ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Коли валилася Польща під ударами німецьких танкових колон, що охопили її кліщами з трьох сторін, забулися в одну мить довгі роки польського знущання. На те місце найперше прийшла радість, безмежна радість, що не стало вже одного ворога. Байдуже, що буде далі, добре, що скінчилася розперезана польська сваволя.

Організація Українських Націоналістів, що з-поміж усього українства найбільше лиха від поляків зазнала і найтяжче відчувала на собі тягар польського поліційного режіму, станула перед новими проблемами. А вони своєю величиною і трудністю далеко перевищали все те, що приніс дотеперішній досвід у Польщі. Вся увага сконцентрувалася на двох завданнях: реорганізувати власні сили і підготовлятися до боротьби з московським большевизмом. Польща лежала на лопатках, поторощена, розбита і безсила, зайнята своїми клопотами і своєю боротьбою, — як противник України в даний мент не рахувалася, один фронт визвольної боротьби для націоналістів покищо відпав.

Одначе в народі польському глухо кипіла ненависть супроти українців. Бувши самі під важенним німецьким чоботом і кожного дня складаючи жертви в свойому резистансі, поляки все ще мріяли про помсту над українцями, що їх з незрозумілих причин уважали однією з причин свойого упадку. Ненависть до українців не то що не погасла, а навпаки, росла, і це відбувалося майже на кожному кроці. Тому ОУН не могла зовсім набоці лишити польського відтинку, бо хоч сьогодні поляки слабі, але завтра міжнародня констеляція для них може бути сприятлива, тоді виливатимуть свою злість на українців. А після догоди Гітлера зо Сталіном можна було сподіватися всяких карколомних несподіванок, включно з польсько-німецьлим порозумінням. Тимбільше, що Гітлер уже й передтим спокушав поляків різними обіцянками на сході і ця політика мала, так мовити б, уже свою традицію.

За розвитком внутрішньої польської політичної ситуації і за станом польської справи в світі ОУН мусіла слідкувати дуже пильно. За границею поляки взяли до українців іншу тактику, їм залежало на тому, щоб перед альянтським світом доказати, що українці не погоджуються з приєднанням Західньої України до УРСРеспубліки і що вони своєю лояльністю до польського уряду, своєю участю в польських політичних акціях і в польській армії виявляють з одного боку протест проти окупації Галичини й Волині большевиками і з другого боку декляруються за довоєнним статус кво, цебто за приналежністю тих земель до Польщі. Натомісць большевики зо свого боку зорганізували всенародній плебісцит за прилученням Західньої України до УРСР. Отож, щоб прихилити до себе українців і вигравати їх, як атут у своїй міжнародній політиці, польський екзильний уряд пішов на примирну поставу супроти українців. Мовляв, що було, те загуло, не все було добре, забудьмо наразі про те, наперед перемога — а потім справедливість. Коли ж ідеться про почування поляків у краю, то вони найрадше вирізали б українців до ноги.

І з одного і з другого здавала собі справу ОУН. Не мала вона безпосередньої зустрічі з поляками в своїй політичній роботі того часу, в своїй боротьбі зверталася лицем проти Москви. А за плечима в неї діялися речі, що їх ніяк не пускати мовчки попри вужа, бо загадували вони за все українське життя в Генерал-Ґубернаторстві й ОУН, хоч-не-хоч, силою обставин несла за нього відповідальність.

Перше, до кого прийшлося зайняти становище, це факт народження польського протинімецького підпілля. Слабе спочатку і доволі незугарно зорганізоване, воно росло з кожним днем, давало про себе знати і в скорому часі мусіло стати реальною силою, що з нею рахуватимуться німці і що на неї мусять оглядатися й українці. Там десь за фронтами й морями діяв польський екзильний уряд, його значення і впливів трудно було в той час оцінити під німецькою окупацією, але в краю діяло організоване підпілля і воно, а не польський уряд, стало фактичною силою, що вела й репрезентувала польський нарід у боротьбі. Хто як хто, але ОУН найкраще могла це розуміти й оцінити, бо ж у такому самому положенні вона сама перебувала вже від років.

Як поставити себе до польського підпілля? ОУН зазнала багато лиха від Польщі і відкинути зовсім емотивний чинник, укладаючи взаємовідносини між українцями й поляками, було дуже трудно. Задовго кипіла ненависть і занадто свіжо сиділи в пам'яті тисячів людей польські знущання, побої і тортури. А тим часом розум диктував забути про все, зосередити всі сили і спрямувати всі удари на московський фронт.

Невідомо, чи були які спроби договорюватися з поляками в тому часі. Гадаю, що їх не було, коли не рахувати приватних розмов між одиницями. Поляки зайняті були німцями, українці москалями-большевиками, кожен мав того зайняття по вуха і таким чином витворилася хвилева ситуація польсько-українського завішення зброї. Це далеко ще не значило, що на тому відтинку боротьби настало відпруження. Ні, обидві сторони стояли під зброєю і готові були кожної хвилі скочити на себе, що й сталося кілька років пізніше, на превелику шкоду обидвом народам і на втіху москалям.

Існування польського підпілля, власне, лежало в нашому інтересі. В той спосіб німці мали куди звертати свою увагу в Генерал-Ґубернаторстві і ґестапівський апарат мав зайняття та лишав покищо в спокою українців. Що сильніше польське підпілля, то більше клопоту німцям, то вільніші рухи для нас. Розумна тактика вимагала, щоб не вмішуватися в польсько-німецькі взаємини, залишити їх обидвом партнерам. І в тому напрямі йшли інструкції ОУН для членів, в такому сенсі давалися поради і вказівки українцям у терені. При тому, де можна, там дуже обережно виявляти полякам симпатію в їхній боротьбі.

Осередком польського резистансу стала Варшава, найбільш патріотичне польське місто, що мало за собою традицію "листопадового повстання" 1831 і "січневого" 1863 року. Німці зненавиділи Варшаву, як символ польського опору їхній експансивній політиці, що довів до світової війни і перервав ланцюг безкровних німецьких перемог. Столицею Генерал-Ґубернаторства зробили вони місто Краків, там не вавельському замку мав свою резиденцію Ганс Франк і там розмістилася адміністраційна й поліційна централя німецької окупації. Варшаву хотіли німці знищити, виголодити її населення, зруйнувати економічно, з мільйонової столиці спровадити її до стану провінційного міста. В Варшаві було друге з черги величиною, після Нью-Йорку, скупчення жидів у світі, і німці рахували, що після екстермінації жидів кількість населення Варшави відразу впаде на 40%, решта розбредеться по країні, шукаючи праці і хліба, Варшава змаліє й опустіє.

Але Варшава жила. Людність у ній не то що не змаліла, а навпаки, зросла, звідусіль заїжджалися туди поляки, щоб у лябіринті метрополії затерти за собою сліди, згубитися в великоміській масі. Чорний ринок розквітав буйно, Варшава стала найпершим центром гарної торгівлі в Европі.

І там десь у Варшаві збігалися всі нитки польської політичної акції в краю, організувалося керівництво польського резистансу, снувалися пляни. ОУН почала передумувати над тим, якби то достатися до поляків, зорганізувати собі постачання інформацій, що діється в польському підпіллі, які в нього наміри і пляни відносно українців.

Використовувано до того організаційну сітку ОУН у Варшаві, де жило багато українців ще з-перед війни, і без ніякого сумніву мали якісь контакти, особисті зв'язки і знайомства з поляками. Такі інструкції відійшли до Варшави негайно, та отримані інформації були дуже скупі і майже нічого не давали. Безперечно, в тому часі польське підпілля не було ще сцентралізоване під одним проводом, відносини там панували хаотичні та й саме воно не впоралося ще з загальними своїми організаційними проблемами, то й не диво, що інформацій було малувато.

Після деякого вагання рішилася ОУН на початку 1940 року зробити спробу проникнути в середину польського підпілля і загніздити там своїх людей, що мусіли б вжитися в свою ролю й вести себе докладнісінько так, як і польські підпільники. Їхнім завданням було б просувалися, скільки можна, догори, та збірати вістки про все, що там діється, а найбільше про те, яким духом віє до українців.

В тому ділі ОУН досвіду не мала. Ніколи передтим не працювала вона в чужому середовищі, не мала до того потреби, її головною турботою було не те, що думає НКВД чи польська поліція, чи румунська сіґуранца, тільки як охороняти своїх членів перед ударами ворога і як творити собі догідні умови праці. Станувши перед проблемою висилки людей для пенетрації в чуже підпілля, невідомо було, як і від чого зачати. Чужа контррозвідка, що має звигайно за собою традицію довшого державного існування, збірає досвід своїх керівників і аґентів, веде спеціяльні школи й курси, а все таки здається переважно на щастя припадку чи на підкупну силу грошей. Що й казати про ОУН, що не мала нікого, крім безмежно відданих і жертвенних людей.

З тих людей вибрано невелику групу і призначено її до праці в Варшаві. Як уміли, так їх учили й підготовляли, курс тривав два місяці. Мусіли це бути люди інтеліґентні й освічені, добре володіти польською мовою, щоб не прозрадити себе українським акцентом, знати Варшаву, вміти вкутися в польську психіку. Раз пішли вони на працю в чужому середовищі, мусіли з головою пірнути в польському підпіллі, звільнити їх від того могла тільки смерть або закінчена робота.

Провідником групи назначено Тадея Ґордона. В реґулярних відступах часу приїжджав він до Кракова, привозив копицю польської нелеґальної літератури, гроші, різні документи й матеріяли. Просидів він у серці польського підпілля ще довго після того, як розшалілася буря на сході. Можливо, що ОУН тримала б його ще довше, бо якраз тоді рапідно почали гіршати польсько-українські взаємини, що закінчилися вистрілюванням людей і кривавими акціями на більшу скалю. Одначе в тому часі він уже був розконспірований, щораз тяжче було йому виконувати свою працю і кінець-кінців його звідти відтягнули.

Тадей Ґордон нездатний був жити спокійним биттям. В атмосфері небезпеки почувався він, як риба в воді, і коли життя його туди не кидало, він сам її шукав. Коли скінчилася війна і він разом з тисячами інших знайшовся в таборах ДП в Німеччині, не міг знести задушливого повітря еміґрації і зголосився до підпільної роботи в краю. Перейшов нормальний для всіх перевишкіл і з весною 1948 року закрилася за ним залізна занавіса. Від того часу ніже одним словом не дав про себе знати. Може загинув, а може живе десь у далеких таборах заслання, а може неймовірне його щастя і пригодницька жилка кинули його в нові умовини підсовєтської дійсности на місце, де він використав свій досвід мімікрії й одного дня знову до нас заговорить.

Перед своїм від'їздом Гордон списав частинно свої пригоди з варшавського періоду його діяльности і зложив в архіві ОУН з тим, що можна їх опублікувати, якщо б він не вернувся або не дав про себе знаку життя до п'ятьох років. На жаль не списав він усього повністю, а й з того, що написав, лишалася тільки частина. Власне, це не розповідь, тільки уривчасті записки, фраґменти оповідань, повідривані інформації. Події, що їх він описує, такі фантастичні, що читаючи це я запитував себе: правда це, чи казка? Неймовірні пригоди переходять перед нашими очима, немов на фільмовій стрічці з Голівуду і, здається, ніяка людська фантазія не перевищить того, що дало страшне життя воєнної дійсности.

З того фраґментарного матеріялу старався я скласти систематичне оповідання. Не всі речі там ясні, на жаль нема Ґордона, щоб роз'яснив, з його людей теж ледве чи залишився хто при житті, не живуть теж і сл. п. Іван Равлик та полк. Роман Сушко, з якими Ґордон утримував організаційні зв'язки в ОУН. Нехай же ж іде це в світ так, як це Ґордон пережив і яким по собі залишив, і нехай бережуть про нього згадку друзі, для яких і задля яких важив він своє життя у вічній небезпеці.

 

Зиновій Книш