IX. РОЗДІЛ

НА СХІД, ДО СОНЦЯ, НА УКРАЇНУ!

Всі очі звертаються на схід. - Поворотці з Німеччини. - Перехідні станиці в Біліц, Бжещі і біля Ченстохови. - Розповідь Степана Тупіся. - Як попав він до Біліц. - Праця в "Маслосоюзі". - До "Українського Леґіону" в Закопаному. - Розчарований поворот. - Беруть до німецького війська. - На вишколі в Бранденбурґу. - Німці пропонують до відділів Бандери. - Потім перевертають на "фольксдойча". - Обидва наступи відбиті - з війська звільнили. - Відновлені контакти з ОУН. - Доручення "поставити границю" між Німеччиною і Г.Ґ. - Організація транспортної станиці в Біліц. - Розбудова мережі ОУН на Шлеську. - Війна і перший транспорт членів ОУН на схід. - Прислали кур'єрку до помочі. - Переходи через Вадовиці. - Звітує Степан Кричук. - Масові переходи. - Інструктажі для маршовиків у Кракові. - Штурм поворотців на границю. - Німці пускають без розбору, але швидко замикають границю. - Пригоди Йосипа Войнаровського. - З Володимира на Волині до Франкфурту над Майном. - Організаційна мобілізація і переїзд до Кракова. - В школі при вул. Шевській. - Слово Сича до маршовиків. - Через Буг під Грубешовом. - В селі бандерівська поліція. - Скоро ні духу з бандерівців не стало. - Розмах організаційної праці ОУН на Володимирщині. - Виправа по "літературу" до Берліна і Кракова. - Транспорти в баньках на молоко. - Зміна організаційної структури в Г.Ґ. - Все до Крайової Екзекутиви у Львові. - Зредукований осередок ОУН у Кракові.

Приплив людей до Кракова з Німеччини, Австрії і з Чесько-моравського Протекторату зачався ще перед війною. Дехто нетерплячий, вітривши носом політичні зміни в повітрі, утікав з праці, якщо не вдавалося йому якось леґальним способом вирватися, або брав відпустку - тоді ще давали відпустки - без наміру вертатися. Люди просто одного дня зникали, щоб несподівано виринути в Кракoві, Холмі чи Ярославі.

Декого вдалося перетранспортувати леґально при помочі Українського Центрального Комітету. Разом з німецькими переселенцями з СССР поїхало в Німеччину багато українців з Галичини й Буковини. Жили вони спочатку здебільшого в таборах для переселенців, а потім їх розділяли по різних місцях до праці. При тій нагоді не одному вдалося переїхати до Генерал-Ґубернаторства в той спосіб, що зголошував на нього запотребування УЦК в Кракові, як на якогось там необхідного фахівця, і його по більших або менших перепонах випускали. Інколи траплялися труднощі дуже великі, головно в тих випадках, де управа табору натискала на переселенців, щоб вони ставали або "фольксдойчами" або й "райхсдойчами". Молодого елементу там малувато, він не потребував допомоги переселенчих комісій, якщо хотів видістатися з СССР, шлях на "зелену границю" через організаційні зв'язки або й на власний промисел для нього був простіший. Переважно були це обвантажені дітьми і старшого віку людьми родини, або такі, що не мали відваги пускатися на нелеґальний перехід границі, або ще й такі, що на виїзд рішилися вже в останній хвилині.

Все ж таки знаходилися там і націоналісти і їх ми спроваджували тією дорогою до Кракова. Між ними вдалося нам віднайти Данила Березовського, молодшого мого земляка з Коломиї і шурина Йосипа Зеленого (їх жінки - рідні сестри, з роду Витвицькі, знайомі мені з рідного міста Коломиї). Його примістили ми в Рефераті Опіки над молоддю в УЦК, здається, як заступника Референта. Пізніше він виконав велику працю в ОУН у Львові. Тоді звільнено з того Реферату бандерівця, маґістра Ярослава Рака, і таким чином наші впливи зросли, а бандерівські помалілі - все за дуже короткий час.

На більшу скалю рух людей почався аж тоді, коли зібрали ми перекладчиків до німецького війська. Було вже де їх примістити і як прохарчувати в відпущеній для тієї цілі школі.59

Давніше вже наш Тереновий Провід у Німеччині дістав доручення бути готовим до пересилки всіх націоналістичних кадрів, що не будуть конечно потрібні для зв'язкової організаційної або культурноопікунчої праці в УНО. Сиґналом до того мала бути війна. Коли ж ця так довго виждана війна прийшла, люди рухнули юрбами, не ждучи на організаційні зв'язки, не турбуючися переходами, не думаючи про клички. День за днем кожен поїзд з заходу викидав по кільканадцять або й по кількадесят таких "паломників" до Львова чи до Києва і навіки залишиться для мене тайною, яким чином величезна більшість з них потрапила на наш організаційний зв'язок. Частина з них стрічалися по дорозі з організованими членами або з прихильниками ОУН і вже трималися їхнього товариства. Інші блукалися по Кракові, шукаючи якоїсь української установи, і якось допитувалися до нас. Немалий континґент дістався до краківського Допомогового Комітету і звідти справляв їх до нас Юрко Кришталь. А решта перла перед себе і неначе якимсь інстинктом ведена опинилася в рамах нашої транспортної системи.

На границі поміж Німеччиною і Генерал-Ґубернаторством діяло кілька наших перехідних станиць. З них найважніші три: в Біліц (давнє польське Бєльско) і в Бжещі на Шлеську та ще в якійсь місцевості коло Ченстохови, забув уже назву. Сотні організованих людей і прихильних нашій справі українців пересунулося через ті надграничні станиці, а щоб дати образ тієї праці, наведу тут оповідання зв'язкового транспортної акції в Біліц, Степана Тупіся.

"Тільки один день пробув я в таборі в Кракові, а вже пізнав, що там мені не місце. Урядовці табору майже поголовно були людьми, що потім перейшли на сторону Степана Бандери, а хоч у тому часі - це був щойно жовтень 1939 року - не мав я поняття про ті речі і навіть на думку мені те не приходило, та й про самого Бандеру чував я дуже мало, але після розлому в 1940 році таборові відносини в Кракові віджили мені перед очима і багато дечого зрозумів я, що давніше було для мене непонятне.

Разом з моїм товаришем подорожі В.З.60 мали ми в кишені "друхлясшайни",61 їх дістали ми ще в Перемишлі, подаючися, що їдемо до Німеччини шукати праці, видано їх нам без більших труднощів. Як ціль нашої подорожі подали ми місцевість Скочуф на Горішньому Шлеську, бо іншої не знали. Колись перед війною В.З. відбував там військову службу, мав декого знайомого, частенько бував у Кракові і тепер обрався мені за провідника.

З табору не випускали легко, пильнували не менше, як у в'язниці. Хто хотів звідти вийти, мусів дістати посвідку звільнення з Реєстраційного Відділу. Начальник того Відділу дуже намовляв мене лишитися в таборі, навіть цілу пропаґандивну промову виголосив. Ніяка краснорічивість не могла вплинути на мене, я мав досить табору після однієї ночі і вперто домагався посвідки звільнення. Нарешті видано нам ті посвідки, а на пращання котрийсь з таборових урядовців заповів нам, що ми ще стрінемося на вузькій кладці. Довго незрозуміла мені була та погроза, усвідомив я її собі докладно аж по розламі ОУН в 1940 році.

Посвідки до кишені і гайда на залізничний двірець! Кажуть, поїзд на Тшебіню-Скочуф відходить аж за дві години. Нічого, пождемо, добре, що вже вискочили з табору.

До Тшебіні дорога близька, за годину ми вже на місці. Тудою ішла границя між Райхом і Генерал-Ґубернаторством, прийшлося піддаватися різним граничним контролям, все те доволі хутко проминуло, зате ждав нас інший клопіт. На шляху до Скочова понищено залізничні мости, поїзди туди не ходили, нема іншої ради, тільки брати ноги на плечі та чвалати пішки. Хоч і недалеко здається, а таки майже повні два дні мандрували, заки знайшли знайомих господарів В.З., поляків. Дуже нерадо нас повітали, та не було що з нами зробити, погодилися перетримати нас, доки не знайдемо собі приміщення.

В розмові з тим поляком довідався я, що він прихильник большевиків. Звідкись вбив собі в голову, що польський генерал Сікорський, шеф польського уряду на еміґрації, веде якісь переговори з большевиками, і дуже добре, що так сталося, бо тільки звідти прийти може полякам допомога проти Німеччини. Скоро я те почув, зібрав усі свої речі і, поснідавши, вийшов до міста, не думаючи вже туди вертатися. Другу ніч пересидів я на залізничному двірці самий, бо В.З. залишився в свого господаря. Вони пробалакали цілу ніч і тоді зайшла у В.З. дивна переміна. Набридло йому скитатися по світі без пристановища і без надії, рішився вертатися в Україну, що буде, то буде, гірше смерти не буде! Разом з тим поляком постановили вони перейти на Чехи, а потім далі на схід, в Україну, кожен з інших причин, але дорога їм стелилася спільно.

В холодний осінній день 17 жовтня, о сьомій годині вранці попращав я свого приятеля, з яким спільно протоптав далекий шлях від рідного села в Бережанщині аж на Шлеськ. Наші дороги розійшлися - моя далі на захід, а його завернула назад на схід. Розсталися ми на те, щоб не побачитися вже більше ніколи. Від тої хвилі, як перейшов він кордон у поворотній дорозі - слід за ним пропав. Хтось десь говорив, наче б то бачили його на Донбасі, та певности про те нема.

Ще два дні побув я в Скочові після виїзду В.З., не знаючи, що з собою зробити. Нелегко чужій людині знайти якесь зайняття, голод дошкуляє, потиснули приморозки і крізь виголодніле тіло мороз пробирається до кости. Не бачив я для себе іншого виходу, як вертатися назад до Кракова.

Від припадково запізнаних осіб довідався я, що в ляндратсамті62 в Біліц - яких 35 кілометрів від Скочова - видають перепустки до Генерал-Ґубернаторства і до Чесько-Моравського Протекторату. В мене зродилося бажання попробувати щастя на Чехах і з тією метою раннім ранком 19 жовтня вибрався я до Біліц. Дорога не далека, але живіт голодний - ноги відмовляють послуху і хоч як дуже хотів я якнайшвидше зайти до Біліц, та часто мусів присідати на відпочинок у придорожньому рові і до ляндратсамту зайшов аж коло 4 години пополудні. В бюрі перепусток все ще стояла черга і я станув у неї дожидати, коли покличуть і мене. Викликають мене вже останнього, та я не вмів розговоритися німецькою мовою. Прийшов якийсь чоловік і заговорив до мене по-українськи, представляючися, як Ернст Шпехт, родом зо стрийського повіту, теж утікач, а тепер тут працює. Почастував мене цигаркою - що в німців небувале - і поспитав, які в мене бажання. Коротко переказую йому мої пригоди, старання знайти якенебудь зайняття, голод і безнадійність.

Порадив він мені не брати перепустки, залишитися в Біліц. Якраз організується тут дім для втікачів з Західньої України, німців та українців. Є вже три українці в тому "фліхтлінґсгаймі"63 - дві дівчини й один хлопець - буду мати товариство.

Голод рубав мене в кишках, цілий день я ні ріски не мав у губі, то й не давався я переконувати. Та й не дуже чекав моєї згоди Шпехт, вийшов кудись і за кілька хвилин передав мені записку до фліхтлінґсгайму. Керівником того дому була "фройляйн"64 Марта Шемке, її повідомлено телефонічно,
Перед бараком таємного вишколу ОУН у місцевості Команча на Лемківщині (під фірмою підготови до "Веркшуцу")
що дістане ще одного мешканця, вона вже ждала на мене. Списала зо мною протокол і видала "авсвайс",65 що давав право перебувати в тому домі. Коли я після майже триденного голодування з'їв обильну й товсту вечерю - життя зразу мені покращало і набрало більш привабливих красок.

Наш дім кожного дня збагачувався новими втікачами з совєтського раю, так фольксдойчами, як і українцями, переважно молодими або в середньому віці людьми, старших не було зовсім. Не мавши нічого до роботи, я швендявся по домі і проводив час на балачках, аж почало мені це з нудів набридати. Після трьох тижнів такого "трудящого" життя довідався я, що в Біліц ще з довоєнних, польських, часів існує молочарська крамниця "Маслосоюза" і що вона тепер далі працює. Одного дня після обіду заходимо туди вдвох з П.Б.66 Застаємо в канцелярії начальника Відділу "Маслосоюза", Степана Щуровського, що прийняв нас дуже привітно і по короткій розмові запропонував нам працю в "Маслосоюзі". З місця радо погоджуємося. П. Б-ч знав трохи німецької мови і його приділено, як бюрового помічника, а я став до помочі магазинерoві.

Якось привітніше стало між своїми людьми. Та не самим тільки хлібом людина живе.

Хоч мав я вже забезпечену працю і приміщення, кортіло допитатися якось до Організації. Не знаючи ближче людей, лякався я заходити з ними в розмови на ті теми, вичікуючи щасливого випадку, щоб мені допоміг.

Через Біліц переїжджало доволі українців, часто вступали вони до нас, до "Маслосоюза", і від них довідався я, що в Закопаному формується якийсь український леґіон. Не довго думаючи пішов я до староства й узяв перепустку, щоб самому поїхати й роздивитися - з Біліц до Закопаного не так то вже й далеко.

Ще заки представлено мене особі, що її завданням було говорити з такими, як я, - а їх чимало з'їжджалося тоді до Закопаного з усіх сторін - я вже знав, що ніякий леґіон тут не твориться, а навпаки розорганізовується те, що вже було готове в Карпатській Україні. Прийняв мене поручник Петро Могила і на його руки передав я своє бажання стати вояком української армії. Подякував він мені за готовість послужити Україні й боротися за волю українського народу... і замовк. Досить довго тривала та мовчанка, не наважувався я її перебивати. Тоді почав мені розказувати історію леґіону. Ці всі вояки, що були в той час у Закопаному, своєю кров'ю писали нову історію України, захищали своїми грудьми самостійність Карпатської України і маршували з полковником Сушком аж під Львів. Тепер переведено їх до Закопаного на так званий відпочинок і кожного дня дожидають вони свого розформування.

В дальшій розмові з поручником Могилою довідався я, що німці погодилися б на невеликі наші військові формації, так сказати б "на запас", але щоб покинути всякі розмови про самостійність України. Український вояк у тих формаціях не мав би надїї на нічого більше, як тільки на більшу харчову пайку від цивільного населення і на додаткові цигарки, а коли б війна корисно закінчилася для німців, - хто з тих леґіонерів дожив би до того часу, може дістав би як ласку від німців право бути "форарбайтером"67 над власними земляками в якійсь німецькій фабриці. На те, зрозуміло, не міг погодитися Провід Українських Націоналістів, і тому цей зав'язок леґіону тепер розв'яжуть.

Прикро було слухати тих слів поручника Могили, а ще тяжче було йому це розказувати. Побув я ще один день між січовиками, що про них стільки наслухався, а оце вперше довелося їх на власні очі побачити, дістав кілька адрес від поручника Могили - вони придалися мені пізніше в організаційних кoнтактах - і з тяжким серцем вернувся на 1 січня 1940 року назад до Біліц.

В "Маслосоюзі" працював я три місяці, все ще без організаційного зв'язку, тільки листовно контактувався зо знайомими. Життя пливло дуже одноманітно, я в нього втягнувся і того не відчував. Зміни для мене прийшли аж з весною 1940 року. Відправлено мене до молочарні в Зайффендорш/Різ, щоб я навчився продукції сира. Мав там я працювати шість місяців, оформлено це в контракті за відомом Уряду Праці. Коли скінчився мій кoнтракт і я зажадав звільнення від начальника молочарні та свідоцтва, що я практично перейшов курс продукції сирів, - неначе хто відро кипучої води вилляв на його лису голову. Якби не стримала його жінка, зо злости поламав би все, що впало під руки. Замість видати мені звільнення і свідоцтво, до чого зобов'язаний він був умовою, він телефонічно визвав службовика з Уряду Праці в Гіршберґ Різенґебірґе. Цей тип спочатку поводився чемно, а потім накинувся на мене мокрим рядном, з німецькою нахабністю почав кричати, що тепер війна, всякі договори й контракти пішли до чорта, нема що на них покликатися, а хто таки робить це, промощує собі дорогу в недобрі місця. Що тут довго говорити, - маю тут лишатися і про звільнення треба забути, доки не скінчиться війна.

Від того часу поведінка начальника супроти мене помітно погіршилася, а я мусів привикати до життя ізольованої воєнними законами людини. На щастя тривало це недовго.

Те, що сталося одного дня після відвідин службовця Уряду Праці, загадочне для мене по сьогоднішній час. Дружина начальника молочарні викликала мене до канцелярії - перед хвилиною був телефон від бірґермайстра, на восьму годину маю бути в військовій командантурі. Перелякана жінка не могла мені нічого більше сказати, нічого не знав теж і шеф, був збентежений і без слова спротиву дав мені транспорт, щоб не мусів я пішки бити дороги.

Точно о восьмій годині зголосився я до командантури. Зразу ж мене попросили до військової комісії, зачалося від піднесення правої ноги, а скінчилося розрізнюванням барв у різних віддалях, після чого завели мене до бюрка, де сидів полковник. Коротенька розмова про мої особисті відносини й інформує мене, що комісія визнала мене здатним до військової служби, з чого він
Сотня таємного вишколу ОУН перед віллею "Рома" в Криниці на Лемківщині (під фірмою підготови до "Веркшуцу")
дуже радий і призначує мене до шостого лєґрреґіменту в Бранденбурґу68 біля Берліна. Я витріщив очі з дива, однак не дали мені говорити, та й не багато міг я сказати по-німецьки, від нікого не міг нічого довідатися і так не знати звідки і яким чином став я німецьким вояком, що мав воювати за "фірера і фатерлянд".69 Не тримали мене довго в Гіршберґ, уже на другий день виїхали ми до касарень.

Приїжджаю до Бранденбурґу, на двірці поліцист оглядає моє військове призначення, про щось питається, та мені з німецькою мовою, як по груді. Завів мене до трамваю, віддав під опіку кондуктора і побажав "аллєс ґуте",70 дзвінок затремтів нетерпляче і трамвай підвіз мене до величезної червоної казарми. Справляють мене до якогось бюра. За столом сидить старшина, читає мій папір, зачудований обертає його на всі боки і каже заждати. За хвилину вертається ще з другим старшиною і тепер уже обидва цікаво мене оглядають.

- Підете з нами, - кажуть.

Як іти, то йти. Сідаємо в авто і вітром женемося в якісь інші казарми, віддалені добрих кілька кілометрів. На нас ждали і знали вже, що не володію німецькою мовою. Першим заговорив до мене якийсь старшина чистою українською мовою і представився: Кольб. Сказав мені, що це підстаршинська школа і що тут я маю переходити військовий вишкіл. При тому підмітив, що це щастя для мене, що сюди я приділений, бо могло бути гірше. Від тої хвилі Кольб - старшина - і я, рекрут-новобранець - стали приятелями. Ідучи кудись за справами, завше брав він мене з собою, часто заходив зо мною в розмови і при всякій нагоді старався запізнавати мене з потрібними для вояка справами. Вишкіл ще не почався і я властиво не був ще вояком. Покищо призначили мене до кімнати, що належала під нагляд Кольба, і він щовечора приходив забирати мене до підофіцерської кантини, де, на його думку, найкраще було запізнаватися з людьми. По кількох днях, коли я вже почав дивуватися, властиво навіщо казали мені сюди їхати, - кличуть до канцелярії. Повно там старшин, між ними Кольб. Пропонують мені перехід до української військової частини - радісно нащурюю вуха! - недалеко звідсі, що твориться в порозумінні з людьми, що ними командує Степан Бандера.71 Тут мені вуха зразу ж впадають. Питаються, чи я радий тому? Відповідаю, що туди не піду. Очі розкрилися їм широко, а дехто аж рота роззявив. Чому не хочу йти? Хто піде, того чекають всякі привілеї, а коли війна скінчиться, ці привілеї збільшаться вдесятеро. А щоб і всотеро, хай їм буде лиха година, тим привілеям з ласки Степана Бандери, не піду, бо не хочу. Пригадалися мені слова службовця Уряду Праці в Гіршберґу, що тепер війна і ніхто серйозно не бере всяких обіцянок і контрактів. Видно, що Степан Бандера каже своїм людям битися не за Україну, тільки за повоєнні привілеї в Німеччині - що ж, може добрий цей кожух на нього, та я без нього обійдуся.

Не подобалася офіцерам моя відмова. В декогo, бачу, наморщилися чола. Тут вмішався Кольб і сказав, що не можна мене примушувати. Як не хочу йти туди, лишуся тут, і з тим відправили мене назад до кімнати, скажуть пізніше, що буде зо мною.

Не довго ждав на виклик, вже на другий день взивають телефонічно знову до канцелярії. Тепер уже ніхто не змушував мене воювати за Бандеру, казали виповнити якусь аплікацію, коли хочу залишитися тут.

Взявся я виповняти ту аплікацію, Кольб сумлінно перекладав мені всі питання. Прийшли ми до пункту, де я мусів заявити себе фольксдойчем. Ні, панове, Степан Тупісь був і є українець, як був його батько, дід і прадід і тут жодними штучками не перевернете мене в німця. Не дуже й настоювали, але видно, що це питання було для них суттєве, бо негайно мене звільнили.

До сьогодні заходжу в голову, навіщо було мене витягати з праці, витрачати стільки часу й грошей, щоб тепер проганяти. Видно, вимагав того німецький "oрднунґ".

Такий кінець випав на велику втіху для мене. Казали взяти на три доби харчів і на другий день щоб і духу не було по мені в казармі. Ну, того не треба мені два рази повторяти.

До Берліна супроводжав мене Кольб. Дуже недобре висказався Кольб про Бандеру та його однодумців. Казав, що це вода на млин Гітлера і що колись українці дорого за те заплатять. Коли я слухав Кольба, здавалося мені, що не німець це говорить, тільки чистокровний українець. В той час про диверсію Бандери знав я ще дуже мало, але пізніше нераз згадував, як багато справдилося з того, що говорив мені тоді Кольб. Він знав чимало українців і незле орієнтувався в українських справах. У Берліні завіз він мене до УНО, де мав я нагоду запізнатися з інж. Селешком та іншими нашими політичними діячами.

Звідти я поїхав на старе місце праці, забрав свої речі й вернувся до Берліна. Одначе мені порадили їхати назад до Біліц, де нам дуже потрібно мати гурт добрих своїх людей. Та вже використав я можність проїхатися трохи по Німеччині й окружною дорогою, почерез Мюнхен - з Бухберґу коло Мюнхена взяв я з собою О. К-го - і Відень при кінці 1940 р. причалив назад до Біліц, де знову прийняли мене до праці в "Маслосоюзі".

За той час у Біліц назбиралося чимало організованих націоналістів. Швидко ми себе відшукали, та не мали контакту з нашим Проводом. Мавши деякі адреси ще від поручника Могили, а потім від інж. Селешка, взявся я якнайшвидше шукати того контакту.

Першого листа пишу до д-ра Росохи в Празі, і зразу ж дістаю відповідь, щоб зв'язатися з д-ром Богданом Гнатевичем у Берліні, долучена його адреса. Знаючи вже інж. Селешка, не блукав я по величезному місті, скоро потрапив до д-ра Гнатевича, що, як виявилося, вже чекав на мене. Вперве за півтора року мав я тут нагоду довідатися про все, що цікавило й мучило нас усіх. Насамперед про бунт Бандери і товаришів проти Проводу Українських Націоналістів. Щось трохи ми про те знали, але щойно д-р Гнатевич виложив мені все, як на лопаті. А далі пішла мова про відношення Гітлера до України. Він є ворогом нашої самостійности, тому не може дійти до злагоди між нами й німцями. Напевно, коли почне він війну з большевиками, то не на те, щоб договорюватися з українцями, тільки, щоб саджати там своїх "баверів".72 Що ж, мусимо бути готові на найгірше, покищо найважніше, щоб та війна почалася, бо це єдиний спосіб зміни політичної ситуації на сході.

Все те ловив я ушима, очима й цілою істотою, не пропускав ні одного слова.

Перейшли ми до конкретних завдань. Від тепер уже буде між нами постійний зв'язок. Наша група дістає окреме призначення: зорганізувати перехідні пункти через границю Райху з Генерал-Ґубернаторством, щоб у разі потреби перекидати наше членство й різні матеріяли на рідні землі.

По моєму повороті до Біліц в усіх нас піднявся дух, ми почулися відразу сильніші, мавши сталий контакт з нашим Проводом і діставши конкретні завдання. Вже в найближчу неділю виїхав я до подружжя Р-ів коло Вадовіц, з ними запізнався я на одній з імпрез Філії УНО в Біліц. У них просив я помочі в організуванні перехідних пунктів, бо жили вони над самою границею. Радо на те погодилися й обіцяли підшукати певного чоловіка для тої справи, хоч попереджали, що треба дуже матися на обережності, бо недалеко Авшвіц з величезним концентраком, в околиці часто бувають облави і постійно ходять стежі.

Ще того самого тижня дістав я від них листа, що знайшли чоловіка, зустріч з ним у неділю в їхньому домі. Представлено мені його, як З.С.73 і ми дуже скоро дійшли до порозуміння. З.С. показався людиною тямущою і дуже тішився, що може чимсь прислужитися нашому Проводові. Зобов'язався він у найближчих днях обійти границю в цілій околиці, піднайти добрі місця для переходу і переконатися, котрі з них для нас найкраще будуть підходити.

Від теренового Проводу приходять алярмуючі запити. Війна висить на волосинці, як далеко я зо своєю роботою?

Зрозумівши величезну відповідальність проводу перед нашим народом за якнайповніше використання розсіяних долею по світі всіх наших сил, відчув я крихітку тієі відповідальности на собі і зо здвоєною енерґією взявся за діло. Визиваю телеграфічно С. на умовлене місце. Границя в тій околиці бережена досить строго, але має він уже три відповідні для нас місця. Обидва йдемо їх ще раз перевірити, видається, що будуть добрі.

Умовляємо такий плян: Біліц буде збірним місцем, куди Провід надсилатиме людей до транспорту. Там вони будуть перепочивати і групуватися в малі маршові відділи. Звідти я даю знати другові С., а він переймає кожну групку на умовленому місці стрічі недалеко від перехідних пунктів і переправляє їх ніччю на другий бік.

Поспішаю назад до Біліц і пускаю умовлену телеграму, що в нас уже все готове, ждемо на дальші накази.

Приїхав до нас д-р Гнатевич і ми відбули організаційну нараду. Було це получене з приреченням нових кандидатів і членів Організації, а при тій нагоді довідалися ми, що на Шлеську живе дуже багато наших членів і прихильників, працюють по фабриках, копальнях і по селах, виявляється потреба створити для цілого Долішнього і Горішнього Шлеську Окружна Екзекутива ОУН. Провідником Окружної Екзекутиви призначено Р.К., мені приділено організаційну референтуру і я кожної суботи й неділі об'їжджав свій терен.

Вибух німецько-совєтської війни захопив мене в Крапіц. Якраз був я на організаційній поїздці, відвідував наші клітини в тій околиці. Вістку принесла нам господиня товариша, в якого я ночував. Після довгих вечірніх сходин чудово спалося над ранком і я вигідно мостився в ліжку з наміром перевернутися на другий бік та продовжувати солодкий сон, коли господиня влетіла з криком:

- Меншенскінд! Авфштеґен! Дер Кріґ ґеґен Руслянд іст ін фоллєм Ґанґе!74

Не хотілося вірити в те спросоння, але ось радіо гримить, Ґеббельс торочить свої теревені про те, що непереможна німецька армія несе для українського народу вільність релігійного життя, право на працю і звільнення від комунізму. Ні слoва про самостійність України, або про якісь політичні справи.

Господиня-німка на радощах запросила нас на каву. Раділа вона не тим, що нова війна зачалася, тільки тим, що нарешті скінчилася неволя українського народу і всі ми зможемо повернутися до своєї "гаймат".75 Вона таки вірила в самостійність української держави і тої самої думки були її сусіди-німці, що посходилися пізніше. В тих околицях, близько давньої польсько-німецької границі, німці по одній і другій стороні границі знали немало про Україну та українців, зокрема ті, що їм самим теж довелося закуштувати польських гараздів, і вони до України ставилися прихильно. Маю на думці простий німецький нарід, з яким мені в щоденному житті доводилося стрічатися.

Відкликаю всі умовлені стрічі і лечу до Біліц. Провідник Окружної Екзекутиви не відступає від телефону, сподіється вістки від Проводу. Але Провід мовчить. Не витерпів Р., дзвонить сам: які вістки?

- Іде війна, але для України покищо нічого доброго не несе. Ждати спокійно, не гарячкуватися, прийдуть точні вказівки. Передати це негайно в терен.

Не можна більше говорити, нема навіть часу, ціла Німеччина, як довга й широка, на всі знані телефони дзвонить до Берліна, просить інформацій.

Розсилаємо кур'єрів по нашому терені і передаємо вниз, що самі знаємо, то значить дуже мало. На другий день Берлін дзвонить нам, щоб сидіти на місцях і самочинно нікуди не рушатися. Знову передаємо це по клітинах. А там нетерплячка, що Господи, кожен горить, усім здається, що большевики от-от розсипляться, як порохно, а тоді вже напевно "буде Україна"! І там це діється, інші це бачать і беруть участь, а ми мусимо тут далеко сидіти і не знати на що вичікувати! Нелегко заспокоїти людей, що Провід ліпше за нас знає ситуацію, а ми мусимо триматися дисципліни й повинуватися вказівкам Проводу.

Всі знали з давніших інструкцій і з політичного вишколу, що німецький уряд є проти державної української незалежности і що нема чого від нього сподіватися, хіба того, щоб якнайшвидше прогнав большевиків з України. Тому вістку про бандерівські події з дня 30 червня 1941 року у Львові прийняли холоднокровно, можна сказати, навіть байдуже. Були й такі, що обурювалися на Бандеру за кінцеві слова проклямації його "уряду" з окликом на честь Гітлера й німецької армії.

Десь у тому часі дістаю поспішне повідомлення, що чергового дня після дати висилки листа виїжджає до мене перша група людей з призначенням на рідні землі. По мені розливається нервове напруження, того самого дня біжу до С., щоб удвойко ще раз перевірити граничні пункти. Все гаразд, нічого не змінилося, але серце б'ється неспокійно, хоч С. запевняє, що все буде "благополучно".

На другий день біля п'ятої години пополудні приходить до мене до "Маслосоюзу" якийсь молодий чоловік, відкликає мене набік і шепче кличку. Серце залопало мені в грудях - ось ідуть уже вони, ті щасливці, що їх Провід висилає на поміч друзям на рідних землях! Ще сьогодні, якщо це можливе, хотіли б вони бути по другій стороні. Їхати поїздом запізно, бо відходить аж о десятій годині ніччю, прошу директора нашого "Маслосоюзу" дозволити відвезти хлопців вантажним автом, дістаю на те згоду і за хвилю всі на самоході. Перехристилися ми з шофером на першу нашу щасливу дорогу й рушили.

Приїхали до Вадовіц ще за дня, чекав уже на нас друг С. Найперше завели ми хлопців до харчівні, щоб підкріпилися на силах та відпочили на ноги, бо ніби недалека це дорога, але хто його відає, які пригоди можуть трапитися. Дуже я неспокійний, бо ж це перша група післанців ОУН з Німеччини інформувати наш нарід, що несе йому німецька армія зо своїм "союзником" Бандерою і чого ми від тої спілки можемо сподіватися. Всі перехідні місця перевірені не раз і не два, все ж таки страх мене не покидає.

Потемніло надворі, С. дає знак, що вже пора. Хутенько минаємо місто, за хвилю ми вже на полях, а ось і та лозина, що за нею границя. Пристанули ми на моментик, порахували, чи не згубився хто, і ні з цього ні з того почалася суперечка між мною і С., кожен з нас хотів для певности іти з групою на другий бік, залишивши другого пильнувати тилу. Спір перервали хлопці - ніхто з нас не піде з ними, це зайве ходження по воді.

Останній тиск руки і темні сильветки губляться в тумані. Оба з С. стоїмо, наче вкопані, з його уст несеться молитва, так дуже зворушився й перейнявся він, - людина вже не молода, що мала за собою світову війну, - долею тих наших перших апостолів.

Чекаємо умовленого знаку з другої сторони, що все минуло щасливо. Вибрали крик пугача, не знаючи, чи є тут вони, але це по нашій стародавній традиції. Чути крик - і не стямилися ми, як упали собі в обняття.

А вранці дістаю телеграму з Кракова, що всі щасливо прийшли на місце. Телефонічно повідомили ми про те Тереновий Провід.

І тепер день за днем приходять нові групи, ледве встигаємо відправляти їх на місце, всі три перехідні пункти чинні кожної ночі. Не стає нам часу на відпочинок, бо що тільки відпровадив одну групу за кордон, а друга вже чекає або в "Маслосоюзі" або в моєму мешканні. Групи величиною різні, ніколи не менше за десятку, часом навіть вісімнадцять до двадцять людей. Що більша група, то тяжче переправляти, та не від мене це залежало. Мабуть дуже наглив поспіх і потреба в людях мусіла бути величезна, коли наш Провід не міг ділити людей на маленькі групки.

Друг З. С. ледве волочив ногами і я подивляв його жертвенність. Увесь день він зайнятий був тяжкою фізичною працею, а коли прийшла ніч, він не пропустив ні одної переправи, сам приходив, забирав людей, відводив на місце, нерідко йшов з ними на другий бік, невідомо просто, коли та людина спала і звідки бралися в неї сили.

Годі було дати собі ради і я просив у Проводі помочі. Потрібно було кур'єрки і провідниці по околиці, бо жінки менше впадали в око, сторожа не так на них звертала увагу. Нам прислали дівчину, Оленку Дишкант. Трохи гризло мене сумління, що мусимо наражувати жінку на небезпеку, я представив їй усі невигоди й труднощі, та вона перебила мене, щоб не розбалакувався я зайво, шкода витрачати час на розмови, коли жде діло.

Завели ми її до містечка Вадовиці, там над границею була її оперативна квартира. Приїзд кур'єрки показався неоціненою поміччю. Надзвичайно швидко зорієнтувалася вона в околиці і ліпше від нас усіх була поінформована про те, що діється в містечку, скільки котрого дня там поліції, коли приходять патрулі, скільки точно кроків від залізничної станції на перехідне місце, умудрялася навіть довідуватися завчасу, коли буде облава на залізничному двірці. Про все інформує на час, не дивиться, чи день, чи ніч, приїжджає до Біліц за людьми і ескортує їх на місце. Тепер уже працює нас троє, діло йде приспішеним темпом.

Чи зорієнтувалися німці про цей граничний рух, а може з концентраку в Авшвіці були якісь утечі в тому часі, досить того, що на нашому відтинку праці почалися занадто часті облави і контролі залізничних двірців. Тільки завдяки спритності Оленки досі не постигло нас нещастя, однак було б небезпечно довше наражати долю на спокусу. Треба розглядатися за новими місцями переходу.

Разом з Обласним Провідником К. засіли ми до студій над картою і перейшли докладно всі місцевості, де можна було використати наших замешкалих там людей. Вони теж хотіли на схід, та були свідомі, що без їхньої помочі тяжче буде іншим і що вони зможуть піти аж на самому кінці, коли велика хвиля людей уже перепливе.

Недалеко жив Степан Кричук, що з ним познайомився я в "Маслосоюзі" 1939 р., раджу Провідникові притягнути його до граничних справ. Друг Кричук до одного тижня зорганізував на свому відтинку кілька нових перехідних пунктів і до кожного з них приставив по одному опікунові. Спочатку слали ми йому людей з Біліц. Показалося це невигідне і домовлено, що просто з Берліна чи з інших більших осередків люди будуть їхати на кличку відразу до нього.

Мої пункти дістають порядкові числа 1, 2 і 3, затримуються тільки для вийняткових осіб - решту спрямовуємо на Кричука. Через, мої пункти перейшло понад 400 осіб, а траплялися між ними й бандерівці. Воно, звичайно, трудно перед тим устерегтися. Іде якась група, ніби самі організовані хлопці, але часом дозволяли їм брати й симпатиків або людей, що ніякого відношення до націоналістичного руху не мали, почувалися добрими українцями і хотіли помогти своїй Батьківщині в потребі. Не моя справа контролювати тих усіх людей, що приїжджали з Відня, Берліна, Данціґу або аж з далекої Франції. Після одного такого переходу дістаю писаного з Кракова листа від одного з наших "пасажирів" і він там пропонував мені перехід на бандерівську сторону і граничну працю для них. Шкода було валяти собі руки відповіддю на того листа. Тоді почали мене бомбардувати своєю літературою і всякими поясняльними листами, все з тої самої адреси з Кракова. Разів кілька я це перечитав, а потім нечитане передавав до Провідника.

Щастя стояло по нашій стороні. За ввесь час на моїх трьох пунктах ні одна особа не попалася в руки поліції або граничної сторожі. Тяжча справа в Кричука, бо в нього переходи облічувалися на масу, переправилося туди понад тисячка осіб, а з них не всі притримувалися вказівок обережности, тому траплялися випадки, що впадали люди перед кордоном, або вже по другій стороні переловлювала їх польська поліція.

Не всі пункти могли ми обсадити певними своїми людьми. На двох з них уживали ми неукраїнців і мусіли їм платити по п'ять марок від голови.

Так було аж до кінця листопада 1941 року, коли скінчився масовий наплив людей. Тоді ми зліквідували пункти в околиці Вадовіц, а незабаром після того Оленку Дишкант і мене викликано до Кракова.

Нашого вірного і жертвенного друга З.С. хтось "сипнув" і за ним шукало Ґестапо. Мусів він зникнути звідти на деякий час. На щастя опісля відносини втихомирилися і справа забулася.

Деякі пункти під контролею друга Степана Кричука, служили нашій Організації майже до кінця війни, цебто майже до того часу, коли наближалися вже большевики".

Степан Кричук, якому доручено нагляд над масовими транспортами людей в Україну, ось як звітує про свою працю:

"На мою долю припадали масові транспорти людей на схід і було їх так багато, що просто неможливо мені спам'ятати не то що осіб, але навіть загальної їх кількости.

Головну свою квартиру розбив я в місті Бжеще. Тут голосилися в мене на кличку, або з листами від керівних людей, і звідти я або сам відводив їх, або відсилав на різні перехідні пункти здовж границі, вважаючи, щоб розділяти людей рівномірно та не перетяжувати окремих пунктів.

Голосилися до мене люди через різні зв'язки. Найбільше з Берліна - спрямовували їх до мене друг Мушинський, знаний нам, як "Мілько", та його помічник Нечипір. Це псевдо, правдивого назвища не знаю. Був він організаційним референтом, пізніше згинув на Волині. Часом заступав їх друг Ераст Дз-ий, якого ми називали "бородачем" - носив він невеличку гостру борідку.

Присилали мені теж до переходу людей з Відня і з Праги, але менше. Теж і з недалекого Бресляву приїздили - там діяли друзі інж. Аркадій Ж-й і полк. Ш-о. До того долучував я теж людей зо Шлеську і з Судетів, що тримали зо мною особистий зв'язок, спочатку сумлінно їх усіх рахував, а далі загубив лік. З шлеської области, де я жив, вислав я понад двісті осіб, цифру пам'ятаю, бо в більшості це люди мені знані з давніших чи пізніших організаційних зв'язків.

Здовж цілої границі в моїй околиці піднайшов я низку місцевостей, де мoжна було зорганізувати перехід на другу сторону. При тому мусів я руководитися не так тереновими догідностями, як більше тим, чи живуть там довірені люди, що могли б зайнятися тією справою і щоб можна на них здатися. В тому часі на Шлеську жило доволі багато українців. Деяких закинула туди доля ще з польської влади, а дехто вже пізніше приїхав на працю до Німеччини - не трудно вибрати з-поміж них провідників через кордон, тому що більшість з них симпатизували з націоналістичним рухом. Де ж годі було знайти українця, там мусів я користуватися поміччю місцевих поляків і їм за те було плачено. Багато з тих людей, що були заанґажовані в моєму транспортному апараті, залишилися там до сьогодні, може вони ще живуть, тому я не буду розкривати їхніх прізвищ, послугуватисяму псевдами або ініціялами, хоч і хотілося б залишити про них якусь згадку в нашому народі, бо вони чесно і ідейно для нашої справи працювали, багато вклали в неї безкорисного труду.

Перше перехідне місце було в містечку Затор. Це старинна історична місцевість, відома з того, що ще в школах за Австрії вчили, що австрійський цісар Франц Йосип І послугувався між іншим теж титулами "князя освєнцімського і заторського". Доїзд туди поїздом через Авшвіц потім з Затора пішком до села Кемпкі і вночі через кордон до села Ричуф, де була залізнича станція і звідти вже поїздом до Кракова. Переводив поляк "Стасьо", через його руки перейшло щасливо понад 800 осіб.

В селі Псари вдалося мені притягнути до співпраці "Запорожця", (Я. С. - підстаршина армії УНР з полку чорношличників). Працював він для нас з дружиною і з пасербицею Ельзою. Доїзд туди залізницею з Бжеща до станції Кренав, а звідти пішки до Псарів. Перехід через границю з Псарів до сіл Мекіна або Філіповіце йшов звичайно ніччю, але траплялися випадки що можна було переправити теж людей і в білий день. На другім боці шлях ішов на залізничну станцію Кшешовіце і далі поїздом на Краків.

З тої самої станції Кренав часом передавав я людей до рук "Танцюриста", (Я. Г.) і він відводив їх у напрямі на Філіповіце через село Карньовіце, а потім теж залізницею через Вшешовіце до Кракова.

За багато людей переїжджало через Кренав, щоб можна впоратися одному чи двом зв'язковим. Тому, крім названих уже вгорі "Запорожця" і "Танцюриста", діяли там ще Л. В. та "Криса" (І. К.). Перший водив людей через Обляскі на німецькoму до села Рудно на польському боці, звідтам до залізничної станції Рудава і далі вже поїздом до Кракова. "Криса" переводив через кордон на шляху крізь село Дульова до села Борек і далі знов до залізничої станції в тих самих Кшешовіцах, або аж у Рудаві, залежно від того, котрого дня на котру з них спрямовано менше людей.

В містечку Тшебіня жив П. П. якого ми називали "Хорунжим", бо такий ступінь мав він колись в армії УНР, теж у полку чорношличників. Містечко Тшебіня для зв'язку не дуже зручне, там був контрольний граничний пункт на залізничому шляху Краків-Катовиці, завжди шлялося там ґестапо, гранична сторожа та всяка інша поліція. Одначе годі залишити на боці "Хорунжого", що старався, як міг, щоб помогти в нашій праці. Його шлях ішов через місцевість Млошова до Філіповіц і далі на знану нам уже станцію Кшешовіце.

Пунктом у Буковіцах завідував "Фрозик" - професор Я. С. Тут треба було йти або далекий шлях пішки просто з Бжеща, або їхати на Авшвіц. Перехід слався до місцевости Тлуча і звідти на залізничу станцію в Ричові.

Інколи переправлялися люди шляхом з Кренав до Альверни, потім через границю до села Бродло і до залізничої станції Вєльке Дроґі на лінії Авшвіц-Скавіна-Краків. Від границі до станції там доволі далеко.

Останні два шляхи йшли з Катовиць на Щакову і на Сосновець. З Щакової подорожні мусіли переправлятися через границю до Нової Гори і звідтіля автобусом до Кракова. А вже найдовший шлях провадив з Катовиць на Сосновець, далі на Ількенав і Вальбром до Тунелю, потім через місто Мєхуф і Сломнікі до Кракова. На тому пункті працювали священик о. О. Х. - "Буковинець" - та сотник армії УНР Ш-о.

Здовж цілої границі разом працювало в перехідно-транспортному апараті кількадесят людей. Не жаліли вони ані часу ані труду, з охотою і з радістю помагали своїм землякам мандрувати в Україну. Свою працю виконували не тільки з почуття свого національного обов'язку, але й у тій свідoмoсті, що прикладають руки до величезної і широко розгалуженої організаційної машини ОУН. Наша Організація завдячує їм багато, нехай же ж вільно буде мені, як зв'язковому ОУН до них, на цьому місці згадати їхню відданість для націоналістичної ідеї. Моїм гарячим бажанням є, щоб змінилися часи настільки, коли можна буде виявити правдиві назвища тих чесних і патріотичних українців, що як могли і як уміли так служили своєму народові".

З незначними вийнятками всі ці люди переходили через Краків і всіх їх я перепускав через свої руки. Пізніше, коли вже німці інтернували мене в Рабці, мою працю перейняв на себе Федько Яцура-Крук. Дехто з них мав окремі доручення і спеціяльні призначення, головно всі волинські хлопці, серед яких було багато студентів. З ними вже давніше, в порядку мобілізаційного пляну, було обговорено, куди мають вони маршувати і що на місці робити. Звичайно збіралися вони в малих групках по 4-5 людей для веселішого товариства і з ними я мало що мав говорити поза тим, що кожному дав перепустку на залізницю, трохи грошей і харчів та останні інструкції, вже при самому від'їзді.

Були такі дні, що переходило через мою кімнату вісімдесят або й сто людей. Приводили мені їх з нічлігових пунктів і я приймав їх групами по пять чоловік. Коли прийшов вечір, я охлялий і захриплий нераз ледве доволікся додому. Кожного мусів переслухати, вислухати його історію, поінформувати про відносини в його околиці в часі, коли він звідти виїздив і скомбінувати для нього інструкції, що вкладалися б у загальний рамовий плян нашої роботи і щоб не були вони простою формальністю, - мовляв, іде людина через організаційні руки, треба ж їй щось сказати, - тільки щоб з тих вказівок справді щось путнє вийшло для нашої справи. Кому байдуже, куди їхати, того приділяв я на різні зголошені запотребування, а декого відправляли ми по етапі до дальшого пункту, де йому вже знайшли відповідне призначення. З деким потрібно було говорити на самоті. А потім при кожному списати, куди пішов і які завдання дістав та передати це до місцевих проводів шляхом на Львів.

Як була вже згадка, крім тих, що йшли на клички або приходили через організаційні пункти, було багато таких, зокрема в перших днях війни, що перли самопас. Незорієнтована гранична служба, а навіть ґестапівська контроля в поїздах на границі не ставила їм у перших днях перешкод. Усі вважали це самозрозумілим, що коли почалася війна в Україні і коли б'ють там большевиків, українці хочуть бити їх теж. Показували мені хлопці найдивніші посвідки від сільських німецьких війтів - в Німеччині їх називають "бірґермайстрами" - "що їдуть вони до українського війська, до німецької помічної служби, а то й просто "їдуть бити большевиків", як умів і як розумів такий бірґермайстер, так і писав. І на всі такі посвідки на границі пускали. Щобільше, перепускали навіть на приватні посвідки працедавців, без жодної урядової печатки, просто на фірмовому папері.

Скоро це скінчилося. Німці зорієнтувалися, що відпливає робоча сила, в війні неменше потрібна від військової на фронті, а напевно до того долучилися політичні інструкції і від тоді щільно обставлено границю. Леґально переїхати - зовсім неможливо, не видавали перепусток, хіба на домагання військової влади. А кого зловили на "зеленій границі" - або відставляли назад на місце праці, або запроторювали в концентрак для постраху іншим.

Одного ранку приставили мені до звіту якогось хлопця з Волині. Не належав він до наймолодших, виглядало, що минула йому вже тридцятка. Хоч і в польському війську свій час відслужив і дисципліну повинен знати, та ніяк не міг наломитися до заведених строгих порядків у наших перехідних станицях, а що це не конче добре впливало на інших, поручник Чигун прислав його до мене, щоб з ним поговорити на розум. Ще того самого дня шляхом на Ярослав відправив я його до краю. Походив він з Володимирського повіту і там мав робити звичайну зв'язкову організаційну роботу.

Можна собі уявити моє зачудування, коли яких три тижні пізніше з'явився він знову в моїй кімнаті. За той час зайшов він уже на місце, наладнав місцевий зв'язок, як умів і потрапив так робив початкову організаційну роботу, а потім пригадав собі, що в Кракoві валяються купи пропаґандивної літератури, заготовленої на випадок війни, та супроти змінених умовин неактуальної вже зовсім. Навіть не було часу її спалити, щоб не забирала місця. Він дібрав собі товаришів, запаслися вони в колосальні наплечники і трохи пішки, а трохи зайцем у вантажних вагонах на вугілля пробралися до Кракова й Берліна забрати ту літературу, бо в них голод на друковане слово і все воно ліпше придасться там, як має тут піти з димом.

Для ілюстрації відносин і початкової праці в тих умовах, подаю ось тут його розповідь:

"Моє організаційне псевдо - Войнаровський. Походжу з села Зимно, повіт Володимир Волинський. Ще далеко до війни став я симпатиком ОУН, хоч довгий час не міг натрапити на слід тієї Організації. Разом з іншими хлопцями, моїми ровесниками, зачитувався я в історичних повістях з княжих і козацьких часів і це була одинока національна "література", що попадалася нам у руки. Під її впливом набиралися ми національної свідомости, а виявляти її могли тільки в дуже скромних розмірах, культурно-освітньою працею в селі.

Трохи пізніше передплатив я часопис "Нове Село" зо Львова. Сам не знаю, яким чином натрапив я на той часопис, і що мене спонукало його передплатити, але згодом я до нього привик. Про політичні справи писалося там небагато, все ж таки від часу до часу були там згадки про ОУН і це загострювало нашу цікавість, бо про ту Організацію чували ми з польської преси. Вона вішала собак на українських націоналістів і кидала прокльонами в їхню сторону і з того виміркували ми, що не такі то вже дурні хлопці ті націоналісти, коли такого чосу завдають полякам і коли їхня преса так піниться на них. Хотілося пізнати їх ближче, та якось покищо не чутно було про них у нашій околиці. Невідoмo, де їх шукати.

В нашому селі не було ні одної леґальної української організації, не хотіли на те дозволити поляки. От ми й заклали собі організацію під польською назвою "Коло млодзєжи вєйскєй",76 належали туди самі українські хлопці, сходилися ми там на гутірки й читали газети. Мусіли прийняти одного поляка про око, він нам не перешкоджав, нічим не цікавився. Про діяння ОУН на Волині перший раз довідалися ми, коли в Луцьку відбувся процес Олекси Куца і товаришів у справі атентату на воєводу Юзефського. Це піддало нам духа, викликало багато говорення в цій околиці і зразу видно було, що ОУН дістала симпатії в наших хлопців і дядьків - з ким не говорив би, кожен хвалив ту Організацію за її боротьбу.

Коли восени 1939 року прийшли до нашого села червоні, я мав уже 29 літ. Спочатку якось жилося, а потім звідкись узялися в нас комсомольці і вони зробили на мене донос, що я націоналіст і що конче треба забрати мене з села, бо не даю їм вести комуністичної роботи. Мене остерегли і не було для мене іншої ради, як утікати в світ за очі.

В дорогу зібралося нас дев'ятеро, а були між нами й такі, що після приходу большевиків вступили до комсомолу і там щойно прозріли, коли з-близька побачили комуну. Повитягали ми з укриття відібрану полякам зброю і дня 7 червня 1940 року перейшли кордон коло села Бужани, володимирськото повіту. Перехід пішов гладко, хоч ми були приготовані на те, що прийдеться звести бій з надграничними енкаведистами. По другій стороні мали ми знайомих у селі Тихобожі і там перебули два дні, а потім пішли до Грубешова, до Українського Комітету. Там нас поінформували про відносини під німцями та про організаційне українське життя, а зброю радили віддати українській поліції. Так ми й зробили.

Пропонували нам залишитися на Грубешівщині, та нам цікаво було подивитися, як виглядає та Німеччина, що розвалила Польщу і що про неї стільки наслухалися. Якраз тоді відходив транспорт з робітниками до Франкфурту над Майном і ми долучилися до нього. Три місяці працював я на селі коло Франкфурта, а коли мені це надокучило, постарався я, щоб дістатися до Берліна.

На селах коло Франкфурту жило доволі багато українських хлопців і швидко зорганізували ми гурток УНО силою приблизно двадцять душ. Нам присилали всякі інформації і втримували з нами реґулярний і точний зв'язок. А незабаром після того постав там Відділ ОУН, куди й мене притягнули до праці. Коли від'їжджав я до Берліна, дали мені зв'язок до Володимира Зозуляка з села Солоне, повіт Заліщики, він знайшов мені мешкання й працю та включив до своєї ланки. Разом було нас там десять чоловік, з них пам'ятаю Солтиса, чи не Микола на ім'я, з луцького повіту. Сходилися ми, де попало, то в приватних мешканнях, то в публічних парках, спільно читали й передискутовували націоналістичну літературу, а теж теоретично перероблювали з нами початковий військовий вишкіл. На більші сходини скликали нас до УНО і там ми слухали всіляких цікавих доповідей.

Назагал життя не було сумне, хоч дуже одноманітне. Але ми звикли вже до нього і так непомітно плили дні за днями...

Говорилося щось про можливість війни на сході і що нам треба готовитися на той час. Ішов тиждень за тижнем і якось не видно тієї війни.

Аж нараз одного дня викликали нас до УНО мобілізаційною кличкою. Зібралася там понад сотня хлопців і нам казали, що війна вже за порогом, як не сьогодні то завтра розлютується вона на наших землях. Хто молодий і здоровий, повинен зголоситися до війська. Зараз таки зголосилося нас понад п'ятдесят.

Нелегко видістатися з Берліна, не хотіли пускати з праці, та якось забрали нас і вивезли до Кракова і примістили в школі при Шевській вулиці. Було це в вівторок, а в найближчу неділю - почалася вже війна.

Доволі нудно було нам сидіти в школі, хоч старалися дати нам зайняття, а від Військового Реферату ОУН кожного дня приходив до нас поручник Чигун. Кожного дня стан наш мінявся, одних відставляли німцям на перекладчиків, других привозили наші люди з Німеччини, або приводили з Кракова.

Кілька днів після того, як почалася вже війна, прибули до нас генерал Микола Капустянський і полковник Роман Сушко. Дуже цікаві були ми подивитися на тих визначних націоналістів і коли вистроїли нас до перегляду, ми вліпили в них свої очі і ждали з напруженням, що вони нам скажуть.

Невеселі речі прийшлося почути. Говорив до нас полковник Сушко. ОУН не могла порозумітися з німцями, бо вони не визнають України і на ділі до нашої державної незалежности ставляться так само вороже, як і большевики. Тому нема нам чого воювати, витрачувати сили й здоров'я та помагати німцям захвачувати Україну. Підуть туди тільки ті, що своїм знанням німецької мови надаються на перекладчиків, а це тому, щоб помагати українським людям і боронити їх перед кривдою, а також, щоб інформувати Провід про все, що зможуть побачити і про що зможуть довідатися.

Всім іншим треба не вертатися до Німеччини, як того домагаються німці, тільки розійтися по Україні і там вести нашу роботу в підпіллі та бути готовими до удару, коли наші вороги спустять собі кров.

Після того ОУН почала нас відправляти на Рідні Землі, даючи нам документи, гроші й зв'язки. Дехто йшов одинцем, а в більшості всі мандрували невеличкими групками.

Я теж дістав документи та гроші на дорогу від друга З. Книша, що перед від'їздом давав нам ще останні інструкції. Мав я заїхати до Ярослава, щоб перевели мене там через границю, а звідти манджали далі в свої рідні сторони. В Ярославі порозумівся я з нашим зв'язковим, що краще мені буде йти через Грубешів, де я вже маю знайомих.

В Грубешові стрінула мене пригода, попав я на ґестапо. Не було як крутити і я признався, що йду додому, до рідного села, ще й перепустки через Буг у них просив. Замість того хотіли вони мене назад до Німеччини відослати. В Грубешові був рух і безголов'я, з чого я скористав і замішався між інвалідів, що дістали леґальні документи на поворот. Через них передав я свої речі на другий бік, а сам вночі переплив Буг і так дістався додому.

Як не поспішав я до рідного села, а все ж прийшов запізно - застав зорганізовану бандерівцями поліцію. Хтось з бандерівців, ідучи на схід, вступив до села і здезорієнтував хлопців. Та не довго мали бандерівці з того користь.

Були там мої знайомі ще з-перед війни, а крім того ще й інших я притягнув і в скорому часі в нас і духом бандерівським не пахло. Не мали вони що робити в нас на Волині, принаймні скрізь там, де мені доводилося бувати.

Що тільки можна було перебрати в свої руки з адміністрації та поліції, це все ми зробили, в згоді з інструкціями ОУН. Нашим Повітовим Провідником був Орест Тарасевич.77 Надзвичайно швидко поширили ми організаційну сітку по цілому повіті. Не було ні одного села, де не мали б ми або вже своїх членів, або довірених зв'язкових. Дуже добрими організаторами показалися два брати Гайворонські78 з села Бужанка. Не тільки кожен з них був провідником одного з районів, але крім того вистачало їм часу на організаційні поїздки і кур'єрську службу. Постійним зв'язковим до Области в Рівному був Микола Мисечко.79 Я підлягав спершу Тарасевичеві, доки не пішов він на перекладчика німецької мови в місті, мав там великі впливи і захоронив багато людського майна й життя, а обов'язки провідника перебрав інший друг.

В липні місяці 1941 року не було в нас ще зв'язку з Рівним, здані ми були тільки на власний промисел і власну ініціятиву. Якби не дивно воно виглядало, але в тих часах легше було зловити контакт далеко на заході, як ось тут, під носом на сході. Найбільше бракувало нам усякої націоналістичної літератури, а тут люди як на те, горнуться, кожен кричить, давай йому читати! Вирішили ми передістатися якось на старі зв'язки до Кракова й Берліна, може застанемо ще знайомих, щоб порятували.

Володимир Здун і Лаврін Ласюк, обидва з села Бубнова, дістали завдання пробратися аж до Берліна. Якимсь чудом не тільки виконали вони те завдання, але навіть привезли звідти циклостиль. А я з Володимиром Здубом,80 теж з Бубнова, взяли напрям на Краків. Їздити залізницями в перші дні після війни можна було тільки за спеціяльним дозволом. Ані не мали ми того дозволу, ані не було його де дістати, ми вже рішені були хоч пішки йти, та якось пощастило нам приїхати в порожних вагонах з вугілля, - правда, їхали ми кілька днів. В Кракові застав я на старому місці друга Зиновія Книша, передав йому відомості про положення в наших сторонах і забрав усю літературу, що ще залишилася. З літературою вийшов клопіт, ніяк переправити її через Буг, замокла б. В знайомих селян позичили ми щільні бляшані баньки на молоко і так собі порадили, все дійшло на місце сухе, не пропав ні один листок.

Аж тепер розгорілася робота. Найперше взялися ми за політичне освідомлення народу в нашому терені. Скликали віча і виясняли людям ситуацію, перестерігали перед тим, щоб не надіятися на німців, бо вони не дишуть добром на нас і мусимо підготовлятися, щоб не повторився 1918 рік. Населення підтримувало нас, скрізь радо нас витали, відчувалася жива симпатія в усіх, з ким мали ми до діла. В початках була це порівняльно легка робота, бо німців не бачили поза більшими містами, а якщо були, то самі військові, що мало чим цікавилися. Низова адміністрація по селах і містечках уся була українська і вся стояла під нашим впливом. Такий стан передишки дуже нам придався і ми його повністю використали, ні одного дня не прогаяли, а принесло це свої наслідки в пізніших тяжких 1943 і 1944 роках.

По полях і здовж доріг купами валялася большевицька зброя. Її ми збірали, висортовуючи все, що могло б нам пізніше придатися, а головно кріси, пістолі, автомати, ручні ґранати і всяку амуніцію. Попадалися теж і скоростріли, хоч мало. З гарматами і танками нічого було робити, ані їх заховати, ані зберігати в доброму стані, трохи з того забрали німці, а решта стояла і ржавіла по полях. Зброї в тому часі зібрали ми дуже багато і добре її поскривали в лісах.

Впарі з тим ішла організаційна робота. До ОУН люди горнулися масами, з того, вибирали ми найпевніших і найідейніших, щоб з ними переводити початковий організаційний вишкіл, поповнити ними організаційну мережу в повіті. Опісля, коли в нас наладнався добрий і сталий зв'язок з Областю в Рівному, ця праця пішла ще краще і наша західня частина Волині густо вкрилася організаційною сіткою ОУН.

По бандерівцях так і загуло, ніхто їх не бачив, від коли повтікали в перших днях липня. Прийшли вони знову пізніше і накоїли страшного лиха в 1943 і 1944 роках, але це був елемент зайшлий, набрив сюди з різних сторін, а головно з Галичини, з-поміж місцевих людей наша околиця бандерівців не видала. Навіть у часах, коли не завели ще вони кривавого терору на Волині і навіть помимо того, що бували поміж ними - на нижчих постах - і волинські хлопці, наші волинські селяни не відчували в них українців-соборників, такими вони й залишилися в пам'яті народу".

Вміру того, як відпливали люди на схід, мусіли ми змінити організаційну побудову в Генерал-Ґубернаторстві. Організаційну мережу на всіх українських етнографічних землях влучено в загальну західньо-українську організаційну схему і підчинено їх Крайовій Екзекутиві у Львові. Властиво на місцях, з організаційної точки погляду, майже нічого не змінилося, поза тим, що зв'язки й звітування ішли не на захід, до Кракова, тільки на схід, до Львова, і звідти теж приходили інструкції. Області лемківська і холмська залишилися зовсім ненарушені, ярославську і перемиську округи получено разом. На якийсь час робота там притихла, мало хто залишився, величезна більшість тяготіла на схід. Люди стрімголов рванули до Львова чи Рівного, наперед самі, а потім з думкою забрати родини. Та не минуло й кілька тижнів, як прийшла прохолода: Галичину адміністративно відділено від України і прилучено до решти Генерал-Ґубернаторства, впроваджено туди польську валюту і підчинено державно-адміністративній централі в Кракові. Волинські й поліські землі прилучено до "Райхскомісаріяту Україна". Незадовго потім румуни перемінили південно-західню частину України з Одесою в якусь чудернацьку Трансністрію. Так почалася вівісекція України, як дальший етап предурної німецької політики на сході, що принесла багато горя для нас, а для своїх авторів покінчилася комплектним фіяском і шибеницями в Нюрнберґу.

В інтересі ОУН не було, щоб український елемент масово переселювався назад на схід. Туди мали йти тільки члени ОУН і то молодші віком. Сімейний та більш осілий елемент повинен пильнувати здобутків відродженого українства на його західніх окраїнах, щоб знову не потонуло воно в польському морі. Так пізніше й сталося і такі міста, як Сянік, Криниця, Ярослав і Холм ще майже до кінця війни гуділи буйним українським життям.

В Кракові лишилася станиця ОУН для зв'язку між рідними землями й еміґрацією. Хоч українців чимало там було аж до половини 1944 року - там же ж була централя Українськoгo Центрального Комітету та Українського Видавництва, там далі видавалися "Краківські Вісті", а найбільше купців та різних "тройгендерів" і спекулянтів - але членів ОУН в Кракові залишилося дуже мало. Все сконцентрувалося тепер у будинку при вулиці Зеленій ч. 26, а згодом, коли ОУН зовсім зліквідувала свої аґенди, перенісся туди й Український Допомоговий Кoмітет на містo Краків. Та покищо перші тижні після війни нічим не послабили ритму життя в краківському осередку ОУН: з одного боку безнастанно плив струм людей на схід, з другого приїжджали кур'єри з земель, верталися люди по свої родини, забирали речі - і кожен вступав "на трійку", щоб поділитися своїми враженнями і думками.

Змалів теж, зрозуміло, і наш організаційний апарат. Якийсь час мусів ще перебувати в Кракові Сич, бо він фірмував нашу домівку перед німцями і в його руках були найважніші, військові, зв'язки. Його заступник С.С. вирушив на схід уже 20 червня, на два дні перед війною. В канцелярії і для прийому сторін залишився д-р Яків Маковецький та одна машиністка - і стільки всього, коли не рахувати ще мене, що дивним збігом обставин і примхою зрадливої долі прив'язаний був до Кракова на необмежений час.

А сталося це так.

 

------------------------------------------------------------------------

[59] Створено леґенду, що з нашого рамени пішло дуже багато перекладчиків. Це навіть зафіксовано в політичній літературі всіх напрямків, так ворожій, як прихильній націоналістичному рухові. В ім'я правди треба сказати, що перекладчиків вислано куди менше, як ми цього хотіли. С.С., найбільш компетентна людина в тій справі, бо це він контактував перекладчиків з військом і вів евіденцію, куди кого приділено, нараховує їх 40 до дня 20 червня 1941 року, коли він виїхав з військом до Кракова. По моїм підрахункам, усіх їх разом було не більше, як сотня.

[60] Мій односельчанин, до ОУН не належав, невідомо мені, де він тепер, тому не подаю його назвища.

[61] Перепустка через границю.

[62] Повітова адміністраційна влада, як у Польщі староство.

[63] Дім для втікачів.

[64] Панна, незаміжня дівчина.

[65] Виказка.

[66] Не подаю правдивого й повного назвнща, бо не знаю, де він і що з ним сталoся.

[67] Наглядач над робітниками, ланковий або бриґадир.

[68] Вишкільний полк.

[69] За фірера і батьківщину.

[70] Всього добра!

[71] Свідоцтво Степана Тупіся доказує, що особовий склад т. зв. леґіонів "Нахтіґаль" і "Ролянд", що їх сформовано для Бандери, залежав не тільки виключно від самих бандерівців. У збірнику "Дружини Українських Націоналістів", цитованому вище, наведено, як один з пунктів умови з Вермахтом, що тільки бандерівськнй Військовий Референт спрямовував туди рекрутів. Виходить, що мала тут слово теж і німецька військова команда та слала туди людей з власної ініціятиви і з власного підбору. (Прим. автора).

[72] Селян-господарів.

[73] Скільки разів не маю певности про долю даної людини, чи її родини, не виявляю її правдивого назвища і послуговуюся перекрученими ініціялами.

[74] Люди добрі, вставайте! Війна проти Росії на повному ходу!

[75] Батьківщина, рідний край.

[76] "Гуртoк сільської молоді".

[77] Його замордували бандерівці в 1943 році. В.Й.П.!

[78] Андрій Гайворонський згинув пізніше в боротьбі з поляками на Грубешівщині, а Юрка Гайворонського вбили поляки в Варшаві. В.Й.П.!

[79] Згинув з рук ґестапo в 1943 році. В.Й.П.!

[80] Замордований бандерівцями в 1943 році. В.Й.П.!