X. РОЗДІЛ

ГІРКИЙ ПЕРЕДСМАК КІНЦЯ

Наскок ґестапо на організаційну домівку. - Шукають за Сеником. Остерігаємо його. - Замість нього, кличуть мене. - Нарада в ПУН: іти чи не йти? - Радять іти, щоб не спихати ОУН скоро в підпілля. - В яскині лева. - "Він арештований!" - Оправдуються хитрощі Сича. - Заборона виїзду з Кракова. - Голоситися телефонічно два рази денно. - Вивіз заложників до Рабки. - Продовжую свою роботу. - Краків пустіє до решти. - Буду втікати до Львова. - Ґестапо мене випереджує. - Інтернують у поліційній школі в Рабці. - Невже ж такий кінець?

В гарний липневий день вийшов я вранці з хати, як звичайно, щоб на восьму годину бути в нашій організаційній домівці. З мого мешкання при вулиці Бічній Лазаря туди всього десять хвилин ходу, я купив газету в кіоску на розі й заглибився в читанні звідомлень з фронту на сході. Самі ноги знали вже дорогу і так я, майже не відводячи очей з-над газети, зайшов аж перед браму нашої кам'яниці. Може, коли б це був сльотний день, або коли б вітер не дозволяв читати газету на ходу, оминула б мене пригода, бо я тоді роздивлявся б навколо себе і може завважив би, що в брамі під числом 26 стоять якісь підозрілі два типи в чоботях виразного німецького крою. А так я спостерігся про те аж тоді, коли звертав уже до брами і коли один з них поклав мені руку на плече:

- Гальт! Зінд зі Сеник?81

- Ні, я не називаюся Сеник.

- А яке ваше ім'я?

- Я називаюся Книш. Зиновій Книш.

- Покажіть ваші документи!

Оглядає мою виказку з Українського Комітету, підзорливо порівнює мене зо знимкою на документі, віддає назад.

- Ви знаєте Сеника?

- Знаю.

- Він працює тут? Кожного дня буває?

- Заходить часом, але не кожного дня.

- Де він живе? При котрій вулиці?

- Не знаю. Здається, що стало живе він десь у Німеччині, сюди тільки приїжджає час-до-часу.

- Станьте ось тут у кутик і коли надійде Сеник, маєте його нам показати. І не пробуйте давати йому якихсь знаків або в інший спосіб остерігати, бо буде зле!

От тобі історія! Значить, я маю бути тим, через кого Гриб достанеться в ґестапівські кіхті? І що це за лихо, навіщо їм його? Мусить бути щось поважне, коли таким способом шукають, до того часу звичайно викликали ніби то на якусь розмову і там арештували. Думки літають стрілою по голові, шукаю вияснення, а водночас способу, як остерегти Гриба, коли б надійшов.

Омелян Сеник-Грибівський, Голова Орг. Бюра ОУН.

Глянув я на годинник, - точно восьма година. До брами забігають задихані працівники УЦК, що спізнилися на кілька хвилин. Дівчат ґестапівці пропускають, чоловіків леґітимують, уже не питаються за Сеником, тільки за кожним разом з-під лоба спозирають на мене. Фу-у-у, - як погано!

Постояли ми ще кілька хвилин, вже чверть по восьмій. Сеник ніколи не приходив раніше дев'ятої, але ану ж наднесе його біс! Щось треба робити, конечно треба послати йому осторогу.

- Панове, я не думаю тут вічно стояти. Я маю свою працю і ніхто її за мене не зробить. Або ви маєте щось до мене - тоді прошу, я до вашої диспозиції, а коли ні - мушу йти нагору, до праці. Подумали хвилю, заґерґотали щось між собою.

- Ідіть. Тільки виходити на вулицю ані вам ані нікому іншому невільно, неможна теж відчиняти вікон.

Беру по три сходи на один стрибок. В канцелярії вже всі, за вийнятком Сича. Біля телефону сидить один ґестапівець в уніформі, два другі в ждальні. Мовчать, ні з собою не говорять, ні до нас не відзиваються. Каже д-р Маковецький, прийшли пів до восьмої, як тільки відчинив він двері, питалися за Сеником, заборонили телефонувати й відчиняти вікна, чекають. Не перешкоджають у роботі, але навіть полк. Сушка повідомити не дозволили.

Бачу, дозволяють виходити на коридор. Спершу й того не хотіли, але витолкували їм, що всі ці бюра - від партеру аж до четвертого поверху - пов'язані з собою спільною працею і працівники мусять стрічатися з собою.

Крізь вікно гляджу на подвір'я. Маленечкий зацементований простір, от тільки щоб пачки на сміття покласти, від подвір'я другої кам'яниці переділений муром метрів два заввишки.

Кличу нашого "портієра", Павла Кивелюка, крепкого хлопця, і ще одного знизу від друкарської роботи відриваю.

- Хлопці! Вийдіть непомітно на подвір'я. Мусите перелізти через мур, як це зробите - ваша справа, скачіть, дряпайтеся, але перелізти мусите! І тоді чвалом на обидва кінці вулиці Зеленої, пильно глядіти, чи не йтиме канцлер. Перейміть його і скажете, щоб вертався на свою квартиру, бо тут ґестапо. Коли притихне - скажете - сконтактуємося з ним.

Хлопці пішли, а я вдаю, що працюю, хоч не береться мене ніяка робота. Посидів так ще якої пів години, може й довше, дивлюсь - нагло ґестапо зникло! Висунулися так тихо, що й непокмітив.

- Докторе! - кажу до д-ра Маковецького, - негайно повідоміть полк. Сушка. Коротко і без пояснень, телефон напевно підслухують. Всім стримуватися від телефонічних розмов і не відповідати на ніякі запити.

Вбігає Кивелюк. Зловив Сеника на розі Зеленої, на "плянтах". Він сидить на третій лавочці праворуч і буде там ждати ще пів години. Якщо можна буде безпечно зайти, щоб не тягнути тіни за собою, просить прийти.

Виглядає, що всюди спокійно. Та біс його знає, чи не слідкують десь з вікон. Іду обережно, проходжу кілька вулиць і заходжу на плянти з другої сторони. Є Сеник, насунув капепюх на чоло, закривається газетою.

Не має поняття, що це. Але все ліпше не показуватися дідькові на очі. Зійдемося зараз у Сича і там поговоримо. Треба повідомити Сціборського і генерала Капустянського, щоб теж малися на обережності. Позатим нікого з провідних людей уже нема в Кракові, всі відмаршували на схід.

Ідемо до Сича кожен зокрема, я ще вступаю на Зелену вулицю. Маковецький говорить з кимсь по телефоні, дає мені рукою знак, щоб мовчати.

- Ґестапо дзвонить. Питаються за вами, я сказав, що ви пішли за чимсь до міста. Казали, щоб ви зайшли до них на Поморську вулицю ч. 2, до кімнати А-2, зараз, як тільки вернетеся.

- Я виходжу і вже не вернуся сюди. Якби ще раз дзвонили, скажіть, що нема ще мене з міста, правдоподібно буду коло дванадцятої.

Огортає мене неспокій. Чого хочуть від мене? В Сича є вже новості. Оказується, що вранці ґестапо виарештувало кільканадцять українців у Кракові, точно ще невідомо, кого. Знаємо вже, що взяли з бандерівців д-ра Володимира Горбового, Володимира Янова і маґістра Ярослава Рака, а крім того людей, зовсім до політики непричетних, хоч прихильників гетьманської організації - полк. Вартоломея Євтимовича, маґістра Бачинського і навіть проф. Петра Ісаєва зо шкільного відділу УЦК. Покищо ще ніхто не знає, чого від них хочуть. Військо теж не знає нічого про ту акцію, каже, що це ґестапівська справа. Ще менше знає Бізанц і проф. Кубійович з УЦК. Виходить, що не самих тільки націоналістів замкнули, беруть теж і з інших політичних напрямків. Родини арештованих не можуть нічого довідатися, запевняють їх, що за кілька днів справа виясниться, що арештованим нічого не грозить, про що небавом усі переконаються.

Якась загадка. Ані це репресії - бо жодних ревізій не робили - ані не виглядає, щоб брали людей, як заложників, бо ж ніякої протинімецької акції ще ніхто не веде. Треба виждати, але матися на обережності.

- Ви ждіть, як хочете, - каже Гриб, - та я не думаю стосуватися до панів з ґестапо. Ще з того ніколи ніякого добра не вийшло. Завтра йдемо зо Сціборським на Львів. Мали ми ждати ще кілька днів на виклик Ольжича, замість ждати в Кракові, будемо сидіти у Львові, доки не відкриється дорога далі.

- Добре вам говорити, але що маю робити я? Своєї роботи в Кракові я не закінчив, ось там напевно вже жде на мене кільканадцять людей на Зеленій, я не можу покидати праці принаймні до того часу, доки не підшукаю іншого на своє місце.

- Ще не знати - втручається Сич - чого вони від вас хочуть. Може це тільки якісь інформації в зв'язку з канцлером?

- Може, а може й ні. Мені щось говорить, що вони обрали собі канцлера й мене до тієї компанії, що їх уже позамикали. Цілком не всміхається мені oхoта йти туди...

- Можна б і не йти. Та тоді треба поринати зовсім у підпілля. А воно незручно, як довго ще можна наверху робити роботу, шукаючи всякого леґального прикриття.

- Так по-вашому, ліпше лізти чортові в зуби?

- Ні, це за гостро сказане. Але ось що майте на увазі. Сьогодні субота і вже одинадцята година. Вполудне кожен німець кидає бюро і ніякою силою його не затримаєте, будь він навіть і ґестапівець. Вам треба вибратися туди так, щоб прийти точно на дванадцяту годину. Тоді не будуть з вами довго балакати і скажуть прийти іншого дня. А хотіли б затримати - я буду ждати вас до другої години і коли до того часу не вернетеся, порушу всі можливі пружини в своїх військових знайомих, просто на вістрі меча поставлю справу, щоб вас звідти вирвати.

- Воно легко так міркувати, не бувши в моїй шкурі...

- Не можемо вас силувати. Але подумайте, що через втечу ви неначе признаєтеся до нечистого сумління, берете на себе вину і стягаєте підозріння на інших, що з вами співпрацюють. Це могло б паралізувати нашу акцію саме тепер, коли вона ще не в повному розгарі.

З дуже тяжким серцем погодився я піти. Полудне вже близько, кличу фіякра і кажу себе везти на Поморську ч. 2. Можна собі на те дозволити, бо туди візник напевно не важиться жадати чорно-ринкової ціни за перевіз.

Під'їжджаємо на Поморську. Ніколи там ще не був, навіть не знав, в котрій це околиці міста. Оказується, що це дуже близько від Сича і що я приїхав заскоро. Відправляю візника і проходжуюся кілька хвилин по вулиці. Ґестапо міститься в величезному півокруглому модерному будинкові давної "Ліґи Морської і Колоніяльної", недалеко від другого пояса плянтів, що оточують Краків, тепер ця дільниця зарезервована виключно для німців.

За дві хвилини дванадцята. Гострим кроком входжу до вестибулю, бо хоч не дуже мені на серці відважно, але крий Боже показати це перед німцями, шанують вони тільки людей певних себе.

В будці за скляним парапетом сидить дижурний ґестапівець. Кажу себе зголосити в відділі А-2, там на мене ждуть. Підносить слухальце, не чути, що говорить, киває головою, каже заждати, зараз до мене вийдуть. І справді, ще не скінчив говорити, як з бічних сходів збігає той самий ґестапівець, що спинив мене сьогодні вранці перед нашою домівкою.

- Прошу, заходьте, сідайте ось тут на лавці - а коли я минаю його, чую, як шепче до дижурного - "ер іст фергафтет".82

На серці похололо. Значить - кінець. Але вдаю, що не чув того, сиджу, чекаю. За хвилину дижурний каже мені йти сходами на другий поверх на ліво, на дверях кімнати буде написано А-2, ввійти без стукання.

При бюрку сидить уніформований ґестапівець, уже з шапкою на голові, збирався виходити. Перше його слово - чому так пізно приходжу? (Ого, добре знає Сич своїх німців!) Вияснюю, не було мене в бюрі, тільки вернувся, зараз поїхав, на обід навіть не мав часу вступити.

Каже мені сідати, сам кудись виходить. Не було його яких десять хвилин, вертається з папером у руці.

- Підпишіть ось тут, що без нашого дозволу нікуди з Кракова не виїдете і що не будете заніматися ніякою політичною діяльністю.

- Навіщо підписувати? Я й так нікуди не збіраюся виїжджати, тут моя родина, тут маю працю...

- Нема в мене часу на довгі балачки, мене й так тут уже не повинно бути, це тільки ваше спізнення мене затримало. Але ось що скажу Вам. На сході стоїть наша армія в затяжних боях з большевиками, там гинуть найкращі наші люди і ми не можемо дозволити, щоб українці перешкоджали нам загосподарювати країну, швендялися вздовж і впоперек по Україні, бунтували людей і бавилися в політику.

В голові починає мені світати. Німці хочуть спинити похід націоналістів на схід. Ну, пізненько про те подумали.

- Коли змушуєте мене, то я вам це підпишу, хоч це й зайво, я й так нікуди не виїжджаю, найвище часом до Холма або до Ярослава...

- Навіть туди не вільно їхати. Нікуди поза Краків. Ясно?

- Та це ясно, тільки ось неясно, від якої то політичної роботи маю я стримуватися, коли тут жодна політична робота не виконується...

- Не завертайте мені голови. Ви гадаєте, що ми такі дурні, нічого не знаємо про ОУН?

- Я в ОУН не маю жодної роботи, я працюю в бюрі полковника Сушка і коли ви це називаєте політичною роботою й кажете мені її покинути, я залишуся з родиною без праці.

- В оберста Сушка можете далі працювати, а позатим - годі крутити, ви людина освічена і я не потребую вам вияснювати, що таке політика. Ви й так маєте щастя, що лишаєтеся в Кракові. Маєте голоситися телефонічно два рази денно: о дев'ятій вранці та о п'ятій пополудні. Кликати до телефону мене, я називаюся Роммельман. Якби мене не було, хтось інший відбере. І глядіть, не пробуйте втікати, бо тоді арештуємо вашу родину і кількох товаришів з вашої Організації. А тепер - бувайте здорові, бо мені спішно, а й ви, мабуть, голодні. Ага! Ось вам записка, без неї не випустять вас з будинку.

Виходжу з повагою, хоч мені хотілося б бігти. Слава Богу, що вирвався!

Сич жде мене на Зеленій, як умовлено. Вже порозумівся зо своїми знайомими, обіцяли впоминатися за мною в ґестапо, та тільки тоді мусів би я, принаймні на якийсь час, іти за перекладчика до війська. Все ж таки, краще бути перекладчиком на волі, як сидіти в ґестапівському арешті.

Тимчасом Сич призбирав новини. Всіх арештованих відвезено сьогодні до Рабки, перед полуднем, там вони будуть інтерновані в поліційній школі. Кажуть, привезли теж когось з Варшави.

Оце раз, Сич, стріляний горобець! Якби я прийшов на пів години скоріше, бив би поїхав разом з ними. А так уже було по всьому, акти зложили, людей відвезли, прийшло полудне, нікому не хочеться наново відгрівати справи, задовольнилися тим, що конфінували мене в Кракові.

Кілька тижнів веду свою роботу далі, її багато, за браком часу нема коли думати про ґестапо. Та й нема мені покищо потреби нікуди виїджати, в самому Кракові роботи по вуха. Це якраз час, коли сотні людей приїжджають з Німеччини. Спершу дуже неприємно відчувається обов'язок двічі денно дзвонити на ґестапо, та нема на світі нічого, до чого б не можна звикнути. За кілька днів я вже робив це автоматично, мій Роммельман час-до-часу затримував мене при телефоні на жартівливі балачки, але коли я хотів договоритися, чи не вистане одного телефону на день, або раз на два дні - від свого не відступав.

Погрози ґестапо про репресії супроти моєї родини і супроти друзів не сходили мені з тямки. Ніколи не можна легковажити німців. Їхня мізкова машина діє холодно, безпристрасно і з якоюсь фатальною неминучістю. Сьогодні він з вами ввічливий і коректний, а за хвилю з такою ж самою кoректністю і спокоєм всадить вам чергу з автомата.

Я лишився самий. Поволі щораз менше людей пересувалося через мою кімнату, траплялися дні, що було їх кількадесят, але були й такі, що не з'явився ніхто. Часом приходили скарги від жінок тих людей, що пішли на схід, залишивши свої родини. Неодин наобіцював золоті гори жінці при відході, щоб тільки обминути плачів, а тепер на мене припадало це дотримувати. Нема грошей, нема харчів, а треба білля для дитини, а де мій чоловік, чому так довго вістки нема від нього, і коли ми вже нарешті поїдемо і т. д., без кінця. Одні спокійно, другі з криком. Наша Організація не в силі була тому зарадити і хоч обіцювала декому поміч, та в основі кожен мав обов'язок самому подумати про забезпечення своєї родини. Тут і там міг я залатати якусь діру, та не багато, бо й засобів не було, центр Організації разом з її фінансами перенісся на схід і звідти мусіла б приходити допомога. Вона напевно прийшла б, але всім бракувало терпеливости.

Незалежно і не з моєї вини придбав я собі в тому часі немало ворогів.

Пройшов ще якийсь час. Краківська станиця ОУН не мала вже ніякої іншої роботи, як те, щоб бути переїздним пунктом, де спинялися б люди, як у готелі, в дорозі на схід чи на захід: нагодувати, переночувати, дати короткий відпочинок. Зовсім, як Відень або Братислава перед двома роками. Не так давно можна було почуватися тут, як вдома, на Україні, а ось наче через ніч Краків став чужим містом на еміґрації.

Не потрібно нам уже великої організаційної домівки, вистане одна кімната з телефоном. Сич почав передумувати над тим, щоб переноситися до Львова з усім крамом, а ми хотіли здати своє приміщення Українському Центральному Кoмітетові і найняти собі приватне мешкання на відлюдній вулиці, посадити там зв'язкового і відійти в той спосіб від гамірного українського життя. Вісті зо сходу щораз ясніше казали, що не далекий уже час, коли, можливо, під натиском обставин треба нам буде зовсім перейти в підпілля, а перший крок до того - відлучитися від осередку українського суспільного життя, що йшло явно і було під безнастанною обсервацією своїх і чужих.

Безділля тягнуло за собою тугу за родиною і за буйним організаційним життям, якого тільки далекий відгомін доходив до Кракова. Дні плили, "одностайні, мов жура, зимні, мов лихая доля" аж тепер почав я відчувати заказ виїзду з Кракова. Ще далі я кожного дня в означених годинах знімав слухальце телефону, щоб обмінятися кількома словами з Роммельманом. Часом казав він приїздити на Поморську вулицю, щоб наочно переконатися, що я дійсно в Кракові і що не хтось інший зголошується телефонічно замість мене. При таких нагодах або він, або його шеф Гофман - копиця м'яса в окулярах - читали мені нотацію, надимаючись, як індики, який то добрий "фірер" для українців, большевиків з України проганяє, і які то невдячні українці. Вислухував я це мовчки, намагаючися зводити справу на веселі рейки, та куди там до сміху з ґестапівцями, що глядять на нас непорушними риб'ячими очима, за якими чаїться холодна жорстокість.

Довше сидіти в Кракові не було вже сенсу. Я ждав ще тільки на поворот Сича, що поїхав кудись аж під фронт оглядати Україну, щоб передати йому зв'язки, і рішився втікати до Львова. А щоб це не виглядало на самовільну втечу і на заперечення мого зобов'язання не рухатися з Кракова, я постарався через д-ра Гнатевича, щоб покликали мене до німецької урядової роботи. Д-р Гнатевич покинув Берлін, забрав свою родину з Криниці і тепер працював у Хліборобській Палаті у Львові, прислав мені звідти урядового листа в німецькій мові, де закликали мене, як колишнього працівника централі сільсько-господарської кооперації у Львові, негайно туди переїжджати і включитися в відбудову сільського господарства Галичини. До того долучена була перепустка, бо здовж Сяну й Буга все ще йшов давний кордон. Ще кілька днів - і краківський період залишиться за мною тільки в спогадах.

Виїхав я з Кракова ще скоріше, як сподівався, та не туди, куди збирався. Одного ранку викликав мене Роммельман. Пішов я туди без ніякого підозріння, нераз чейже мене вже викликали і нераз відпускали. Та не так цим разом. Не вдаючися в довгі розмови випалив Роммельман відразу, що найвищий уже час для мене поїхати до Рабки, де мої попередники вже майже місяць заживають дозвілля і з тугою мене вижидають. Їдемо зараз, авто вже чекає на вулиці.

Вдалося мені добитися тільки того, щоб вступили ми по дорозі на Зелену, де я віддам ключі і настановлю когось своїм заступником, і додому забрати найконечніші речі. Йшлося мені про те, щоб не зникнути безслідно, щоб знав хтось, що забрало мене ґестапо.

На Зеленій застав я д-ра Маковецького, з ним не дали мені говорити, сам Роммельман переказав через нього Сичеві, щоб задзвонив до нього після приїзду, довідається про мою долю.

Моя господиня зо страху не могла промовити слова, коли побачила мене в супроводі ґестапіста. Швидко поскладав я в валізку, що попало під руки, Роммельман наказав господині пильнувати кімнати і зробив її відповідальною за мої речі, вона тільки головою похитувала, не багато розуміючи, що він їй говорить.

Напереді Роммельман з шофером, я сам один ззаду. Виїжджаємо за місто, шляхом на південь. Чудовий літній день, навколо жнива, край тут бідний, мало людей у полі... Німці шварґочуть щось між собою, а мої думки біжать туди, на схід... Там моя Реня і Юрко, коли я побачу їх? Яка доля жде нас усіх?

Швидко біжить авто по битому шляху, а ще швидше летять неспокійні думки. Якось так дурнувато кінчається для мене вся ця історія. В той час як інші зачинають формувати нове життя, мені прийдеться киснути десь між ґестапістами в поліційній школі... Якщо на тому скінчиться...

Дорога входить у горбувату околицю. На горизонті синіють гори. Щораз ближче до Рабки. Оглядаюся позад себе і неначе поглядом обкидаю ті два роки, від коли вирвався з львівських Бриґідок і рушив у мандрівку по світі. Гей-гей! Який короткий це час, два роки, а скільки в ньому довелося пережити! А все це - тільки початок. Якийсь промежутній час, коли скінчився один світ, що не повернеться вже ніколи, а не зачався ще другий, незнаний нам.

Авто звільнює бігу, в'їжджаємо в Рабку. Колись гарна відпочинкова місцевість, тепер зовсім опустіла, майже не видно людей по вулицях. І тиша така дивна... Життя неначе спинилося на мить, застигло в полуднішній спеці.

Скручуємо в бічну вуличку під горою, де височіє модерна біла вілля. Колись тут була ґімназія-інтернат для дівчат багатіїв і аристократів, а тепер поліційна школа.

Ще хвиля - в'їжджаємо на подвір'я і неначе спускається заслона на минуле...

 

------------------------------------------------------------------------

[81] Стати! Чи ви Сеник?

[82] Він арештований.