми — маю тут на думці організацію "Польска Жиє", якої я в той час був одним з активніших членів — наново зачали свою працю. Пов'язали, що можна, відотхнули вільніше, виглядало, що вже все в нас впорядку. Та ми помилилися, Ґестапо справило нам несподіванку.

Оказалося, що перша хуґа в "акції Б" не вичерпала всіх інформацій, отриманих від Боґубовіча. Німці зладили собі цілий адресар, слідкували за людьми і за діями організації, підготовлялися до удару, тим разом уже не наосліп, а "по пляну".

Першого зловили Коляціньского, а цей засипав Моровского. До війни Коляціньскі був, здається, офіцером КОП,11 на всякий випадок пам'ятаю, уживав він ориґінальної печатки КОП для різних документів організації "Польска Жиє", головно для збіркових ліст і купонів до збірки грошей. Я бачив ту печатку, була вона з бронзу, не з ґуми, обводове колісце навкола її надпису в одному місці перерване, правдоподібно на те, щоб відрізнити її від можливих фальсифікатів. Отож Коляціньскі, як педантично вживав печаток і формулярів, так і педантично й докладно "сипав".

Ланцюг арештів продовжувався, ціла організація жила, як на шпильках, було ясне, що це не припадок, тільки систематично організована ліквідація. Щораз тяжче було стрічатися з Боруцкім. Зразу мав я до нього зв'язок через якогось Равіча, а коли він пропав в "акції Б", — здається, що його не розстріляли — на його місце прийшов зв'язковий Янек, не знаю, ім'я це чи псевдо, дуже неподобний з вигляду, але втішався великим довір'ям у Чарного. Сам Чарни перебрався за жінку і жив на квартирі недалеко Мокотовської тюрми.

Якимсь чином знав про ту квартиру Коляціньскі, хоч може не знав, що якраз тепер живе в ній Чарни, і, очевидячки, "сипнув" її ґестапівцям. Сипнув теж адреси друкарень і друкарів. Одні з тих друкарів мали псевдо "Карасі", не хотіли датися живими в руки, оборонялися до останку і їх вистріляли. На друкарню в Чернякові при вулиці Фабричній наскочили німці в часі праці. Були там чотири друкарі і дванадцятилітній хлопець. Друкарі самі відобрали собі життя, застрілили теж і того хлопця, німці взяли тільки машини й трупи.

Частина друкарні приміщена була на Празі, в домі недалеко мосту Понятовского. В часі наскоку Ґестапо працювало там усього двох людей, не хотіли здаватися, не відчиняли дверей. Мали біля себе кілька пістолів і вдосталь амуніції, безупинно стріляли крізь вікно, а також крізь закриті двері, як тільки зачули підозрілий шерех на сходах. Ґестапо наказало всім мешканцям випорожнити кам'яницю і просило друкарів на цей час припинити вогонь, що вони й зробили, щоб не наражати земляків. Та все таки наслідки тієї стрілянини були страшні. Кілька годин тривала перестрілка і вкінці втихла, коли німці закидали кімнату ґранатами. В висліді згинули обидва друкарі і було вбито двох німців. Крім того згинула одна весільна пара, що переїздила туди з костьола по вінчанні, дружба, весільний староста і візник були тяжко поранені. Від припадкових куль поранено кільканадцять осіб.

Тоді теж, на всипу Коляціньского, впав жертвою і Стефан, після чого ми стратили зв'язок з Ґестапо і вже його не могли відновити. Боруцкі нагородив його посмертно від своєї організації орденом за вірну службу Польщі.12 Був це срібний перстень з польським орлом і підписом "Чарни". Як казав він, усього дев'ять тих орденів роздав, один з них дістався й мені. Такий то парадокс, що мене, українця, який служив тільки Україні, польська організація нагородила орденом за вірну службу Польщі.

Після всипи Коляціньского німці знайшли Боруцкого в його квартирі на Мокотові. Арештували його без спротиву, не хотів боронитися, щоб не наражати життя жінок, що в той час були на квартирі, хоч і був озброєний великим польським поліційним пістолем. Та в тюрмі він довго не посидів. Це було вже в тому часі, коли почалася німецько-большевицька війна. Тюрму стерегли, як звичайно, ґестапівці, а до помочі взяли собі так званих "сенеґальців". Такою назвою охристило польське підпілля тих совєтських воєнних бранців, що їх Ґестапо дібрало собі до в'язничних послуг, а деяких з них навіть озброїло. Переважали серед них кандидати на фольксдойчів, що з тих чи інших причин не могли виказатися документами свого німецького роду, одначе були теж і звичайні "совєтські люди" різного ґатунку, що в той спосіб рятувалися перед голодовою смертю в таборах полонених.

Боруцкому вдалося підкупити одного з "сенеґальців" і цей підготовив утечу на більшу скалю. Мали обезвладнити німецьку охорону та звільнити майже всіх в'язнів, що в тому моменті сиділи в тюрмі. Справа була незле подумана, не пригадую вже детайлів, але й не пішла так легко, як гадалося. Річ у тому, що до такого пляну на широку міру не вистачало одного тільки "сенеґальця", конечно втаємничити більше осіб. Однак ще тільки два "сенеґальці" далися спокусити на підкупство, решта відмовилася, і то в останній хвилі, коли запізно вже було вносити зміни в плян утечі. Коли змовники випустили деяких в'язнів з камер, почалася стрілянина, в якій згинули підкуплені "сенеґальці" і кілька в'язнів, багато було поранено, а божевільно щасливому Боруцкому вдалося втекти, разом з кількома іншими в'язнями. Не знаю тієї справи в подробицях, але втекли в той час з ґестапівської тюрми — це справді був подвиг.

Не знаю, яка його дальша доля і чи живе він, чи загинув, після його щасливої втечі з тюрми не мав я вже з ним безпосереднього зв'язку.

На якийсь час приділив мене Чарни до відділу боротьби з конфідентами. Бр-р-р! Неприємна це дуже справа, бо до боротьби рахувалося не тільки слідження і провірка вини, але й остаточна ліквідація. А яке мені діло до польських конфідентів? Нехай самі поляки між собою рахунки вирівнюють. Вишукував я всякі можливі способи, щоб викрутитися від тої "роботи", покликуючися наче б то мою нездібність до таких справ, казав, що моя повинність боротися з німецьким наїздником, а не з польськими слабими характерами, хочби вони й на зраду пішли, до того треба спеціяльних людей і т. д. Та що дужче я відпекувався, то більший ішов на мене натиск. Чарни настоював, що для оборони перед конфідентами треба вживати людей випробуваної вірности і таких, що виявили силу своїх нервів в обличчі небезпеки, а за одного з таких уважав мене. Переконував, що польський зрадник куди більш небезпечний від німецького ворога, не згадуючи вже про моральну сторінку справи і заманеврував мене в таку ситуацію, що я не міг відмовитися без того, щоб не стягнути на себе підозріння. Вдалося мені досягнути бодай того, щоб не мусів я самий своїми руками ліквідувати конфідентів, уживали мене для охорони тієї акції і як свідка виконання кари. Вдарило мене те, що я не чув про якісь суди над винуватцями. Ніразу наш відділ не був на охороні якоїсь розправи польського революційного трибуналу, так як це діялося в нас, в ОУН. Нам показували людину, як уже засуджену, якої вина десь там і кимсь там уже була доказана, і наше діло полягало на тому, щоб конфідента перенести на лоно Авраама якнайтихіше і без шкоди для організації. Я мав відношення всього до п'яти таких випадків, щасливим збігом обставин удалося мені пізніше перейти до іншого відділу, з інакшими завданнями. Звичайно робили це так, що брали чоловіка серед ночі, переодягнувшися за польських поліцистів, і везли кудись ніби то на допит, а по дорозі в авті стріляли й тіло кидали в Вислу. Стріляли через мішечок з клоччям, це зменшувало гук вистрілу. Потім стріляли вже не в авті, тільки назовні. Така екзекуційна "команда" складалася звичайно з чотирьох осіб і я постарався, щоб за шофера в ній був один з моїх людей — в прикрому випадку все нас було двох і ми почувалися безпечніше.13

Вбивство конфідента — звичайна річ у конспіративній організації, це революційна конечність. Хоч я й не жалів тих людей, бо не моя це справа, а зрештою хто б це не був, коли він за гроші чи з інших мотивів матеріяльної натури продає своїх товаришів і свій нарід, не заслугує ні на ласку ні на милосердя. Одначе для мене це з одного боку була гидота, а з другого втрата часу. Це зіштовхувало мене в низи польського підпілля, в той час як моїм завданням було пнятися догори. І я був щасливий, коли нарешті одного дня Чарни мене звідти відтягнув.

Один раз я мало що не попав у стичність з урядово-політичними польськими колами в Варшаві, а сталося це за посередництвом Боруцкого і в дуже дивній справі. Мої хлопці впали на слід бувшого польського в'язничного сторожа, що називався Юзеф Пільнік. Користаючи з тодішніх відносин у Варшаві, цей Пільнік вигадав собі надзвичайно хитре джерело прибутків. Увійшовши в контакт з унтерштурмфірером Брандом з варшавського Ґестапо і взявши собі його за спільника, дістав від нього кілька порожних мешкань у різних околицях Варшави. Знайти в перелюдненій і знищеній війною Варшаві мешкання — штука не абияка і вистачало дати в газеті оголошення або прибити десь карточку з повідомленням, що є мешкання до винайму, — годі було обігнатися від людей. Пільнік пильно приглядався охочим віднаймити кімнату чи мешкання і вибирав самих жидів, що в той спосіб хотіли урятуватися від ґетта і від смерти з німецької руки. На лихо жидам і сам їхній вигляд їх прозраджує, а навіть, як і подабали вони з вигляду на арійців, то по мові, рухах і цілій їхній поведінці кожне хоч трохи вправне око зараз упізнає жида. І Пільнік винаймав мешкання жидові. А з жидами одне й те саме — один жид іде і десять за собою веде. Лише почувся жид безпечним на новій квартирі, зараз стягав туди свояків і знайомих, при чому мусів Пільнікові платити грубі гроші, бо в відповідний мент він давав зрозуміти, що пізнає в них жидів і шантажем витягав від них золото та інші дорогоцінності. Коли вже так ціле мешкання заповнилося жидами і коли жиди певні були, що окупили свою безпеку — до слова приходив унтерштурмфірер Бранд. Однієї ночі тихенько забирав жидів, відправляв їх до райського життя на другому світі... а в газеті знову з'явилося оголошення про "мешкання до винайму" і ціла процедура повторялася наново.

Шукаючи мешкань для нашої Організації, мої хлопці рознюхали про ту справу й донесли мені. Якось раз згадав я про те Боруцкому, що був дуже обурений, як можна полякові торгувати людським нещастям у тих відносинах. Може на тому й скінчилося б, та показалося, що Пільнік відіграє якусь ролю в ендецькій організації ОНР і втішається довір'ям у своїх керівників. Партія "народових демократів" з давніх часів славилася своєю нетолерантністю до національних меншин, у тому числі й до жидів, її вихованці-студенти чинили бешкети і влаштовували жидівські погроми. Були підстави підозрівати, що Пільнік виконує це ганебне ремесло за відомом і тихою згодою своїх партійних начальників і що взагалі така постава до жидівської недолі можлива тільки в народово-демократичному середовищі, від років розаґітованому проти жидів, українців та інших національних меншин. Пахло скандалом. Боруцкі доніс про цю справу кудись до політичного польського керівництва і я мав там ставати за свідка. В домі відомого фабриканта з Лещкова під Сокалем, Журовского, при вулиці Братській ч. 18, зібралося засідання делеґатів різних підпільних груп при співучасті представника польського уряду з Лондону, якогось Червіньского, не знаю, псевдо це чи правдиве прізвище, так подав мені Воруцкі. Закликано туди Пільніка, а на випадок, якби він відбріхувався, мав вийти з сусідньої кімнати я і зложити свої свідчення та пред'явити зібрані докази його вини. На диво Пільнік чувся такий певний себе, що нічого з того не заперечував. Жидів він нищив, бо вони вороги, все були ворогами польського народу і польської держави. А що їх водночас нищать і німці — це не його справа. Дискусія зійшла на принципові справи і грозило розбиття підпільної єдности, бо ОНР станула в обороні Пільніка. Йому не можна доказати ніякого вчинку на шкоду польському підпіллю і полякам, навпаки, в інших справах він нераз виконував небезпечні доручення. ОНР стояла на становищі, що поляка можна судити тільки за злочини супроти поляків, а не супроти жидів. А до дискусії над моральною стороною справи не допустили, казали, що вона сюди не належить. А мій Чарни-Боруцкі, хоч завдяки ньому справа Пільніка вийшла на це форум, сидів, як води в рот набрав. Скінчилося на тому, що Журовскі останніми словами вилаяв Пільніка і так його без нічого відпустили, ОНР ніби то мала на нього вплинути, щоб він покинув своє нечестиве діло. Та він любісінько далі його продовжував, аж доки його не вбито під його власною віллею недалеко Варшави, що її придбав за свої інтереси з жидами. Міг його вбити або якийсь жид, з помсти, або просто якийсь звичайний польський злодюга, бо на собі носив він звичайно з кілограм золота в перстенях, годинниках, ланцюжках і папіросницях, а тіло його знайшли ограблене з усього. Це вбивство напевно не мало політичного підложжя, бо не знайшло ніякого відгуку в підпіллі.

Хоч і не довелося мені взяти участь у тому засіданні і виступити, як свідок у справі Пільніка, але через неї потрапив я на слід політичної польської верхівки. По тому сліді можна було йти дальше, та це вже переходило мої спроможності. По-перше, я по своїй спеціяльності був більше бойовиком, як політиком, і до перебування в польському підпіллі був я, так сказати б, "високо кваліфікований", натомість у колах чисто політичних мені трудно було б утриматися. Туди потрібно було б післати когось з "політиків". Його роля там була б незрівняно тяжча від моєї, бо політик мусить виказатися своїм минулим, своїм політичним родоводом і мати за собою підпертя якоїсь польської політичної партії, — а бойовика сприймали таким, яким його винесла революційна хвиля. По надумі я рішився залишитися в дотеперішній сфері своєї діяльности. Тут куди тяжче було мене "розкусити".

Цей період посиленої активности в організації "Польска Жиє", коли я водночас на всякий випадок не поривав зв'язків з іншими підпільними групами, а також мусів кермувати власною моєю групою товаришів, розділеною тоді між різні польські середовища, коштував мене багато. В часі різних "всип" кілька разів рука Ґестапо вже неначе хватала мене за комір. Якщо б я був поляком, звичайним членом тайної польської організації — моя увага ішла б тільки в одному напрямі і я, можливо, пропав би. Але що я мусів сподіватися небезпеки з різних сторін, а тому й конспірувати себе перед поляками, моїми товаришами з організації, я тим самим більше був забезпечений перед їхніми конфідентами і в той час, коли кожен член польського підпілля мусів бути обережний, моя обережність підносилася до квадратного ступеня. Це тим тяжче, що не був я прив'язаний до однієї організації тільки. Бували дні, коли я комплетно нічого не мав до роботи, але траплялося, що з різних груп ішли до мене рівночасні доручення і я мусів шукати способів, щоб виправдатися й не попасти в підозріння.

Та покищо з польської сторони почувався я безпечний. Головна небезпека йшла від німців. Бо з німцями пардону не було. Може мало було в них вигадливости в нищенні польського підпілля, зате діяли вони систематично, безжалісно і дуже жорстоко. Скрізь порозвішували великі об'яви, чого не вільно робити і за що будуть стріляти: смерть була за радіо, за належання до тайної організації, за летючки і т. д. Раз це проголосили — притримувалися того дуже скрупулятно.

Часто робили наглі контролі. Пам'ятаю, раз заскочили мене ще з одним поляком у трамваї, ми транспортували велику валізу нелеґальної літератури. Ґестапо затримало трамвай і перевіряло людей. Ми обидва мали папері впорядку, як "дойч-штемміґе",14 біля нас обшуку не робили і це нас урятувало. По-німецьки ми обидва говорили добре. Але в кількох людей знайшли летючки в кишенях і їх забрали. В однієї жінки на трамвайному квитку написаний був олівцем віршик:

Кто ти єстесь? — Фольксдойч шчвани.
Які знак твуй? — Кржиж ламани.
Цо цєн родзі? — Завєруха.
Цо цєн чека? — Ґалонзь суха.
15

Цей віршик добре я собі затямив, його там же на місці перекладав для Ґестапо і відчитував на голос якийсь фольксдойч. Жінка боронилася, що цей квиток разом з написом продав їй кондуктор, — він від того відпекувався. Ґестапо не вдавалося в довгі слідства, забрало обидвоїх і, як довідався я пізніше, розстріляло їх. Не моя річ була дивуватися німецькій суворості та польській необережності, що витрачала людей ні за цапову душу. На початку я пробував було реєструвати польські жертви, опісля це закинув, не вистачило б томів на те, а в конспірації писати треба мало. Та й не до мене належало писати польську історію. Напевно знайдуться ще інші, що або спам'ятали це, якщо живі, або списали. За той час, коли я був у польському підпіллі, польські втрати в самій тільки варшавській окрузі мусіли виносити щонайменше яких 60.000, а може й більше, бо не всіх розстрілювано на місці, багато відсилали на викінчення до різних екстермінаційних осередків.

 

------------------------------------------------------------------------

[1] В 1944 році комуністичне підпілля в Польщі почало вживати назви АЛ = Армія Людова, для відрізнення від національної АК.

[2] Кресовяк — той, що живе "на кресах", на окраїнах.

[3] Малопольска — в польскій державно-адміністраційній термінології = Галичина.

[4] Звйонзек Польскіх Неподлєґлосцьофцуф = Союз Польських Незалежників.

[5] Означення на підпільні справи.

[6] Для поляків пиво і грінки, / Вночі арешти, а вдень "лапанки". / А для німців — коньяк-альяж, / Програє війну дурний маляр.

"Лапанки" натякують на масове виловлювання цивільного населення для висилки на роботи в Німеччині, а "маляр" — це Гітлер, що до першої світової війни мав професію кімнатного маляра.

[7] Польський військовий пістоль великого калібру.

[8] Моє янголятко.

[9] Моя красуне.

[10] Жила вона в вимріяному для конспіративних цілей мешканні, на Чернякові, в якомусь закамарку, що з нього хотіли зробити перед війною вулицю. Вулиця була заплянована і навіть уже дістала свою назву, але не було часу її забудувати, до війни вспіли поставити на ній тільки одну-одніську кам'яницю, а що найважніше, кам'яниця та мала відразу якесь більше число, мабуть 44 або 49. Нізвідки не можна було заїхати на ту вулицю, не було дороги до неї, лише якісь стежки через дебри.

Одного разу дістав я від Гулєвіча якусь пачку для Щуцької. Сказав мені Гулєвіч назву вулиці, але не сказав, де вона лежить і як до неї дістатися. Я стратив майже цілий день, заки віднайшов той закамарок.

[11] КОП = Корпус Охрани Поґраніча.

[12] Чарни високо цінив Стефана, часто про нього думав і нераз зо мною заходив у розмови про нього. На його думку Стефан був новітнім валенродом — найбільшим героєм, що на нього може здобутися людина, втілення ідеї "вєща" Міцкевича, на що здібні тільки поляки, жоден інший нарід на те не здобудеться. Не штука бути героєм у вільній боротьбі, на полі одвертого бою, на очах усіх боротися, загинути в славі і залишитися таким у пам'яті поколінь. Але про валенрода знає один-два втаємничені люди, доля його припечатана, він мусить загинути, і ніхто не розкриє патріотичности його вчинку, бо найчастіше гинуть мовчки теж і ті, що про нього знали. Він мусить бути найтвердшого характеру людина, здібна жити в самоті і в самозапереченні, в погорді власних земляків, у їхній ненависті, в свідомості, що ім'я його може назавжди перейде в історію його народу, як зрадника і запроданця. Ось так і Стефаном тепер усі погорджують, бо знають його, як ґестапівського службовця, нікому не приходить на думку дошукуватися в ньому польського патріота. А він поляк, патріот, чиста душа і хрустальний характер, невимовні душевні муки терпить через свою роботу, бо того вимагає справа відродження Польщі. З найбільшою готовістю пішов би він на найбільш небезпечний атентат без ні одної шанси на сто рятунку для себе, але мусить коритися наказові організації. Він мусить робити те, що й німці, він мусить катувавти поляків, може навіть своїх організаційних друзів, бо через те здобуває більше довір'я і має ліпший доступ до ґестапівських таємниць, здобуває назвища конфідентів, видобуває лісти людей, призначених до арештів і "ліквідації", рятує тисячі поляків. І що з того, що може прийшлося забити йому кількох земляків, коли в той спосіб зберіг він життя тисячам? Їх і так забили б інші німці у загальній м'ясорубці Варшави.

Слухаючи тих "філософічних міркувань" Чарного, я не дуже вдавався в морально-етичну їхню вартість, бо ці речі різно виглядають з різної точки погляду. Одним Стефан — герой, а другим — креатура, ще іншим — слабий нерішенець, що не вміє рішуче вчутися ані в свою ролю валенрода, ані з нею порвати, якщо через те терпить морально. Важне мені було ось що: проповідуючи таку філософію, поляки поривають з усяким найменшим моральним стримом у боротьбі з противником, а через те стають ворогом дуже небезпечним. Скільки таких польських валенродів сидить у москалів на те, щоб їхніми енкаведівськими руками нищити українців, скільки залізло їх до німців, щоб виявити себе в групі "Вахляр" (про те мова нижче)? Чи можна стосувати лицарські методи боротьби до народу, що проповідує валенродизм і чи зрозуміють це українці?

[13] Ґордон розказує про ті справи так, як їх бачив у своїй підпільній групі. Авже ж, це могло бути інакше в різних групах, бо трудно в таких справах завести одностайність. Керівник т. зв. Відділу Цивільної Боротьби польського підпілля подає, що польський "Комітет Міністрів для Справ Краю" в Лондоні 16 квітня 1940 року схвалив правну підставу для революційних судів: "Видавання присудів смерти на зрадників, шпигів і провокаторів належить до компетенції спеціяльних судів . Комплект Суду складався з трьох осіб, у тому мусів бути один професійний суддя, прокурор та оборонець з уряду. Судове поступовання могло відбуватися заочно. Щобільше, у вийнятково наглих випадках, що не мали в собі ніякого сумніву, і коли проволока грозила небезпекою — Окружний Керівник Цивільної Боротьби міг наказати екзекуцію, не ждучи на Суд. Екзекуція належала до двох відділів: підготовчого і виконавчого. Цей останній складався з трьох осіб — одна стріляла, ді другі її охороняли. (гл. Стефан Корбоньскі: В імєню Ржечипосполітей. Париж 1954, ст. 126-128) (— прим автора).

[14] Німецького походження.

[15] Хто ти? — Хитрий фольксдойч. / Який твій знак? — Ламаний хрест. / Що зродило тебе? — Заверюха. / Що тебе жде? — Суха гілляка.