XI. РОЗДІЛ

В "ПОЧЕСНОМУ АРЕШТІ"

Поліційна школа. - Строкате товариство. - Дивний арештантський режім. - І тут українці! - Грибозбір. - Льоренцо й горілка. - Мандрівки по околиці: до Закопаного - так, до Кракова - ні! - Небажані гості. - Курси для "Кріпо". - Пісня без відгомону. - Стіна між братами. - Відвідини рідних. - Вісті з України. - Кінець примусових вакацій. - Знову в Кракові. - Зайцем до Львова. - Невже ж це Україна?

Чепурний, модерно поставлений білий будинок під горою, трохи віддалік містечка. Колись це була ґімназія й інтернат для дівчат, куди віддавали на науку дітей з найзнатніших і найбагатших польських родин. Рабка славилася своїм лагідним кліматом, повно тут різних санаторій і літніх осель для дітей та й приватно немало людей приїздило літувати і колись тут гуділо, як у вулику, літо це чи зима. А тепер тихо, вулиці сонно дрімають, вітер ледве подише, тільки дзвінки й бляшані коробки на шиї в коров різноголосно перекликуються з горбів.

Авто заїхало на подвір'я. Нікого нема, тільки якийсь жид з перепаскою на рукаві і з мітлою в руках та миршавенька собачка підбріхує. Заходимо до середини, цікаво довідатися, яке тут "начальство". Оказується, що єдине "начальство" це довготелесий і довжелезний, як драбина, "шарфюрер".83

Урядує він зараз коло кухні, а вся залога цієї ґестапівської твердині - чотири польські кухарки й один жидівський послугач, єдиний жид на цілу Рабку й околицю, всіх інших давно вже вивезли до ґетта в Кракові.

Роммельман здає мене в руки "шарфюрера" і пращається. Він ще не вертається до Кракова, але вже не будемо бачитися. Та й нема мені за чим жаліти, що скоріше ввірветься це небажане для мене знайомство, то й краще для мене.

Що я тут буду з вами розводитися, - каже шарфюрер, - ідіть краще до своїх "камерадів"84 нагору, вони якраз відпочивають, з'ївши обід, від них найкраще довідаєтеся, які тут порядки й обов'язки. Порядки, між іншим, не такі то вже й злі, додає накінці, - будете почуватися зовсім вільно, бо ж ви не арештовані, ви тільки в "почесному арешті" з уваги на воєнно-політичну ситуацію.

Як іти, то йти.

А там уже на мене чекають, їх ще вранці повідомили, що приїде новий "камерад", тільки не знали, хто такий.

В великій залі розстелені ліжка попід стіни, як у бурсі, посередині два столи і сидить за ними все товариство. А товариство це політично доволі строкате: д-р Володимир Горбовий, маґістри Ярослав Рак і Володимир Янів - це бандерівці; маґістер Бачинський (чи не Володимир на ім'я, от не спам'ятав), проф. Петро Ісаїв і полк. Вартоломей Євтимович - це гетьманці; Ісаак Базяк з Варшави - це з табору близького до УНР, але з якої опозиції; і накінець додали ще одного "мельниківця". Всі, за вийнятком Базяка, знайомі мені з-давніше.

Прийняли мене веселими вигуками, показали мені моє ліжко - зовсім, як колись у тюрмі - і по кількох привітальних словах Базяк, як найстарший віком, познайомив мене з режімом. А режім цей дивний - не похожий на арештантський, але вільним його не назвати б. Як уже сказано, ми - "в почесному арешті", тобто позбавлені повної волі рухів і приміщені в відлюдній місцевості. Але в тому нема ніякої ганьби, цього хвилево вимагає політична ситуація і це скоро скінчиться. Коли? Як тільки виясниться положення на східньому фронті - може за тиждень, а може й за місяць. Покищо життя тут можливе, але нема підстав до надто великого оптимізму.

Ходити можемо, куди хочемо, треба тільки приходити точно на обіди й вечері. Точність до сніданку не зобов'язує, - спи, брате, скільки захочеш. Вполудне і при вечері - щось наче провірка. Шарфюрер має переконатися, чи всі вдома. Спочатку він прикладався до того з урядовою повагою начальства, а потім це йому знудилося і тепер його цілими днями не видно, сполягає на тому, що йому скажуть кухарки. Але можна звільнитися на цілий день і навіть на ніч. До одного з тих наших "почесних арештантів" приїхала жінка на вакації, вони наймили собі кімнату в селі і він жив там і ночував цілий тиждень, тільки раз на день голосився в шарфюрера.

Їсти дають добре і смачно, тільки малувато. Находившися по свіжому повітрю в горах, здавалося б, що й коня з копитами з'їв би, а тут тобі реставраційна порційка на тарілці, що в пригорщу сховаєш. За те платимо власними грішми, але по урядових цінах і це смішно мало. Наші працедавці мають обов'язок посилати нам таку саму платню, як ми заробляли "на волі". Ґестапо це вимогло і наказало, що після звільнення нас мають прийняти на те саме місце до праці.

Зате пити й курити - скільки душа забажає! Два рази на тиждень шарфюрер їздить до Кракова по куриво й питво і перед тим запитує, скільки кому чого купити. Нема обмежень - звичайно, в границях імовірности особистого спожиткування, щоб не йшло на чорний ринок. А це важна справа, бо в поляків тут і на понюшки тютюну не знайшов би, от і можна дещо проміняти, а до чого потрібна горілка, це я сам побачу за кілька днів.

- Та що ви морочите товаришеві голову приписами, - перебиває д-р Горбовий, - нехай відпочине й розглянеться, аж за багато часу на те буде. Давайте краще в бріджа пограємо.

Д-р Горбовий - завзятий бріджіст. А тут як на те, ввесь час бракувало четвертого. Грали "з кілком", та яка ж це приємність, скажіть, будь ласка, панове? Ось наче з неба впав "четвертий до бріджа" і д-р Горбовий з нетерплячки вже довго совав кріслом по підлозі.

На бріджа обов'язково сходило дві-три години денно, це вже для догоди д-рові Горбовому, що любив цю гру і грав її добре. Звичайно він грав з Бачинським, а в мене за партнера був Базяк.

Але не просидиш за картами цілого дня. Та ще й у такі гарні дні. Цього року випало сухоліття, сонце пражило вогнем і ми ходили обсмалені, як анциболоти рогаті.

Жив у Рабці один-одинокий українець. Ґімназійний учитель з-перед війни, жонатий з варшавською полькою, теж учителькою. Обоє вони вчили в дівочій ґімназії, а тепер просто невідомо, як і з чого жили. Але жили якось, та й не дуже зле, бо часто запрошували нас на вечерю. Дуже милі й культурні люди. Він - атлетично збудований мужчина, сходив усі довкільні гори і знав там кожну стежинку, обіцяв і нас поводити по прогульках. Вона - крихітна жінка, інтеліґентна і бистра в розмові. Походила зо спольщеного німецького роду, як судити б по її дівочому назвищі - ті назвища я вже позабував - але вважала себе полькою і не хотіла записуватися в "фольксдойчі". По-українському говорити не вміла, а син їх - той умів, від батька навчився.

Через них місцеві поляки довідалися, що ми заложники. А то спочатку вони думали, що ми сюди приїхали на відпочинок за заслуги для ґестапо. Від того часу помітно змінилося до нас відношення поляків, хоч і не мали ми з ними ніякої безпосередньої стичности. Та це відчувалося на кожному кроці чи то в ресторан зайдеш, чи до кіоску купити "Кракавер Цайтунґ" вступиш. Правда, ще був один українець, але зайшлий. Називався Аронець і завідував місцевим одиноким кіном. В кіні йшла одна фільма на тиждень: у суботу й неділю. Повна заля, трудно достатися до середини, але від чого ж там земляк сидить? Для нас квитків ніколи не бракувало.

Казали, що в поштово-телеграфічному уряді працювала одна дівчина-українка, я її не бачив, хоч кілька разів ходив туди на телефонічні розмови з Краковом.

З нудів ходили ми збирати гриби. Хоч літо й сухе, але в лісі вогко і гриби росли рясно. Спеціялістом від того був полк. Євтимович. Він винаходив найкращі місця на грибозбір, про кожний гриб умів розказати якусь історійку з України, як той стобреха Швейк, що в нього в кишені побрехенька до кожної ситуації. Грибів насушили ми стільки, що на два роки вистачило б, а все свіжі, пахучі гриби-щираки. Інші ми з'їдали, а найбільше рижиків і підпеньків. Був у Рабці невеличкий ресторанчик, захований при бічній вуличці, за власника в нього сидів спольщений італієць Льоренцо. Бог його знає, як і коли він аж сюди забрив. Та й що вторгувати можна в такий час? Чужих гостей нема, а місцеві люди - кожен їсть сам у своїй хаті. Дивним дивом ніколи там не бракло добре з'їсти й випити. Горілки в нас до переситу - та все проста сивуха або дешевенькі лікери. Ми того не вживали, тримали для німців, що приїжджали в суботу й вижлопували все геть до чиста. А от у Льоренца найкращої настоянки-рябиняку вдосталь. Приносили ми туди назбирані за дня гриби, Льоренциха підсмажувала їх нам у сметані, а щоб гриб "любить мокре" - щедро закроплювали це добрячим рябиняком. А вже ніхто так добре не знався з Льоренцом, як Базяк. Справжній неминайкоршма, це й він відшукав його і нас туди завів. Не то, щоб ми до безтями запивалися. Ні. Від безділля нічого й робити, як от посидіти у приватній кімнатці в Льоренца за чаркою і побалакувати.

Найбільше заприязнився зо мною Базяк. Інші говорили про нього, що це таємнича фіґура, повитирав пороги в усіх розвідках, ніхто нічого не міг певного сказати, що він робить у Варшаві і з чого живе. Але чолов'яга з нього симпатичний, ще й розмовець добрий. Та й де він тільки не бував, чого не бачив! Увесь світ з'їздив і всю довоєнну еміґрацію в усіх країнах знав. Удвох ми ходили на гриби і він розказував мені дивні історії про людей, відомих назвищами в еміґраційному українському політичному світі.

В нашому товаристві не вели ми політичних дискусій і суперечок, без спеціяльного домовлення уникали тих розмов, щоб не утруднювати собі співжиття в цій неприємній примусовій ситуації. Але бандерівців було три, гетьманців теж три, а ми з Базяком - кожен по одному зо своєї групи. Може й це було причиною, що ми здружилися, хоч і по переконаннях - різної політичної масти. До Кракова приїхав він на основні збори бандерівського "Українського Національного Комітету", підписався там, як один з його засновників, проте чомусь бандерівців не злюбив, хоч властиво вони були його політичними партнерами з того комітету.

В мене й копійки при душі не було, а в нього повні кишені грошей. Купував він обидві німецькі газети ("Кракавер Цайтунґ" і "Фелькішер Беобахтер" - віденське видання), брав усі німецькі книжки з єдиного на всю Рабку кіоску, хоч і поганенько володів німецькою мовою - і я це все прочитував. Колись, у своїй молодості, належав він до чільних діячів української Центральної Ради в Києві і був Головою "Галицько-буковинського Комітету", який то Комітет пізніше відограв визначну ролю при формації київських Січових Стрільців. Мав про що розказувати.

Можна було робити прогульки по околиці - тільки не в сторону Кракова. На південь - хоч вилізь на верхи Татрів під словацьку границю, а на північ - ні. Власне, ніхто того не міг провірити, куди ми ходимо. Зовсім добре можна було б заскочити до Кракова й вернутися того самого дня. Але відповідальність тяжіла на всіх нас, ґестапісти сповістили, що відповідаємо всі за одного й один за всіх: якщо б один утік, решту запроторять у концентрак і виарештують наші родини. До того часу німці в Генерал-Ґубернаторстві стосували засаду збірної відповідальности тільки до жидів і поляків, українців покищо лишали в спокою та чулося вже, як камінь поволі налягає на груди. То й ніхто не хотів риском своєї - зрештою дуже легкої - втечі стягати нещастя на товаришів, хоч і різних політичних переконань, та все ж таки своїх людей, українців.

То ж ходили ми хіба так далеко, куди можна зайти за день, щоб вернутися на ніч. Одного дня вибралися до Закопаного. Дуже цікавий я був побачити Закопане, має це бути чудова лікувально-відпочинкова місцевість у мальовничій кітловині серед високих гір, і все якось не ставало на те часу. А тепер придали нам для товариства й опіки одного ґестапіста і ми виїхали вранці поїздом. Десь на половині дороги перехопив нас дощ та й уже не попустив до самого вечора. Тільки нашого Закопаного побачили, що перебігли під дощем зо станції до недалекого ресторану. Ґестапівець тягнув пиво кухоль за кухлем, просто неймовірна поємність німецького черева на пиво. Небо не прояснилося і з-полудня вернулися ми до Рабки, де, як на злість, застали прекрасну погоду.

Минав день за днем. Там десь на сході йшов страшенний змаг. Брали в ньому участь і наші товариші, а ми тут бездільно сиділи і ще гірша від того брала досада. Та й млість часом під серце підходила, коли згадав Реню й сина. Що ж, могло бути гірше, а тут, як-не-як, навіть і працювати можна б для своєї організації, якби того від нас вимагали.

Найприкріше з усього - небажані гості. Щотижня в суботу, як тільки підніметься сонце під полудне, - гудуть мотори, авто за автом заїжджають на подвір'я ґестапісти. Найбільше з Кракова, але й бувало, що і з Люблина й Варшави, а навіть і з Німеччини, щоб перебути два дні на лоні гарної гірської природи. Всі вони або вже наперед знали, що ми за птиці, або тут про те довідувалися. І неначе для того, щоб підкреслити "почесність" нашого арешту й відсутність у ньому елементу ганьби та дати до зрозуміння, що не трактують нас ані як злочинців ані як в'язнів, хоч і політичних, один за другим сунув до нас: то просто в кімнату заходили, то в їдальню заскакували, то на коридорі переймали. Подавали руку, розпитувалися про здоров'я, і потішали, що вже недовго тут будемо, бо "фюрер" незабаром переб'є комуну і зробить порядок на сході, а тоді й нам відкриється туди дорога. А тільки настав вечір і шарфюрер відкрив свій посудник у кантині, вся німота туди чередою. Завжди знайшовся один, що запросив на чарку. Він же й платив за неї, бо запрошував. Та й на тому його частина кінчалася, решту мусіли ставити ми. От тоді то й випивали вони все, що закупили ми за тиждень. Це було недовидержу. Наш брат, українець, теж уміє випити чарку, а хоч часом і мірку перекине, то видержить, бо чарка чергується з закускою. А німота горілку п'є, а пивом закушує. Дедалі ставало все голосніше, а кінчалося несусвітнім криком за фюрера, проти жидів і комуністів. Як тільки трапилася перша нагода, я втікав звідти, дехто рятувався від тієї пиятики, тихцем висуваючися з хати ще перед присмерком, але хтось мусів "боронити твердині". Найбільш витривалий був найстарший з-поміж нас. Німці верещали, а Базяк спокійненько смоктав горілку і ніхто не потрапив його перепити, та й ніхто не бачив його п'яним. Мені за багато було тієї ґестапівської чести і коли наближалася субота, від розскаканих нервів гуділо в голові, трудно собі місця знайти. Щастя, що недовго це тривало, а то прийшлося б "почесний арешт" замінити за дім божевільних. Господи, що було б на світі, якби Гітлер узяв його під п'яту! П'яничанню й бешкетам розбещеної німоти не було б кінця.

Тим часом у Рабці зароїлося від нових гостей. Одного пополудня приїхало кількадесят молодих людей з наплечниками й валізками. Їх розташували в одному крилі будинку, поверх вище від нас. До нас ніхто з них не підходив, та не минула й година, як ми вже знали, що це українці. Бо тільки позлазили з авт, та ще й добре не розглянулися по новому обиталищі, а вже почали співати.

Були це самі молоді хлопці в віці між 20-30 літ і приїхали сюди зо Львова, тут мали перейти курс кримінальної поліції - "кріпо". Це в скороченні з німецької - Кріміналь Поліцай. Потім мали стати до служби в "Дистрикті Галичина". Кожного ранку дивилися ми на них, як відбували вони свій ранній марш під спів націоналістичних пісень. Нікого знакомого серед них ані в мене, ані в інших.

Минув тиждень - ніхто з них не пробував нав'язати контакту з нами, хоч без сумніву знали про нас, ми про те скоро переконалися. А коли прийшла субота, стрінулися ми в буфеті. Нетерпляче ждали ми тої хвилини. Ввесь день у них наука то в залях, то на вільному повітрю, все в товаристві німецьких інструкторів, думалося - і нема часу і не дуже зручно підступати до нас. А тепер, у кантині, здавалося, можна буде поговорити, заспокоїти нашу цікавість вісток з України. І знову ніхто не підходить. Стоять коло буфетного прилавка, п'ють пиво при столиках, бачать наш гурт - і якби нас цілком у кімнаті не було. Нарешті хтось з нас не витримав, вибрав момент, коли один з хлопців підійшов до буфету, і заговорив. Дуже нерадо втягнувся він у розмову, хоч і не втікав. Довідалися ми, через нього, що німецькі інструктори заборонили їм приставати з нами, бо ми - політично непевні люди, а вони, майбутні службовики кримінальної слідчої поліції, мають же ж бути підпорою права й ладу.

Он воно як. Ну, що ж, самі не підходите, то й ми не будемо накидатися з нашим товариством. І слухали ми їхніх пісень - гарно співали, та й українські це пісні були, - але без відгомону в наших душах. Неначе невидна стіна виросла між людьми одної крови й кости. Здавалося мені, що коли б ми на їхньому місці, ніякий німецький наказ не втримав би нас, щоб не зблизитися до єдинокровних земляків, та ще й коли б знали ми, що попалися вони сюди за політичну справу, за діяльність для України - яка б вона не була, а все ж на користь батьківщині. Показалося, що німці й не дуже наказували, от раз сказали, проголошуючи всякі приписи. Та й забули. Це просто в самих тих людей не було цікавости до нас. Це були два різні світи - рідноземельний і еміґрантський, стара трагедія, що повторюється в різних часах і в різних формах. Хто з нас ще тепер плекає ілюзії про те, як то чекають на нас, еміґрантів, рідні брати в Україні, нехай призадумається над цим дрібним фактом з нашого досвіду. Потім уже стрічалися ми без перепони і вільно розмовляли з собою, але початковий лід не розтанув і до сердечности не прийшло ніколи.

Приїжджали до нас рідні з відвідинами. Була в мене Реня - принесла перші вістки зо Львова. Не той уже Львів, що був колись, та й люди не ті стали. Що, як і чому? А от сам приїду, то й переконаюся. Вона ходила розвідуватися, чому нас тут тримають і чи є якась надія, щоб зняли з нас цей "почесний арешт". Зайшла до Гайма, що був начальником СД на Генерал-Ґубернаторство. Він не вмів чи не хотів їй нічого сказати поза тим, що місцеве ґестапо не має проти нас жодних поважніших закидів і що інтернували нас на телефонічне доручення з Берліну. Німецька політична поліція в Кракові була тільки виконавцем берлінських наказів. Говорив дуже чемно й увічливо, старався бути шармантським каваліром - а тільки зійти мовою на справу, мовчить як варена риба.

З початком вересня приїхав Костик Горський, привіз усякої літератури й копицю листів і різних справ до полагодження - я ж усе ще рахувався Секретарем ПУН. Від нього довідався я про трагічну смерть Сеника-Грибівського і Миколи Сціборського від братовбивчої кулі в Житомирі. Передав я через нього прохання або зовсім зняти мене з посту Секретаря ПУН, або дати мені безтермінову відпустку, невідомо ж, коли я видістануся звідси та й чи взагалі видістануся.

Розпитувалися про мене через прихильних нам німців у Головному Уряді Безпеки в Берліні. Кажуть, лежить там донос на мене, що я шукав контактів з альянтами від імені ОУН. Мабуть не трактують його серйозно, або не вірять, бо інакше давно вже післали б туди, де козам роги правлять. Але донос є, і не анонімний, підписаний знаним для нас українським назвищем.

На деревах пожовкло листя. Полисіли без трави гірські верхи, в повітрю запахло осінню. А в нас нічого не змінилося. Щораз рідше навідуються знайомі, наладнали ми собі поштову комунікацію: щоб не будити підозріння, до поліційної школи йшли листи звичайного змісту, а все важніше шлеться мені і на іншу адресу в містечку. Декому вже й теплі речі передали, навезли всяких книжок і різної всячини - мабуть треба буде тут зимувати.

Одної суботи приїхало авто з краківського ґестапо. Нікого це не здивувало, до тих гостей ми звикли і вже вдосконалили свої дипломатичні викрути, як позбутися того небажаного товариства якнайшвидше. Та цим разом кажуть нам заждати з виходом до міста, щось мають нам сказати. Лисий ґестапівець у цивільному, той самий, що колись затримав мене в брамі нашої краківської домівки, каже нам приготовитися й зібрати речі, пополудні поїдемо до Кракова.

- Та невже?

- Навіщо ж мав би я клеїти дурня перед вами? Ось зараз самі побачите.

І справді, бачимо, приїхав він не звичайним особовим автом, тільки більшим, що може змістити нас усіх.

- Звідти підете додому. Але мусите зобов'язатися, що стримаєтеcя від усякої політичної діяльности. Інакше, не хочеться й казати, куди поїдете.

Ніхто вже не бажає виходити. Але піти треба, довідатися чи нема свіжої пошти. Та й вислати звідси всі листи й папери, лихий його знає, куди повезуть, хто б няв віри ґестапістові? Може правду говорить, а може й бреше, сучий син. Та й попращатися треба зо знайомими в містечку.

Ледве діждалися до четвертої години. За той час Базяк уже встиг довідатися, що не всіх пустять додому. Одних відправлять зразу ж, ще сьогодні ввечері, а других затримають, тільки невідомо, кого і на як довго. Не хоче сказати клятий ґестапіст, за коротко коло чарки сиділи.

Зиновій Книш

Вечеріло, коли заїхали ми на Поморську ч. 2. Нас розділили, кожного повели окремо, мене впустили до тієї самої кімнати, звідки виїздив до Рабки перед двома місяцями. Мертвущим холодом війнуло звідти, я аж зашпортався на порозі. Кажуть мені сідати й заждати, а щоб не нудилось - ось лектура для мене.

Розгортаю два грубезні скорошити і що бачу там? Не вгадали б! Рівненько і в хронологічному порядку поскладана вся наша політична література з Кракова - летючки, відозви, комунікати, брошури. Деякі місця підкреслені червоним олівцем, подекуди вліплені картки машинового письма з перекладом на німецьку мову і з поясненнями. Не встиг я ще добре переглянути того матеріялу, як вернувся ґестапіст.

- Хочете йти додому? - питається.

- Хто ж не хотів би? - відповідаю питанням.

- Це нетрудно. Ви можете вже сьогодні ночувати вдома, якщо зобов'яжетеся в письмовій формі, підписавши ось цю заяву, що стримаєтеся від усякої політичної діяльности, доки не виясниться положення на сході.

- А хіба ж я політикую? Самі знаєте, що стільки й моєї роботи було, що наперед працював в УЦК, а потім у бюрі "оберста Зушко".

- Та що ви, за дурнів нас маєте? Вам здається, що ми не знаємо, що робить кожен з вас? От я навмисне дав вам переглянути ці папери - все, що там пишеться - це політична робота, ваша політична робота, тобто вашої організації і вас самих. Тепер не час на те. Там гинуть наші вояки, на фронті ллється німецька кров, а ви тут нам за плечима бешкети счиняти будете? Годі, з тим треба скінчити.

Нам і без того ясно було, що німці нас толерують, до якогось часу крізь пальці дивляться на нашу роботу, не знають, на яку стати і на що рішитися. Військові чинники, зокрема розвідочні, все ще мали надію використати українців у війні і не будь спротиву війська, то партійні кола, зокрема ґестапo давно скрутили б нам карк на своєму терені. Мабуть надходить час, коли ґестапо вважало за відповідне висунути кіхті. Тепер це вже не таке страшне, для нас важно було, щоб не рішили нас ліквідувати, заки пічнеться війна і заки перенесемося на рідні землі.85

- Що ж мені робити з вами? Від політичної роботи відмовлятися мені нема чого, бо я нею не занімаюся. Але коли вам на тому залежить, я цей папірець вам підпишу. А може і в бюрі "оберста Зушко" не можна працювати?

- До діяльности "оберста Зушко" це не відноситься, можете далі там робити те, що робили досі. Тільки, оберст Зушко вже у Львові.

- То й я туди поїду.

- Не радив би вам.

- А то чому?

- Не знаю, як це сказати... Краще лишіться в Кракові, тут і ми вас уже знаємо і ви нас, а там можете попасти на інших людей з іншими методами.

- Мушу поїхати. Не маю з чого тут жити, та й жінка моя з сином уже там.

- Як хочете. Тільки, щоб не жаліли. Пам'ятайте, що я вас попереджував.

Що він має на думці, бісів син?

- А коли приїдете до Львова, маєте негайно зголоситися до ґестапо, покликатися на моє доручення і достосуватися до вимог мого львівського "камерада". Ось вам карточка з числом кімнати, ми його про те попередимо, тож глядіть, не старайтеся нас перехитрити, бо коли не зголоситеся - заарештуємо вашу родину.

На мою радість того самого дня приїхала Реня. Вже була в Кракові, коли нас привезли з Рабки. Вже не треба було перепустки на давній границі, але хто хотів їхати з Кракова до Львова чи навпаки, все ще мусів клопотатися за дозволом їзди залізницею. В мене такого дозволу не було і не хотілося мені за ним ходити, тягнуло до Львова, на Україну, якби міг - в цій же хвилині поїхав би.

Ще того самого вечора всіли ми на поїзд. Реня сховалася в одному вагоні між вояками, а я сів зайцем до останнього вагону. Впросився, що вертаюся до жінки, що з нею "ферфлюхте Руссен"86 розлучили мене перед двома роками. Добрячі вояки впустили до вагону, засунули в кут, щоб не завважила контроля, якщо буде. В них ще свіжо в пам'яті сиділо гостинне прийняття української людности при вмарші німецьких військ, дуже собі хвалили українців. Якась молода дівчина хотіла залізти до вагону. Питалися, чи українка, але це була полька. Порадилися між собою і не впустили.

- Хіба ж вам не все одне, українка вона чи полька? - питаюся.

- Бачите, цивільних до військового вагону впускати невільно. А подвійно заборонено брати жінок. Коли маємо брати на себе риск кари, то вже нехай за людей, що нам прихильні, а знаєте ж, яка в поляків до нас прихильність.

Доволі швидко, як на воєнний час, бо всього за дванадцять годин доїхали ми до Львова. Був мрячний листопадовий ранок, коли захеканий поїзд всунувся на головний двірець у Львові. Безліч народу, все кудись біжить, обвантажене клунками, оглядається набоки, чи нема облави. Бо половина тих подорожних - спекулянти. Одні харчами, другі іншою всячиною, - іде боротьба, щоб пережити якось воєнний час.

Відшукалися ми з Ренею при виході, вийшли на площу перед двірцем. Все ніби таке саме, як перед двома роками, коли покидав я Львів. Ті самі вулиці й будинки, такі самі червоні трамваї, в ушах ще пам'ятається їх дзвінок, такий різний від трамваїв усіх інших міст моєї мандрівки по світі. Але чомусь нема радости з повороту. То значить, є радість, та не така, як сподівався. В тій масі байдужих людей - ні одного знайомого обличчя. Або душа закута, або рідна земля заморожена. Чи в усіх еміґрантів таке почуття, коли ставляють перші кроки після повороту на рідну землю?

Наймовірна глота в трамваю не дає розмахнутися думкам. І це добре, не можна піддаватися журливим настроям. Перед нами Україна, не треба загортати її в мрії, треба брати такою, якою стоїть вона перед нами в суворій воєнній дійсності.

Ідемо вгору вулицею Тарнавських. Сонце пробилося вже крізь ранішню мряку, заповідається гарний день. Перший день в Україні. Вулицею маршують юнаки в якихсь дивних одностроях, на плечах у них лопати й джаґани. Співають пісню "Ми українські партизани". Входжу в новий світ і розкривається передо мною свіжа картка життя...

 

------------------------------------------------------------------------

[83] Шарфюрер - найнижчий підстаршинський ступінь у СС.

[84] Камерад - по-німецьки: товариш.

[85] Це підтвердив пізніше в своїх спогадах один з провідних поліцистів націонал-соціялістичного режіму. Вальтер Шелленберґ, шеф зовнішньої розвідки СД, в своїх спогадах п. н. "Лябіринт" ось так згадує про те: "Виринули великі труднощі прикриття нашої мобілізації перед москалями. Не найменша з них, це постійні непорозуміння між урядом Мюллера (ґестапо - прим. З. К.) і Канаріса (військова розвідка, - прим. З. К.) в справі діяльности провідників націоналістів, Мельника і Бандери, над польсько-російською границею. Військова Розвідочна Служба, природно, хотіла використати різних груп української національної меншини, одначе Мюллер противився тому, вважаючи, що ці націоналістичні провідники йдуть до своїх власних політичних цілей неконтрольованим способом і що це також викликує занепокоєння серед великої частини польської людности. Я старався триматися осторонь тої суперечки, ще й тому, що засідання в тій справі були довгі і прикрі".

[86] Прокляті москалі.